Стигма в сексроботі та чому ми всі до цього причетні

Редакторська примітка:

Цю статтю присвячено винятково стигмі щодо людей, залучених до проституції / сексроботи. 

Важко уявити більш стигматизовані сфери діяльности, ніж ті, що стосуються обміну послуг сексуального характеру за винагороду, тобто таких, що вважаються сексроботою / проституцією^[1]. Однак що таке, власне, стигма? Чи можлива сексробота без неї? Вона апріорі характерна для продажу секспослуг чи радше відбиває моральні норми суспільства? І що можна зробити, щоб її подолати чи бодай зменшити?

* * *

Здається, це був 2007 чи 2008 рік. Ми, студентки 2 курсу журналістики, поділилися на невеликі групи, щоб до одного із заліків підготувати й випустити студентську газету. Наша група вирішила розслідувати міську легенду про те, нібито раніше в будинку факультету журналістики містився бордель. Забігаючи наперед, скажу, що наше розслідування завершилося нічим — опитані львівські історики лише посміялися з наших здогадів. Утім, статтю ми все-таки написали і... вигребли за неї по повній.

Я вже не дуже пригадую, що найбільше обурило нашу викладачку: чи то сам факт, що ми спробували мало не «осквернити» священне приміщення факультету журналістики неоднозначними припущеннями, чи вибір ілюстрації для першої шпальти нашої газети — жіночі ноги в панчохах на тлі університетської будівлі. Головне ж зауваження було таке: «У вашому підході повно кліше й упереджень, так, як ви про це написали, писати не можна». А як же тоді можна й треба? Здається, чіткої відповіді ми так і не отримали або ж моя пам’ять ці поради просто стерла.

Тепер я розумію, що у нас не було шансів написати статтю інакше. Наші знання про проституцію / сексроботу сформувалися під впливом масової культури й медіа, де її подавали винятково під соусом скандалізації, віктимізації, моралі і, головне, стигматизації. У нашому випадку стигма була в чорних панчохах і туфлях на високих підборах.

Однак таке сприйняття сексроботи, як показав мій досвід, виявилося типовим не лише для українського контексту. Більше ніж через десять років, навчаючись на магістерці з гендерних студій, я сиділа на семінарському занятті, де студент_ки описували свої уявлення про зовнішність секспрацівн_иць і називали ті самі чорні панчохи і взуття на підборах як типові асоціації із сексроботою. Тільки цього разу заняття проходило вже в німецькому виші.

Ілюстрація до тексту про права секспрацівн_иць на «Українській правді» — те саме взуття на підборах

Крок перший — визнати свої упередження

«Я завжди кажу, що найгірша річ у сексроботі — це стигма. І це багато кого шокує, бо люди вважають, що я розповідатиму їм про нечистих на руку агентів, жахливих продюсерів, поганих клієнтів. Та насправді це стигма, яку продукує зовнішній світ. Стигма призводить до втрати найдорожчих людей, сімей, секспрацівни_ць переслідують і піддають булінгу. Ще стигма забирає в людей доступ до потрібних їм ресурсів», — каже в інтерв’ю на ютьюб-каналі Philosophy Tube Райлі Раєс (Riley Reyes), американська порноакторка і речниця APAC (Adult Performer Advocaсy Committee), професійної організації порноактор_ок^[2].

«Коли суспільство чує слово “проститутка”, то не асоціює його з людиною. Усі кажуть: іди й заробляй нормально. Проте люди самі роблять вибір і мають право вибирати, чим займатися. Їх повинна захищати система», — це вже слова колишньої секспрацівниці з України Марини Грідіної в інтерв’ю виданню «Заборона»^[3].

Схожі думки висловила в інтерв’ю виданню «Українська правда» ще одна секспрацівниця з України Ганна Горецька: «Стереотип про коротку спідницю, глибоке декольте й червону помаду дуже старий і зовсім не працює. Будь-яка дівчина може потрапити в цю сферу, кожна, мабуть, п’ята у своєму житті була хоч якось до цього залучена»^[4].

Жінки говорять про одну й ту саму проблему стигматизації та стереотипізації, яка призводить до нищівних наслідків для людей, котрі надають секспослуги. То що ж таке, власне, стигма?

Менеджментом по стигмі

Канадський соціолог Ервінґ Ґофман (Erving Goffman) у 1960-х роках досліджував стигму як форму пошкодженої ідентичности. На його думку, в суспільствах існує уявлення про загальноприйнятну, очікувану соціальну ідентичність, а відхилення від цього уявлення і формує стигму.

Sieh dir diesen Beitrag auf Instagram an

Ein Beitrag geteilt von Summer Breeze (@kingsummerbreeze)

У TіkTok-відео американська порноакторка й активістка Buzz Dykeyear демонструє поширену серед секспрацівни_ць стратегію боротьби зі стигмою — використання альтернативних найменувань професії («модель», «акторка») — для внесення в податкову декларацію

Залежно від того, відомо співрозмовни_ці чи ні про «інакшість» людини, або ж від того, видима ця «інакшість» чи ні, Гофман виділяв два типи стигматизованих — ті, хто вже дискредитовані, і ті, хто є такими потенційно. Відповідно до цих типів існують дві головні техніки менеджменту стигми. Для вже дискредитованих це управління напругою, яка постійно виникатиме в соціальних ситуаціях із новими людьми (tension management). Для тих, хто можуть бути дискредитованими потенційно, це управління інформацією — кому і скільки розповідати про себе: «Відкритись чи не відкритись; казати чи не казати; ділитися чи не ділитися; брехати чи не брехати; і в кожному разі кому, як, коли і де», — пише Гофман^[5].

Перенісши ці уявлення на секспрацівни_ць, можна припустити, що вони для керування стигмою можуть використовувати ті самі методи — бути готовими до постійної конфронтації, якщо оточення знає про їхню професійну діяльність, або ж вести подвійне життя й видавати інформацію про сексроботу лише дозовано колу втаємничених.

Рятувати, але хто й кого?

Було б помилкою вважати, що стигматизуюча поведінка характерна лише для тих, хто вороже налаштовані до секспрацівни_ць. Чи позбавлені стереотипів ті, хто хоче щиро чи й не зовсім допомогти їм?

У першій половині «нульових» років антропологиня Лаура Авґустін (Laura Augustín) запровадила в широкий ужиток термін «рятувальна індустрія» (Rescue Industry). У своїй книжці «Секс на маргінесі: міграція, ринки праці й рятувальна індустрія» (Sex at the Margins: Migration, Labour Markets and the Rescue Industry, 2007) вона показала етапи творення багаторівневої системи, орієнтованої на «допомогу» секспрацівни_цям. Дослідниця змістила фокус з об’єктів порятунку на тих, хто проголошує себе рятівниками і рятівницями.

Отже, у формуванні «рятувальної індустрії» простежуються кілька етапів. У Західній Європі і США, на думку дослідниці, її витоки беруть початок ще у ХІХ столітті з руху аболіціонізму. Тоді білі жінки із середнього й вищого класів боролися за скасування подвійної суспільної моралі, коли держава, з одного боку, толерувала використання чоловіками послуг жінок у проституції, а з іншого боку, самих цих жінок намагалася контролювати (і часто карати).

Аболіціоністки ХІХ сторіччя ставили собі за мету спочатку скасування надмірного державного контролю за тогочасними секспрацівни_цями, а згодом і професії як такої. Цей процес відбувався одночасно з боротьбою суфражисток за свої права й, очевидно, не був позбавлений певних ієрархій, адже допомогу в такому випадку могли надавати лише «згори вниз». По суті, багатші жінки вирішували, хто тут нужденні і як саме їх рятувати. Крім класового аспекту, на думку Авґустін, має значення ще й аспект расовий. Адже білі фемініст_ки / правозахисн_иці / активістк_и із західних країн вживають заходів для допомоги мігрант_кам-секспрацівн_ицям із бідніших країн, свідомо чи несвідомо ігноруючи їхні життєві реалії^[6].

«Ми працюємо в цій сфері, будь ласка, почуйте наші історії. У нас є докази, що криміналізація сексроботи ще дужче заганяє жертв торгівлі людьми і секспрацівни_ць у нелегальність» та «Моя ідеологія важливіша за ваш реальний досвід».

Переважна більшість професіонал_ок, задіяних нині в програмах виходу з проституції, — соціальні працівни_ці. Щодо них так само актуальні питання ієрархій і стигми, скажімо, яка їхня роль у підтриманні і відтворенні чинного соціального порядку. Німецька дослідниця Клаудіа Форгаєр (Claudia Vorheyer) зазначає, що соціальна робота — це, зокрема, робота з нормалізації, тобто підлаштування реальности до наявних у суспільстві норм. Під час дослідження Форгаєр виявила, що соціальні працівни_ці упереджено сприймають тілесність секспрацівни_ць, зокрема тому, що ті вразливіші для заражень хворобами, на відміну від «нормального» населення. Таке уявлення уможливлює спостереження і контроль за тілами секспрацівни_ць з одночасною їх об’єктивацією^[7]. Отже, намагаючись інтегрувати об’єкти допомоги в суспільство, їм фактично нав’язують панівні форми суспільного життя. Під такими формами життя мається на увазі нуклеарна сім’я чи, наприклад, сексуальність суто в рамках моногамности тощо.

То що ж нормально?

Уже згадуваний Ґофман пише, що стигматизовані люди можуть спробувати боротися з тим, що вважається реальністю й очікуваною / прийнятною соціальною ідентичністю. Це можливо, якщо представляти «стигматизовану» ідентичність як рівноцінну «нормальним» ідентичностям. Наприклад, американська модель, актриса й активістка Амбер Роуз (Amber Rose) 2015 року зняла відео під назвою «Хода без сорому» (Walk of no shame). Це відео — спроба змінити перспективу сприйняття жіночої сексуальности на таку, де за активну жіночу сексуальну поведінку не соромлять, а навпаки, нею захоплюються.

Амбер Роуз за вільну від сорому жіночу сексуальність

Висновки

Відтворювати певні стереотипи щодо секспрацівни_ць досить типово. Адже їх підтримує насамперед масова культура, у якої довга традиція репродукування стереотипів і стигми щодо людей, котрі продають секс за винагороду. Утім, важливо розуміти, що в такий спосіб свідомо або несвідомо продовжує існувати стигматизація секспрацівни_ць, а це те явище, що його багато хто з них називає найгіршою стороною сексроботи. Вирішити цю проблему може, зокрема, свідоме рішення обережніше обходитися з усталеними уявленнями про цю сферу, ставити під питання власні установки, створювати безпечне середовище для тих, хто безпосередньо залучені до сексроботи.