20 квітня, 2024

Якби Вайнштайн був українцем, або Дитсадок репутації

18 серпня 2021
Поширити в Telegram
1036
Емма Антонюк

Популяризаторка читання, страшний сон противників фемінітивів.

Уявіть, що Гарві — насправді Гарік чи Гриша. Або виберіть самі будь-яке інше ім’я, яке вам подобається чи радше не подобається. Якби Вайнштайн був українцем і жив у Києві, він не сів би. Або сів, але не до в’язниці, а з вами за один стіл. Мало того, якби Вайнштайн жив в Україні, з ним віталися б за руку, відвідували б його заходи і брали участь у спільних проєктах. Підемо далі. Якби Вайнштайн жив в Україні, потужні вітчизняні феміністки брали б у нього інтерв’ю, відомі телеведучі, які виступають за права жінок, запрошували б його на свої ефіри, а авторитетні правозахисні організації включали б його у список запрошених на феміністичні доброчинні вечори.

«Легко говорити те, що неможливо перевірити!» — скажуть скептики.

Перевірено. Усе це вже трапилося. Трапляється щодня. Усе це ви вже бачили. Просто ідеться не про конкретного Вайнштайна з плоті й крові, а «вайнштайна» колективного, який в Україні п’є шампанське з інтелектуалками і феміністками, поливає жінок лайном у своїх постах, жартівливо зізнається в домаганнях до дівчат-підліток і травить масні сексистські анекдотики. Це збірний образ «вайнштайників», на яких не можна ображатися, бо вони такі епатажні-впливові-багаті-неоднозначні (потрібне підкреслити).

Знаєте, що зробив Вайнштайн, щойно дізнався, що «Нью-Йорк Таймс» готує розслідування про його ставлення до жінок (так звучала чорнова тема матеріалу)? Він відкрив у Weinstein Company доброчинну гендерну програму для жіночого лідерства. Хитро, правда? Компанія почала аналізувати контент на предмет гендерної рівности та розповідати про це в проплачених матеріалах у медіа, які пишуть про кіно. Авторки розслідування ще тільки вмовляли перших жертв домагань дати інтерв’ю під запис, до публікації матеріалу залишалися ще довгі місяці, а Вайнштайн уже вбухав мільйони в гендерні благодійні проєкти і зробив цю кампанію публічною. На Вайнштайна працювали найдорожчі піарники, але їхній блискучий план на випередження однаково провалився. Знаєте чому? Два слова — інститут репутації. Якщо в публічній площині розгорається скандал такого масштабу, тебе не врятують ні гроші, ні піар, ні впливові друзі.

В Україні інституту репутації немає. Ну, може, технікум репутації чи ПТУ. Дитячий садочок репутації.

Юрій Фальоса зізнався, що мав секс із 16-річною випускницею інтернату з бідної родини Ані Лорак? У нього далі беруть інтерв’ю топові канали, а «глянець» записує його коментарі як експерта з питань сучасної естради. Олексій Арестович публічно називає себе сексистом і вправляється в тупих жартах про «жіночий гуртожиток» — він і далі речник Тристоронньої контактної групи, йому тиснуть руку, у нього беруть інтерв’ю. Михайло Поплавський натякає на секс зі студентками і записує сексистські тік-токи — його й далі запрошують на світські заходи, а в КНУКіМ вступають нові студенти і студентки.

Гарік Корогодський пише пост про те, що «жінка — це баба в спокійному стані», і приходить на благодійний аукціон «Наука — це вона» від ООН Жінки (організатор(к)и стверджують, що без запрошення). Цікаво, чи на вході його проінструктували не називати дівчат-учасниць «сучками» й «тьолочками», як він говорить про жіночу стать у публічних виступах і соцмережах? Чи мають право сексисти робити доброчинні внески на користь гендерної рівності? Це внесок у яке саме майбутнє юних науковиць? Майбутнє, у якому мужчини при грошах і владі зможуть публічно принижувати та знецінювати жінок — і їм за це нічого не буде?

Є люди, які списують потік сексистської ахінеї в публічній риториці Корогодського на специфічне почуття гумору. Їм я раджу вкласти ті самі слова в уста будь-якого іншого чоловіка і спитати себе, чи це смішно. Бо коли ти не мільйонер із кислотним кольором волосся, то жарти про інцест із донькою і «трофейних тьолок» перестають бути такими яскравими й дотепними, а стають просто ганебними.

Що ж робити?

Усе просто — не подавати руки, не запрошувати на інтерв’ю, не купувати продукцію і не толерувати сексистів. Я не прихильниця карати жінок, які порушують це правило. Коли Ольга Руднєва чи Маша Єфросиніна беруть інтерв’ю в Гаріка Корогодського, мені сумно. Та я пам’ятаю: ці жінки зробили для жіночого руху в моїй країні так багато, що одне інтерв’ю цього не перекреслить. Я вважаю, що це їхня помилка, але ця помилка не скасовує їхньої блискучої роботи до і після цього інтерв’ю.

«А як же інститут репутації, за який ти так топиш?» — спитаєте ви. І матимете рацію. Просто я завжди обираю бути на боці жінок. Мій фемінізм — про сестринство. Він бореться із сексистами, а не з іншими феміністками. Навіть якщо інші феміністки одного дня візьмуть і запишуть інтерв’ю із сексистом. Мій гнів адресуватиметься йому, а не жінкам, котрі це зробили.

Чи можна з таким підходом створити інститут репутації в Україні? Мабуть, так. Я за боротьбу із сексизмом без утрат для жінок. Якщо ми не забуватимемо, хто — справжнє зло, українські «вайнштайники» сидітимуть за столом оподалік, а не поруч із нами.

18 серпня 2021
Поширити в Telegram
1036
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Оксана Кісь: про ролі жінок у Радянському Союзі й незалежній Україні, історію протидії сексизму в рекламі та перспективи феміністичного руху після перемоги у війні
Оксана Кісь — відома українська історикиня, докторка історичних наук, президентка Української асоціації дослідниць жіночої історії. Гендер в деталях розпитав експертку, як і коли в Україні вперше заговорили про сексизм та що стало поштовхом до протидії цьому явищу в українському суспільстві. Також Оксана Кісь поділилася порадами і своїм баченням того, як слід реагувати на прояви сексизму та зупиняти їх.
Про стереотипи з пелюшок.
«Чому ви не цінуєте домагання?!»
В реальності домагання зовсім не те, що уявляють чоловіки.