1703 
Більшість людей в Україні вимовляє слово «фемінізм» так, ніби в них у роті тарган. Я відчуваю дискомфорт, коли кажу «я феміністка», бо ніколи не знаю, які мультики викликає це слово в головах моїх співвітчизників і співвітчизниць.
Розповім вам історію про колективний мультик. Міф, що описує страшний світ, у якому перемогли феміністки.
Усе почалося з того, що одна телевізійна журналістка (тобто я) мало не втратила самовладання під час інтерв’ю з відомою артисткою (тобто жінкою, чиє ім’я неетично називати в цій колонці). Просто повірте, ви її знаєте, вона відома акторка, яка точно з’явиться на екрані, якщо уважно вдивлятися в телевізор. Вона знімається в рекламі, кіно і рейтингових телевізійних шоу. Відкрийте «ТОП–100 найуспішніших жінок», або «ТОП–100 найбагатших», або якийсь «ТОП найкрасивіших» — і точно знайдете там її.
І ось я беру в неї інтерв’ю. І повільно закипаю: святі лелеки, що вона меле? Вдих-видих, тримай себе в руках.
— Я проти фемінізму, — каже селебріті, — бо я люблю мужчин.
— О! Який збіг! Перед вами саме сидить феміністка, яка до всього ще й любить мужчин, — кажу я.
— Так, але я проти фемінізму, бо не люблю воювати.
— Розумію. Багато чоловіків теж не люблять воювати. І не воюють. А ті жінки, які хочуть на фронт, захищають нас на Сході.
— Так, Еммо, але, знаєте, я проти фемінізму. Я дівчинка-дівчинка. Я хочу розслабити булочки, і нехай мужчина вирішує мої проблеми. Я за природну жіночність. Мені потрібна моя слабкість. У цій слабкості моя сила. Я не віддам її на поталу феміністкам!
Як Ґрінч викрадає в мультику Різдво, так феміністки викрадають у жіноцтва слабкість. Феміністки приходять у світ щасливих і красивих барбі-берегинь, які сидять на поні і помішують райдугу в каструльці. Феміністки відбирають у них і поні, і райдугу, і каструльку. Барбі-берегинь змушують негайно спуститися в шахту, щоб воювати. Злі феміністки залишаються над уламками патріархату, розмахуючи відібраною в нормальних жінок слабкістю, як трофейним прапором. Навколо плачуть поні, єдинороги і виробники декоративної косметики. Чоловіки від безвиході пісяють навприсядки і перетворюються на геїв. Дітей і учасників «Традиції й порядок» феміністки кидають у багаття, яке колись було затишним домашнім вогнищем, де берегині смажили зефір.
— Розумієте, я — жінка, — веде далі моя співрозмовниця-артистка. — Це нормально — хотіти платтячко і на ручки! Це нормально — вирішувати проблеми однією усмішкою, дозволяти мужчинам бути мужчинами. Я хочу користуватися своєю жіночністю.
Якби ж усмішкою можна було вирішити проблему нерівних зарплат. Або гендерно зумовленого насилля. Або принизливої реклами. Ця всесильна жіноча усмішка, від якої тануть чоловіки! Якби вона була здатна організувати платтячко, на ручки і на додаток ще сповивальні столики й пандуси в публічних місцях! Я сиджу й уявляю, як у світі, де перемогли феміністки, нормальних жінок силоміць змушують відрощувати вуса, щоб прикрити цю всесильну усмішку.
— Я маю право на свої квіти! Я маю право на легкість! Я маю право бути просто жінкою! Це означає не брати на себе забагато! Це означає прикрашати життя і насолоджуватися ним.
Ці безсовісні феміністки ввірвалися у світ, де жінкам подають пальто, поступаються місцем у метро і дарують квіти. Де жінки — няшки й кралі, прикрашають собою дійсність, як сліпучо-біла персидська киця вітальню. Доки чоловіки трудяться на піщаних кар’єрах, воюють і добувають вугілля, феміністки вриваються в цю вітальню і спалюють бюстгальтери в каміні. Вони накладають вето на блиск для губ, гель для душу і лак для нігтів. Феміністки брутально вимагають рівного розподілу домашніх обов’язків, доступу до ресурсів і двох літрів «Десанту» міцного. Вони влаштовують сафарі на персидську кицю, а на стінах вітальні менструальною кров’ю пишуть «Вимагаємо ратифікації Стамбульської конвенції».
— Моя сила — в слабкості, — мало не кричить артистка. І б’є кулаком по столу.
Я домовлялася про інтерв’ю з нею три місяці. Кожного разу чула в слухавці: «Я на гастролях ще три тижні, не пам’ятаю, яке це місто, наберіть завтра». А «завтра» отримувала від неї повідомлення «наберу після репетиції». І вона таки набирала. О пів на дванадцяту ночі хрипіла низьким, виснаженим після виступів голосом: «Зараз знайду місце в графіку між зйомками». Вона уточнювала: не вилазить із гастролей, бо взяли з чоловіком іпотечний кредит, щоб купити заміський будинок. І летить з усією родиною бізнес-класом в Австралію. А це все недешево — доведеться ще й кілька корпоративів провести.
Я думаю над тим, як вона гарує, вкалує, паше... І водночас говорить про себе, як про слабку наївну білявку. Я згадую, як вона паркувала свій позашляховик, придбаний на її гонорари. І жартує про тупих блондинок за кермом. Я бачу, як вона дорожить своєю роботою, як любить і цінує свій стиль життя. І вже годину торочить маячню про слабкість і «на ручки».
Я не вірю, ніби десь існує вимір, у якому феміністки заборонили чоловікам і жінкам домовлятися про свої ролі. Феміністичний концтабір, де жінкам забороняють пекти пиріжки, а чоловікам — заводити бороду. Світ, у якому чоловікам роздали літери «б», «о», «р», «щ» і змушують скласти слово «партнерство». А тих, кому не вдалося, феміністки відправляють у зимовий ліс — шукати клітор.
Коли я починала розказувати цю історію, то думала, що вона про міф. Та насправді вона про кидалово. Про безглузду колективну галюцинацію. Нам усім напарили казку, якої не існує і ніколи не існувало. Під час того інтерв’ю в кадрі було дві феміністки — селебриті і я. Просто одна поки що не вийняла з рота таргана, перш ніж вимовити це страшне слово на літеру «ф».
