1785 
— Нині немодно бути джентльменом.
Варто комусь у компанії сказати «Емма феміністка», як знаходиться охочий подати скаргу на жіночий рух. Так сталося і цього разу. Велика тусовка людей, більшість давно знайомі, дехто друзі друзів. Як феміністка зі стажем я вже звикла: чимало людей думає, що фемінізм — це таємний орден, масонам і не снилося. Варто зловити одну феміністку, і вона прийме всі скарги на своїх посестер та уважно вислухає претензії до їхньої діяльности. «Ваша думка дуже цінна для нас, — хочеться сказати мені, — залишайтеся на лінії». І ввімкнути монотонну музику, яка заглушить стукіт підборів, доки я тікатиму світ за очі від завзятого скаржника. Та це, звичайно, лише фантазії. Усім відомо: феміністки не носять підбори.
Доки я подумки зависла на жарті про підбори, мій новий знайомий продовжував:
— Фемінізм дійшов до ручки, ти зі мною погоджуєшся?
Ми вже зрозуміли: я раптом перестала бути просто подругою друга і перетворилася на доповідачку з боку вітчизняного фемінізму. Наступний крок — уважно вислухати, що ж бентежило хлопця, який зіткнувся з фемінізмом і тепер готовий висловити свої нарікання на поганий сервіс.
— Недавно я виходив із маршрутки, розвернувся і подав руку жінці позаду мене. А вона скривилася і демонстративно мене обійшла.
«Я з нею поговорю, і ми вживемо заходів, щоб у майбутньому цього не повторилося», — захотіла сказати я, але скаржник, не дочекавшись моєї реакції, продовжив:
— Я її наздогнав! І спитав, чим їй не догодив мій джентльменський жест. І знаєш, що вона сказала?
Звідки ж мені знати. Ми не обговорювали цей випадок на партійних зборах феміністок. Устигли тільки спалити кілька ліфчиків і загасити домашнє вогнище менструальною кров’ю. До розглядів інцидентів із цивільним населення не дійшло.
— Вона сказала, що покличе поліцію, якщо не відчеплюся! Поліцію! Ти таке чула?
«Добре, що поліцію, а не інших феміністок. Відділок усе-таки краще, ніж реанімація», — подумала я і терпляче всміхнулася.
— Це, по-твоєму, нормально? Нормально почуватися якимось злочинцем просто через вияв ввічливости й поваги? Ви цього добивалися?
«Ми цього добивалися?» — питаю я сама себе, уявляючи таємний партійний з’їзд феміністок. Треба підготувати презентацію в паверпойнті з детальною інструкцією «Чого ми добилися: випадок у трамваї».
Настала тиша. Моя черга віддуватися за посестру, яка смертельно поранила джентльмена в моєму новому знайомому, навіть не використовуючи рук.
— Ну, знаєш, епідемія. Може, вона не прихопила антисептик.
«Ну, і що ти за феміністка після цього?» — запитують мої уявні сестри на з’їзді ордену в КВЦ «Парковий». «Слухайте, мені просто лінь починати цю бесіду», — присоромлено відповідаю я, намагаючись позіхнути із затуленим ротом.
Найпевніше, ковідна епідемія тут ні до чого. Я читала повні обурення пости на сторінці відомого сучасного письменника після того, як дівчина при знайомстві не дозволила йому поцілувати їй руку. Я чула жарти колег у курилці про те, що часи настали не найкращі: тепер не зрозуміло — відчиняти перед дівчатами двері чи хай пхають самі, насолоджуючись своєю незалежністю. Я спостерігала за наріканням жінок, які ностальгують за часами, коли чоловіки поступалися в метро місцем, доки феміністки не знищили джентльменів. Ну, що ж, нищили джентльменів усім орденом, а віддуватися тепер мені самій. От вам і сестринство.
— Нє, фемінізм дійшов до ручки, я щітаю, — повторив свою скаргу мій новий знайомий.
— Повністю з тобою згодна, — сказала я.
Зробимо кількасекундну паузу, щоб насолодитися його здивованим поглядом. Один, два, три — можна продовжувати.
— Фемінізм таки дійшов до ручки. До твоєї безцінної ручки, якої не захотіла торкнутися незнайома жінка, яка виходила з громадського транспорту.
Я бачу в його очах тінь радости і спокою. Перед ним та сама оспівана в народній творчості агресивна феміністка. Послухайте, у мене такий темперамент: я емоційна й запальна і була такою ще до того, як редакторка «Гендеру в деталях» завербувала мене в орден. Тобто раніше я була просто холеричною жінкою, а тепер я агресивна феміністка.
— Послухай, — кажу я, — незнайома жінка не потребувала твоєї допомоги в конкретній ситуації. Через неможливість залізти їй у голову ми не знаємо, як вона вирішувала, у якій формі тобі відмовити. Ти подався слідом за незнайомкою, щоб з’ясувати, чому вона так відреагувала, — окей, але чому дивуватися, що її така настирливість роздратувала?
Що глибше в минуле, то більш декоративну функцію в суспільстві виконувала жінка. Такою функцією її наділили не хромосоми, а суспільство, у якому більшістю ресурсів володіли (це досі актуально) чоловіки. Ставлення до жінки не як до рівноправної особи, а як до прикраси було нормою. Уточню — у привілейованих класів. Селянці, яка злазила з підводи, чи робітниці на виході з кухні рук не подавали.
Жінка уособлювала щось нелогічне, слабке і несамостійне. Звідси і всі ці ритуали, які транслюють підкреслену турботу. «Ми поступимося тобі місцем у трамваї, але не за столом, де ухвалюються рішення», — казало суспільство. «Ми відчинимо перед тобою двері до будівлі, але цією будівлею не буде парламент», — диктували суспільні устрої. Фемінізм каже, що жінки бувають різними. Люди бувають різними. Сильними, слабкими, романтичними, прагматичними, рішучими, невпевненими, агресивними і лагідними. Незалежно від статі. Фемінізм запропонував вибір із тисячі ролей замість втиснутися у вузький трафарет застарілих переконань.
— Я заплутався, — зізнався мій співрозмовник. — То мені подавати руку жінкам чи ні?
Ні, подруги, нам серйозно треба зробити якийсь партійний з’їзд і дати відповідь на питання, що накопичуються роками. Де наші темники? Починаючи від «чи є у чоловіка душа», завершуючи «чи можна подавати руку жінкам, які виходять із громадського транспорту».
— Я не знаю, — чесно відповіла я. — Якщо ти вважаєш це частиною свого виховання, подавай. Та май на увазі, жінка має право не відповісти на твій жест, і це не свідчитиме про її невихованість.
Фемінізм виборює для жінок права й ресурси. Ми говоримо не лише про гоління ніг чи цілування рук. Тут ідеться про боротьбу з насиллям, нерівними зарплатами, «скляною стелею», про лобіювання законів і норм, які роблять життя жінок комфортнішим, а суспільство — справедливішим.
Під час цієї боротьби з’являються супутні дискусійні питання: що робити з ритуалами, які сформувалися, коли жінка не була рівноправною учасницею суспільства? Ми їх залишаємо чи відмовляємось як від пережитків того часу, коли вона не мала права голосу, але пальто подавав джентльмен?
Моя прабабуся з історії про подавання пальта й відчиняння дверей голосно посміялася б. Ці приємні патріархальні ритуали були доступні не для всіх жінок і не всім жінкам приємні. Я не знаю, що з цього приводу каже Ольга Фреймут чи хто там керує орденом хранительок етикету. Я лише хочу, щоб фемінізм не зводили до побутових дрібниць, не знецінювали боротьбу, яка змінює життя цілих поколінь жінок.
— А ти як повелася б у цій ситуації, якби ми не були знайомі і я подав тобі руку на виході з трамваю? — поцікавився мій співрозмовник.
— Я подякувала б, але не подала б руки у відповідь.
Так, я відреагувала б максимально ввічливо, але не прийняла б жест допомоги в ситуації, коли мені не потрібна допомога. Я цілком здатна вийти з трамваю, не спираючись на руку незнайомця. Якщо ж ідеться про чоловіка, з яким я в гарних стосунках, я взяла б його за руку просто тому, що не відчуваю дискомфорту від тактильної взаємодії з близькими людьми.
Прошу не вважати цю відповідь офіційною позицією всіх феміністок України. Прошу не вважати фемінізм доктриною, де є лише правильні відповіді й однозначні трактування. Прошу пам’ятати: завдяки феміністкам світ змінюється і поступово стає кращим і безпечнішим для жінок. Навіть якщо тепер вони частіше стоять у метро і самі відчиняють собі двері.
