3886 
«Європейці перегинають палицю, коли йдеться про права жінок. Я сама за рівноправність, але є межа, після якої починається відверта дискримінація чоловіків. Під час працевлаштування визначальним критерієм має бути професійний рівень, а не стать. Які в біса квоти?»
Щойно ви ознайомилися з позицією, яку 23-річна версія мене сформувала, коли дізналася про квоти на працевлаштування жінок у німецьких компаніях. Тридцятирічна версія мене пише цей текст і хоче розповісти, чому квоти необхідні. Допоможуть мені в цьому Петер і Гельґа.
Петер — топ-менеджер великої німецької компанії, а його дружина Гельґа — журналістка міжнародного інформаційного агентства (вона брала інтерв’ю в Меркель і має особистий номер міністерки оборони). У студентські роки я жила в затишному селі на околиці Кельна і задля підробітку няньчила чотирьох дітей цього подружжя.
Вони платили мені погодинно за бебісіттинг: я намагалася зробити все, щоб їхні доньки не повбивалися, доки триває мій робочий час. Коли зміна завершувалася, я вкладала дітей спати і спускалася в зимовий сад випити з Петером і Гельґою вина. Я любила цю родину. Їхнім дівчатам можна було лазити по деревах, битися з хлопцями, носити рвані джинси і самим вибирати, що і скільки їсти на обід. Тобто все те, що мені самій батьки в дитинстві забороняли. А ще я мріяла про журналістську кар’єру і захоплено гуглила Гельґині статті в авторитетних світових виданнях. Я шалено хотіла спитати Гельґу, як їй вдалося народити чотирьох дітей і зробити блискучу кар’єру в міжнародній журналістиці, але боялася, що це питання звучатиме по-сексистськи, тому стримувала свою цікавість.
Якось увечері, дегустуючи вино в зимовому саду, я помітила, що Петер у поганому настрої.
— Усе через роботу. Є вакансія, на яку я мушу найняти саме жінку, щоб дотриматися квотування, але не можу знайти потрібну кандидатуру, — пояснив він.
Гельґа заспокоїла чоловіка, мовляв, треба просто дати ейчарам трохи більше часу і все владнається.
У мене було відчуття, ніби в кімнаті стоїть величезний слон, проте всі вдають, ніби не помічають його. Якщо компанія не може знайти жінку з відповідними професійними навичками, чому вона мусить відмовляти чоловікам-професіоналам? Це і є філософія рівних прав? Чому успішний топ-менеджер і одна з найвідоміших німецьких журналісток поводяться так, наче це нормально?! Я сьорбала своє вино, подумки шукаючи відповідь. Боротьба за рівноправність зайшла надто далеко?
Думки про несправедливість квот не йшли мені з голови. Наступного дня, вклавши дітей спати, я затрималася на порозі і боязко спитала Петера:
— Ти вже знайшов жінку на ту посаду?
— Здається, так, відділ кадрів розглядає непогану кандидатуру, — радісно повідомив Петер.
— А знайти на цю саму посаду чоловіка було б простіше? — уточнила я.
— Звісно, — усміхнувся Петер.
— І попри це, ти вважаєш, що квоти — це добре?
Петер закрив ноутбук і спитав, чи є в мене час поговорити. У мене був час. Він почав:
— Напередодні запровадження квот міністерство соціальної політики вивчало потенціал населення Німеччини. Результати шокували: ми втрачали величезну частину жінок на підйомі їхнього кар’єрного зростання. Держава вкладала гроші в розвиток і навчання дівчат, та коли вони ставали дорослими жінками і народжували, то більше не з’являлися на професійному горизонті. З меркантильних міркувань, ресурси, вкладені в частину населення, марнувалися.
А поки жінки «зникали з радарів», чоловіки далі реалізовували свій потенціал і будували кар’єру. Стартувавши однаково, після 40 років чоловіки й жінки перебували на дуже різних позиціях на ринку праці — у жінок були декретні перерви в кар’єрі і на додаток упередження роботодавців («більше приділятиме часу дітям, ніж роботі»). Держава була зацікавлена в тому, щоб заохочувати жінок повертатися в професію після народження дітей і всіляко сприяти оптимізації балансу сім’я–робота.
— Проте наша компанія запровадила обов’язкові квоти навіть не тому, — продовжував Петер. — Кілька років ми проводили дослідження, як гендерний баланс впливає на якість ухвалення рішень у топ-менеджменті. І з’ясувалося, що відділи, де жінок і чоловіків порівну, демонструють кращі результати, ніж повністю «чоловічі» департаменти. Ми самі були зацікавлені в запровадженні квот.
Той факт, що на ринку не було достатньо фахівчинь, щоб закрити вакансію в Петеровому департаменті, вже засвідчував проблему.
— Ці фахівчині ніколи і не з’являться, якщо наш патріархально влаштований світ не створить умов для їхнього розвитку, — пояснив він.
Історія з Петером навчила мене двох речей. Перше: квоти — це не так уже й погано. Друге: якщо чогось не розумієш, питай! Тож минуло небагато часу, і я, поборовши сором’язливість, звернулась до Гельґи:
— Гелі, у мене до тебе питання, тільки не смійся. Я розумію, що в тебе є гроші на бебісіттерок. Однак четверо дітей! Ти ж їх народила і з кожною брала декрет! Коли ти встигла стати такою успішною журналісткою?
Гельґа засміялася.
Так я дізналася історію, як після четвертого декрету Гельґа вилетіла з професії і втратила контакти зі своїми джерелами. Їй світило писати хіба меню родини на тиждень, а не статті, які цитуватимуть німецькі міністерки й депутати. Проте вона набралася сміливости і таки повернулася в журналістику. Гельґа наново, з нуля зуміла стати топовою кореспонденткою-міжнародницею.
— Імовірність, що мати з чотирма дітьми отримає таку роботу, була мізерною, — зізналася Гельґа. — На щастя, тоді запровадили гендерне квотування. Так я отримала шанс.
