1144 
Ольга Степанівна Осташ народилася 1963 року в селі Маріямпіль Галицького району Івано-Франківської области. Тут закінчила школу, а 1980 року вступила до Львівського національного університету імені Івана Франка на спеціальність «українська мова і література». У 1985 році по закінченні університету один рік працювала вчителькою української мови й літератури в сусідньому селі Делієве.
З 1987 року працює в Маріямпільській школі. Спершу вчителькою української мови, далі заступницею директорки школи з виховної роботи, заступницею з навчальної роботи, а 2012 року очолила педагогічний колектив навчального закладу.
Унаслідок зменшення кількости учнів нині Маріямпільська загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів стала Маріямпільською філією Дубовецького ліцею Дубовецької сільської ради. Наразі тут навчається 41 дитина.
Маріямпіль — село на високому лівому березі Дністра, у якому живе близько 1000 осіб. Площа села — 27,44 км².
— Пані Ольго, розкажіть, будь ласка, про ваш навчальний заклад і село. Як я знаю, у нього давня історія?
— Для мене Маріямпіль — це не лише місце на карті України, а дуже вагома частина моєї особистої історії. Я дуже люблю своє село. Справді, у нього давня історію і ми завжди з гордістю говоримо про Маріямпіль. Називаємо його містечком, яким воно колись було, хоча на сучасній адміністративній карті України це село.
Перша згадка про Маріямпіль датується 1378 роком: містечко мало особливе значення — виконувало роль форпосту, оборонну функцію. Це був замок, який приніс Маріямполю статус міста за Магдебурзьким правом. Руїни замку і оборонних споруд збереглися дотепер. Назва пов’язана з іменем Діви Марії. Є навіть величний образ Маріямпільської Матері Божої, яка називається непереможною. Образ коронований, нині він у костелі в польському місті Вроцлаві.
Село дуже гарне, мальовниче, зелене, дуже приємні і працьовиті люди тут живуть, які роками дбають про освіту своїх дітей.
Школа теж має давню і славну історію. Будівлю закладу зведено ще до 1939 року. Коли я тут навчалася, це був дуже великий навчальний заклад, до школи ходило понад 300 дітей — це дуже багато для села. Тепер маємо 41 учня й ученицю, тому ми вже не школа, а філія Дубовецького ліцею.
Нам прикро, що ми не можемо зберегти ту кількість дітей, яка потрібна для закладу загальної середньої освіти І–ІІІ ступенів. Мені здається, така ситуація в багатьох населених пунктах України. Це пов’язано з доступом людей до місця праці. Сéла в якийсь момент стали неперспективними.
Проте моя особиста думка така: повномасштабна війна показала нам, що кожна людина повинна мати якийсь свій локальний куточок, де була б зона безпеки, зона комфорту. Думаю, тепер відбудеться переоцінка цінностей, свого подвір’я, свого дому, віддалености від великих населених пунктів...
У дечому наші діти мають переваги, навчаючись у невеличкому закладі. При середній наповнюваності класів 5–7 учнів кожна дитина отримує набагато більше уваги від учител_я, може щось уточнити, має більше можливостей показати, захистити свої знання.
Наші учні й учениці дуже домашні, сімейні, відкриті. У нас хороші стосунки з дітьми, вони мають нас за товаришів. Ми дружимо! Завжди акцентуємо увагу на тому, що ми з Маріямполя, що таких населених пунктів з такими традиціями ще треба пошукати на карті України.
Коли на шкільних лінійках говоримо гасло «Слава Україні!», діти відповідають «Героям слава!». А наступна фраза — «Слава Маріямполю!», і діти відповідають: «Слава! Слава! Слава!» У мене завжди на очах виступають сльози. Я дітям щиро кажу: «З цього починається любов до Батьківщини, так ми вчимо вас бути патріот_ками».
Маємо гарний учнівський колектив, який, звичайно, було сформовано вчительським колективом. Серед наших учител_ів є викладач_і зі званнями, категоріями. Єдиний мінус — ми не можемо вповні реалізувати свої здібності, бо мало дітей. Водночас дуже пишаюся нашими здобутками. У нас працювала Христина Володимирівна Чепіль, яка 2016 року перемогла в обласному турі Всеукраїнського конкурсу «Учитель року 2016» в номінації «Математика». Тішуся, що ця перемога дала поштовх для її кар’єрного зростання.
Колектив закладу освіти
— Як вплинула війна на функціонування навчального закладу та життя освітян і освітянок?
— Зі стартом адміністративної реформи в освіті почалися глобальні зміни. Коли ми стали навчальним закладом Дубовецької сільської ради, було організовано групу, яка взялася розробляти стратегію розвитку освіти. Я теж до неї входила. У нас були різні плани, ми думали про те, як утримати і надалі підвищити рівень освітніх закладів. Це була співпраця зі Швейцарсько-українським проєктом DECIDE, наша Дубовецька громада — громада-партнер проєкту. Ми доклали багато зусиль для того, щоб створити перспективу для освіти в громаді. І цей процес триває, але війна внесла корективи.
Перші 3–4 дні був ступор. Та потім ми зрозуміли, що повинні працювати, щоб наші учні й учениці не були покинутими, не залишилися без нашої уваги. Ми швидко і вміло приєдналися до дистанційного навчання.
Я кажу «вміло», тому що останні два роки ми за потреби працювали з дітьми дистанційно. Уже маємо для цього всі можливості й навички: обладнаний комп’ютерний клас, інтернет у закладі, усі педагоги_ні знайомі з технологіями, усі пройшли курси з підвищення кваліфікації. Ми розраховували на розвиток освіти в громаді під час роботи офлайн, але змушені працювати онлайн. На мою думку, такі навчальні заклади, як наш, не мають якихось особливих перешкод для дистанційної роботи, адже працювати з малочисельними класами набагато простіше.
— Чи прихистили ви внутрішньо переміщених осіб у стінах закладу?
— Так, з 1 квітня у нас оселилися внутрішньо переміщені особи. Коли нам запропонували підготувати заклад, щоб їх прийняти, я була просто шокована розумінням і допомогою з боку батьків і дітей. Ми за дві години облаштували 42 ліжко-місця! А до кінця робочого дня 90! Постаралися, щоб було все: і душові кабіни, і пральна машина, щоб налагодити питний режим, односельчан_ки приносили продукти...
Коли я спілкуюся з уч_нями, завжди наголошую: дякую вам і дякуйте своїм батькам, що вони підтримали нас у таку важку хвилину, коли вирішувалася доля нашої згуртованости, потрібности, відданости Україні.
Крім облаштування спальних місць, люди допомогли і постільною білизною, і засобами гігієни, принесли дуже багато одягу. І ця база постійно поповнюється. Спочатку треба було теплий одяг і взуття, у нас ще й холодна та затяжна весна була. Тепер бачу, що і літній одяг знадобиться. Я жартую, коли хтось приносить якісь речі, кажу: «Дівчата, новий завіз! Зараз буде показ мод!» Ми мусимо якось так говорити більше про буденне, сміятися, де це можливо.
У нас і тепер живуть ВПО, їх кількість постійно змінюється. Було 50 людей, серед них шкільного віку — семеро дітей навчалися у нас. Тепер залишилася тільки одна дівчинка, але вона навчається у своєму закладі; ми забезпечили її підручниками, даємо змогу користуватися інтернетом і комп’ютерами в класі інформатики.
У цих умовах, коли так багато ризиків і викликів, особисто я дуже покладаюся на дітей, батьків і, звичайно, вчител_ів. Крім дистанційного навчання, ми організували щоденне чергування на волонтерських засадах. Персонал, який працював, зокрема, на обслуговування ВПО, не завжди міг з усім упоратися.
Згідно із штатним розписом, у нас два технічних працівни_ки, робітник з ремонту, сторож і кочегар. Кухаря й завгоспа немає. І на допомогу прийшли вчител_і. Чергували від 7:00 десь до 17:00, бо о 17:20 іде останній автобус із села. Тоді приходили місцеві, бо вечеря у нас о 19:00. Допомагали готувати вечерю, роздавати їжу, прибирати та мити посуд. Тепер уже менше людей — лише 29 ВПО, але вчител_і однаково не покидають чергувати.
— З яких регіонів до вас приїхали люди?
— Наразі залишилися ті, кому немає куди повертатися. У нас живуть люди з Маріуполя, із Сєверодонецька. Були з Ірпеня, із Запорізької области. Є родина з Миколаєва — мама з донькою, вони теж уже планують повертатися.
Бачу, що тепер вони зовсім інші: спокійні, контактні. Ми намагаємося підкреслити, що вони не випали з життя, що життя триває. Допомагаємо пристосуватися, повернути звичні речі: комусь треба голку з ниткою, комусь гачок для плетіння, комусь газету для читання, комусь книжку з бібліотеки.
Та коли вони приїхали 1 квітня, для мене це був великий шок, я дуже перейнялася... Ну, це треба бачити... Боляче про це говорити, боляче спостерігати за людьми, які, мабуть, днів десять ходили, не знімаючи верхнього одягу... Лише після того як вони побули у відносному спокої, затишку, запрацювала пральна машинка, якось вони почали приходити до тями і потроху повертатися до життя.
Тепер ми краще знайомі, знаю про них багато, кому що треба. Мені телефонують люди, які вже виїхали, згадують Маріямпіль і як їм тут велося. Їм дуже сподобалося наше село. Воно дуже гарне, мальовниче. Маріямпіль — це високий берег Дністра, у нас фактично починається Дністровський каньйон, є старий дендрологічний парк. А 2011 року було закладено Біблійний сад — єдиний зареєстрований в Україні. Тут ростуть дерева, рослини, створено скульптурні композиції, які згадуються в Біблії.
Для людей із психологічними травмами прогулянки нашими затишними куточками — це заспокоєння. Ми, своєю чергою, залучаємо їх чи то прополювати клумби, чи обрізати дерева, чи формувати живопліт. І вони завжди радо на це відгукуються.
— Люди не знімали верхній одяг, тому що були в такому сильному страху?
— Так... Бували моменти, коли мені здавалося, що це не школа, а вокзал. Пізніше, коли вони трошки оговталися, ми дізналися, скільки кому дали часу на збори: комусь кілька годин, а комусь і кілька хвилин. Тоді ми перестали цьому дивуватися.
Люди дуже багато депресують, особливо жінки старшого віку, які усвідомлюють, що їм немає куди повертатися. Я завжди їх підтримую і кажу: «Держава про вас подбає, держава знає про кожну людину окремо, і поки є можливість, поки є час, ви живете тут і вам тут не зле. Чи вам тут зле?» «Ні, ні, нам тут не зле!», — переконують (посміхається).
— А як вам вдається знаходити потрібні слова?
— Не знаю, як мені вдається. Я українська філологиня, мій тато — теж філолог, ніколи не думала, що відгукуватимуся на «Степановна». Намагаюся з розумінням ставитися до кожно_го, хто живе у нас. Мій робочий день починається о 08:00 і закінчується о 20:00. І вони знають: поки я тут, у закладі, все можна вирішити.
Діти в мене вже дорослі, у мене ще онуки є, вони це все розуміють і, бувало, мене питають: «Як твої переселен_ці будуть без тебе?» (сміється). Я відчуваю себе якоюсь такою ланкою, яка допомагає вирішити їхні проблеми. Це люди переважно з міст. Специфіка сільського життя для них незвична, багато проблем пов’язано з комунікацією, з рухом автобусів, з роботою банків. Щодня щось нове.
У нашому закладі живуть люди, у яких є коти і навіть собаки. І ми мусимо думати про корм для тварин теж. Знаходимо виходи з різних ситуацій, щоб люди відчували, що хтось про них дбає, що вони комусь потрібні, що їхні проблеми нікому не байдужі. Поводимося по-людськи.
У перші дні мені самій була потрібна психологічна підтримка. Був такий випадок: я вийшла на поріг школи і там стояв чоловік з телефоном у руках. «Надійшло повідомлення, що нам треба надавати фото- й відеофіксацію про ситуацію вдома, — каже. — А що давати? Зайшли в село [росіяни], примусили здати всі телефони».
І він мені розповів такі жахіття! Це вперше за кілька тижнів він розговорився. Більше як півтори години ділився зі мною своєю історією. Відчула, що мені не вистачає навичок роботи з людьми, у яких такі психологічні травми. У певні моменти я сиділа затерпла, та він принаймні мав можливість виговоритися... Я йому кажу: «Я цього не переживала і, дай боже, щоб цього не сталося, але ви повинні про це говорити! Ви повинні мати сміливість, бути наполегливим і впертим, щоб донести цю правду до тих, хто це задокументує!»
У них багато проблем, багато переживань... Дуже переймаються через утрату майна. Я завжди їх заспокоюю і кажу, що на все прийде час і для цього працюють відповідні служби.
— У мене теж аж сльози навертаються…
— Ви просто не чули того, що він розповідав... Мені боляче про це говорити. «Сидимо в погребі, сало є, якась консервація, але ні грама води, ні крихти хліба. Ось вам і голод. Нам губи потріскало від солі...» — такі страшні речі розповідав... Ну, багато різних моментів було...
У нашому селі теж є різні люди. 37 осіб пішли на фронт і для нашого малого села це велика кількість. Дехто обурюється, мовляв, чому наші люди пішли на фронт, а ми тут маємо годувати здорових і сильних переселен_ців. На що я кажу: добре, що ми цього не пережили! Ми повинні допомогти людям, які потребують уваги, які все ще в ступорі, мабуть, певні захисні механізми не дають їм до кінця усвідомити всі жахіття, які вони перенесли...
— А чи проводили ви якісь заходи для соціалізації внутрішньо переміщених осіб? Як взаємодіяли з дорослими й дітьми?
— Так, для дорослих організували україномовні зустрічі — у нас відбувається лагідна українізація (посміхається). Можливо, у нас ще є кілька людей, які говорять «здрасьтє», але здебільшого всі намагаються говорити українською мовою. Хоча між собою можуть говорити російською, але до нас звертаються українською.
Для дітей учител_і, які чергували в школі, щодня проводили різноманітні заходи. Наприклад, виготовляли паперових янголів, складали великодні кошики, розмальовували писанки, проводили квести, розучували пісеньки.
На рівні громади було кілька масштабніших заходів, куди запрошували дітей, які мешкають у нас. Я вже маю величезний альбом зі світлинами з усіх цих заходів. Щоправда, не знаю, чи наважуся їх роздрукувати, бо це не найкращі спогади в моєму житті...
Ну, і звичайно, як я вже казала, ми залучали всіх до громадських робіт: упорядкування території, відбілювання парапетів, прополювання дерев і кущів у Біблійному саду. Вони соціалізовані. Тепер їм трохи легше. У селі немає такого доступу до роботи, але люди звикли до них, запрошують їх сіно збирати, дрова рубати, адже почався сезон заготівлі дров. І вони завжди безвідмовні щодо цього.
— Розкажіть, будь ласка, чи цікавилися ви питанням гендерної рівности в освіті? Які основні проблеми бачите?
— У мене вже чималий стаж, зокрема управлінської роботи. Я пройшла всі щаблі ієрархії — від учительки до керівниці закладу. І я бачу, що жінок в освіті більше, ніж чоловіків, але жінкам і важче.
Думаю, що якби мої діти були ще маленькими, мені було б важко на керівній посаді. Вона вимагає багато часу, емоцій, зусиль. Часто я не зважаю на закінчення робочого дня. Це добре, що мої діти вже виросли, не хворіють, їх не треба водити в садочок. Тому я вважаю, що чоловікам в освіті легше. Я стала на цю посаду вже в зрілому віці і навряд чи погодилася б, якби у мене були малі діти.
Узагалі, я спостерігаю, що вчител_ям вдається досягати певних результатів у роботі після того, як діти закінчують садок, особливо це стосується жінок. У них уже менше клопотів, діти вимагають менше уваги.
— А як ви вважаєте, чи можна це якось змінити, щоб жінкам було легше в освіті? «Вирівняти» цю несправедливу ситуацію. Можливо, потрібні зміни на побутовому рівні чи щось іще?
— Так, звичайно. У нашій школі були випадки, що у відпустку по догляду за дитиною йшли чоловіки. Сучасні молоді сім’ї переважно прагматичні, особливо ті, які не мають готової риби, а їм треба її наловити (посміхається). І таких більшість. З боку держави є правильні кроки в цьому плані: відпусткою по догляду за дитиною може скористатися як жінка, так і чоловік.
— Як навколишні люди сприймали такі рішення?
— Був учитель, у якого дружина медичка, і вони вирішили так зробити. Люди казали, що він хитрує, але я вважаю це правильним рішенням. Він зберіг місце роботи, дружина мала можливість заробити більше грошей, чому б і ні? Це дуже розумно.
— Щодо залучення чоловіків в освітню сферу — чи можна тут щось змінити на державному рівні?
— Діти люблять молодих, сучасних, цікавих, активних. Хоч як я намагаюся бути такою і скоротити цю дистанцію, вік однаково дається взнаки. Звісно, у когось може бути запальний, молодечий характер. Та я вважаю, що держава повинна заохочувати молодь, зокрема чоловіків, до роботи в школі.
Треба привернути увагу молодих людей до освітньої галузі як до такої, де можна заробляти гроші. Зазвичай чоловік, який створює родину, повинен забезпечувати дружину і дітей. На жінку менше лягає матеріальної відповідальности, хоча нерідко буває навпаки. На будівництві можна більше заробити, ніж учитель-спеціаліст після університету заробляє в школі. Початкова ставка майже мінімальна, десь така, як у шкільно_го техпрацівни_ка.
Отто Бісмарк сказав, що війни виграють не генерали, а шкільні вчителі і священики. Тому в наших інтересах усіляко підсилювати освіту в державі, дати можливість відчути, що ця робота принесе гідне матеріальне забезпечення.
— За вашими спостереженнями, чи змінилося сприйняття ролі жінок і чоловіків після початку повномасштабної війни?
— Ще під час АТО в нашому колективі працював учитель математики Роман Ільїн, який пішов добровольцем на фронт. Жінки тоді ініціювали збір необхідних речей для нього.
З початком повномасштабної війни у багатьох із нас хтось із близьких людей пішли воювати. Я іноді питаю: «Як справляєшся, Оксано? Може, ти візьми собі якусь слабинку, не йди чергувати». І завжди чую у відповідь: «Ні! Діти подумають, що щось сталося! Усе нормально, я намагаюся усміхатися, дітей не накручую, завжди спокійна». Жінки таки сильні, дуже сильні. Є в нашому колективі і військовозобов’язані жінки, які стоять на обліку.
Чоловіків у нас п’ятеро, а всього в колективі 19 осіб. Двоє пішли в тероборону, вчитель географії зі штабу тероборони веде заняття з топографії. Його навіть запрошують на різні лекції, семінари в організовані частини. Ми всі як можемо долучаємося до спільної мети — подолати ворога.
— Ви розповідали, що почали активно розвивати освіту в громаді. Після перемоги плануєте працювати в цьому напрямі? Можливо, тепер бачите, що ще треба змінити чи покращити через нові воєнні виклики?
— Ми працювали над стратегією розвитку освіти громади, і я була ініціаторкою не просто зробити рівень освіти в громаді якомога вищим, а й залучити до громади заклади освіти з вищим рівнем акредитації.
У нас хороші стосунки з Івано-Франківським національним технічним університетом нафти й газу, вже підписали угоди про співпрацю. Намагаємося скерувати наших випускни_ків у цей університет. У нашому селі працює екологічна лабораторія, де студент_и університету проходять практику, робимо спільні акції, переважно екологічного і профорієнтаційного спрямування.
Планували в стінах нашого закладу розпочати роботу філії Бурштинського енергетичного фахового коледжу ІФНТУНГ. У нас відбулося кілька зустрічей, але з початком повномасштабної війни це все затихло.
Я дуже переймалася, бо для нашого закладу це рятівна соломинка. Дехто з наших учител_ів могли б працювати, а спецпредмети викладали б працівни_ки коледжу і навіть технічного університету. Буквально днями до нас приїхав директор коледжу і ми таки відновлюємо цю роботу — оголосили набір, організували онлайн-зустрічі з випускни_ками, директор_ами закладів громади, старост_ами, священиками.
Наша мотивація в тому, що діти громади повинні навчатися на її території. Ми маємо для цього всі можливості: заклад, учител_ів, це набагато дешевше, бо дітям не треба нікуди їхати. Очікуємо на початок роботи приймальної комісії. Думаю, що з вересня матимемо хоча б одну-дві групи в нашій школі.
Також плануємо підготувати заклад освіти до нового навчального року, привести до ладу класні кімнати. Сподіваюся, нашим переселенцями дадуть житло і діти у вересні зможуть прийти у звичний для них освітній простір.
Думаю, ми повинні більше дбати про створення безпечного середовища. У нашого закладу стара будівля — стіни завтовшки 75 сантиметрів. Є підвальні приміщення, у паспорті вказано, що це бомбосховище. Дай боже, щоб ця небезпека швидко минула, але ми в кожному разі маємо бути готові.
===
Освітяни й освітянки під час війни стали надійним тилом української армії. Будівлі шкіл, садочків, ліцеїв — притулки для тисяч тимчасово переміщених осіб. А вчитель_ки, вихователь_ки й педагоги_ні з початком повномасштабного вторгнення поєднують онлайн-уроки з волонтерством, чергуванням на блокпостах і навіть з військовою службою. Ця серія інтерв’ю покликана показати, як вдається освітян_кам із різних регіонів України працювати в умовах війни, що вони роблять для перемоги та як при цьому вирішують проблеми гендерної нерівности.
Серію підготовлено «Гендер в деталях» за підтримки Швейцарії в межах Швейцарсько-українського проєкту DECIDE, що його впроваджують Консорціум ГО DOCCU та PH Z
