980 
Мар’яні Миколаївні Палагнюк 37 років. Народилася і навчалася в місті Галичі Івано-Франківської области. Вищу освіта здобула в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника за кваліфікацією «соціальний педагог, практичний психолог в закладах освіти». Ще під час навчання почала працювати в закладі освіти на посаді соціальної педагогині. Пропрацювала в Більшівцівському ліцеї 12 років. У 2018 році очолила «Інклюзивно-ресурсний центр» Галицької міської ради. З початку повномасштабної війни на волонтерських засадах координує роботу Центру психологічної підтримки Галицької міської ради, який створено для підтримки внутрішньо переміщених осіб.
— Пані Мар’яно, розкажіть, будь ласка, про діяльність «Інклюзивно-ресурсного центру» Галицької міськради до війни. Як усе починалося?
— У 2018 році в Україні почали відкриватися інклюзивно-ресурсні центри в кожній громаді. Я стала директоркою закладу, який на той час існував лише на папері. У мене були статут і стартова допомога від держави — 198 тисяч гривень.
— Що передбачає ваша робота?
— Інклюзивно-ресурсні центри було створено для того, щоб забезпечити права дітей з особливими освітніми потребами на освіту. Ми такі, як я кажу, юрист(к)и для дітей із різними порушеннями. Нас часто помилково сприймають як реабілітаційні центри, але це не одне й те саме.
Передусім ми проводимо комплексну психолого-педагогічну оцінку розвитку дитини. Від нас діти отримують перепустку-висновок для забезпечення права на освіту. Без цього документа для них не відкриють інклюзивний клас чи групу, вони не можуть піти в спеціальну школу.
До створення інклюзивно-ресурсних центрів у кожній області діяла медико-психологічна комісія. З цілої области дітей звозили в обласний центр, щоб вони отримали тут документ на право навчатися. Це було дуже важко, по суті, знущання з дітей, адже доводилося стояти у величезних чергах.
Наш центр обслуговує чотири територіальні громади — Галицьку, Дубовецьку, Більшівцівську і Бурштинську.
Комплексна оцінка стану дитини полягає ось у чому. Кож_на фахів_чиня — психолог_иня, дефектолог_иня, логопед_иня, реабілітолог_иня — проводить з дитиною невеличке діагностичне заняття. Ми — педагоги, а не лікар_і, і не ставимо діагнози. Ми визначаємо, у чому в дитини будуть труднощі в навчанні і формуємо рекомендації педагог_ам, які працюватимуть із цією дитиною.
Потім прописуємо навчальну програму: які предмети для дитини в школі потрібно адаптувати, модифікувати, які додати. Крім основного навчання в школі, мають бути додаткові корекційні заняття з фахів_цями; ми визначаємо, скільки годин корекції дитина має отримати, з яким фахів_цем, за якими навчальними програми. Також зазначаємо про необхідність асистент_а, якщо це інклюзивний клас чи група.
Другий крок — моніторинг розвитку дітей. У навчальному закладі створюється команда супроводу, до якої ми теж входимо. Підказуємо, як працювати з дітьми. Обговорюємо, які є труднощі; чи потрібно змінити навчальну програму, можливо, її треба полегшити; можливо, якісь адаптовані предмети потрібно модифікувати; можливо, у батьків є якісь зауваження тощо.
Також працюємо з батьками. Батьківський клуб у центрі збирається раз на один-два місяці. Робимо релаксуючі зустрічі, де батьки набираються ресурсу, діляться між собою своїм болем, своїми переживаннями.
Крім того, у нас ще є безпосередньо робота фахів_ців із дітьми на заняттях. Тобто індивідуально працює логопед_иня, реабілітолог_иня, психолог_иня, дефектолог_иня.
— Скількома дітьми ви нині опікуєтеся і який їхній вік?
— На обліку в нас 153 дитини з чотирьох територіальних громад. Якщо брати по характеру порушень, то серед них двоє з порушеннями зору, вісім з порушеннями слуху, 17 з порушеннями опорно-рухового апарату, 21 з тяжкими порушеннями мовлення, 10 з розладами аутистичного спектра, 26 із затримкою психічного розвитку, 64 із порушенням інтелектуального розвитку.
Уже з минулого року ми працюємо з наймолодшими — з дітьми від моменту народження. Коли такі центри створили, у нас було обмеження за віком — ми працювали з дітьми від двох до вісімнадцяти років. Торік з’явився такий напрям роботи як «раннє втручання» — ведемо діток від народження і доки вони здобувають освіту.
Наймолодшій дитині 1,8 років. Це дуже добре, бо що раніше починається корекційний вплив на дитину, то легше буде дитині здобувати освіту, хай там які в неї порушення. Ми бачимо, як маленькі дітки із синдромом Дауна відрізняються від тих, котрі звернулися, коли їм було 5–6 років.
— Ставати до вас на облік обов’язково?
— Ми працюємо за зверненнями, не всі дітки в громаді, які мають інвалідність чи порушення, під нашою опікою. Іноді ми знаємо від педагог_ів навчальних закладів, що там є діти, яким важко вчитися, але батьки цього не визнають, не хочуть, щоб дитина мала інший статус. Може бути й таке, що дитина має інвалідність, але вона не заважає їй учитися, у такому випадку ставати на облік немає сенсу.
— Якщо батьки через страх і, мабуть, через певні стереотипи щодо дітей з особливими освітніми потребами не звертаються до вас, чи є якийсь механізм, як їх спонукати це зробити? Врешті-решт, це все-таки в інтересах дитини.
— Держава запропонувала правильне рішення проблеми. Торік дуже ефективно реформували мережу закладів інклюзивного навчання — запровадили п’ять рівнів підтримки. Перший рівень — це коли немає потреби до нас звертатися. У школі своїми силами створюють команду супроводу. Вчител_і займаються індивідуально додатково з дитиною.
Буває, що батьки або не хочуть, або не розуміють цієї проблеми, їх залучають поступово. Навіть батьки дітей із складними порушеннями проходять певні етапи, і їм потрібен час, щоб прийняти це. Фактично у мами є рік, потім стає зрозуміло: щось пробували індивідуально, вийшло чи ні. Коли батьки приймають і розуміють, що проблема є, треба рухатися далі і звертатися до кваліфікованих спеціаліст_ок. Проте в цьому випадку час дається батькам, але його втрачають діти.
— Розкажіть про свій колектив. Скільки у вас працює людей і на яких позиціях? Чи залучено чоловіків до роботи?
— Наразі в нас дев’ять працівниць, усі жінки. Взагалі в Івано-Франківській області функціонує 23 інклюзивно-ресурсні центри, і всюди керівниці — жінки, і працівниці теж. Це, мабуть, пов’язано зі специфікою роботи, адже сфера дуже непроста. Є працівники в інклюзивно-ресурсних центрах на посадах реабілітологів, але їх дуже мало — одиниці, можна порахувати на пальцях рук.
У нашому центрі нині працюють вчителька-логопединя, дві практичні психологині, вчителька-дефектологиня (сурдопедагогиня), вчителька-реабілітологиня, медична сестра, бухгалтерка і техпрацівниця.
— Ви теж займаєтеся з дітьми чи виконуєте суто керівну роботу?
— Тут розділилося на «до» і «після» повномасштабного вторгнення. У школі я працювала з дітьми безпосередньо. На керівній посаді стала більшою мірою менеджеркою, кадровичкою. Ба більше, ще й будівельницею, тому що ми зайшли в приміщення повністю без ремонтів. Навчилася азів ремонту, як правильно здійснювати закупівлі на Prozorro тощо.
А коли почалася війна, ми з ініціативи голови Галицької міської ради Олега Кантора 12 березня створили Центр психологічної підтримки. Перші два тижні усі переживали шок, думали, що робити далі. А коли трошки отямилися, коли зрозуміли, що до нашої громади багато переїжджає внутрішньо-переміщених осіб, людей, які шукають притулку, то зрозуміли, що їм потрібно допомагати не тільки матеріально.
На той момент у нас уже працював центр видачі матеріальної допомоги: роздавали одяг, матеріально забезпечували, давали житло. Та щоб ще й психологічно підтримати, запустили такий центр на базі Галицького ліцею імені Ярослава Осмомисла. Тоді в мене з’явилася друга робота, і з початку повномасштабної війни я працюю без вихідних.
— Розкажіть про роботу цього центру — як її організували?
— Ми залучили практичних психолог_ів з усіх закладів освіти нашої громади, всі працюємо на волонтерських засадах. Дв_і психологи_ні чергують удень — з 9 до 18 години. Усього залучено 17 фахів_чинь із наших громад та двоє внутрішньо-переміщених осіб з освітою психолог_а. З цього місяця почали в неділю робити вихідний, бо наплив людей трошки зменшився, стало легше. Доти працювали без вихідних.
Ми починали, але не знали, як воно все буде. Щоб якось підтримати людей, долучилися до роботи хто як могла чи міг. Ніхто з нас не мали досвіду роботи з людьми, у яких поствоєнні травми. Усі психолог_ині й соціальні педагог_ині, котрі до нас приєдналися, — це фахів_чині з навчальних закладів, у всіх тільки практика роботи з дітками. У такому турборежимі шукали матеріали в інтернеті, шукали, де що можна почитати, між собою радилися і підтримували.
Спочатку це була радше індивідуальна робота — працювали з дітьми й дорослими, щоб їх вислухати, заспокоїти. Далі побачили, що дітки хочуть комунікації: індивідуальна консультація їх цікавила раз чи двічі, тому почали робити групові заняття.
Залучили Галицьку Малу академію мистецтв, спортивну школу, молодіжну скаутську організацію «Пласт». І це дуже гарно «зайшло». Робили творчі зустрічі: щодня працівни_ки Галицького ліцею імені Ярослава Осмомисла проводять педагогічну майстерню. У нас є день музики, день англійської мови, день танцю, день творчости. У суботу завжди зустріч із «Пластом».
Діти з порушеннями звернулися до нас в інклюзивно-ресурсний центр, на моє основне моє місце роботи. Там прийняли всього 18 діток внутрішньо-переміщених, нині їх залишилося дев’ять.
— Скільки внутрішньо-переміщених осіб до вас звернулося?
— У Галицькій громаді наразі зареєструвалися 3031 ВПО, із них 922 дитини. До нашого центру звернулися дев’ятеро дорослих, до речі, тільки жінки. Для чоловіків це взагалі, напевно, табу — звертатися до психолог_а по допомогу. Також на індивідуальних консультаціях було 17 діток. А на групові заняття до нас приходили в середньому 122 дитини. Діти постійно змінюються: частина вже повернулася додому, є такі, які поїхали за кордон.
— Центр надає допомогу ВПО безкоштовно, але дорослі однаково так рідко звертаються до вас. Із чим ви це пов’язуєте?
— Напевно, у суспільстві ще існує побоювання, адже в нашій культурі не заведено звертатися до психолог_ів, і тепер це дуже показово. У нас радше підуть до подруги поділитися горем, до сусідів, до родичів.
Дев’ятеро жінок, які до нас звернулися, — це майже все мами, котрі привели своїх дітей. І поки діти були на занятті ми їх, можна сказати, в коридорах виловлювали і залучали до бесіди, запрошували на чашку кави, щоб поговорити і трохи розрадити їх.
У нас немає спрямованої психологічної культури. Психолог_и переважно асоціюються з психіатр_ами, особливо в чоловіків. Свого часу склався стереотип: якщо чоловік звертається по допомогу до психолог_а, то в нього щось «недобре з головою». Так чоловіки нібито показують свою слабкість, а вони не мають на це права. Нібито демонструють свою неповноцінність, мовляв, не можуть самі впоратися зі своїми емоціями, а чоловікам узагалі не можна проявляти емоції. На жаль, ці гендерні стереотипи ще довго існуватимуть, якщо їх цілеспрямовано не викорінювати.
Тому для дорослих у громаді робили інші активності, наприклад організували клуб з вивчення української мови «Українська мова за філіжанкою кави». Влаштовували екскурсії в наш Національний заповідник «Давній Галич».
— У чому, на вашу думку, важливість психологічних консультацій для ВПО, аж ви, як ви кажете, виловлювали їх по коридорах і заманювали на індивідуальне спілкування?
— Ми хочемо допомогти. І це важливо, адже професіонал_ка має потрібні навички, і з ним людина зможе швидше впоратися з горем, навчиться сама собі допомагати. Навіть якщо вона не хоче постійно ходити до компетентн_ого працівни_ка, їй принаймні пояснять, як самій давати раду з почуттями й емоціями. Тому ми активно анонсуємо, що в нас є такий центр, поширюємо оголошення, всім, хто реєструється в міській раді, повідомляють про нас.
— Як змінилося ваше особисте життя з початком повномасштабної війни?
— У мене досі було два вихідні на тиждень (посміхається). Крім того, що я координую роботу центру, я ще й чергую як практична психологиня. Тому знову довелося шукати джерела, відновлювати свої знання й навички. Стало більше роботи. В особистому плані — уся моя сім’я залишилася тут, є близькі родичі, які мобілізовані і служать у ЗСУ. Тож я і їх підтримую.
Перші тижні ми долучалися хто як могли. Так робила кожна працівниця нашого центру, жодна не покинула робоче місце — я дуже цим пишаюся. Усі взялися за якусь волонтерську роботу: ліпили вареники, збирали кошти, допомагали розселяти ВПО (майже у всіх моїх працівниць живе хтось із ВПО). З дітками теж пекли пряники і передавали у військову частину, де служить мій брат.
У нас максимальна залученість і свідома допомога чим можемо. Колектив молодий, амбітний, усі активні. І всі розуміли, що коли ми це робимо, то легше всім, всі почуваються краще. Тепер уже більше повернулися до роботи, бо треба робити те, що вмієш найкраще. Ми обдзвонюємо всіх батьків і закликаємо приходити до нас на заняття. Навчальний процес для діток, особливо з такої категорії, як наші, відбувається дуже важко, подекуди взагалі не відбувається. Можна хоча б такі корекційні заняття, які у нас офлайн, проводити.
— З якими основними проблемами стикаєтесь у своїй діяльності?
— Для мене слова «проблема» по життю немає. Є можливості, над якими треба працювати і розвиватися. Це автоматично стає нашою метою, тим, що ми долаємо. Не знаю навіть, чи є щось таке, що може заважати нам працювати, мабуть, ні. Проблема є хіба в тому, що немає мирного неба і безпеки. Наші дітки дуже емоційно на це реагують.
— Наступний блок питань пропоную присвятити проблемі гендерної нерівности. Чи це для вас теж не проблема?
— У моєму випадку це взагалі не проблема, бо я виросла в сім’ї без гендерних стереотипів. Я наймолодша в родині, у мене є два брати, і батьки нас так виховали, що кож_ен з нас уміє зварити їсти, прибрати в хаті, зробити ремонт. Було таке, що батько не мав змоги заробляти гроші, тоді в цей час заробляла мама, а тато варив їсти. Тому для мене це дуже звичайні речі в плані побуту.
Коли мені треба було вийти на роботу, дідусь із радістю взяв дитину і сказав: «Я на пенсії, я виховую дитину, варю їсти, ти працюєш, якщо є така можливість». Чоловік мій, мабуть, у цьому плані не такий просунутий, але бачу, що з кожним роком стає м’якшим. Він викладач в університеті, у нього навіть є стаття про гендер, тобто він цим питанням цікавився.
Гендерна рівність — це те, що сприймається як належне в моїй сім’ї. Однак я розумію, що в суспільстві це проблема. Я помічаю, як щороку дедалі менше чоловіків працює в закладах освіти. Це пов’язано, мабуть, із тим, що заробітна плата не дуже висока і чоловік не може забезпечити сім’ю.
Цьогоріч мали цікавинку. Для дітей на інклюзивному навчанні запроваджується ще одна посада — асистент_ка вчителя, як_ий допомагає в класі з дитиною. Раніше у всіх навчальних закладах чотирьох громад асистентками були тільки жінки, торік уперше з’явився асистент-чоловік.
Можливо, ще буде перелом і в цій сфері більше з’являтиметься чоловіків, бо потрібно, щоб вони були. Коли війна закінчиться, виникне ще більша потреба в роботі психолог_ів, яким треба буде працювати з військовими. У цей період, як на мене, загостриться потреба в психологах-чоловіках, а у нас їх дуже бракує.
— Війна щось змінила в сприйнятті гендерної рівности, ролі жінок і чоловіків?
— Війна — це індикатор, лакмусовий папірець. Завжди кажуть, що в стресових ситуаціях люди показують, які вони насправді. Ми бачимо, що в нас є багато сильних жінок, які нині воюють на передовій. Є багато чоловіків, які не підуть на війну, їм краще бути тут, десь в іншій сфері. Як на мене, війна показала, що питання рівности у нас роками обговорюється і вже вона на кращому рівні, ніж була. За останні роки є зміни, ми все-таки розвиваємося як європейська держава, є зрушення, але їх однаково замало.
— Чи знаєте ви чоловіків, які не пішли на війну, але роблять щось значиме у вашій громаді?
— Звичайно, чоловіки, які залишилися, — це ті самі управлінці, кому треба на місцях керувати громадою чи своїм підприємством. Якщо вони звідси підуть, то може бути хаос. Багато кваліфікованих працівників — і зварювальники, і айтішники... Має бути надійний тил і робитися багато чого на місцях, не лише на передовій. Найяскравіший приклад для мене — Сергій Притула. Те, що він робить, не йдучи на фронт, суперважливо, і він ніколи не збирав би стільки коштів для ЗСУ, стоячи на передовій.
— Схожа думка широко транслюється, зокрема про те, як важливо підтримувати економіку, працювати, волонтерити, однак в українському суспільстві існує неприйняття чоловіків, які не воюють. Особливо тих, хто виїхали за кордон ще до 24 лютого і не повернулися. Цікава ваша думка як психологині — з чим це пов’язано?
— Ми всі живемо в умовах стресу, і кожна людина має почуття провини: я не роблю те, що можу робити. Людям властиво це почуття провини перекладати на когось інш_ого, це такий захисний механізм. «Ми не перемагаємо, тому що хтось утік і не працює», — так іноді думають. Люди це роблять навіть несвідомо; не в усіх така стійка психіка, не всі вміють із собою працювати. Ці механізми закладено в людині для того, щоб вона не з’їхала з глузду і підтримувала стабільність нервової системи. Власне, тому ми всі пішли волонтерити, а іноді люди робили навіть те, що не треба робити. Проте ми цим себе заспокоювали.
Мій двоюрідний брат повернувся з-за кордону і пішов воювати. Минулого тижня нам повідомили, що його вважають безвісти зниклим. Не повернувся із завдання, потрапили під обстріл... Є такі люди, які не повернулися, у кожної своя історія. До цього треба ставитися з розумінням, бо кож_ен ухвалює рішення за себе і в кожн_ого є своє світосприйняття.
Багато ще нерозуміння одне одного через біль. Проте, крім всіх цих процесів, відбувається народження нації. Не всі це зрозуміють, не всі відчують приналежність до нації, до держави, але таких людей буде багато. Це все такі болючі процеси, і вони будуть — так народжується нація. Боляче... Діти взагалі в муках народжуються, так і держава — народжується в муках.
— Які у вас були проєкти, що їх ви хотіли реалізувати до війни, на якому вони тепер етапі?
— Торік ми виграли конкурс грантів і вдало реалізували проєкт «Живий звук дарує радість життя». Це програмне забезпечення, за допомогою якого дефектолог_иня працює з дітками, у котрих порушення слуху і порушення мовлення. Наш центр одним із перших в області отримав таке професійне оснащення.
До війни ми планували брати участь у різних проєктах, щоб виграти кошти на мобільний інклюзивно-ресурсний центр (ІРЦ) на колесах. Чотири громади — це чимала територія, і багато сімей, у яких є дітки з інвалідністю, не всі забезпечені, щоб привозити їх до нас. Нині ми власними силами виїжджаємо в громади, щоб провести комплексну оцінку і за місцем проживання, і за місцем навчання. Тепер ще й ситуація, коли палива не вистачає, тому дуже важливо, щоб ми могли бути мобільними.
За два дні до війни почали ремонт в одному з приміщень, але тепер замість ремонту робимо бомбосховище, адже ми проводимо заняття очно.
— З огляду на нові воєнні виклики які ви бачите прогалини у своїй сфері? Де треба щось підтягнути, чи, можливо, у вас уже є ідеї, що робити, коли ми здобудемо перемогу?
— Я одразу аналізую чотири громади — у кожної свої потреби. Досі не в усіх школах є облаштовані бомбосховища, тому не всі зможуть запуститися безпечно для дітей. Тим паче ті бомбосховища не завжди облаштовано для діток з порушеннями, але над цим працюють. Не всі заклади готові захистити дитину, надати першу медичну допомогу.
Треба працювати над розвитком психологічної служби, навчати психолог_ів, щоб вони мали навички навчати інших спеціаліст_ів. Ще треба навчати працювати з військовими. У 2014 році цей процес запустився, але я на рівні наших громад не бачу, щоб були якісь зрушення, я не знаю жодної установи, де працювали б психолог_и, крім поліції.
Коли питають про плани, у мене одне слово спливає в голові — «працювати». Я питала у дівчат: «Що ви робитимете після війни»? Вони кажуть: «Поїдемо в Крим відпочивати на море». А в мене слово «відпочинок» не асоціюється із закінченням війни. У мене таке відчуття, що після неї ми ще більше працюватимемо, ніж тепер. Треба буде все відновлювати, запускати... Ми тільки почали в державі якісь реформи, рух, розвиток, і тут знову війна все це зупинила. Замість розвиватися будемо відновлюватися.
Проблема ще в тому, що збільшується смертність, народжуваність падає, велика кількість людей виїхала за кордон. У нашій громаді постійно потрібно знижувати в рівнях ступінь освіти в школах, бо кількість дітей зменшується, наповнюваність класів падає. Учител_і залишаються без роботи, постає питання про закриття шкіл.
— А потім, коли збільшується народжуваність, не вистачає садочків...
— Так, у наших громадах це є. Наступного року взагалі невідомо, як запустяться перші класи, бо не знаємо, хто повернеться з-за кордону, чи хтось сюди ще переїде. Проте вже стоїть питання, що буде ще менший набір. Я навіть поки не знаю, як цю проблему вирішувати, чи можемо ми на це впливати. Однак треба працювати над тим, щоб наші люди не хотіли виїжджати за кордон, а залишалися тут. Для цього нам треба створювати комфортні умови на місцях, щоб люди розуміли, що вони соціально захищені і потрібні державі. Ось такі глобальні проблеми мене турбують, а все інше ми зможемо змінити нашою працею.
Освітяни й освітянки під час війни стали надійним тилом української армії. Будівлі шкіл, садочків, ліцеїв — притулки для тисяч тимчасово переміщених осіб. А вчитель_ки, вихователь_ки й педагоги_ні з початком повномасштабного вторгнення поєднують онлайн-уроки з волонтерством, чергуванням на блокпостах і навіть з військовою службою. Ця серія інтерв’ю покликана показати, як вдається освітян_кам із різних регіонів України працювати в умовах війни, що вони роблять для перемоги і як при цьому вирішують проблеми гендерної нерівности.
Серію підготовлено «Гендер в деталях» за підтримки Швейцарії в межах Швейцарсько-українського проєкту DECIDE, що його впроваджує Консорціум ГО DOCCU та PH Zurich.
