9488 
Сто років тому 8 березня до маніфестації суфражисток у Петрограді приєдналися робітники. Так почалася Лютнева революція, яка завершилася падінням монархії й утворенням Тимчасового уряду, до якого перейшла влада.
Сто років тому жінки не мали права викладати в університетах, не мали права бути членкинями Академії наук чи очолювати міністерства.
За сто років змінилося три форми державності. Жінки викладають в університетах і очолюють міністерства. Та чи справді ми можемо говорити про рівні права і можливості в українській вищій освіті?
Розберемося в деталях.
Керівниці ВНЗ
Сьогодні в Україні понад півтори тисячі ВНЗ I–IV рівнів акредитації всіх форм власності, і менше ніж третиною з них керують жінки. При цьому сфера освіти традиційно вважається жіночою. Серед викладачів ВНЗ приблизно однакова кількість жінок і чоловіків, та коли мова заходить про керівні посади, число жінок різко знижується: із 1642 керівників лише 517 — жінки.
Навіть серед керівниць посади розподіляються виразно нерівномірно. Абсолютна більшість керівниць обіймає посади директорок або деканок, тоді як ректорок в Україні лише 53. Найчастіше жінки очолюють ВНЗ I–II рівня акредитації, тобто ліцеї й коледжі, особливо педагогічного та гуманітарного профілів навчання. В університетах часто спостерігається «скляна стеля», яка зупиняє кар’єрне зростання жінок на рівні завідувачок кафедр.
Серед тих, хто очолює ВНЗ ІІІ–ІV рівня акредитації, слід відзначити Ганну Давиденко — директорку Вінницького соціально-економічного інституту Університету «Україна». Вона не тільки ректорка інституту, а й депутатка міської ради. Цього року пані Ганна стала членкинею Координаційного комітету жіночої демократичної мережі «Жіночий вибір». Вона теж підкреслює гендерну нерівність у закладах освіти: «Хто в них переважно працює? Жінки. А хто очолює? Переважно чоловіки (крім дошкільної освіти, бо там чоловіків просто немає). Ректорів вищих навчальних закладів “у спідницях” теж майже не зустріти».
Цікаво, що така гендерна нерівномірність у розподілі керівних посад однаково притаманна і державним навчальним закладам, і приватним.
Академія наук
Ще гірша гендерна ситуація в Національній Академії наук. Сьогодні ми маємо лише трьох академчинь, а за майже сто років існування української Академії наук до її лав було прийнято тридцять сім жінок. Із 342 членів-кореспондентів (претендентів на звання академіка) лише 30 жінок. А це значить, що в найближчі років десять гендерна пропорція в Академії наук не зміниться.
Історії успіху академчинь — непростий шлях від найнижчих посад на Олімп української науки. Наприклад, Ганна Скрипник починала кар’єру звичайною вчителькою історії в Казахстані, потім учителювала в Києві, а з 2000 року і до сьогодні вона директорка Інституту мистецтвознавства, фольклористики й етнології імені М. Т. Рильського НАН України.
Її колега, Ганна Єльська, стала дійсним членом АН ще 1992 року. Сьогодні вона очолює Інститут молекулярної біології і генетики НАН України.
Найбільше про гендерну дискримінацію серед академчинь знає Елла Лібанова — директорка Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України. У своїх інтерв’ю і дослідженнях вона не раз вказувала на гендерні проблеми не лише в освіті, а загалом на ринку праці в Україні. Зокрема, під її керівництвом 2012 року було опубліковано «Аналітичне дослідження ролі жінок у складі робочої сили України». У висновках цього дослідження зазначено, що більшість «жіночих» професій, зокрема у сфері освіти, потребують високої кваліфікації, розумової і творчої праці, проте не забезпечують високих зарплат.
Одночасно академік НАН України Василь Кремень у привітанні з нагоди 8 Березня заявив, що «передусім жінка має залишатися матір’ю, дружиною, подругою, Берегинею домашнього вогнища. Бути коханою і жіночною, привабливою, осяйною».
Міністерство
Торік сталася визначна подія — міністром освіти й науки вперше за роки незалежності країни стала жінка, Лілія Гриневич. Міністерка на власному досвіді знає, як важко жінці досягнути найвищих сходинок у професійному зростанні. В одному з інтерв’ю пані Гриневич розповіла про тенденцію «очолювання керівних посад переважно чоловіками, так звана “політика штанів”, особливо я це відчуваю у сфері освіти. Наприклад, у середній школі дуже мало чоловіків, а якщо вони є, то, як правило, займають керівні посади. У вищій школі серед ректорського корпусу понад 90 % чоловіків, серед проректорів — понад 80 %. Таку саму тенденцію можна спостерігати і в інших сферах життя, зокрема в бізнесі. Тобто якщо за керівну посаду конкурують чоловік і жінка, то жінці потрібно мати значно вищий професійний рівень, щоб отримати роботу».
За 100 років, за всю історію українського освітнього міністерства, це другий випадок призначення жінки міністром. Першою міністеркою освіти України, точніше УРСР, 1962 року стала Алла Бондар. Вона очолювала міністерство протягом п’яти років.
Цікавий досвід колишньої першої заступниці міністра освіти й науки Інни Совсун. Вона була першою і тоді одинокою жінкою на цій посаді (нині всі заступники міністерки — чоловіки). Пані Інна завважила, що українському топ-менеджменту, зокрема у сфері освіти, властивий не тільки сексизм, а й ейджизм: «Молодше покоління жінок продовжують сприймати як “дєвочєк”. Незалежно від посад. Я працювала на високій посаді й однак була дівчинкою. Якби я була чоловіком на цій посаді мого ж віку, моєї кваліфікації, я б не була “хлопчиком”. Якщо ти молодшого віку, до сорока років, ти — “дєвочка”. “Якась дєвочка там виступає, щось робить”».
Проте ця проблема залишається «невидимою» для багатьох, навіть серед молоді. «Дуже цікаво, коли я питаю у студентів, чи є у нас проблеми з гендерною рівністю, підіймає руки рівно половина аудиторії — дівчата. З хлопців тільки один студент одного разу підняв руку».
Новостворені структури
На жаль, і в нещодавно створених освітніх інституціях зберігається гендерний дисбаланс. Наприклад, серед 25 членів НАЗЯВО (Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти — структура, відповідальна за забезпечення якості освіти) лише чотири жінки. Очевидно, гендерна рівність так і не стала пріоритетом при проведенні посадових конкурсів.
Усі ці дані свідчать про загальну тенденцію української вищої освіти віддавати перевагу чоловікам при обранні на керівні посади. «Скляна стеля» в коледжах, університетах, академіях, органах контролю і виконавчої влади міцно тримає жінок на посадах середньої ланки. Чоловіки, котрі так люблять називати виховання жіночою справою, не поспішають поступатись керівними посадами.
Посилання:
