4497 
— Доброго дня. Мене звати Емма, і я феміністка.
— У тебе поголені ноги?
— Що ти думаєш про проституцію?
— Як ти коментувала в соцмережах заяви Джоан Роулінг?
— Це що, тональний крем?
Як би вам пояснити моє ставлення до вітчизняного фемінізму... Покличу собі на допомогу італійця на ім’я Леонардо. У п’ятнадцятому столітті він створив малюнок, який називають «вітрувіанською людиною» — чоловіча фігура з розведеними в боки руками й ногами. У фігури канонічні пропорції: художник із точністю виміряв відстань між кистями, пальцями, тулубом, ногами, носом, очима, вухами і рештою частин тіла. Багато століть «вітрувіанська людина» правила за хрестоматійний зразок для архітекторів, художників і скульпторів. Навіть маленьке відхилення від її пропорцій уважалося ганебним браком.
Тоді Леонардо да Вінчі ще не знав, що створює не лише канон пропорцій чоловічого тіла, а й символ українського фемінізму. Бо якщо твої погляди бодай на кілька міліметрів не вписуються в чийсь канон — ти ворог, який у картині світу Правильних ФеміністокТМ стоїть десь між Вайнштайном і високими підборами.
Якось я брала інтерв’ю в амбасадорки руху HeforShe Ярослави Кравченко. Вона співведуча проєкту на «Телебаченні Торонто» і відома театральна менеджерка, засновниця «Дикого Театру». Ярослава розповідала про те, як бореться зі стереотипами, як пережила об’єктивацію, як висміює сексизм і за пів години видала з десяток потужних мотиваційних меседжів для жінок. «Клас, яка крута феміністка», — подумала я. Та раптом під кінець розмови Кравченко каже: «Знаєш, я не феміністка. Мені здається, щоб назватися феміністкою в Україні, треба скласти якийсь надважкий іспит».
Тоді я не розуміла, про що їй ідеться. Доки не прочитала гнівні коментарі під нашим інтерв’ю. Там було все: хамство, знецінення, хейт. І написали ці коментарі не махрові сексисти, а... самі ж феміністки. Хоча їхні з Ярославою цінності були майже ідентичними, замість сестринства їй прилетіло відбірне цькування.
Або візьмімо для прикладу Галю. Вона феміністка і моя подруга. Галя виступає за легалізацію проституції, я — проти. Галя наполягає, що легалізація спростить життя жінкам, які займаються сексбізнесом, і вважає проституцію такою самою роботою, як-от послуги з масажу абощо. Я думаю, що це жахливий досвід, а справжні чоловіки не купують секс. Проте ми з Галею можемо спокійно дискутувати про свої погляди і жодна з нас не перестає через це бути феміністкою. Бо життя не чорно-біле. Бо є теми, які потребують дискусій. Бо однозначні і правильні відповіді є лише в поганих книжках, пропагандистських плакатах (і українських фем-пабліках). Підсумуємо: ми з Галею однодумиці, я нею захоплююся і поділяю її цінності. Є питання, у яких я з нею не згодна. Що я роблю як адекватна людина? Підтримую Галю, але іноді з нею сперечаюся. Що я робила б, якби була Правильною ФеміністкоюТМ? Облаяла б Галю в зневажливому тоні, знецінила б її громадську активність і досягнення, а потім забанила б.
Припускаю, що такі холівари притаманні не лише українським фем-спільнотам. Згадаймо еротизоване фото Емми Вотсон для «глянцю». Світова спільнота розділилася тоді на два табори. Одні вважали, що Вотсон має право робити зі своїм тілом усе, що хоче. Інші не могли співвіднести феміністичну позицію акторки й класичну патріархальну об’єктивацію, до якої вона вдалася у своїй фотосесії. Емма Вотсон ще довго після тієї історії мусила виправдовуватися за напівоголену світлину на обкладинці журналу.
І звісно, як не згадати Роулінг із її «хрестовим походом проти трансгендерів», як сказали б опонентки письменниці, або «спробами публічно захистити права жінок», як це називають її однодумиці. Не знаю, де я в цій системі координат. Бо просто не маю достатньо профільних знань, щоб зайняти чітку позицію. І знаєте що? Мене цей дискурс не бентежить рівно доти, доки дискусія не перетворюється на спалення відьом, де в ролі інквізиторок жінки, які на словах плекають ідеї про жіночу силу і взаємопідтримку. Ми не можемо говорити про сестринство, якщо воно поширюється винятково на тих, хто, як «вітрувіанська людина», з точністю до міліметра відповідає нашим поглядам на світ.
«А де межа, Еммо? — спитаєте ви. — Де закінчується право на захист власних принципів і починається “спалення відьом”?» «Там, де починається осуд не ідеї, а людини. Де починається цькування і знецінення», — відповім я. Мені не подобається ні Гáлина риторика, ні фотосесія Вотсон. Однак я ніколи не знецінюватиму їхній вклад у жіночий рух і не толеруватиму зверхній тон тих, хто з ними незгодні.
Фемінізм — це не догма. Фемінізм — це не ліцензія на істину в останній інстанції. Фемінізм — це не іспит, на якому тебе можуть завалити і як покарання відправити в бан. Фемінізм — це про комфорт бути жінкою, про право запитувати, про пошук відповідей. Фемінізм, який стає токсичним для жінок, суперечить сам собі.
Навіть якщо ви зі мною не згодні, я — за рівні права і сестринство. Тому:
мене звати Емма, і я — феміністка.
