Сексробота в Німеччині: легалізація з присмаком стигми

.Рідко яку країну, за винятком хіба Нідерландів, згадують в українських медіа в контексті проституції/сексроботи частіше, ніж Німеччину. Причин цьому, на мою думку, кілька. Надання секспослуг за гроші в цій найчисельнішій і економічно найсильнішій країні ЄС легальне, за кількістю офіційно зареєстрованих секспрацівни_ць Німеччина посідає перше місце в Євросоюзі^[1]. В економічному й освітньому плані ця країна особливо приваблива для міграції україн_ок — і цей аспект неодмінно виринає в дискусіях про проституцію. Полярне ставлення до цієї теми в середовищі німецьких активістських і політичних спікер_ок та їхня міжнародна активність не в останню чергу причетні до постійної появи новин про німецьку сферу комерційного сексу.

Однак інформація про німецький ринок секспослуг, яка потрапляє в українські медіа, часто не показує політично-культурний контекст країни. У цій статті я спробую висвітлити як історичні аспекти формування сучасного стану речей у сфері сексроботи, так і сучасні тенденції та дискусії в активістських і політичних колах.

Термінологія

Як і в інших країнах, у Німеччині немає однозначного ставлення до сексроботи. Проте можна виділити два основні підходи: уявлення про сексроботу як свідомий вибір трудової діяльности — ця концепція часто невіддільна від ідеї про право секспрацівни_ць на сексуальну свободу, та уявлення про проституцію в контексті «наративу жертви», коли сексробота апріорі вважається шкідливою, експлуатацією і «зґвалтуванням за гроші». У цій статті я вживатиму саме термін «сексробота», під яким маю на увазі передусім добровільний обмін сексуальними чи сексуалізованими послугами за гроші або інші матеріальні блага, який відбувається за взаємною згодою між повнолітніми особами.

Зазначу, що сексробота — це узагальнювальний термін, який може охоплювати дуже відмінні один від одного види діяльности: проституцію як надання секспослуг через тілесний контакт, ескорт, роботу в борделі або вуличну проституцію, еротичні й тантра-масажі, комерційні БДСМ-практики, вебкемінг і вебмоделінг, порноіндустрію, стриптиз, сексуальну допомогу (при інвалідності, людям похилого віку), секс по телефону тощо. Ступінь близькости тілесного контакту в названих секспрактиках може варіюватися, але взаємна згода між надавач_ками послуг і клієнт_ками та фінансове відшкодування за послуги визначають їх приналежність до сексроботи. Сексроботу за власною волею слід відрізняти від проституції з примусу, від торгівлі людьми з метою сексуальної експлуатації та від такої, до якої вдаються в скрутному становищі (наприклад, при наркозалежності).

Терміни «сексробота» й «проституція» часто вживають як тотожні. З одного боку, це звужує цю різноманітну і складну сферу до одного маленького аспекту, що неухильно призводить до спрощень і узагальнень. З іншого боку, цю тенденцію підтримували й розвивали активіст_ки з країн глобальної Півночі, які наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років вимагали зрівняти в правах осіб, задіяних у проституції, з іншими робітни_цями й дестигматизувати цю діяльність^[2]. У переважній більшості медійних і політичних дискусій про сексроботу/проституцію в Німеччині ці терміни використовують як взаємозамінні (за винятком прибічни_ць бачення проституції як насильства, котрі термін «сексробота» відкидають у принципі), тому я так само вживатиму їх у цій статті, крім випадків, коли йдеться про інші види сексроботи.

Від аморальної до легалізованої

До 1 січня 2002 року проституція в Німеччині вважалася аморальною. Хоча офіційно її не було заборонено, на практиці такій діяльності перешкоджала низка обмежень. У 2002 році набрав чинности «Закон про проституцію» (Prostitutionsgesetz), і після століть неоднозначного ставлення суспільства до цього явища настала легалізація. Це означає, що секспрацівни_ці можуть працювати як приватні підприєм_ці, а також вступати у відносини трудового договору. Крім того, відтоді у них є доступ до соцпакетів, як-от виплати в разі безробіття, пенсія, медичне страхування.

Однак і в легальному статусі є чимало нюансів. Наприклад, проституції немає в офіційному переліку професій, у законодавстві щодо неї використовується термін «діяльність», а це обмежує трудові права секспрацівни_ць. Проблематичні становище мігрант_ок з-поза ЄС і територіальні обмеження на заняття проституцією^[3].

Проституція до середини ХХ століття: по той бік моралі

Починаючи з другої половини ХІХ століття, проституцію в Німеччині розглядали передусім крізь призму статевих хвороб і моральности, і таке ставлення в багатьох моментах не змінилося до 1970-х років^[4]. У ХІХ столітті стрімка урбанізація оприявнила необхідність контролювати жіночу поведінку у вільнішому й анонімному міському середовищі, де візуально важче, ніж у селі, відрізнити «повію» від «порядної жінки». Попри уявлення про проституцію як про найдавнішу професію, насправді на Заході вона стала поширеним явищем лише в модерні часи^[5]. Повсюдна індустріалізація породила новий концепт роботи — переважно маскулінної і раціоналізованої сфери діяльности поза домом, а водночас виробила подвійну дихотомію і мораль у сфері сексуальности. Згідно з цією мораллю, «порядна» жінка — передусім прив’язана до домашнього простору берегиня, залежна від чоловіка, скромна в сексуальних бажаннях. Відтак жінки, котрі працюють поза домом, головно представниці робочого класу, автоматично потрапляли в шерег непорядних; при цьому не мало значення, залучені вони у власне комерційний секс чи, скажімо, працюють на заводі^[6].

На відміну від фінансово залежних домогосподарок, тогочасні секспрацівниці мали свої фінансові надходження, нерідко утримували своїх партнерів чи чоловіків. Під егідою захисту моралі очільники тогочасних німецьких міст вдавалися до низки заходів: жінок, задіяних у проституції, намагалися відтіснити з громадського простору або до мінімуму звузити фактичне поле їхньої діяльности — проституцією дозволяли займатися лише в певних частинах міста^[7].

У цей самий період з’явилися медично зумовлені чинники сприйняття жіночого, зокрема тіла жінки, в проституції. Без особливих на те підстав «публічних жінок» уважали особливо небезпечними поширювачками так званих венеричних захворювань. Тіло залученої в проституцію жінки патологізували і розглядали як таке, що апріорі сприйнятливе до хвороб на зразок сифілісу чи триперу; це тіло стає не лише хворим, а й переносником інфекцій. Таке сприйняття, що його підтримувала тогочасна світська мораль, пояснює, зокрема, шкідливі медичні експерименти над тогочасними секспрацівницями. Наприклад, дехто з німецьких лікарів у рамках досліджень заражали жінок сифілісом^[8].

Суспільні уявлення про проституцію, тісно пов’язані з концептом сексуальности й тодішніми гендерними нормами, відбилися в наукових і дослідницьких підходах до оплачуваного сексу. Ці уявлення переходили в кримінологію, право, медицину і в такий спосіб виправдовували регламентації, репресії, а подекуди й насильство проти жінок у проституції.

Від девіантної до жертви

Зі зміцненням першої хвилі фемінізму та здобуванням дедалі більших свобод для жінок образ девіантної, від природи «ущербної» повії поступово змінює образ проституйованої жінки як жертви, яку треба рятувати. За прикладом інших європейських країн, головно Англії, десь із 1860-х років німецькі феміністки вимагали скасувати примусові огляди секспрацівниць та заборонити контрольовані державою борделі. Цей рух, названий аболіціонізмом^[9], бачив у регульованій державою системі проституції насамперед подвійну мораль: чоловікові можна безперешкодно задовольняти свої сексуальні потреби, а жінок за це піддають каральним репресивним заходам^[10].

Реагуючи на дедалі стрімкішу глобалізацію, аболіціоністи через кілька десятиліть змістили фокус у бік міжнародної торгівлі людьми і зосередилися на боротьбі з торгівлею саме білими жінками — «white slave traffic». Центральним образом такої боротьби стала невинна біла дівчина, яку обманом продали в рабство на потіху чоловікам. Фігура секспрацівниці як беззахисної жертви, навіть якщо це суперечило реальності, надовго вкоренилася в суспільній свідомості^[11].

Секспрацівниці на Мюнценштрассе довоєнного Берліна. Джерело: Digitales Deutsches Frauenarchiv

Важливою віхою в історії німецької проституції став ухвалений 1927 року закон про боротьбу зі статевими хворобами. Він дозволяв задіяним у проституції пройти безкоштовне медичне обстеження, бо тодішній уряд усвідомив, що примусові обстеження неефективні. Утім, ішлося в цьому законі не про права і потреби секспрацівниць, а про «здоров’я нації», захист традиційної моралі і «порядних жінок»^[12].

У законодавчому сенсі задіяні в проституції люди залишалися майже безправними: якщо послуг не оплачували, ті, хто їх надавали, не могли нікуди поскаржитись на клієнтуру; у них не було жодних соціальних гарантій, а за сприяння проституції карали штрафами. До речі, саме через багаторічний напівлегальний статус серед представниць комерційного сексу досі поширена практика оплати наперед, навіть сьогодні, коли відмову клієнта платити можна офіційно оскаржити^[13].

Окремою фазою в історії проституції став період нацистської Німеччини. Як зауважує дослідниця Альмут Вальденбергер, нацисти ставилися до проституції «шизофренічно»: з одного боку, секспрацівниць переслідували як «асоціальних» і «хронічних злочинців», з іншого боку, в певних контекстах (спеціальні борделі для солдатів чи ув’язнених концтаборів) надання таких послуг віталося^[14]. У кожному разі нацистська держава намагалася контролювати проституцію, наскільки це було можливо, і про добровільний обмін секспослуг на гроші не могло бути й мови.

Феміністичний рух і легалізація проституції

Коли говорити про соціальні практики, норми й упередження, то реалії життя секспрацівни_ць у повоєнній Німеччині змінилися несуттєво, адже й надалі панувала традиційна мораль. І хоча в німецьку культуру поступово пробиралися впливи американської культури, зокрема розхитування усталених традицій сексуальности, це майже не позначалося на правовій системі регулювання проституції. Проституцію й надалі вважали аморальною діяльністю, хоча рівень толерування і прийняття її суспільством крок за кроком зростав^[15].

Переломним моментом на шляху до легалізації сексроботи стало посилення умовної другої хвилі фемінізму в Західній Європі і США наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років. І хоча питання про конкретні точки перетини руху секспрацівни_ць і фемініст_ок — це предмет наукових дебатів, їхні взаємозв’язок і взаємовплив незаперечні^[16]. Випадки організованої боротьби німецьких секспрацівни_ць за свої права траплялися й раніше, але достатнім каталізатором суспільних змін вони стали саме в 1970-х і 1980-х роках^[17].

Знакова подія того часу — захоплення 150 секспрацівницями церкви в Ліоні у сусідній Франції 2 червня 1975 року. Цією акцією протестувальни_ці намагалися привернути увагу до дискримінації секспрацівниць і закликали своїх колежан_ок по цеху солідаризуватися з ними. Їм це вдалося — події в Ліоні надихнули працівниць сексіндустрії в інших країнах об’єднуватися і боротися за свої права^[18]. На розвиток подій у Німеччині вплинули й американські організації секспрацівни_ць, як-от COYOT (Call Off Your Old Tired Ethics). Саме у США було організовано перші світові конгреси для зайнятих у проституції. У цей період протестувальниці вимагали розглядати сексроботу в контексті доглядової праці (care work) чи турботи, яку жінки століттями виконують іноді за дуже низьку оплату, а здебільшого задарма. У цій аргументації наголошувався й емоційний аспект сексроботи (emotional labor), зокрема на таких її моментах, як пестощі, тілесний контакт, створення приємної підтримувальної атмосфери. Серед інших вимог — скасування криміналізаційного і дискримінаційного законодавства, дестигматизація, покращення умов праці.

Листівка з акції «ПРОституція — за хорошу співпрацю» за визнання сексроботи роботою. У листівці використано гру слів «Він дме, як чорт, вона теж».
Нім. Blasen означає і дути, і займатися оральним сексом. 1990-ті роки

Аналогічні автономні проєкти самоорганізації секспрацівни_ць у Німеччині (ФРН) з’явилися дещо пізніше. Першою такою організацією, яка об’єднувала секспрацівни_ць, а також лікар_ок, юрист_ок і соціальних працівни_ць, стала Hydra, що виникла 1979 року в Західному Берліні. У наступні роки у ФРН з’явилася низка інших організацій за участи секспрацівни_ць, що вимагали зрівняти права жінок у проституції й інших працівни_ць.

У 1985 році в Німеччині пройшов перший національний Конгрес повій — Hurenkongress^[19]. Відтоді й до сьогодні ця подія відбувається регулярно і є важливим рупором актуальних вимог і пропозицій для вирішення проблем німецьких секспрацівни_ць. І хоча всесвітня епідемія ВІЛ-СНІДу загалом негативно позначилася на сприйнятті секспрацівниць як поширювачок вірусу, у політичному просторі Німеччини дедалі сильніше звучали голоси на захист їхніх прав та покращення умов їхньої праці. У першій половині й середині 1990-х років у німецький парламент періодично надходили пропозиції внести зміни у відповідне законодавство та протидіяти дискримінації жінок у проституції; це були ініціативи Партії зелених, соціал-демократів і федеральних уповноважених із прав жінок та рівноправ’я. Однак аж до кінця 1990-х їх успішно відхиляла владна коаліція ХДС/ХСС (Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз) та ВДП (Вільна демократична партія). У 2000 році німецький політикум отримав імпульс ззовні, коли Комітет ООН у своїй ухвалі рекомендував покращити правове становище задіяних у проституції, щоб зменшити експлуатацію й уможливити захист таких осіб^[20]. На той час у парламенті сталися зміни: 1998 року більшість місць здобула так звана червоно-зелена коаліція (Соціал-демократична партія і Партія зелених). Зрештою від початку 2002 року, після численних спроб і дискусій, у Німеччині набрав чинности «Закон про проституцію» (Prostitutionsgesetz).

«Закон про проституцію» 2002 року: напівметоди

Головною новацією закону 2002 року стало те, що віднині секспрацівниці могли правовими засобами добиватися виплати обумовленого гонорару від клієнта. З іншого боку, закон унеможливлював для клієнта оскаржувати якість наданих послуг. Також задіяні в проституції надалі могли укладати трудові й інші договори з працедавцями та сплачувати внески у фонд соціального страхування.

Ще один важливий пункт цього закону — так зване «обмежене право розпорядження» (eingeschränktes Weisungsrecht). Згідно з ним, керівни_ки борделів, клубів та ескорт-агенцій у трудовому договорі можуть встановлювати графік і місце роботи осіб, котрі займаються проституцією. Водночас вони не мають права диктувати секспрацівниц_ям, з ким і в який спосіб ті повинні надавати сексуальні послуги^[21].

У спільноті секспрацівників_иць, яка на початку 2000-х нараховувала десяток організацій і НГО, оновлений закон сприйняли лише як часткову перемогу, адже права з іншими працівниками досі не були зрівняно, а держава зберегла право безпрецедентно втручатися в бізнес. Один із пунктів критики — власни_ки борделів апріорі розглядалися під кутом зору криміналу, а тому за ними закріплювався підвищений контроль поліції. Крім того, в більшості німецьких міст існують так звані Sperrbezirkе — райони, де займатися проституцією заборонено. Це означає, що секспрацівницям не можна не лише пропонувати свої послуги на вулиці, а й відвідувати клієнтів удома чи в готелях, розташованих у такій частині міста.

На думку критик_инь закону про проституцію, з часу його ухвалення кількість секспрацівни_ків суттєво зросла, а Німеччина стала європейським центром торгівлі людьми і секстрафіку^[22]. Цю думку висловлюють, зокрема, представники церкви, представни_ці консервативних політичних сил (передусім ХДС/ХСС), представни_ці радикального фемінізму (видавниця журналу «Emma» Аліса Шварцер (Alice Schwarzer), громадські організації (як-от SOLWODI, що допомагає жертвам торгівлі людьми), поліція. За інформацією поліцейських відомств, закон 2002 року вельми зменшив можливості для контролю в разі підзори на торгівлю людьми й експлуатацію.

Їхні опонент(к)и — переважно ліволіберальні політики_ні, такі громадські організації, як Amnesty International, TAMPEP, організації секспрацівниць (від німецьких BeSD та bufas до міжнародних, як The Red Umbrella Fund), представники_ці сфери захисту прав людини. На їхню думку, справді, з легалізацією проституції кількість залучених у цю галузь зросла, але так само зросли обсяги трудової міграції взагалі, за рахунок розширення ЄС і приєднання таких країн, як Угорщина, Румунія і Болгарія. Саме звідти походить більшість секспрацівників_ць у Німеччині^[23].

Закон про захист прав осіб, залучених у проституцію 2017 року

Поліція і християнські демократи, які від початку критикували закон і розглядали його як закон «із захисту сутенерів», подавали низку пропозицій, щоб зробити його суворішим у плані контролю. Особливо ці дебати активізувалися десь 2013 року і завершилися в липні 2017 року, коли набрав чинности «Закон про захист прав осіб, які займаються проституцією» (Prostituiertenschutzgesetz)^[24].

Головні новації закону:

• Обов’язкова реєстрація для секспрацівни_ць (Anmeldepflicht)
• Реєстраційне свідоцтво (Anmeldebescheinigung)
• Медична консультація (Gesundheitliche Beratung)
• Обов’язок використовувати презервативи (Kondompflicht)
• Дозвіл на діяльність підприємств, які надають послуги у сфері проституції (Erlaubnis für Prostitutionsgewerbe)

В організаціях секспрацівниць ухвалення цього закону зустріли різкою критикою. Поборники й поборниці закону переконували, що його мета — захищати секспрацівників_ць від зловживань і трафікінгу, натомість залучені в проституцію особи заявляли, що своїми обмежувальними діями він досягає протилежного ефекту. Зокрема, проблемними місцями закону вважалися пункт про обов’язкову реєстрацію секспрацівни_ків у місцевих відповідниках РАЦСів — із занесенням персональних даних особи і співбесідою, покликаною виявити, чи людина займається проституцією добровільно.

Секспрацівниці і працівники на акції протесту проти «Закону про захист прав осіб, які займаються проституцією»

Імовірне «зливання» даних зареєстрованих до централізованої бази (а були випадки, коли ця інформація потрапляла в місцеву поліцію окремих федеральних земель), на думку активіст_ок, небезпечне через викриття людей, які не хочуть говорити про свою професію відкрито^[25]. Інший складний момент — завищені вимоги до облаштування місць надання секспослуг. Якщо раніше, наприклад, кілька секспрацівниць могли винаймати квартиру і разом приймати клієнтів, то, згідно з новим законом, більшість звичайних квартир для таких цілей не надаються, зокрема через нову санітарну норму — наявність двох туалетів.

Ще один проблемний момент нинішнього законодавства полягає в тому, що воно вимагає реєструвати всіх надавачів_ок сексуальних послуг, зокрема тих, для кого це не основний спосіб заробітку, а лише тимчасовий варіант наповнення бюджету на короткий час, хобі, студентський підробіток тощо. Нарешті, головний наслідок «Закону про захист прав осіб, які займаються проституцією», на думку його опонент_ок — відхід чималої частини задіяних у тінь або «сіру зону»^[26].

Свідоцтво про те, що особа зареєстрована як секспрацівник / секспрацівниця, яке вони повинні мати при собі під час роботи

На початок 2022 року в Німеччині заплановано масштабну оцінку цього закону, який у кожній федеральній землі впроваджувався по-різному^[27].

Дебати про шведську модель

У 2019 році в німецькому медійному просторі вкотре зазвучали голоси про впровадження шведської моделі, яка передбачає криміналізацію клієнта і відсутність будь-яких покарань для секспрацівниць. Цього разу в політичній площині особливо активними були представни_ці Соціал-демократичної партії Німеччини, зокрема депутатка бундестагу Лені Бреймаєр (Leni Breymaier), відома в українському інформаційному просторі психологиня Інгеборг Крауз (Ingeborg Kraus), а також радикально-феміністичний журнал «Emma» на чолі з його редакторкою Алісою Шварцер.

Організації колишніх і нинішніх секспрацівни_ць Німеччини, як-от Професійне об’єднання з послуг сексуального й еротичного характеру (Berufsverband für erotische und sexuelle Dienstleistungen), активно виступали і виступають проти шведської моделі. В активістських колах її популярність пов’язують із загостренням політичної ситуації у Європі (посилення праворадикальних рухів, міграційні кризи) і в самій Німеччині.

Завважу, що в матеріалах про шведську модель про її стосунок до антиміграційної політики ЄС або не згадується, або згадується побіжно, хоча на важливість цього зв’язку вказують не лише секспрацівни_ці, а й представни_ці громадських організацій та дослідни_ці^[28]. Ось що пише Вероніка Мунк, одна з координаторок мережі TAMPEP Network, що опікується правами секспрацівни_ць — мігрант_ок у ЄС: «У першій декаді ХХІ століття так звана шведська модель почала свою переможну ходу Європою. Решту зробили страхи громадян_ок перед першим розширенням ЄС 2004 року»^[29]. Отже, й нинішню активізацію неоаболіціоністських настроїв у Німеччині, на думку Мунк, слід пов’язувати, зокрема, із загальним посиленням консервативного правого тиску в Європі.

Сексбезробіття під час коронакризи

Як і в інших країнах, у Німеччині сексробота потрапила до переліку заборонених на час пандемії професій. Лише наприкінці літа 2020 року в більшості федеральних земель дозволили знову надавати секспослуги за умови дотримання жорстких правил (носіння маски, зберігання даних клієнта)^[30]. Однак за це право галузі довелося поборотися, використовуючи такі засоби, як вуличні протести й суди^[31].

Доміна на демонстрації в Кельні в липні 2020 року тримає плакат із написом «Держава трахає нас і не платить за це»

У такій позиції влади активіст_ки вбачали дискримінацію і спробу використати коронакризу для просування шведської моделі. Професійне об’єднання з послуг сексуального й еротичного характеру (BeSD) ще на початку кризи розробило гігієнічну концепцію^[32] для роботи секспрацівни_ць під час пандемії. Передбачалося, зокрема, після кожного клієнта 15 хвилин провітрювати приміщення та надавати лише ті сексуальні послуги, де ризик передати інфекцію COVID–19 мінімальний.

Представниця німецької сексіндустрії позує у дверях автомобіля, де вона до коронакризи надавала секспослуги. Підпис до статті в німецькій газеті «Taz» — «Sexarbeitslos» — «безсексробітна»

Активістки наголошували, що за схожими правилами наразі працюють перукарі, татуювальники і косметологи — професії, де тілесний контакт так само дуже близький. Владу, однак, це не переконувало, а в німецькому інформаційному просторі навіть циркулювала думка про секспрацівни_ць як «суперпоширювачок» коронавірусу. Такої думки притримуються і згадані політики_ні бундестагу від владних партій християнських демократів та соціал-демократів, які в травні 2020-го оприлюднили свіже звернення до керівництва федеральних земель із проханням не відкривати борделі і запровадити шведську модель^[33]. В активістському колі секспрацівників_ць це заперечують і наголошують, що концепція про «суперпоширювачок» абсолютно вигадана. Як контраргумент вони наводять той факт, що найбільші спалахи коронавірусу в Німеччині зафіксовано на підприємствах м’ясопереробної галузі^[34], тобто в місцях великого скупчення людей і недостатньо ретельного дотримання заходів гігієни. У наданні секспослуг участь беруть здебільшого дві особи, тому тут, на думку BesD, ризики набагато нижчі.

Станом на жовтень 2020 року в Німеччині через зростання кількости заражень знову запровадили жорсткі обмежувальні заходи, і сексіндустрія вкотре потрапила під заборону. Цього разу, за словами її представни_ць, перехід більшої частини зайнятих у сексроботі на нелегальне становище може бути безповоротним^[35].

Підсумки

Сексробота в Німеччині була й залишається надзвичайно складним, а до того ще й етично та політично контроверсійним суспільним феноменом. Хоча на рівні законодавства ця діяльність легальна, політичні й медійні дискусії про проституцію в німецькому суспільстві показують широкий спектр її сприйняття — від вимог повністю зрівняти в правах секспрацівни_ць із представни_цями інших професій до запровадження шведської моделі з покаранням клієнта, а то й повної заборони цієї професії.

Довгий час, десь від доби модерну до середини ХХ століття, становище німецьких секспрацівни_ць / жінок у проституції відбивало патріархальні устої і жорстко закріплені гендерні ролі в суспільстві. Відколи формується друга хвиля фемінізму, а особливо з кінця 1970-х — початку 1980-х років ставлення до сексроботи в Німеччині змінилося на прийняття і розуміння необхідности покращити права секспрацівни_ць, а так само право жінки розпоряджатися власним тілом. З іншого боку, досі не втрачає сили наратив про невіддільність проституції від сексуальної експлуатації й торгівлі людьми.

Коронакриза і запроваджена через неї майже повна заборона на професію ще раз оприявнили неоднозначне сприйняття сексроботи в країні: прихильни_ці шведської моделі бачать у пандемії шанс викорінити проституцію як явище. До сьогодні сфера комерційного сексу в Німеччині залишається темою, яка далі поляризує суспільство.