3538 
День усіх закоханих — чудова нагода для особливої вечері з коханою людиною. Приємна умовність, щоб запросити на побачення чоловіка або зробити подарунок дружині. І символічний ляпас усім одинакам та одиначкам. Кожна вітрина нас попереджала: «Кохай або не нарікай».
Я ж обіцяю нарікати з любов’ю.
Свято закоханих і стокгольмський синдром
Мало хто знає: святий Валентин — покровитель не лише закоханих, а й писак, які вміло імітують чужий почерк. Не поспішайте перевіряти це твердження в католицьких догматах. Я просто згадую шкільні роки. «Будь акуратна, ти ж дівчинка» вважалося моїм другим іменем. Саме цю фразу я найчастіше чула від мами. Я була сутулою, худорлявою школяркою з постійно синіми від чорнила пальцями, обгризеними нігтями і бантом, який засвоїв закон гравітації краще, ніж його власниця на уроках фізики, тому весь час зрадницьки сповзав набік. Гадаєте, я навмисно вправляюся в пародії й архетипах? Ні, я справді була тією карикатурною школяркою, якій ніхто не дарував «валентинок».
Щороку напередодні Дня святого Валентина вчителі облаштовували «стіну кохання». Для мене то була «стіна плачу». До неї кріпили величезний картонний конверт у формі серця. Протягом тижня ми наповнювали його «валентинками», підписуючи їх іменами однокласників і однокласниць. Я підписувала картонні сердечка сама собі, змінюючи чорнила й імітуючи почерки. Зрештою, то були єдині сердечка, які я отримувала.
14 лютого ми збиралися в класі після уроків. Вчителька відклеювала конверт від стіни, діставала «валентинку», оголошувала прізвище — і так, доки конверт спорожніє. Мені діставалися лише ті «серця», які я сама собі адресувала. Жодної справжньої «валентинки». Цей ритуал убивав мою і без того кволу самооцінку на весь наступний рік. Аж доки наставав черговий День Валентина і нова необхідність шахраювати, щоби бодай кілька разів вийти на середину класу по фейкову «валентинку» з рук учительки.
Щойно я закінчила школу, День Валентина став моїм улюбленим святом у році. Присягаюся, так і було. Із сутулої незграби виросла мила дівчина, для якої найбільшою персональною цінністю стали романтичні стосунки. Я давала зрозуміти бойфрендам, що 14 лютого потребую романтичну вечерю, подарунки і обов’язково «валентинку» з підписом від руки.
І не дай боже опинитися без пари наприкінці січня! Тоді я негайно шукала першого-ліпшого кандидата, аби тільки не стояти посередині класу з власноруч написаним привітанням. Хоча школу я вже закінчила, а вчителька не перевіряє автентичність картонних сердечок на предмет підробленого почерку. Мене поглинав страх знову почуватися не вартою любові, як тоді в школі.
Із найбільш ненависного свята День Валентина перетворився для мене на священний ритуал. Просто класика стокгольмського синдрому: підлаштуватися під кривдника, щоб вижити. Святий Валентин був моїм персональним терористом. Я повірила, що шаную його, щоб натомість отримати покровительство у вигляді суспільного схвалення і підтримки власної самооцінки. Якщо моя психотерапевтка читає ці рядки, передаю їй привіт. А заразом і сутулій дівчинці з чорнилом між пальцями. Заради неї я і взялася дослідити соціальну, комерційну та психологічну природу Дня святого Валентина. А в процесі зрозуміла, чому патріархальне суспільство використовує День усіх закоханих як інструмент знецінення одиначок.
Питання, яке послало поштову скриньку в нокаут
Усе почалося з невинного питання «як ви ставитеся до Дня всіх закоханих?». Я звернулася до семи тисяч своїх підписників і підписниць у сторіс із проханням розповісти про власний досвід святкування 14 лютого. І пішла готувати вечерю. За кілька годин відкрила месенджер — і аж зойкнула. Сотні повідомлень! Забувши про вечерю, я взялася читати.
Мої підписники й підписниці — нерепрезентативна вибірка. Я не зазіхаю на лаври центру Разумкова чи соцгрупи «Рейтинг». Та розгрібаючи на порожній шлунок сотні повідомлень, я помітила очевидну закономірність. Усі розповіді можна було умовно поділити на групи за певним емоційним забарвленням. Що я, власне, й зробила, попередньо написавши Марині Діденко — практичній психологині, яка зголосилася допомогти мені зрозуміти, що сáме святий Валентин заподіяв нашим респондент(к)ам і як із цим упоратись.
«Може, ми якось неправильно любимо?»
Мене здивувала велика кількість повідомлень від чоловіків і жінок, які святкують День святого Валентина в парі, але роблять це проти власної волі. Я серйозно. Схоже, люди скоряються романтичному сеттингу, який пропонує ця дата, не відчуваючи ентузіазму й задоволення від процесу.
Моя колега написала: «Я кохаю свого чоловіка, але ми ніколи не переживали класичний ідеальний День святого Валентина». Молодий хлопець зізнався: «Цього дня завжди є якась рутина, я не можу ввімкнути романтику за командою, ненавиджу вдавати те, чого не відчуваю». Одна дівчина розповіла, що не хотіла на День Валентина сексу, але не зізналася своєму хлопцеві: «Я думала, якщо скажу, як почуваюся насправді, то ми не ідеальна пара і в нашому шлюбі більше немає романтики. Тим паче він так старався з пелюстками троянд та всіма романтичними атрибутами, які мене радше дратують, ніж радують. Я терпіла наш секс і тепер щороку ненавиджу цей день».
Схоже, що ідеальний сценарій Дня всіх закоханих існує лише в суспільній уяві, а реальність не здатна відтворити красиву картинку, яку нам продає культура. Що більше ми про це говоримо, то менше людей розчаровується через нездатність пережити «правильні емоції», які пасують цьому дню.
«Будь-яка дата — це лише умовність, якій ми надаємо певного сакрального змісту», — каже психологиня Марина Діденко. Вона переконана: якщо свято не викликає радости й захвату, не треба боятися самостійно змінити сценарій: «Кожній парі слід розібратися в поняттях, що особисто для них означає “романтика”. Можливо, найкращий сценарій для вас — прийти ввечері додому, насмажити картоплі і дивитися фільм. Ніхто не може оцінювати, правильно це чи ні».
Важливе застереження від психологині: не знижуйте очікування штучно — це не працює. «Багато хто використовує захисну стратегію і намагається нічого не очікувати, заганяючи себе в ще більший негатив. Бо ж немає нічого важчого, ніж вирішити про щось не думати. Не бійтеся розмовляти зі своїм партнером або партнеркою, проговоріть ваші очікування і відкоригуйте те, що викликає у вас тривогу, невроз або негатив», — радить Марина Діденко.
«Я не скупий, але це свято просто витрушує з чоловіків гроші»
Кілька повідомлень змусили мене подивитися на День усіх закоханих по-новому. Раніше я ніколи не задумувалася про оцінювання вартости подарунків за гендерною ознакою. А мої підписники оцінювали їх, про що відверто написали: «Я постійно дарую їй телефони чи авіаквитки, а вона мені — смішні шкарпетки й солодощі».
Я пригадала розповідь знайомої, якій наречений на День Валентина подарував політ на повітряній кулі, а вона йому труси і майку. Мені смішно, їй — ні, мовляв, подарунок потрібний і практичний. Я вперше задумалася, а як у цій ситуації йому. Тому сáмому щасливому власнику символічного й кумедного сюрпризу, який виклав сотню доларів (а то й більше) на річ, що демонструє статус і турботу.
За даними міжнародної платформи з шопінгу, середній чек українця на подарунок до Дня всіх закоханих — 1328 гривень, українки — 839 гривень. Психологиня Марина Діденко називає такі випадки «патріархальними відголосками». У суспільній уяві існує міф, що чоловік — «годувальник». І подарунки теж відбивають цей стереотип: «Жінки довгий час фінансово залежали від чоловіків. Щоб зробити подарунок, їм фактично потрібно було економити або хитрощами викроювати гроші із сімейного бюджету. Тому подарунки мали різну вартість».
Часто в патріархальній культурі подарунок від чоловіка демонструють родичам і друзям і сам партнер може до цього заохочувати. У такому контексті ці знаки уваги ототожнюють із «силою кохання», яку нерідко вимірюють матеріальними цінностями. «Вартість подарунка — це про силу і владу. У соціумі підсвідомо це сприймається в безпосередній кореляції. А жінкам традиційно відводиться характеристика “турботлива“, і подарунки теж це віддзеркалюють. Жінки часто бояться вийти за рамки, щоб не здатися нескромними або, навпаки, надто зацікавленими», — пояснює Марина.
Скористаюся нагодою, щоб нагадати: фемінізм корисний для обох статей, бо передбачає партнерство і свободу вибору комфортних ролей. Дисбаланс у вартості подарунків — гарна ідея, але тільки якщо обоє в парі погодилися на обрані ролі. Не прийняли як обов’язкову модель поведінки від суспільства й культури, а обрали самостійно, з огляду на свій темперамент, бажання і почуття.
«Чудова нагода, щоб порадіти нашому коханню»
«Зрада» про грішних феміністок, які хочуть знищити святого Валентина скасовується! Я справді отримала з десяток повідомлень від людей, які запевняли, що насолоджуються цим святом або сприймають його нейтрально.
«Звісно, ми з чоловіком влаштовуємо собі побачення і в інші дні. Я люблю дарувати йому дрібнички, він — запрошувати мене на вечерю. Але День Валентина — це той день у році, коли ми вирішуємо: нехай увесь світ зачекає — і святкуємо наше кохання».
Дехто навіть обурювалися, чому люди навколо так часто нарікають на комерціалізацію свята: «Хіба в наш час існує бодай якесь свято, на якому не заробляють? Що взагалі поганого в тому, щоб бізнес заробляв на емоціях, хіба це не підтримує економіку? Я люблю отримувати подарунки і ще більше обожнюю їх дарувати. День Валентина — прекрасний привід це робити для найдорожчої людини в житті!» — поділилася моя підписниця.
От тільки всі такі повідомлення я отримала від людей, які були в парі. Жоден одинак чи одиначка не написали, що почуваються 14 лютого цілком комфортно. І це насторожує.
«Я лежала в холодній ванні і плакала, бо це ніколи не буде про мене»
Більшість повідомлень були фаталістичного змісту: «я ніколи не була і вже, мабуть, не буду об’єктом цього свята». Подібне писали переважно молоді жінки у віці від 30 до 45 років. Одне зізнання я з дозволу авторки процитую: «Мені ще з підліткових років хотілося бути тією дівчиною, яка отримує всі ці квіти, подарунки і знаки уваги. Та в житті все виявилося точнісінько навпаки. Навіть ті рідкісні стосунки, які мені щастило будувати, ніколи не приносили обіцяної уваги. Я ніколи не хотіла бути “фам фаталь” із романтичних фільмів, але боляче усвідомлювати, що я просто не здатна отримувати любов. Минулого Дня Валентина я весь вечір провела у ванній. Лежала в холодній воді і плакала, що ця романтика й краса ніколи не буде про мене. Хоча в інші дні я почуваюся цілісною і люблю своє життя. Просто в лютому всесвіт мені нагадує, що такої думки про себе — тільки я сама».
Марина Діденко радить «подякувати» маркетологам, які підсвітили цю дату як мірило особистого щастя для мільйонів людей: «Люди дуже залежні від зовнішнього порівняння себе з іншими. Я порадила б провести чесну розмову із собою: чи справді мені зараз потрібні стосунки? Навіщо мені стосунки? Що я втрачаю коли у мене з’являться стосунки? Що мені подарують стосунки? Як стосунки змінять моє життя? Чи готова я до цього? Психологи вже давно дослідили, що відчуття власної самоцінности не залежить від наявности чи відсутности партнера чи партнерки, воно всередині нас. Іноді ми піддаємося тиску соціуму і починаємо ставитись до себе за критеріями, які диктуються ззовні».
Сподіваюся, ви дочитали до цих слів, бо зараз прозвучить те, що для мене перетворило це дослідження на терапевтичний досвід. Марина Діденко не просить одинаків і одиначок не сумувати через День Валентина, це було б занадто просто (і недієво). «Якщо вам погано, точно не варто картати себе ще й за це. Дозвольте собі посумувати. Спитайте себе: “Чому я так почуваюсь? Це справді моє відчуття чи я починаю порівнювати себе з кимось?” Сум допомагає розпізнати, що саме нас не влаштовує. А коли ми діагностували проблему, можна розробляти алгоритм її вирішення».
Психологиня закликає ставитись до різних емоцій як до сигналів і дороговказів. Мені ж не дає спокою питання: чому перспектива залишитися в День Валентина без пари аж так засмучує і лякає?
Більше прав — менше пар!
За даними Держстату, торік майже 20 % домогосподарств в Україні складалися з однієї особи. У Швеції цей показник майже втричі більший. CNN порахував: до 2030 року майже половина громадянок США буде одиначками. А 2016-го Fox News назвав незаміжніх жінок «виборцями Бейонсе», бо за соцопитуваннями, вони зіграли вагому роль в обранні Барака Обами президентом. Перемістимось східніше — у Китай. Там уряд запровадив субсидії на весілля й «медовий місяць» через стрімке зниження темпів одруження. До чого це я? Ми живемо в унікальну історичну добу! У більшості країн світу ще ніколи не було аж стільки одинаків і одиначок, як сьогодні.
У світовому нонфікшн бестселері «Несподівана радість самотності» журналістка Кетрін Ґрей пропонує пояснення. Безпрецедентна кількість людей, які не вступають у романтичні союзи, — це наслідок розвитку прав жінок. Більше прав і можливостей — менше пар.
Соцопитування показують, що чоловікам вигідніше вступати в стосунки, аніж жінкам, надто в таких патріархальних суспільствах, як наше. Що консервативніший устрій, то частіше чоловіки отримують більше емоційної підтримки й побутового обслуговування, вступаючи в тривалі стосунки або шлюб. У стереотипній суспільній уяві існує сценарій, у якому вона — «домашня фея», а він — «мисливець і годувальник». Дійсність же менш прихильна до жінок: «домашня фея» сьогодні — це, як правило, робота в другу зміну.
Заробітку чоловіків переважно не вистачає для повного утримання родини, тому жінки теж повинні заробляти гроші. Тенденції в протилежний бік — чоловіки теж повинні виконувати домашню працю, — згідно зі статистикою, дуже слабкі. 75 % неоплачуваної домашньої і доглядової праці у світі припадає саме на ту стать, яку (якби я читала це вголос, ви почули б нотки сарказму) суспільство називає «слабкою». Виходить, що сучасна жінка не так уже й зацікавлена в класичному патріархальному союзі з чоловіком.
Повернімося до наших одиначок. За гіпотезою Кетрін Ґрей, можливість не вступати в стосунки з чоловіком — найбільший привілей, який здобули жінки у ХХІ столітті. «Наприклад, в Ірландії жінка не могла купити будинок без супровідного підпису особи чоловічої статі. Це діяло аж до 1976 року, — пише Ґрей. — У Великій Британії жінки не могли відкрити рахунок на своє ім’я до 1975 року». Взагалі, у більшості європейських країн аж до середини ХХ століття незаміжні жінки не могли взяти позику без письмового дозволу батька. На думку Кетрін Ґрей, «революція неодружених» — це велетенський натовп радісних людей, видимий навіть із космосу, який складається в слово «прогрес».
Нам більше не треба «паруватися» винятково для того, щоб вижити. Уперше в історії ми можемо дозволити собі вступати в романтичні союзи тільки за покликом серця, а не через побутову чи економічну необхідність. Увага: питання! Де ж у біса наша радість з приводу такої історичної розкоші? Ми радіємо праву голосу і можливості водити авто та здобувати освіту, але не святкуємо можливість залишатися одиначкою без необхідности чернечого постригу. Революція одиначок заслуговує на окреме свято з феєрверками і концертом Бейонсе. Натомість ми бентежимося, що залишилися без пари на День святого Валентина. Щось тут не так.
І жили вони довго й щасливо...
Культура в особах Діснея, Голлівуду, шкільної програми з літератури та візуальної реклами розказує жінкам мільйони історій про щастя. У більшості гепіенд — це міцний романтичний союз із чоловіком. Чи варто дивуватися, що дата, названа «Днем усіх закоханих», викликає стільки дискомфорту в жінок, чиє життя проходить тест Бекдел, але не містить і натяку на білого коня з вершником протилежної статі? Ми виростали, оточені рольовими моделями, у яких жінки реалізовувались через привернення уваги чоловіка. То як почуватися повноцінною у світі, де словосполучення «жіноче щастя» — це синонім міцних і тривалих романтичних взаємин із протилежною статтю?
Розібратися з цим мені допоможе авторка книжки «Люби без ілюзій», блогерка Анна Топіліна. Найважливіше, на думку Анни, — перестати трактувати самотність як негативний стан, коли «тебе ніхто не обрав».
«У самотності може бути безліч причин, тож варто періодично (не лише на День святого Валентина) нагадувати собі, що це передусім власний вибір. Він, як будь-які інші вибори, має позитивні й негативні аспекти. Так, іноді може бути боляче дивитися на чуже романтичне щастя, особливо коли воно демонструється як єдиний варіант позитивного розвитку жіночої долі».
Анна пропонує згадати про позитивні аспекти самотности. Якщо це той контекст, у якому ви наразі опинилися, неодмінно скористайтеся його перевагами. «Так, у тебе може не бути людини, з якою можна позувати в романтичній фотосесії, водночас тобі не потрібно ні під кого підлаштовуватися, ти можеш обирати сама, не йдучи на компроміси, можеш жити своїм життям і робити що завгодно! Саме це й варто нагадати собі на День Валентина — і купити собі саме ту їжу, яка подобається, подивитися фільм, який з тобою не захотів би дивитися жоден чоловік, зробити щось, що приносить задоволення лише тобі і нікому іншому. Бо саме ти — найголовніша героїня твого життя, незалежно від того, є в цьому житті чоловіки чи ні».
Якщо соціальний тиск 14 лютого надто засмучує, Анна Топіліна рекомендує не заходити в соціальні мережі, а натомість розгорнути книжку чи піти на довгу прогулянку. І пам’ятати: усе навколо продає ідею романтичних стосунків як найвище благо і єдиноможливий гепіенд, бо так вигідно патріархату: «Що більш рідкісним і важкодосяжним є певний феномен, то вигідніше його зображати як основний сенс життя та кінцеву мету. Більшість буде намагатися досягти цієї мети, одиниці насправді її досягнуть, а решта витратить купу грошей, часу й енергії на спроби», — вважає Анна.
Міф про романтичне кохання як єдиноможливий гепіенд підживлює, на думку Топіліної, одразу кілька великих суспільних структур. «Наприклад, патріархальний розподіл влади у суспільстві (звідки жінки візьмуть енергію на те, щоб досягати чогось у суспільстві, якщо всю їхню енергію спрямовано у сферу романтики, яку чомусь призначили для жінки основною?), а також годує цілі індустрії (наприклад, багатомільярдну індустрію краси, адже міф про романтичне кохання завжди містить ідею, що жінку можна любити лише нормативно “красивою”). Простіше кажучи, є занадто багато впливових груп, яким вигідно продавати одинакам і одиначкам ідею про те, що без романтичних стосунків немає життя. Переконати людину в тому, що в неї є проблема, а потім показати можливе рішення цієї проблеми (хай там яке воно буде — наростити вії чи заробити на нову автівку, щоб приваблювати дівчат) — це, мабуть, найдавніший спосіб а) контролювати людей, б) змушувати їх витрачати гроші. Тому немає нічого дивного в тому, що міф про романтичне кохання досі живе».
Міф про обов’язкове святкування Дня всіх закоханих теж «живучий». І теж тому що вигідний. За даними соцгрупи «Рейтинг», торік більше як половина дорослого населення України планувала купувати подарунки на День святого Валентина. О так, це свято — великий бізнес. Тому кожна вітрина вимагатиме, щоб ви кохали в цей день до нестями або щонайменше на 1083 гривні (середній подарунковий чек в Україні). Не забувайте й про це.
На думку Анни Топіліної, немає єдиного рецепта, як святкувати День Валентина правильно й екологічно. Єдине, що має значення, — задоволення і радість: «Не важливо, що саме принесе радість — класичне святкування з червоними трояндами, подарунками й романтичним побаченням, повна відсутність святкування чи будь-які варіанти між цими двома. Робити те, що подобається, — завжди чудова ідея. У День Валентина чи поза ним».
Якось журнал «Ньюсвік» опублікував «жартівливий факт», начебто в жінки за сорок більше шансів, що її вб’є терорист, ніж що вона вийде заміж. Це яскрава ілюстрація, як суспільство всіма способами просуває ідею про «часікі», які видають одноманітні неприємні звуки, сповіщаючи про фертильність, сексуальність і шанс знайти собі пару.
«Мені здається, ця тенденція вже змінюється, і в Україні теж, — каже Анна Топіліна. — Що більше ставатиме щасливих реалізованих жінок, які живуть своїм життям, не озираючись на суспільну думку, то більше це впливатиме на суспільні норми. І вже наші доньки вважатимуть за нормальне жити так, як їм хочеться, і робити свідомі вибори — на користь самотности чи стосунків, не віддаючи переваги жодному з варіантів через нормативний тиск».
Амінь, — кажу я, а святий Валентин втирає сльозу кінчиком сивої бороди. Настав час попрощатися з привидами, чиї серця мають неправильну анатомічну форму і підписані однією рукою, але різними почерками.
«Валентинка» в минуле
Кілька людей, чиї імена я обіцяла не називати, передавали вам привіт. Це мої однокласниці й однокласник, яким я написала, щоб відтворити в пам’яті шкільні традиції. Ми поговорили з ними про багаторічний досвід спільного святкування Дня всіх закоханих і невпевнених. Звідки зміни в неймінгу? Залюбки поясню. А заразом напишу свою останню «валентинку», адресовану сутулій школярці з криво зав’язаним бантом.
«Дорога Еммо!
Вітаю тебе з Днем святого Валентина!
Я знаю, що тебе засмучує необхідність читати власноруч підписане “сердечко”. Перш ніж традиційно призначити себе найсамотнішою людиною в класі, роззирнися. Бачиш однокласницю, яка допомагає тобі з алгеброю? Вона теж уже багато років поспіль сама собі підписує “валентинки”. Ця дівчинка боїться, що клас дізнається: насправді вона не така популярна, як здається. А тепер поглянь лівіше — білявий хлопчик, який списує в тебе англійську. Так-так, він теж ховає в пеналі ручки з блискітками, щоб зімітувати любовні привітання від дівчат! Одного року він не отримав жодної “валентинки” і відтоді пише їх сам, про всяк випадок. Даремно не віриш, він з майбутнього сам тобі зізнається. І не тільки він. Твоя найближча шкільна подружка “валентинок” собі не пише, але щороку стресує, що отримає їх замало, щоб уважатися королевою школи. Дорога Еммо, ти не одна людина в класі і на планеті, яка відчуває дискомфорт від цього дня. Видихни, дівчинко!
Святі можуть бути безсердечними. Упевнені люди іноді лише імітують упевненість. Насправді вся ця гонитва за вимушеною романтикою не має значення. Важливо лише одне. У парі ти чи ні, йдеш на побачення 14 лютого чи дивишся вдома серіал, головне — почуватися щасливою. Для цього справді треба мати любов. Любов однієї, найважливішої у цьому світі людини. Свою любов до себе!
П. С. Не купуй дисконт на авіаперельоти 2020-го!»
Десь такою була б моя «валентинка» в минуле. Те єдине «сердечко», де я ні за що не змінила б свій почерк.
Ілюстрації Олександра Грехова.
