Попдіви: як фемінізм змінив індустрію музики

Недавно відома голлівудська співачка Лана Дель Рей у своєму інстаграмі обурилася постійними звинуваченнями її творчости. «Питання до культури: чи можу я тепер, коли Doja Cat, Аріана Гранде, Каміла Кабелло, Карді Бі, Кейлані, Нікі Мінаж і Бейонсе вже зайняли перші рядки в музичних чартах з композиціями про те, як бути сексуальними, ходити без одягу, займатися сексом, зраджувати й багато іншого, нарешті повернутися до своїх пісень про самореалізацію, прекрасне відчуття закоханости, нехай і не в ідеальних стосунках, про танці за гроші й інше — і при цьому не бути розіп’ятою й засудженою за те, що я нібито романтизую насильство?»

Співачку справді не раз звинувачували в романтизації насилля, особливо за її третій лонгплей «Ultraviolence» (укр. «Ультранасилля»). Скажімо, через такі рядки: «Джим сказав мені це / він ударив мене, і це було схоже на поцілунок».

Виконавиця не проти фемінізму: «я не антифеміністка, але я вважаю, що у фемінізмі має з’явитися місце для жінок, котрі виглядають і поводяться, як я, котрі кажуть "ні", хоча чоловіки чують "так", котрих критикують за їхню щирість і чуттєвість, котрим не дають права голосу і можливости розповісти власну історію чоловіки або сильніші жінки».

Допис став приводом для обговорення ролі жінок у музиці. Про що вони повинні чи не повинні говорити? Яка роль фемінізму в сучасній поп-культурі?

Думки Лани Дель Рей контроверсійні в контексті нових трендів cancel culture — присоромлювання публічних людей за невдалі чи образливі висловлювання. Однак ніхто не ставить під сумнів її можливість озвучити свою позицію. Ми забули, що не завжди співачки могли поділитися своїми почуттями в піснях чи тим паче в публікаціях. Світ північноамериканської попмузики не завжди хотів чути справжні історії жінок, не завжди був чуйним до їхнього особистого досвіду й переживань. Згадаймо ці історії.

Леслі і «Джонні»: стосунки, про які слухав увесь світ

Леслі Гор (1946–2015) — одна з найулюбленіших співачок в історії США. Шістдесят років тому, на піку її кар’єри, сфера шоубізнесу й музики радикально відрізнялася від сьогоднішньої.

«You Don’t Own Me», — співала виконавиця якомусь Джонні свій позачасовий хіт.

Джонні — це хлопець, якому під час виконання «Immortality» співачка освідчується в коханні, у «It’s my Party» сумує через те, що якась Джуді відбила його, а в композиції «Judy’s Turn to Cry» відбиває того самого Джонні в підступної Джуді.

У своїх найвідоміших хітах («Its’ my Party», «That’s the Way Boys Are», «Maybe I Know») виконавиця скаржиться на типові токсичні стосунки: вона не може змінити хлопця, з яким зустрічається, і страждає від цього. При цьому вона повторює, що «глибоко всередині він усе-таки любить мене» і «колись він точно заспокоїться».

Коли він поводиться грубо і так, наче йому взагалі однаково,

Я ніколи не кажу йому, що це нечесно.

До того ж він мене любить, і я це знаю!

Він просто боїться це показати.

Тому що хлопці саме такі.

Lesley Gore. That’s the Way Boys Are

А проте ніяких «Джонні» і взагалі хлопців у житті співачки не було. Леслі була не тільки феміністкою, а й лесбійкою і багато років проживала з партнеркою. Світ дізнався про це лише 2005 року.

Леслі Гор зі своєю партнеркою, дизайнеркою Лоїс Сассон

(про всяк випадок залишаю посилання на пісні «It’s my Party» та «Judy’s Turn to Cry»:)

А як же її найвідоміший хіт «You Don’t Own Me»? Пісня вийшла через рік після хітів «It’s My Party» і «Judy’s Turn to Cry», тому аудиторія розцінила її як «дорослішання» співачки. Відтепер цей Джонні має її цінувати, а не навпаки, і не дай боже зазіхнути на особисту свободу Леслі. Публіка шалено раділа за сміливість своєї улюблениці, про це свідчили попчарти Топ-200 Білбоард: після релізу пісня поступалася лише новій «бітлівській» композиції «I Want to Hold Your Hand».

Кліп на композицію «You Don’t Own Me»

У 1990-х співачка зізналася, що й цей хіт не її авторства — текст написали двоє чоловіків, тому вона ніколи не вважала пісню феміністською.

Відкрито розповісти про себе в піснях Леслі не могла, адже все регламентували контракти із студією — від текстів пісень до обкладинок альбомів, одягу та образу на сцені. Публічний образ співачки мав приносити прибуток власникам лейблу в той спосіб, який вони вважали найефективнішим.

Узагалі, загадковий Джонні — головний герой жіночих пісень 60-х років. Ось який вигляд мав Billboard-Hot-100 1962 року: «Ангел Джонні», «Джонні любить мене», «Джонні сердиться»[1]. Співачки, точніше їхні сценічні героїні, постійно страждають від розбитого серця. Непрості стосунки в піснях Шеллі Фабарес, Джонні Мітчел, гурту «The Shangri-Las» і Марсі Блейн часто стають головним «досягненням» жіночих персонажок. Як запевняє Марсі Блейн у композиції «Bobby’s Girl», вона «хоче одного в житті, хоче бути дівчиною Боббі / [для неї] це найголовніше».

(На жаль, деяких кліпів немає, тому залишаю тільки лінки з піснями).

Такі пісні ставали хітами до 1970-х років, коли вплив фемінізму став відчутнішим, з’явилися талановиті виконавиці в жанрах рок-н-ролу, панку, класичного року.

Масштаб і демонічність експлуатації таланту жінок «великими машинами» шоубізнесу ХХ століття вражають. Темношкіра виконавиця Бессі Сміт, «королева блюзу» і зірка 1920–1930-х років, не вміла читати, компанія скористалася цим, щоб не виплачувати співачці авторські гонорари (на відміну від білих музикантів/ок Едді Кантора, Теда Льюїса, Руді Валле і Софі Такер, яким гонорари платили)[2].

Леслі Гор завжди мріяла про будиночок на півдні Франції, про що їй якось нагадав інтерв’юер: «У вас було багато хітів № 1, ви знімаєтесь у кіно й на телебаченні. Складається враження, що у вас багато грошей». Леслі Гор відповіла, що виплачувала борги своїй компанії аж до 1989 року, навіть після того як перестала там працювати. «І це мені ще пощастило», — додала співачка.

Усе це нагадує сюжет фільму «Великі очі» про популярну художницю, чий чоловік видає творчість дружини за власну. Звукозаписувальні компанії просували штучні образи й історії, що їх жінки мусили видавати за свої особисті. То скільки історій, почуттів і особистостей залишилося за кадром?

Не Бог створив мене такою

Попри соціальний консерватизм і диктат лейблів, жінки знаходили можливість протистояти. У 1950–1960-х роках серед виконавців кантрі й блюзу склалася традиція записувати пісні-відповіді на композиції інших співаків. «It Wasn’t God Who Made Honky Tonk Angels», що її кантріспівачка Кітті Велс виконала 1952 року, — це відповідь на мізогінну пісню «The Wild Side of Life» Хенка Томпсона. Остання — це монолог юнака, якого кидає наречена заради «дикого боку життя» і повертається «в місця, де вино й випивка течуть рікою». «Мені потрібно було знати, що дружина з тебе не вийде!» — журиться у приспіві виконавець. Що ж «відповіла» Томпсону співачка?

Я слухаю речі, про які ти говориш,

І згадую часи, коли була довірливою дружиною.

Ні, це не Бог створив розпусних ангелів,

Як ти сказав у словах своєї пісні.

Одруженим чоловікам часто здається, що вони досі вільні,

Ось тому хороші дівчата і стають поганими.

Це несправедливо, що в усьому звинувачують нас, жінок.

Це неправда, що тільки ви, чоловіки, відчуваєте щось подібне.

З самого початку

Причиною майже кожного розбитого серця був чоловік.

Kitty Wells. It Wasn’t God Who Made Honky Tonk Angels

Критики неоднозначно сприйняли сміливий мотив пісні. Цензура заборонила Велс виконувати її на відомому кантрі-фестивалі Grand Ole Opry та в радіопрограмі National Broadcasting Company. А проте пісня протрималася шість тижнів на першому місці в Білбоард. Саме вона принесла виконавиці світове визнання першої жінки-зірки в кантрі-музиці. Чудові варіації цієї пісні записали Лоретта Лін, Доллі Партон і Теммі Вайнет.

Ванда Джексон — королева рокабілі

Не всі виконавиці страждали у своїх піснях через стосунки. Серед небагатьох співачок кантрі, котрі самі писали й виконували музику, була неперевершена Ванда Джексон. Вона не боялася демонструвати свою самобутність і називала себе «кантрі-дисиденткою». Джексон хотіла нормалізувати образи сексуальности й розкутости жінок у рок-н-ролі, що було непросто. Організатори кантрі-фестивалю Grand Ole Opry забракували не тільки пісню Кітті Велс про віроломних чоловіків, а й занадто відкритий одяг Ванди Джексон. Коли співачка надягнула свою нову улюблену сукню з тонкими бретелями (їх ще вигадливо називають «spaghetti strap dress»), їй сказали, що вона не може вийти на сцену з відкритими плечима. На ошатну обновку накинули куртку, а Джексон пообіцяла ніколи більше не виступати на Grand Ole Opry.

Джексон відома сміливими мотивами своїх пісень. Наприклад, її композиція «Fujiyama Mama» містить безліч жаргонізмів 1940–1950-х років, як-от «blow one’s top» (англ. «отримати оргазм»)[3]. «Я випиваю кварту саке, закурюю з динаміту, / закидаюся тютюном, а потім вивергаю вогонь», — співає «наждачним» голосом Джексон. Публіку вражала комбінація поетичної зовнішности виконавиці і «вуличний» стиль її пісень.

«Несерйозні» музикантки

На початку 1970-х стрімко зросла кількість жінок у таких жанрах, як рок (Деббі Гаррі з «The Blondie», Тіна Тернер, Тіна Веймут із «Talking Heads»), панк (Патті Сміт, дівчата з «Chumbawamba») та в інших «важких» стилях музики.

Деббі Гаррі, солістка «The Blondie»

Тіна Веймут, гітаристка «Talking Heads»

При цьому жінки, котрі досягали певного рівня популярности і продажів автоматично позиціонувалися як попзірки (як це було з Деббі Гаррі), незалежно від того, у якому жанрі вони виконували пісні. Як пояснює дослідниця Норма Котес, рок завжди асоціювався з автентичністю й маскулінністю, а попмузика — зі «штучністю» й жіночністю. Тому популярні жінки, які виконували рок, не сприймалися всерйоз і розглядалися як «штучні» попдіви. Співачок другої половини ХХ століття ще доганяв «хвіст» сексистських уявлень минулого.

У кінці ХІХ століття багато музичних критиків уважало, що жінки взагалі нездатні писати музику, і пояснювали це біологічними причинами. У 1880 році американський журналіст Джордж Аптон стверджував, що «жінки не можуть створювати музику в її найповнішій і найгармонійнішій формі. Вона [жінка] завжди буде лише реципієнтом і відтворювачем музики, але ніколи не буде творцем»[4].

Така упередженість музичних критиків минулого може бути причиною того, що багато творів композиторок утрачено й недооцінено. У 2018 році музичне онлайнмедіа «Bachtrack» проаналізувало 33 578 концертів з усього світу і виявило, що тільки 13 % виконаних академічних творів авторства жінок[5]. Відомий хоровий диригент ХІХ століття Вільям Томлінс спочатку погодився грати концерт «Festival Jubilate» композиторки Емі Біч, а потім назвав його «дуже гарним як для жінки... але посереднім порівняно з чоловіками»[6].

Фанні Мендельсон написала майже півтисячі музичних творів, одні з них було опубліковано під іменем її відомого брата Фелікса, інші не оприлюднено взагалі. Дівчина отримала таку саму блискучу музичну освіту, як і її брат, чоловік Фанні заохочував творчі прагнення своєї дружини, як і вся сім’я. Композиція «Italien» (вона ж «Grillparzer») авторства Мендельсон стала улюбленою піснею британської королеви Вікторії. А проте більшість своїх творів дівчині доводилося виконувати в сімейному колі та в салонах.

MTV Killed the Radio Star

Телебачення змінило все. Дедалі більша популярність телевізійної мережі MTV (що починалася з трансляції музичних кліпів) стала новою культурною силою, яка зробила красу і сексуальність головними чинниками в кар’єрі співачок. Шанувальники вже не просто слухали улюблені голоси по радіо, а дивилися презентацію альбомів, живі виступи й телеінтерв’ю. Пов’язуючи візуальну картинку із звучанням, аудиторія почала вибудовувати власні стандарти того, якими вона хоче бачити своїх музичних ідолів та ідолок.

Безумовно, візуальні образи жінок-виконавиць оцінювалися і досі оцінюються частіше за чоловічі, крім кількох винятків. Образи учасників знаменитих «The Rolling Stones» не дуже й мінялися за весь час існування гурту, а медіа досі не обговорюють бренди вбрання Пост Мелона чи Фіннеаса О’Коннела (зате куди більше уваги приділяють його сестрі Біллі Айліш).

Біллі Айліш і Фіннеас О’Коннел на церемонії «Греммі»–2020

Жінкам в індустрії шоубізнесу доводиться постійно міняти образ, зокрема зачіску, стиль одягу, а то й повністю зовнішність — вдягнути сукню з м’яса чи перебратися в чоловіка і назвати своє маскулінне альтер-его Джо Кальдероне. Можна все що завгодно, але не можна бути нудною.

Екстравагантні образи попдіви Леді Гаги 2010-го і 2011 років відповідно

Американський герлзбенд «The Supremes», що складався з темношкірих жінок, довгий час у звукозаписній компанії вважали групою невдах. Перший успіх гурт пов’язують із популярністю телебачення, коли дівчат почали показувати на екрані в ошатному одязі та з відпрацьованими рухами. «Насправді нас багато використовували. Я думаю, що так використовували багатьох жінок у той час...», — зізналася потім одна із солісток[7].

Як зазначають Міна Карсон, Тіса Льюїс і Сьюзан Шоу, «такі виконавиці, як Ніна Сімон, котра акомпанувала собі піаніно під час записів і виступів, робила аранжування і писала більшу частину свого матеріалу, були рідкісними й недооціненими»[8]. Мало того, для темношкірих виконавиць дилема візуальної привабливости для білих чоловіків стояла гостріше. «Я завжди була дуже побожною, але мій образ на сцені через роботу дещо інакший», — зізналася якось Тіна Тернер. Усі дуже здивувалися. «І не могло бути інакше, це те, що вони бачать», — відповіла Тернер на реакцію аудиторії, яка звикла до її коротких суконь і яскравого макіяжу. «Я ніколи все це не любила, але говорила собі: “Що ж, ти це зробила, Тіно”», — згадує тепер співачка[9].

До 1970-х років для темношкірих виконавиць діяло дещо дивне правило: учасниці герлзбендів мали виступати в однакових костюмах однакових кольорів. Приклад — американський гурт темношкірих жінок «LaBelle» (у минулому «Patti Labelle and the Bluebelles») і їхній досвід максимально схожих образів.

Гурт «LaBelle» у 1960-х: Сара Деш, Нона Хендрікс, Патті Лабель

Обкладинка студійного альбому «Dreamer» (1967)

«LaBelle», 1975 рік

«LaBelle» виконують свій хіт «Lady Marmalade» на німецькому телебаченні, 1976 рік

Зрештою, з часом одяг і навіть зачіски учасниць гурту стали набагато різноманітнішими. У 1990 році солістка гурту Сара Деш прокоментувала ці образи: «Чому всі темношкірі жінки повинні бути схожими на вигляд тільки тому, що вони співають в одному гурті? Я не кажу, що це погано, просто ми хотіли змінити весь образ і розуміння того, як темношкірі жінки мають виражати себе в цій індустрії»[10]. Зміни не пройшли повз увагу розважальних ЗМІ, які висміяли нові амплуа учасниць. А проте виступ гурту 1975 року з найвідомішою композицією «Lady Marmalade», коли дівчата вийшли з різними зачісками і в різних сукня, надихнув на сміливі образи такі гурти, як «En Vogue» і «Destiny’s Child» (у якому виступала Бейонсе).

У 1970-х роках з’явилися перші спілки, які займалися захистом жіночої музичної творчости, серед них слід згадати Olivia Records. Ця організація, заснована 1973 року фолк-виконавицею Меґ Крістіан, здобула репутацію лейблу для жінок. До роботи лейблу було залучено вашингтонські лесбійські групи «The Furies» і «Radicalesbians». Спілка проіснувала двадцять років, після чого збанкрутувала. Найяскравішими зірками Olivia Records стали згадана Меґ Крістіан (з лонгплеєм «I Know You Know», укр. «Я знаю, що ти знаєш») і Кріс Вільямсон (альбом «The Changer and the Changed», укр. «Той, хто змінив, і той, хто змінився»).

Меґ Крістіан

Обкладинка альбому «I Know You Know»

Кріс Вільямсон

Обкладинка альбому «The Changer and the Changed»

1980-ті роки в історії музики — це поява нових танцювальних жанрів і ньювейву вкупі з дедалі більшою популярністю року. Стильове розмаїття в музиці розширило простір для самовираження таких співачок, як Мерайя Кері, Шер, Джанет Джексон, Вітні Х’юстон, Стіві Нікс і, звичайно ж, Мадонни. Остання ікона «сексуальної культури» користувалася шаленою популярністю у 1980-х і наступні двадцять років. Однак суспільство виявилося неготовим до надзвичайного епатажу співачки, точніше не суспільство, а цензура. Діяльність Луїзи Чикконе ще дужче розкритикували після виходу її книжки «Sex» з еротичними фантазіями і концептуального альбому «Erotica» (1992). Обкладинку лонгплею часто й досі називають однією з найсексуальніших в історії музики, а книжку звинуватили в порнографії. Її головна героїня — еротичне альтер-его виконавиці і домінатрікс на ім’я пані Діта — за сюжетом спілкується з психоаналітиком. Мадонну звинувачували в «штучності», «сексуальному туризмі» і «збоченні»[11], а згодом ще й у сексуальній об’єктивації. Скандал вийшов навіть із колишнім бойфрендом співачки, чиї фото було використано в книжці.

Обкладинки альбому Мадонни «Erotica»

Увагу до «Erotica» Мадонна привернула не тільки епатажним образом — у ньому співачка більше шепоче, ніж співає. Мало того, цей альбом не про те, що жінки теж люблять секс, — це пісні про досвід міжлюдських стосунків і кохання з досить інтимними переживаннями (як у композиції «Deeper and Deeper»). Пісня «Why’s It So Hard» закликає до рівности між «братами і сестрами», а пісню «In This Life» присвячено друзям Мадонни, які загинули від СНІДу.

Згодом публіка звикла. Діяльність Мадонни у 1980–1990-х роках стала своєрідною вакциною для патріархального суспільства, яке раніше розглядало сексуальність жінки в пасивності. У 1990–2000-х роках на великих і малих екранах з’явилося ще більше феміністичних персонажок, як-от дівчачий гурт HAIM, що відновив традицію каліфорнійського року 80-х, гурт «Destiny’s Child», де співала Бейонсе, реперка Lil Kim, гурт «Spice Girls» та інші. Завдяки сексуальній революції в попкультурі, яку очолила Мадонна. На краще це чи на гірше, та публіці вже було нецікаво слухати й дивитися на одноманітних і формальних улюблених виконавиць. «Я залежу сама від себе», — співали тепер «Destiny’s Child». «Я не хочу бути Попелюшкою, яка сидить у темному, холодному й брудному погребі», — кидали виклик дитячим казкам «The Cheetah Girls».

Who runs the world? Не тільки Beyonce

У 1970–1980-х почали з’являтися перші феміністичні перформанси, фестивалі і навіть музичні течії, що їх пов’язують із третьою хвилею фемінізму. Перші музичні фестивалі для жінок проходили на базі університетів: першу таку подію було організовано 1973 року при університеті Сакраменто. У 1990-х музикантка Сара Маклахлан заснувала мандрівний фестиваль «Ярмарок Ліліт». До ідеї «жіночого фестивалю» її підштовхнуло розчарування: у ті роки ні радіостанції, ні концертні організатори не погоджувалися ставити виступи двох жінок поспіль. Перший національний фестиваль жіночої музики заснувала студентка Крістін Лемс (яка й сама музикує), він проводиться до сьогодні. Ця чотириденна подія охоплює не тільки концерти жіночої музики, а й показ фільмів, воркшопи, театральні постановки.

Крістін Лемс

Національний фестиваль жіночої музики США — це щорічна подія, присвячена не лише творчості,
а й підтримці різних аспектів фемінізму, серед яких сексуальні й расові меншини

Варто згадати і феміністську течію Riot grrrl у хардкорному панку з центром у Вашингтоні. Її часто пов’язують із початком третьої хвилі фемінізму. Представники цього культурного напряму підтримували жінок у музиці, займалися активізмом, організовували події. Іноді його навіть описують як окремий жанр, що походить з індіроку з характерними ознаками панку. Гурти, які грали Riot grrr, порушували теми домашнього насилля, зґвалтування, расизму, сексуальности, патріархату. На тлі нової субкультури навіть виник різновид панккультури під назвою «квіркор», що полягав у вираженні невдоволення через несприйняття суспільством ЛГБТ-спільноти. Приклади Riot grrr — творчість таких гуртів, як «Bikini Kill», «Cold Cold Hearts», «Heavens to Betsy», «Excuse 17», «Emily’s Sassy Lime». Метою учасниць напряму було підірвати чоловіче домінування у сфері панку й індіроку. Хай там як, декому це почасти вдалося: дівчата з «Bikini Kill» записували музику на власному лейблі «Bikini Kill Records», яким самі й керували.

Гурт «Bratmobile»: Елісон Вулф, Ерін Сміт і Моллі Нойман

Гурт «Bikini Kill»: Тобі Вейл, Кетлін Ханна, Кеті Вілкокс

Riot grrrl досі позначається в сучасному попжанрі, навіть серед трансгендерних чоловіків. Наприклад, хіпхоп виконавець Mykki Blanco позиціонує себе як жінку-активістку, поетесу й музикантку. Протилежний приклад — сучасна діджейка SOPHIE, яка не раз зізнавалася в небінарній ідентичності. Медіа довгий час розглядали її як трансгендерного чоловіка і засуджували за використання жіночої естетики у творчості і «чоловічих привілеїв». А проте 2017 року діджейка сама зізналася, що вона трансгендерна жінка.

Погана феміністка

З одного боку, жінки добивалися права показувати реальних себе (як історія із сукнею Ванди Джексон), розкриваючи свою сексуальність. З іншого боку, та сама сексуальність (на яку жінки нарешті здобули право) стала капіталістичним товаром для обміну на глядацькі симпатії. Вийшовши 2016-го на сцену по нагороду «Жінка року», Мадонна використала свій черговий тріумф як нагоду привернути увагу публіки до проблеми мізогінії в шоубізнесі. «Немає жодних правил, якщо ти хлопець. І є правила, якщо ти дівчина», — почала співачка. «Не діліться своїми сексуальними фантазіями зі світом», — згадала Мадонна нападки медіа на неї після виходу книжки «Sex». «І нарешті, не старійте. Старіти — гріх. Вас критикуватимуть, а ваші пісні точно не гратимуть на радіо», — зачепила вона ще й тему ейджизму. Повертаючись до проблеми самовираження і власної сексуальности, Мадонна згадала письменницю-феміністку Каміллу Палью, яка критикувала «об’єктивуючий» образ співачки. «Отже, я подумала, що якщо ти феміністка, у тебе немає сексуальности. Ти її відкидаєш. Тому я сказала, до дідька. Я інший тип феміністки. Я “погана” феміністка». Зал вибухнув оваціями.

На початку ХХІ століття часи змінилися: популярні персони стають лідерами думок і повинні бути соціально відповідальними за свою музику, слова й ідеї. Бути різнобічною особистістю — нова мода. Деякі критики навіть кажуть, що й фемінізм — це мода, і критикують його використання у творчості попдів.

Якщо це й мода, то заснувала її ніхто інша, як Бейонсе Ноулз. У 2014 році вона виступила на церемонії MTV Video Music Awards на тлі з яскравим словом «Феміністка». Пісня «***Flawless», яку тоді виконала співачка, містить уривок із монологу феміністки Чимаманди Нгозі Адічі на TED «Чому ми всі маємо бути феміністами(-ками)?». Саме цей уривок у композиції визначає, хто нині має право називатися феміністками: «Людина, яка вірить у соціальну, політичну й економічну гендерну рівність».

Нарешті одна з наймогутніших жінок шоубізнесу і найзатребуваніших зірок заговорила про фемінізм — слово з такою складною історією. Через 24 години після виступу на MTV Video Music Awards Бейонсе і її перформанс стали предметом двох третин усіх твітів про фемінізм[12]. «Те, що Бі зробила для фемінізму по національному телебаченню, на краще чи на гірше, — це набагато масовіше, ніж усе, що ми бачили досі», — прокоментувала її виступ феміністка-письменниця Роксана Гей.

Через два роки Бейонсе повторила феміністичний перформанс на VMA зі своїм новим хітом «Formation», але цього разу танцівники/-ці разом утворили символ Венери.

Вплив фемінізму на попмузику — це не тільки про зміст пісень і жанри. Це про самовираження виконавиць через творчість і розмаїття форм. Чимало молодих перформерок/-ів довели, що музикою можна займатися самостійно, не втрачаючи своїх ідей, — записуючи пісні самостійно, ділячись своєю творчістю на таких порталах, як MySpace чи SoundCloud, засновуючи власні лейбли або навіть формуючи свою другу, цифрову ідентичність.

Абсолютно вільне «я»

Знайомтеся, це чудернацьке створіння жіночої статі WarNymph, цифровий образ американської виконавиці й феміністки Граймс. У неї є сторінки в кількох соціальних мережах, і, як натякнула співачка, її героїня повинна пройти всі етапи життєвого циклу, серед них процес дорослішання (наразі WarNymph — підліток), смерть і відродження в нову героїню.

WarNymph — цифровий образ співачки Граймс

Як стверджує Граймс, цей образ — її цифровий аватар, її цифрове «я». Описуючи свою нову персонажку, співачка зізналася, що створила його на період своєї вагітности, щоб її героїня могла брати участь у фотосесіях і заходах без присутности самої Граймс. В інтерв’ю для «TheFace» виконавиця навіть згадала про функції «технофемінізму» своєї WarNymph: «У багатьох моїх друзів немає дітей, бо вони дбають про свою кар’єру, і ми хотіли знайти рішення для цієї проблеми»[13]. Така ідея здається оптимальним рішенням для проблеми самовираження виконавців: жодних посередників-агентів і другої ідентичности на екрані. Лише митець та її/його образ — цифровий двійник, якого створює і яким керує сама виконавиця/-ець.

То що, рівности в музиці вже досягнуто?

Ні. Хоч це і звучить контрінтуїтивно, адже ми всюди бачимо попдів, виконавицям треба подолати ще безліч гендерних бар’єрів, найголовніший із яких — упередження і визнання таланту. З 2013-го по 2020 рік на премію «Греммі» номінувалися переважно чоловіки[14]. Гендерний розрив вельми помітний: у номінації «Запис року» він становить 91,8 % проти 8,2 %, в «Альбом року» — 92,4 % проти 7,6 %, «Пісня року» — 75,3 % проти 24,7 %. Найразючіша гендерна розбіжність у номінації «Продюсер року» — 97,7 % і 2,3 % відповідно.

Лейблами і звукозаписувальними компаніями досі керують чоловіки, і ця сфера, на жаль, так само малодоступна для жінок. То чи так далеко ми просунулися від рівня музичної критики ХІХ століття? Звичайно, далеко, хоч і робимо це маленькими кроками.

А що в Україні?

Наразі українська попкультура постає як потужний каталізатор змін і резонує з тим, що відбувається у світі. Найкращим прикладом, звичайно, слід назвати хіпхоп виконавицю Альону Савраненко (Alyona Alyona), яка своїм самобутнім стилем підкорила спочатку Ютуб, а потім серця українських та іноземних слухачів, про що писала «The New York Times»[15]. На українські музичні премії (такі як YUNA, APrize, M1 Music Awards, Jager Music Awards) часто номінують жінок. Серед них ONUKA, Maruv, KAZKA, «Hardkiss», Аліна Паш. Майже всі вони молоді зірки, які щойно починають вливатися в нову хвилю української музики.

У 2019 році вперше в Україні музичний фестиваль RespublicaFEST уклав міжнародну угоду KeyChange. Згідно з протоколом, фестиваль зобов’язується дотримуватися гендерного балансу не лише серед учасників/-ць, а й серед працівників/-ць, лекторів/-ок та всіх, хто бере участь в організації RespublicaFEST. Ініціатива досить актуальна, зважаючи на те, що в Україні надзвичайно мало суто жіночих колективів. Такі рідкісні, але дуже самобутні приклади — тріо «Panivalkova», «Dakh Daughters» та хіпхоп гурт FO SHO, який очолюють сестри-афроукраїнки.

FO SHO

Що далі?

У цій статті розглянуто вплив фемінізму на попкультуру США. Як бачимо, саме там зароджувалися найважливіші і найперспективніші музичні напрями, що йшли в ногу з поширенням фемінізму і згодом мали вплив на весь світ. При цьому фемінізм не тільки дозволив жінкам заговорити нарешті про свої особисті проблеми — музична індустрія кинула виклик інтерсекціональній дискримінації, включаючи расизм, лукізм, ейджизм, гомофобію і навіть проблеми небінарности. Хоча попкультура США стала індикатором того, як світ сприймає жінок у музичній індустрій загалом, ці тренди швидко поширюються і в інших країнах.

З іншого боку, проблема збереження особистої ідентичности жінки досі актуальна, просто її визначають дещо інші вподобання аудиторії. Ми не знаємо, чи справді Кеті Перрі так надихає образ Жанни д’Арк у її кліпі «Hey Hey Hey»[16], чи справді Демі Ловато почувається так упевнено в композиції «Confident»[17], чи все це просто вплив тенденцій, що їх започаткували перші жіночі фестивалі, панкгурти, зрештою, виступ Бейонсе 2014 року.

Суспільство і бізнес досі висувають претензії до зовнішности співачок, ця проблема лише посилилася після отримання права на сексуальність. Різниця в тому, що жінка не може бути сексуальною для самої себе — тепер вона має задовольняти смаки аудиторії. Численні попвиконавиці стали і досі стають жертвами пластичної хірургії, що продемонструвала Бейонсе у своєму кліпі «Pretty Hurts» (укр. «Краса ранить»)[18]. У сюжеті виконавиця страждає від булімії і робить ін’єкції задля перемоги в конкурсі краси, яка таки дістається іншій. А проте ще недавно музична сцена мало чим відрізнялася від сцени жіночої об’єктивації й приниження. Чи зміниться колись музична культура настільки, що матимуть значення лише особистий талант виконавиць/-ців і здатність стати новою моделлю для наслідування?

Сьогодні Лана Дель Рей не тільки співачка, а й композиторка та поетеса, чиї дебютні збірники ось-ось побачать світ. Відомі жінки масової культури позбулися залежности від лейблів і смаків чоловічої аудиторії і самі впливають на публіку. Тепер виконавиці співають про кохання і проблемні стосунки, еротику і власну сексуальність, успіх і провали не через жорсткі контракти, а тому що можуть і хочуть цього.