1830 
Недавно я зі своїм хлопцем і його родиною сиділа в кафе. Після того як він доїв кілька страв, дружина його брата сказала: «Оце ти на їжу накинувся». На що він відповів: «Та мене вдома не годують просто».
Це був жарт, але сприйняли це як жарт не всі. Та я й сама відчула провину, що не стою на кухні щовечора після роботи і не готую меню з трьох страв. Я віджартувалася, що він не дитина, а повносправна людина, тож навряд чи його досі треба годувати з ложечки.
Проте сама постановка справи мене розізлила. А хто годує мене? Ви взагалі можете собі уявити, що сказали б дорослій жінці, якби вона всерйоз мовила щось подібне? Мені здається, їй детально пояснили б, що вона вже не в тому віці, коли хтось мусить дбати про її харчування. Зате дорослому чоловікові, виявляється, абсолютно нормально на це розраховувати. І йдеться не про мого хлопця, він теж готує їсти і так само, як я, часто харчується поза домом. Однак таких прикладів я бачила вдосталь з дитинства і дотепер.
Коли я з’їхалася з хлопцем, ми одразу поділили домашні обов’язки, і їсти готував переважно він. Мій тато, якого важко назвати справжнім прихильником патріархальних поглядів, тоді казав: «Ну, ти ж не думай, що так буде завжди». Типу це так, тимчасова акція, а далі все стане по-нормальному, «як у людей». Не буде ж він завжди готувати їжу, яку їсть, прати одяг, який носить, і прибирати в будинку, у якому живе. Пфф, маячня якась. А я тоді навіщо?
Змалечку мене, як і мільйони дівчаток, привчали до думки, що я повинна буду виконувати домашні обов’язки за двох. Ні, звісно, це не казали прямо і, я впевнена, родичі не вели цілеспрямовану роботу задля мого майбутнього поневолення. Просто інколи бабуся кидала фрази: «Подобається страва? Запам’ятовуй, своєму чоловікові таке готуватимеш». Або: «Ти що, досі не вмієш варити суп? А як же ж ти будеш із чоловіком жити?».
Необачні фрази від родичів, приклад знайомих сімей, зображення побуту у фільмах і книжках — усе це вплинуло на моє сприйняття «жіночого обов’язку». Навіть фемінізм не допоміг повністю позбутися внутрішнього відчуття, що я повинна. І найбільше мене непокоїть те, що проблему усвідомлюють далеко не всі. Іноді у мене взагалі складається враження, що для цього необхідна жіноча гендерна соціалізація.
Справа в тому, що після тієї ситуації я сказала хлопцеві, мовляв, напишу про це колонку. А він не зрозумів, у чому взагалі проблема. Я пояснила: «Ну, ти можеш уявити, щоб я чи якась інша жінка сказала, що її вдома не годують?». На що почула: «Ну, і що тут такого? І ти так кажи». Це показує абсолютне нерозуміння ситуації. Йому здається, ніби проблеми лише в моїй голові. Просто не звертай уваги, просто кажи так само — і вуаля, problem solved. Він не бачить системного підлаштовування жінок під обслуговування чоловіків.
Це нагадує мені ставлення тих, хто «не в темі», до проблем людей з інвалідністю, котрі пересуваються на колісних візках. Ну, так, пандуси мають бути під кутом максимум 30 градусів, а в більшості київських переходів кут у 45 градусів. Але ж пандуси є! Просто не їдь туди, та й усе. Просто попроси когось допомогти зайти в тролейбус, просто не звертай уваги на бордюри. «Я от узагалі не помічаю неінклюзивности. Може, й тобі варто менше заморочуватися та простіше до цього ставитися?»
Однак перешкоди і в цьому випадку, і в проблемах гендерної нерівности не в голові, а в суспільному устрої. Тільки комусь вистачає емпатії, щоб поставити себе на чиєсь місце і зрозуміти це, а комусь — ні. Звичайно, жінкам легше, ніж чоловікам, піддати цей стереотип сумніву. Якщо тебе з дитинства готують до того, що ти повинна когось обслуговувати, то в якийсь момент ти можеш подумати: «А з якого дива?». А от якщо тебе з дитинства готують до того, що ТЕБЕ повинен хтось обслуговувати, то ти доводитимеш, що це норма і так має бути. Не так просто відмовитися від привілеїв, які тобі даються просто за фактом народження. Проте — спойлер — рано чи пізно доведеться.
У кожному разі проблема системна і вирішувати її треба комплексно. На мою думку, починати слід із формування потреби. Якщо в суспільстві буде потужний запит на адекватні пандуси й відсутність бордюрів, місцевій владі доведеться це організувати. Активні громадян(к)и примусять, навіть якщо буде спротив. І якщо більшості буде важлива гендерна рівність у всіх сферах, зокрема в побуті, ми її доб’ємося. От тільки поки що позитивні зміни в цій сфері йдуть, як мені здається, повільно. Невже нам як цілісному суспільству «і так норм»?
Висновок 1. Я феміністка «з досвідом», тому чудово знаю, що не зобов’язана обслуговувати партнера, що хатні справи треба ділити справедливо, що дбати треба одне про одного, а не тільки ОДНА про одного. Та навіть я в описаній ситуації відчула сором і провину. Це, як виявилося, так глибоко сидить у мені, що перша реакція була саме такою.
Що вже казати про людей, які не відрефлексували тему гендерних стереотипів, очікувань і «жіночих обов’язків». Про малих дівчаток, які чують таке і думають, що повинні будуть годувати свого дорослого партнера, незважаючи на свою зайнятість. Головне питання — доки?! Доки вони чутимуть ці фрази і вважатимуть це нормою? Поставмо собі за мету припинити передавати цю установку з покоління в покоління.
Висновок 2. Зазвичай «жіночий обов’язок» презентують як невимовну радість. Це ж так класно — піклуватися про свого чоловіка, проявляти свою любов. Ви знаєте це «жіноче щастя», яке полягає в здуванні пилинок з милого поруч. А якщо не хочеш для нього готувати й прибирати, то це хіба ти його любиш? Якби любила — хотіла б усе для нього робити!
Насправді я люблю турбуватися про партнера. Однак за умови, що в мене є ресурс і бажання і що це не виставляється моїм щоденним обов’язком. Турбота — це прекрасно, якщо вона добровільна і взаємна. І я вважаю її важливим складником здорових стосунків. Та поки я ще ні від кого не чула навіть жартівливих претензій до мого хлопця про те, що він мене не годує.
