972 
Я виграла конкурс «Міс Барбі Чернівці» завдяки сину маминої подруги. Йдеться не про відомий мем із соцмереж, а про Віталіка. Припускаю, ви зараз недовірливо смієтесь, а даремно.
Почнемо з того, що я не схожа на Барбі. Ні тепер, ні у 12-річному віці, коли цей конкурс організовувало чернівецьке модельне агентство New Models. Мене туди записала мама — «щоб не сутулилась». Моделінгу нас навчали в актовій залі Будинку офіцерів. На жаль, ті заняття не врятували моєї постави. Зате тепер я можу писати в резюме «Міс Барбі Чернівці 2002». Можу, але не пишу. По-перше, як уже сказано вище, я виграла завдяки Віталіку. По-друге, я з презирством ставлюся до конкурсів краси. Про обидві причини ми з вами і поговоримо в цій колонці. Пропоную почати з моєї патологічної ненависти до конкурсів краси.
Я люблю «Гендер в деталях» за те, що, крім моїх непропрацьованих дитячих травм, запакованих у жартівливу манеру оповіді, тут є ще й розумні тексти. Наприклад, стаття політологині Уляни Мовчан про конкурси краси. Щоб кинути раціональне зерно на грядку з джунглями мого модельного досвіду, пропоную вам цитату з Уляниного матеріалу: «Конкурси краси стверджують, що надають молодим жінкам глобальну платформу для самовираження, особистісного розвитку й розвитку лідерського потенціалу». Сьогодні кожен український закапелок може похвастатися власним конкурсом краси. Вивчивши слова «сексизм» та «об’єктивація», організатори продають ці б’юті-шабаші як майданчик для жіночого самовдосконалення. І суспільство радісно вдає, що так воно і є.
Торік я знімала репортаж на конкурсі «Краса України». Перед зйомкою я зі щирою наївністю поринула в читання статуту конкурсу, щоб розповідати про цінності, а не про те, як жінки шикуються в купальниках під паршиву музику. Конкурс аж кишів цінностями на всі смаки. Тут тобі і широкий діапазон віку учасниць, і дозвіл на участь плюс-сайз конкурсанток, і демократичне ставлення до зовнішности жінок, бо ж «усі українки по-своєму прекрасні». Жодного тобі патріархального тиску, ще трохи — і допустять до участи феміністок! Серед завдань конкурсу — формування образу справжньої української жінки, плекання традиційної української сім’ї та популяризація патріотичного ставлення до своєї країни. Будете сміятися, але кожне завдання модний франшизний конкурс феєрично провалив.
Жінок на сцені роздягали, перевдягали, крутили й оцінювали, але сказати слово їм ніхто не дав. Жодна учасниця протягом усього дійства не взяла в руки мікрофон. У журі конкурсу була запрошена зірка — співак із Данії, який багато років тому прописався в Москві, Томас Неверґрін. Ви можете пригадати його за хітом «Since you’ve been gone». Його перший шлюб із російською співачкою Поліною Ґріффіс розпався, бо жінка звинуватила Томаса в домашньому насильстві. «Він брав мене за плечі і жбурляв об паркан», — розповідала в інтерв’ю Поліна, мабуть, не здогадуючись, що мине добрий десяток років і Томас буде амбасадором конкурсу, який плекатиме сімейні цінності в українській столиці. І не лише там. Данський співак — постійний гість російських конкурсів краси, після окупації Криму він щонайменше двічі судив ялтинських конкурсанток. Звісно, контрольний іспит «Чий Крим?» суддя українського конкурсу провалив, відповівши, що не говорить на політичні теми.
Навіщо я вам розказую про своє знайомство з «Красою України 2021»? Бо це чудова ілюстрація того, як патріархальні б’юті-заходи прикриваються добробутом жінок, а по суті займаються бізнесом на сексизмі. Як і в пластичній хірургії, у конкурсах краси переважна більшість учасниць — жінки. І вони конкурують між собою на сцені в одязі, позах і постановках, у яких більшість чоловіків ніколи не стануть змагатися. Адже коли мова заходить про гідність, патріархат розглядає жінку як прикрасу, а чоловіка — як людину. Тому чоловічих конкурсів краси так мало і їхні учасники не такі сексуалізовані й зручні для обслуговування протилежної статі.
Восени учасниці «Міс Львів 2021» вийшли на вулиці з плакатами, заявляючи, що їхня краса не тільки зовні. У своєму маніфесті вони наголосили, що «час, коли жінку сприймали стереотипно, вже минув». На радощах я пішла дивитися запис конкурсу «Міс Львів» і на перших же хвилинах з’ясувала, що ні, не минув. За кадром учасниці розповідали про свою професію, навички й хобі, в кадрі упевнено дефілювали перед камерами, а на великих екранах позаду них транслювалися заздалегідь записані ролики. На тих відео учасниці, вбрані в білі бюстгальтери без бретельок, відкривали ротики, пхали туди пальчики, злегка нахилялися й сексуально кривлялися в уповільненій зйомці. Під слова «я дизайнер, працюю в айті» або «я студентка Українського католицького університету» карикатурні ролики здавалися пародією. Ще один приклад, коли цінностями намагаються прикрити справжню суть таких конкурсів.
Після «Міс Львів» я вже не могла зупинитися і дивилася всі конкурси краси, які пропонував ютьюб. Між переглядами маргінальних б’юті-змагань, як-от «Міс Побужжя» і «Леді Професія», я наткнулася на особливо мерзенний захід «Краса в погонах». Це буковинський конкурс краси серед працівниць правоохоронних органів. Слідчі й патрульні з яскравим мейкапом у сукнях, вишиванках і поліційній формі дефілювали, співали і танцювали перед місцевими чиновниками та колегами-чоловіками.
«У мене особисто був когнітивний дисонанс, коли дивишся на гарну, вродливу, розумну дівчину, а там ще пише збоку “старший слідчий”», — проголосив зі сцени тодішній мер Чернівців Олексій Каспрук. Він може дозволити собі мати черевце, лисину і старомодні окуляри, бо не існує конкурсу «Краса в самоврядуванні», де мери міст у стразах танцюватимуть і дефілюватимуть у різних όбразах, доки чиновниці оцінюють їхню грацію й чарівність. Людині достатньо бути професійною й охайною[КW1] . Жінці ж треба бути ще й вродливою, незалежно від професії, щоб викликати «когнітивний дисонанс» в умовного Олексія Павловича, якому не спало на думку, що у ХХІ столітті старша слідча не конче повинна «перевтілюватися на сцені, щоби демонструвати свою жіночність». Саме такі конкурси доводять, що середньостатистична людина — це чоловік. Він не бере участи в конкурсі «Краса в погонах». Тоді як жінка — «людина із зірочкою», яка повинна не тільки допитувати злочинців, вправно стріляти і розслідувати справи, а й танцювати на підборах у блискучій сукні. Не сумнівайтеся, серед цінностей цього конкурсу були й «розвиток лідерських якостей жіночої частини особового складу».
Найшкідливіші серед сексистських б’юті-шабашів — дитячі конкурси краси. Організатори розказують нам, що вони дарують дівчаткам упевненість, розвивають харизму й артистичність. Словом, усі ті риси, з якими чудово дають раду танці, конкурси читців, дискусійні клуби і театральні гуртки.
Щоби прокачати ораторські здібності й вирівняти поставу, не обов’язково у 12 років із фіолетовими тінями на повіках і в туфлях на шпильці незграбно тупцювати по сцені «Будинку офіцерів». Проте я тупцювала. Ще й стала фавориткою глядацької аудиторії, яка складалася переважно з жінок — мам, бабусь, хрещених, тіток та інших родичок маленьких конкурсанток. На конкурсі талантів я мала співати пісню Крістіни Орбакайте «Робот». Це пісня про історію кохання, де стосунки починалися, як у людей, а потім чоловік ставав роботом і забивав на кохану. Це був провальний спосіб демонстрації таланту, бо слуху в мене немає, як і голосу та пластичности. Тому на етапі репетицій ми вирішили, що мені потрібна підтанцьовка. Мамина подруга пожертвувала для цього Віталіка, свого сина-першокурсника, який ходив на бокс і підробляв охоронцем у ювелірній крамниці. Костюма робота ми не знайшли, тому спортсмен Віталік був у джинсах, із голим торсом і метеликом на шиї. Під час пісні я плескала в долоньки і мекала «робот, ти же бил человєком», а Віталік плавно рухався, світячи кубиками й біцухами. Зал ошалів. Я наївно сприйняла істеричні овації за бурхливий комплімент моєму непересічному музикальному таланту, який доти ніхто не помічав. Я вдячно била поклони, плануючи майбутню співацьку кар’єру. Тимчасом більшість буковинок у глядацькій залі вперше наживо побачили танець сексуального хлопця у вузьких джинсах із красивим торсом. На якихось три хвилини, доки тривала пісня, вони відчули себе чоловіками на жіночих конкурсах краси. Зал аплодував стоячи.
Згадую цю картину щоразу, коли чую, що жіночність — це про сексуальність, а маскулінність — про силу. Згадую, коли розказують про рівноправ’я й одночасно клепають черговий конкурс, де жінки вигинаються в сукнях і купальниках. Згадую, коли хтось просуває ідею природности і гармонійности суспільного устрою, де чоловіки об’єктивують жінок, бо така їхня природа. А жінки люблять, щоб був «трохи гарніший за мавпу».
У 2002 році в конкурсі на найкращу буковинську Барбі насправді переміг син маминої подруги Віталік. Не дуже чесна перемога, погодьтеся. Він ні з ким не конкурував за корону.
