1270 
Лілія Юріївна Вепрейчук народилася і живе в селі Стебні Верховинського району Івано-Франківської области. Тут здобула середню освіту. Закінчила Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича за спеціальністю «Хімія» (2011) та за спеціальністю «Біологія» (2017). Педагогічну діяльність розпочала в Чернівцях — три роки пропрацювала вихователькою групи продовженого дня в Чернівецькій школі-інтернаті № 2 для дітей з особливими освітніми. Для спілкування з дітьми освоїла мову жестів. У 2012 році повернулася в рідне село і працювала в Стебнівській гімназії Верховинського району заступником директора з НВР, викладала хімію й біологію. Влітку 2021 року пройшла конкурс в Білоберізькій ОТГ на посаду директорки Довгопільського ліцею.
У ліцеї навчається 157 учнів та учениць, нині їх кількість зросла — долучилися шестеро тимчасово переміщених осіб. Працює 37 педагог_ів.
Білоберізька ОТГ — найменша і найбільш віддалена від Івано-Франківська об’єднана громада на Прикарпатті. У ній проживає 2779 осіб.
— Пані Ліліє, сьогодні всіх нас об’єднує одна тема, напевно, всі можуть говорити лише про трагедію в Україні. Розкажіть, будь ласка, як війна позначилася на вашому особистому житті і на роботі ліцею?
— Мені здається, що не тільки моє життя, а життя кожного педагог_а розділилося на «до» і «після». Ми до останнього не вірили, що це може статися. Спочатку опиралися і не хотіли усвідомлювати. Та кож_ен педагог нашого закладу сприйня_в цей виклик серйозно, з відповідальністю перед державою. Не кож_ен з нас може воювати, але кож_ен може боротися по-своєму, не лише на передовій.
Через два дні після початку війни наш педагогічний колектив адаптувався — почали плести сітки. Також зрозуміли, що потрібно буде багато коштів, попри допомогу інших країн. Ми повинні починати із себе, тому збирали гроші на допомогу ЗСУ. А ще продукти. Ми живемо в карпатській місцевості: у нас тут консерви, м’ясні продукти — це все домашнього виробництва. Їх теж відсилали воїнам.
Третім етапом стала допомога людям у біді, які тікають від градів і бомб.
— Нині більшість закладів освіти стають тимчасовим притулком для людей, які втратили свої домівки чи виїхали з окупації. Наскільки я розумію, Довгопільській ліцей не виняток?
— Так, ми облаштували спортзал і актовий зал у ліцеї. У закладі є душова кабінка, санвузли, але це треба було вдосконалити, бо їх розраховано на невелику кількість дітей. Ми усвідомлювали, що наша техніка може не витримати, адже досі тут ніхто не жи_в, не вари_в щодня їсти... Ми залучили підприєм_ців і керівництво територіальної громади.
Спортзала до війни
Спортзала під час війни
— Із яких регіонів приїхали люди у ваше село?
— З Києва й Макарова Київської области. Я ніколи не забуду, як ми зустрічали автобуси з ними, не забуду їхні очі... Страх у їхніх очах...
Допомога на Великдень
Потім вони розповідали, як сиділи в підвалах і боялися за своє життя. Люди різних професій, різного віку. Прокурорка, методистка, вчителька фізики, медсестра-акушерка... Їм було приємно побачити Карпати, але вони не раз повторювали, що не думали потрапити в гори з такої причини...
Гори
— Ви спілкуєтесь із ними найбільше. Як вдається знайти потрібні слова?
— Це справді важко, адже людина, можливо, втратила все. Ми були своєрідними психолог_инями. Пам’ятаю розмову з бабусею, якій уже за сімдесят. Вона мені каже:
— Мені здається, життя закінчилося...
— Ні, якщо ви залишилися жити, значить так захотів Бог, значить ви потрібні, — переконую.
— Ну, як, дитино, я потрібна? Що я зроблю, я ж не буду воювати? — питає розгублено.
— Ви можете воювати — ви можете молитися! Моліться за хлопців з нашого краю і з усієї України!
Після цієї розмови ми стояли вдвох і плакали. На жаль, зустрічаємо вже багатьох воїнів не так, як хотіли б... З квітами, але вже неживих...
Переселенці
— Як нині відбувається навчальний процес?
— Уроки проводимо дистанційно. Спочатку зіткнулися з проблемою — діти не виходили на зв’язок. На перші два тижні війни ми, як і більшість закладів, перенесли весняні канікули. Потім відновили навчання і зрозуміли, що це дуже потрібно. Якщо уч_нів молодших класів батьки ще відгороджували від новин, то старші все знали і розуміли. Тож ми стали для них підтримкою, і для батьків теж.
Наш практичний психолог працював не раз як із колективом, так і з батьками. Ще робили конференції з дітьми — години спілкування. Говорили, як важливо виходити на зв’язок і вчитися, мотивували тим, що після війни діти захочуть вступати до вищих навчальних закладів.
Учні
На педраді вирішили, що на початку уроку — 2–5 хвилин — потрібно живе спілкування. Я виходжу до них на урок не як директорка і не як учителька хімії насамперед, а як подруга. «Добрий день, як справи? А чи ніхто не захворіли? А що новенького ви чули? А чим ви цікавим займаєтесь?» — ось так починаю заняття.
На Великдень ми на онлайн-конференції малювали писанки, дивилися, як у кого вдається. Навіть хлопці 5–6 класів долучилися, старші вже встидалися б. Тобто ми намагаємося налаштовувати дітей на позитив.
Писанки
— Важливість такого підходу — дружнього спілкування — ви усвідомили саме під час війни?
— Коли було дистанційне навчання під час карантину я теж питала, як у них справи і здоров’я. Однак вийти на рівень дружби, та ще й щоб діти ніде не переходили межу і пам’ятали, що я все-таки вчителька, вдалося тільки тепер. Під час війни це найпотрібніше.
Колектив
— Чи вдається вам займатися соціалізацією дітей-переселен_ців? Скільки дітей навчається тепер у вашій школі?
— Їх кількість уже зменшилася — залишилося шестеро дітей. Ми навіть перестали вживати термін «переселен_ці», бо ці діти стали нам рідними, стали нашими. Ми десь уживаємо це у звітах — «кількість переселенців» тощо, але вони наші. Ми так не кажемо, щоб не відрізняти, не травмувати їх. Хоча вони дуже сильні. Як і їхні батьки, котрі приїхали, — сильні духом, молодці.
Щодо соціалізації, то спершу ми проводили знайомство з класн_им керівни_ком, а далі підтримуємо зв’язок телефоном, бо все-таки воєнний стан. Ще проводимо різноманітні заходи. У згаданому майстер-класі з писанкарства діти-переселен_ці теж брали участь. Ми обмінялися інформацією: вони розповідали, що для них означає писанка і з якими традиціями пов’язана, а ми пояснювали, яке значення писанки для нашої Гуцульщини.
Майстер-клас із писанкарства
Недавно провели коло зустрічей на природі. Розстелили невеличкий килимок, присіли на галявині. Ми жили в такому темпі — воєнному, робочому. І я вирішила, що треба трохи розвантажитися й поспілкуватися. Розповідали про себе, потім я процитувала письменника. І жінка-переселенка каже: «А я хочу процитувати вашого звичайного старенького вуйка (це дядько, дідусь по-нашому). Він ішов з гір, представився і сказав нам, що “нога окупанта тут не стане — я не дозволю. І це я говорю, дід старий. А що казати за молодь?”»
Людей вразив запал нашого гуцульського дідуся, і вони все шукали відповіді, звідки у нас така віра в перемогу. «Ви знаєте, ми інколи задумуємося, сумніваємося, чи буде в нас усе добре. А ви впевнені, навіть трохи наївно, як діти, що все буде добре», — ось таке нам інколи казали. І це справді так, бо ми віримо в Бога, Бог нам допоможе — і все! На духовному рівні вони трохи почерпнули від нас, зміцнили свою віру.
А ще досліджували нашу мову. Казали, що ми смішні і в нас гарний суржик. Спілкувалася недавно з батьками одного з наших учнів, які наприкінці березня вже повернулися додому в Київ. І мама мені по телефону каже: «Йо, все нормально!» «Йо» — це наше «так». Тепер і в Києві по-гуцульськи розмовляють, це дуже приємно.
Коло зустрічей
— Наступний блок питань пропоную присвятити темі гендерної рівности. З якими проблемами стикалися ще до війни?
— Працюю у великому колективі не перший рік і хочу сказати, що домінації й поділу між чоловіками й жінками немає. У педколективі чоловіків менше , ніж жінок. Одна з причин цього, на мою думку, — заробітна плата: якщо родину забезпечує чоловік, то цього, можливо, замало.
А проте ми йшли вперед; якби не ця війна, в Україні все йшло до покращення. Після створення територіальних громад ці зміни стали особливо відчутні. Я можу порівнювати міську школу, бо працювала в Чернівцях, і звичайну маленьку школу в селі. У нас зростала зарплатня, була доплата за роботу у високогірних районах.
Жінка-педагогиня — це престижно в нашій територіальній громаді. А чоловіки більше вимагають, бо їм потрібно забезпечити сім’ю, тому вони або старалися поєднувати роботу в школі з підробітками, або взагалі виїжджали за кордон.
— На вашу думку, як цю проблему варто вирішувати? Шляхом збільшення заробітної плати?
— Якби ви запитали це до війни, я відповіла б, що так. А щодо керівних посад, то це залежить від жінок. Якщо в жінки є свої плани, проєкти, які вона може реалізувати, не треба боятися висловлювати свою думку. Не можна дозволяти ставити своє «я» на задній план. Обстоюйте себе, вірте в себе, вчіться реалізовувати свої ідеї!
— Чому тоді виникає така ситуація, що жінки можуть не йти на керівні посади? Подекуди жінки бояться боронити свої ідеї?
— Я поясню на власному прикладі. Коли я йшла на конкурс, у нас було три учасни_ки — я і двоє чоловіків. Те, що почали проводити такі конкурси, — це вже показник, наскільки ми наблизилися до європейського життя.
Перед конкурсом я говорила з рідними, з людьми, яким довіряю і прислухаюся до їхньої думки. І от одна така людина, порадниця по життю, запитала мене: «А ти не боїшся, якщо ти не пройдеш? Це ж соромно!» Люди бояться ризикувати, бояться програвати, бояться думки інших.
Кож_на має займатися тим, що їй чи йому вдається найкраще. Я мама, у мене є прекрасна чотирирічна дочка. В декреті я була лише три місяці, бо я щаслива у своїй професійній сфері. Якщо тепер забрати в мене освітянську сферу, навіть посаду простої вчительки, я не кажу вже про керівну, тобто уявімо, що я просто домогосподарка, — я буду сумною домогосподаркою. Я буду сумною мамою. У мене не буде стільки емоцій і стільки жаги до життя.
Лілія з донькою
Я навіть під час війни черпаю позитив на роботі, бачу поруч із собою однодум_иць, які так само, як я, готові щось організовувати. Організували допомогу ЗСУ, відправили цілу машину закруток і отримали задоволення, що це зробили!
Можливо, є інші жінки, які реалізуються суто в сім’ї, — нехай вони себе не картають, що не працюють поза домом, адже насправді вони можуть працювати ще більше, ніж я. Робота 24 на 7, як то кажуть. А якщо жінка хоче займатися ще професією, або своїм хобі, або своєю творчістю, треба це робити і не боятися труднощів. І не слухати думок інших, бо вони бувають різні.
— Що скажете про освітянські проблеми: чого нині потребують чоловіки й жінки в освіті на місцях і чи відрізняються тепер ці потреби?
— З проблемами ми зіткнулися всі. У нас є вчителька фізичного виховання і групи продовженого дня, у неї син на війні. Їй важко, але вона каже, що робота лікує. Є різні історії.
Жінки стали сильнішими, десь ініціативнішими. Мабуть, усі себе запитують, чим я можу допомогти. Так звідкись беруться сили. Перед Великоднем організували випікання пасок. Назвали акцію «Створи свято Збройним силам України». Діти зробили листи-малюнки. І було приємно, що солдати з нашого краю отримали листи наших ліцеїст_ів, можливо, для них це було відчуття дому і тепла.
У колективі в нас працює шестеро чоловіків. Один із них на передовій, усі інші в теробороні. Встигають все: і чергувати в ліцеї, і уроки проводити.
Колектив: жінки і чоловіки
— Що найважче особисто для вас?
— Найважче працювати директоркою під час війни. Я задоволена своїм колективом, своїми людьми, однодум_цями. У нас були плани, які неможливо реалізувати, принаймні під час війни.
Проте не лише директор_ам важко. Якщо ти в освіті, ти бачиш очі цих дітей, відчуваєш їхній біль. Крім того, що ти віддаєшся навчанню, викладанню або от я як директорка — керівній частині — проєктам, проєктній діяльності, вдосконаленню освітньої діяльности, реалізації внутрішньої системи закладу освіти, — нам треба бути ще й волонтер_ками.
Перші два тижні я працювала кухаркою і прибиральницею, тому що переселені люди не могли готувати їжу. Одна жінка запропонувала допомогу, хотіла бути корисною, але не змогла нічого робити — у неї дрижали руки. Вона пережила велику біду, велике горе, багато чого побачила...
Важко бути освітян_ином під час війни: треба поєднувати навчальний процес, виховний процес, адже ми далі проводимо виховні заходи згідно з річним плануванням, і волонтерство. Я не знаю, звідки беруться ті сили, але воно стає. Звідки цей адреналін чи як це назвати — сила волі, жага до перемоги. Бути хоча б частинкою — тілом ні, але хоча б душею бути там, на передовій.
— Розкажіть про потреби ліцею, який очолюєте.
— Не подумайте, що ми скаржимося, але приміщення закладу пошкоджено, тому що тепер тут мешкають десятки людей. Тому одна з потреб — це ремонт. Та я цього не боюся, бо в мене гарний колектив. Навіть якщо держава не дасть нам коштів, а вона напевно не дасть, бо їй треба багато відбудовувати, то це дрібничка. Ремонт у ліцеї порівняно з тим, що комусь треба хату відбудувати або взагалі нове приміщення звести. Ми самі вже той ремонт зробимо, ми відбудуємо. Це буде своєрідним внеском у відновлення нашої держави.
Ще до війни у нас було багато планів. Наприклад, хотіли зробити спортивний майданчик на подвір’ї ліцею. Він був би не лише для наших учн_ів, а й інших людей, які живуть поруч. Ще хотіли створити розвиткову кімнату для дітей з особливими освітніми потребами. Ці проєкти подавали на конкурс DECIDE. Сподіваємося, ще неодмінно їх реалізуємо!
— Які ще у вас плани після перемоги? Як думаєте, що треба змінити чи покращити в освіті чи в освітянській сфері?
— Перший проєкт — це буде адаптація, нам треба буде оговтатися від війни, усвідомити і прийняти те, що ми багато без чого залишимось, напевно. Передусім психологічна адаптація нас, педагог_ів, адже саме ми маємо налаштувати дітей.
Ми не знаємо, скільки триватиме війна, не знаємо, що буде далі, які її наслідки. Можливо, ми будемо поводитися, як поранена людина під час переломів. Це я вже як біологиня кажу: спочатку під адреналіном вона нічого не відчуває, може навіть піднятися і пройти якусь відстань, а вже потім відчує біль.
Поки що ми так само можемо не відчувати болю душевного, фізичного, втоми, а далі вони можуть з’явитися. Тому першочергове важливе завдання — відновити матеріальну частину, а надалі я, напевно, сприятиму в підсиленні віри.
Я точно знаю, чого я ніколи не робитиму, — це відкладати щось на завтра! Це і в особистому житті, і в професійному: якщо я можу зробити сьогодні — я робитиму це сьогодні.
У фейсбуці на своїй сторінці я написала: війна багато чого нам відкрила. Як сіль підсилює смак страв, так, на жаль, і війна увиразнила різні людські якості. Хто були добрими, стали ще добрішими. Хто більше жили державою і патріотизмом, ще більше стали цим жити. На жаль, десь хтось були байдужими, тож такими і залишилися. Таке теж є, але більше я спостерігаю, особливо в моєму колективі, що нікого байдужих немає. Ми всі цим живемо і прагнемо, щоб ця війна швидше закінчилася.
Освітяни під час війни стали надійним тилом української армії. Будівлі шкіл, садочків, ліцеїв — притулки для тисяч тимчасово переміщених осіб. А вчитель_ки, вихователь_ки й педагоги_ні з початком повномасштабного вторгнення поєднують онлайн-уроки з волонтерством, чергуванням на блокпостах і навіть з військовою службою. Ця серія інтерв’ю покликана показати, як вдається освітян_кам із різних регіонів України працювати в умовах війни, що вони роблять для перемоги і як при цьому вирішують проблеми гендерної нерівности.
Серію підготовлено «Гендер в деталях» за підтримки Швейцарії в межах Швейцарсько-українського проєкту DECIDE, що його впроваджують Консорціум ГО DOCCU та PH Zurich.
