6 жовтня, 2022

«В освіті має бути гендерний нейтралітет»: Олена Стрельченко, директорка ЗДО «Пролісок» Визирської сільської ради на Одещині

14 липня 2022
Поширити в Telegram
320
Ірина Дєдушева

Журналістка, СММниця «Гендер в деталях», феміністична блогерка www.instagram.com/irinadedusheva/

Олена Олексіївна Стрельченко народилася 1973 року на Житомирщині. Закінчила Бердичівське педагогічне училище за спеціальністю «дошкільна освіта». У 1998 році закінчила Рівненський педагогічний інститут за спеціальністю «педагогіка і психологія дошкільна» та здобула кваліфікацію «викладач дошкільної педагогіки і психології, вихователь».

Далі працювала вихователькою в дитячому садочку в місті Олевську Житомирської области. У 1999 році у зв’язку зі скороченням штату переїхала на Одещину. Тут працювала в загальноосвітній школі села Визирка на посадах заступниці з виховної роботи та директорки закладу.

З 2010 року очолила ЗДО «Пролісок» Визирської сільської ради. Загальний стаж роботи — 29 років. Наразі заклад дошкільної освіти відвідує 76 дітей, серед них двоє внутрішньо переміщених осіб. Садочок обслуговує чотири населені пункти.

Колектив закладу — 25 осіб, із них шестеро — педагогічні працівниці.


Олена Стрельченко. Фото з особистого архіву

— Пані Олено, розкажіть, будь ласка, про зміни у функціонуванні закладу, відколи почалися повномасштабні воєнні дії.

— У перші дні ми були глибоко вражені, але швидко адаптувалися і зрозуміли, що треба щось робити. Почали плести сітки в Будинку культури, потім на території садочка. Викладалися на повну: збирали кошти на потреби ЗСУ, приносили консервацію, робили тушонку, приносили робочі інструменти, як-от лопати, кирки, сокири. Досі щотижня печемо пиріжки для воїн_ів. Дівчата приходять рано-вранці, адже на 11:30 вони мають бути готові, долучаються і педагогічні, і технічні працівниці.


Пасочки для воїн_ів

Навчання ми перевели в онлайн-заняття. Працюємо почергово, бо у нас із п’яти виховательок троє виїхали за кордон і не можуть приєднатися до роботи.


Пиріжки для ЗСУ

— Як вам вдалося організувати дистанційну роботу з дошкільнятами? Що найважче в цьому процесі?

— З технічним складником у нас проблем немає. Можна сказати, що завдяки карантину 2020 року, хай там як це було тоді печально, наша освіта стала мобільнішою. Тоді це для нас був справжній виклик: від середини березня до червня дитячий садок стояв зачинений, і ми мусили навчитися працювати онлайн.

Училися всі разом, сідали, опановували і програми, і техніку: як накладати звук, як робити картинку, як на екрані це все шукати, у яких додатках працювати тощо. У всіх виховательок є телефон, навіть якщо не працює вай-фай, можна під’єднатися до інтернету через мобільного оператора. Тільки виховательки, які виїхали за кордон, відмовилися працювати, бо там дуже дорогий зв’язок, як я розумію.

Основна ж проблема полягає в тому, що під час онлайн-уроку однаково поруч із дитиною має бути хтось із дорослих. Улітку в нас переважно заняття з малювання, аплікації, ліплення, музичне мистецтво, фізкультура. Навіть якщо заняття триває 10–15 хвилин, дитину не можна залишати саму, бо якщо це, наприклад, аплікація, то це робота з ножицями. Якщо це малювання, то діти можуть намалювати де треба і не треба, — вони у нас дуже творчі й активні (посміхається).


Діти зробили аплікації

Найлегше працювати з дітьми 3–4 років, які вже можуть самостійно перебувати перед екраном. З дітьми раннього віку дуже важко. Там більше проводимо консультації для батьків. Інколи батьки ставлять урок на запис, а потім виконують завдання, коли є можливість, наприклад увечері. Намагаємося узгоджувати час, щоб якомога більша кількість дітей могла під’єднатися. Звичайно, вся опора — на батьків, бо школярі можуть самостійно працювати, а от дошкільнята — ні.

Тому нам дуже треба, щоб садок відчинився, але в нас немає бомбосховища, яке відповідало б усім нормативним вимогам. Ми привели до ладу підвальне приміщення, зробили там ремонт. Комісія вирішуватиме, будемо ми працювати чи ні. 

— Проблема безпеки й належного облаштування бомбосховищ — про це я, мабуть, найчастіше чую від освітян_ок. Наші заклади освіти не готові були до воєнних дій. Розкажіть про приміщення вашого закладу і в чому полягають труднощі з ним?

— Будівлю нашого закладу зведено в 1970-х роках, ще за часів існування колгоспу. Мені здається, тоді не те що норми були іншими, їх узагалі не було! У нас і харчоблок не зовсім відповідає всім правилам: він менший, немає виробничих приміщень, немає розподілу за цехами, тобто це одне приміщення, розділене перегородкою на дві частини. Та маємо поки що таке і намагаємося дотримуватись усіх нормативних вказівок.

Тимчасом є сучасні стандарти того, яким має бути найпростіше укриття в дошкільному закладі. У нашому випадку це підвальне приміщення, де є один вхід і немає ще одного виходу. Ми власними силами привели його до ладу: пофарбували стіни, поставили лавки, столи, переробили сходинки під розмір дитячої ніжки, провели світло, принесли туди воду. Облаштували пожежний куток з медичними аптечками. Також там є ігровий куточок, ліжечко.


Укриття в садочку

Мабуть, садочки з укриттям, яке відповідає всім нормативним вимогам, є лише в Одесі, та й то їх одиниці. Питання безпеки головне, найцінніше — це життя і здоров’я дитини. Тому комісія вирішуватиме, чи всіх норм дотримано з нашого боку, а поки що це питання відкрите. 

— Це великий виклик для педагог_инь дошкільних закладів — працювати в такому режимі, утримувати увагу маленьких дітей на заняттях онлайн. Чому, на вашу думку, важливо продовжувати таку роботу? Вона більше спрямована на формування певних навичок, соціалізацію чи яка її основна функція?

— Цінність у тому, що вихователька бачить дітей, а діти — її. Вони завжди цьому радіють. На онлайн-уроці вони спілкуються, діти розказують, як їхні справи, що у них нового вдома. Це приносить дуже багато позитивних емоцій. Коли вони бачать спокійну врівноважену виховательку, яка розповідає їм про якісь цікаві речі, то мають змогу трошки відволіктися від воєнної ситуації.

Діти дуже багато розуміють, знають, що таке війна, багато з них були за кордоном, і навіть там долучалися до наших онлайн-занять. На екрані вони бачать своїх друзів, і коли разом виконують якусь роботу, це їх завжди зацікавлює й мотивує: «Ага, я теж так умію!»

Тож хоча ми не можемо доглядати за дитиною фізично, поки батьки працюють, цю роботу не можна припиняти, — діти повинні навчатися, незважаючи на обставини.


Діти на онлайн-уроці

— Розкажіть, будь ласка про взаємодію з внутрішньо переміщеними особами: чи приймали ви їх на території вашого закладу освіти?

— Так, у нас були ВПО з Миколаївської области — 23 людини, із них 12 дітей. Ми для них виділили приміщення трьох груп. Там є туалет, душ, ліжка. Щоправда, дитячі, але вони їх зсунули, поклали кілька матраців, створили умови для себе. Ми допомагали їм чим могли — приносили їжу, речі, відділ освіти надав уч_ням шкільне приладдя. Коли пекли пиріжки, то обов’язково і на них теж.

Односельчан_и теж активно долучилися. Через три тижні ВПО переселили від нас в інші будівлі, але люди досі питають: «У вас є переселенці? Ми хочемо принести черешень, вишень». Один чоловік вирощує зелень у теплицях, то він через день привозив їм ящики зі щавлем, шпинатом, кропом. Допомагали як могли, ставилися з розумінням, по-людськи. Ми з ними подружилися, були майже як родичі.

Треба було і якось психологічно підтримати їх, адже люди сиділи кілька тижнів у підвалах, кажуть, що виходили вдихнути ковток свіжого повітря — і тут знову починався обстріл... Думали, що приїхали до нас на кілька днів, а по факту досі живуть у селі. Вони були в сльозах, налякані, невпевнені... Це люди із сільської місцевости, у них вдома господарство, яке довелося покинути. Дуже важка психологічна картина. Одна переселенка працювала на складі, пізніше розповідала: «Все, немає більше моєї роботи — прилетіла ракета...» Люди втратили і домівки, і роботу, дехто втратили все...

— Ви розповідаєте про неймовірну залученість освітян_ок у волонтерство і допомогу ВПО, це і фізична, і психологічна робота. Що вас мотивує й наснажує?

— Ми розуміємо, що треба щось робити, треба працювати. Налаштовуємося на те, що все буде добре і все буде Україна! Віримо, що наша сила — в єдності. До того ж якщо сидіти на місці і лише слухати новини, можна почуватися дуже погано, тому працюємо!


Волонтерська робота педагог_ів

— Чи проводили ви з колективом заходи із соціалізації ВПО, зокрема дітлахів?

— Для дошкільнят, коли вони жили в садочку, ми виділили різноманітні ігри. У мене були ще зовсім нові, запаковані настільні ігри, їх теж віддали, щоб діти з батьками могли відволіктися і не думати про погане.

У нас дуже гарний спортзал, вони могли проводити час там. Є багато обладнання: стінка, модульний куточок, сухий басейн, де можна просто полежати і розслабитися, — діти це дуже люблять. Це сприяє відновленню психологічного стану малечі.


Сухий басейн у спортзалі

Для тих, хто готується до школи, ми з власних запасів виділили всю потрібну канцелярію. І коли зранку приходили, діти із захватом розповідали, як вони вчилися писати, рахувати тощо.

Вони виїхали від нас перед Великоднем, але ми вирішили влаштувати акцію і привітати їх зі святом. Разом із дівчатами виготовили пасочки, купили іграшки, солодощі й відвідали їх на нових місцях. Вони дуже зраділи, особливо діти іграшкам (посміхається).


Діти на Великдень

— А тепер підтримуєте зв’язок?

— Так, ми зідзвонюємося, заїжджаємо до них. У мене ось черешні достигли, то хочу їм запропонувати, хай прийдуть з відрами й нарвуть (посміхається).

— Розкажіть, будь ласка, про гендерну нерівність в освіті — які загальні тенденції спостерігаєте та що думаєте з цього приводу?

— Я вважаю, що наразі це питання стоїть не так гостро, як інші. З іншого боку, очевидно, що в освіті працює більше жінок, ніж чоловіків. Причина, мабуть, у заробітній платі. У нашому порто-промисловому районі чоловікам особливо є з чого обирати роботу, і вони йдуть туди, де більше платять.


Колектив ЗДО «Пролісок» Визирської сільської ради

Якщо в школах у педагогічному колективі ще є чоловіки, то в садочках їх дуже мало, мабуть, кілька людей на всю Україну! І навіть на керівних посадах їх мало. У нашому колективі був лише музичний керівник, але він уже звільнився і вийшов на пенсію.

Навіть порівняно зі школою тарифний розряд учител_я на два порядки вищий, ніж у виховател_я тієї самої категорії. Тобто якщо вчитель_ка отримує 7–9 тисяч гривень, то вихователь_ка — 6–7 тисяч гривень. Це дуже мало.

Нині бачимо сумну загальну тенденцію — багато освітян_ок ідуть з освіти. Наприклад, недавно наша сусідня громада виставила 13 вакансій на один ліцей. Це дуже багато! І це дуже погано, бо освіта — те, на чому тримається держава. Освіта, медицина, фінанси і, як ми вже зрозуміли, військова підготовка. Нам потрібні нормальні спеціаліст_ки, а ми бачимо, як люди переїжджають в інші країни чи населені пункти або звільняються через низьку заробітну плату.


Маленькі патріоти

Щодо стереотипів, то я абсолютно не згодна з тим, що дітьми нібито повинна займатися жінка, бо у нас до цього особлива схильність. Я вважаю, діти тягнуться до молодих, а чоловік це чи жінка — різниці немає. Вихованням у родині так само повинні займатися порівну і тато, і мама, так сказано і в нашому законодавстві (стаття 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

— А який підхід в освіті використовується у вашому закладі — статево-рольовий чи гендерно нейтральний?

— У програмах дошкільної освіти я не помічала поділу на групи залежно від теми, як це буває в школі. Наприклад, якщо ми виготовляємо подарунки, то всі роблять однакові — клеять, ліплять.


Діти в костюмах

Як педагогиня я вважаю, що має бути гендерний нейтралітет. Пам’ятаю ще з дитинства, хлопчикам казали, коли, наприклад, вдарився: «Не плач, ти ж чоловік!» Чекайте, а що, чоловікам не буває боляче? Дитина має право виражати свої емоції!

Те саме стосується якихось навичок: усі повинні вміти пришити ґудзика, зварити суп, і дівчинці теж треба вміти забити цвях. Наше завдання — притримуватися гендерного нейтралітету, а дитина, коли підросте, сама зрозуміє, як їй жити далі, на що звертати увагу і куди рухатися по життю. Наприклад, є стереотипи, ніби зварювальником може бути лише чоловік. Водночас існує маса жінок, які прекрасно справляються з цією професією! Так зварять, що й чоловіки позаздрять!

Цей момент в освіті треба змінювати і зробити так, як у європейських країнах. Усі люди рівні, треба відмовлятися від певних установок. Наприклад, кажуть, що хлопці повинні поступатися дівчатам місцем. Якщо він зайшов першим, то чому він мусить це робити? Бувають такі ситуації, що чоловіки не можуть це зробити за станом здоров’я, а свою частку осуду отримують швидко.


Вихован_ці дошкільного закладу

— Ваша думка новаторська і нетрадиційна, що вплинуло на формування такого світогляду?

— Я дуже багато читала зарубіжних автор_ів з цього питання — дослідження, які проводилися за кордоном. І, звичайно, майже 30 років практики теж дають розуміння, що дитина сама повинна вирішувати, ким вона хоче бути.

Пам’ятаю, як мене вразив один випадок ще в 1990-х роках. Тоді в Україні перукар_ками працювали тільки жінки. Якось я дивилася міжнародний конкурс, де серед учасни_ків було багато чоловіків, і перемогу теж здобув чоловік! Він зробив таку чудову зачіску. І я от думаю: якби він навчався в нашій українській школі, то йому точно сказали б: «Куди тобі ставати перукарем чи візажистом? Хіба це чоловіча професія»? А от у світі це нормально.

Навіть тепер, якщо порівняти нашу дошкільну освіту і зарубіжну, є велика різниця в підходах до виховання й навчання дітей. Там вчать побутових речей, інколи навіть рубати курей! Щоб дитина розуміла, звідки взялося м’ясо. Там діти можуть працювати з ножами. Дітям дозволяють пострибати в болоті! Я згадую себе в дитинстві — яке це було задоволення! Та якби ми випустили дітей на вулицю, коли йде дощ, і дозволили покачатися в болоті, наші батьки вивели б уже нас усіх разом із директоркою в степ (сміється). Тому, звісно, треба змінювати щось у нашому підході, запозичувати прогресивний досвід.

— Є те, чого вам не вистачає в соціальному контексті як жінці, те, що суспільство приписало чоловікам? Маю на увазі емоції, моделі поведінки, рівень відповідальности чи влади тощо.

— Я так не сказала б. Мені здається, це все залежить від людини: якщо вона чогось хоче — навчиться, а не хоче — не змусиш. Кожна людина індивідуальна і має жити своїм неповторним життям. Ці «моделі» теж хтось придумав. Хтось вирішив, що має бути саме так, а не інакше. Та деколи ці моделі ламають, і це приносить користь!

Ще кілька десятків років тому люди думали про щось як нереальне, а сучасний світ доводить, що можливо все. Наприклад, думали, що далекобійник — це суто чоловіча справа. Нині багато жінок працюють у цій професії і, мабуть, справляються не гірше. Я читала про одну жінку, яка в 40+ років відкрила власне СТО. Вона залишилася без роботи і вирішила знайти свою справу. Згадала, як у дитинстві любила з батьком ремонтувати машини. Тепер у чергу до неї стають за кілька місяців, а то й півроку, її станція дуже популярна в місті.

— Як ви вважаєте, що вплинуло на те, що «нежіночі» справи перестали такими бути? Адже жінки і раніше, і тепер такі самі, чи все-таки інші?

— Думаю, справа в тому, що ми нині живемо у вік технологій, у нас є доступ до інформації і більше можливостей для розвитку. Мені здається, це допомагає жінкам наважитися йти в професії, які вважалися «чоловічими», і навпаки. У нас є доступ до знань, які теж стимулюють розвиватися. Наприклад, я була вражена, дізнавшись, що навіть у прогресивних країнах жіноча праця оплачується на 20 % менше, ніж чоловіча на тій самій посаді. Навіть у Швейцарії! Це викликає не лише питання чому так, а й велике бажання це змінювати.

— Чи посприяла війна цьому руйнуванню стереотипів і моделей? Чи бачите ви різницю в ролях і потребах між жінками й чоловіками тепер, чи війна розмила гендерні межі?

— Думаю, жінки стали сильнішими в моральному плані. Якщо вони в тилу, то справляються із завданнями, які раніше виконував, наприклад, чоловік, котрий пішов на фронт. До нашої територіальної оборони вступили переважно чоловіки, але водночас я знаю багато жінок, які теж виконують свою місію на фронті. Я спостерігаю, що багато дівчат вступають у військові заклади освіти. Вони можуть виконувати свою роботу нарівні з чоловіками, а в когось це виходить навіть краще. Це все дуже індивідуально в будь-якій сфері.

— Як ви думаєте, у якому напрямі має розвиватися освіта після нашої перемоги, які ключові моменти потрібно змінити?

— Я запровадила б обов’язкове вивчення іноземної мови — англійської, китайської, французької — будь-якої, головне — знайти вчителя. Діти повинні спілкуватися різними мовами! Змінила б ставлення до фізичної культури, нині воно покращилося, але все залежить ще й від обладнання. У більшості шкіл і дитячих садків немає нормальних спортивних залів.

Ще треба змінити підхід до самих вихован_ців — дитина має бути в центрі. Ми повинні прислухатися до неї, а не навпаки. Діти як індикатори, ви послухали й одразу зрозуміли: ага, та дитина напружена вдома, ту щось турбує тощо. Це стосується не лише садків, а й шкіл, і взагалі всього оточення дитини.

Треба більше ознайомлювати з природою — діти це теж люблять. А якщо ви їм ще й розповідаєте щось цікаве, наприклад, які бувають рослини, покажете, яка там квітка, де набирає воду, яка існує про неї легенда, то це викликає шалений захват!


Екзотичні дерева на подвір’ї дитсадка

Нам треба привчати дітей змалечку берегти природу і дбайливо ставитися до навколишнього середовища. Діти повинні брати участь у збереженні і збагаченні природи, це один зі складників усебічного розвитку. У дворі нашого садочка ростуть цікаві рослини, а в усіх групах є зелені куточки.


Зелені кутки в приміщенні закладу

Для цього всього має бути креативний чи креативна вчитель_ка. Без цього в дошкільному закладі ніяк. У нас проблеми з цим немає, скажімо, на свята педагог_ині виконують багато ролей: сьогодні ти Білосніжка, завтра — Дракон, потім ще хто-небудь. Навіть технічних працівни_ць залучаємо. Усе тримається на нашому ентузіазмі.


Педагоги_ні в костюмах казкових герої_в

— Розкажіть про ваші плани після війни: що треба змінити й покращити? Які проєкти плануєте продовжити, а які буде пов’язані з новими воєнними викликами?

— У нашій громаді в планах було збудувати новий дитячий садок на вісім груп з ігровими майданчиками, тіньовими навісами... Уже замовили проєкт, але війна внесла свої корективи. Найпевніше, тепер його не будуватимуть, пріоритетом стане відновлення будівель, пошкоджених унаслідок війни. Дуже багато постраждало населених пунктів і закладів освіти (за інформацією голови Комітету Верховної Ради з питань освіти, науки й інновацій Сергія Бабака, станом на 27 червня в Україні внаслідок повномасштабної агресії росії пошкоджено 2061 заклад освіти, з них 212 повністю знищено; постраждали 953 дитини: 339 вбито, 614 поранено; за кордоном перебувають 22,5 тисячі вчител_ів і майже 649 тисяч школяр_ів).

ДЖЕРЕЛО: https://t.me/SerhiiBabak/247

І хоча після старту адміністративної реформи ми поки не відчули помітних змін, ми вже рухалися в цьому напрямі. Наприклад, мені дуже подобається проєкт DECIDE. Для нас проводили цікаві тренінги, зустрічі, де можна почути багато нового, почерпнути якісь оригінальні ідеї. Ми чекаємо, коли вже можна буде їх утілювати! Чекаємо, коли відновлять роботу наші підприємства, які наповнюють основний бюджет громади. Хочемо швидше почути слово «перемога», і тоді ми працюватимемо ще з більшою радістю й завзяттям!

===

Освітяни й освітянки під час війни стали надійним тилом української армії. Будівлі шкіл, садочків, ліцеїв — притулки для тисяч тимчасово переміщених осіб. А вчитель_ки, вихователь_ки й педагоги_ні з початком повномасштабного вторгнення поєднують онлайн-уроки з волонтерством, чергуванням на блокпостах і навіть з військовою службою. Ця серія інтерв’ю покликана показати, як вдається освітян_кам із різних регіонів України працювати в умовах війни, що вони роблять для перемоги та як при цьому вирішують проблеми гендерної нерівности.

Серію підготовлено Гендер в деталях за підтримки Швейцарії в межах Швейцарсько-українського проєкту DECIDE, що його впроваджує Консорціум ГО DOCCU та PH Zurich.

14 липня 2022
Поширити в Telegram
320
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
«Мусимо максимально використати вікно можливостей»: Владислав Качур, вчитель англійської мови, директор Центру професійного розвитку педпрацівників
З початком повномасштабної війни на багатьох освітян_ок лягло додаткове волонтерське навантаження. Владислав Качур — вінницький педагог, який буквально жив у стінах школи, бо не встигав повернутися додому до комендантської години. З паном Владиславом ми поговорили про воєнні виклики для української освіти, про нові підходи, потрібні нашій державі для стрімкого розвитку, серед яких і створення гендерно нейтрального освітнього середовища.
«Жінок в освіті більше, ніж чоловіків, але жінкам важче»: Ольга Осташ, завідувачка Маріямпільської філії Дубовецького ліцею на Івано-Франківщині
В Ольги Осташ 31-річний стаж роботи в освітянській сфері. За цей час вона побувала на різних сходинках кар’єрної драбини. Нині пані Ольга завідує Маріямпільською філією Дубовецького ліцею на Івано-Франківщині. Як невеликий заклад освіти функціонує в нових воєнних реаліях, як вдається знаходити опору й підтримку серед односельчан_ок, як виховується патріотизм і любов до свого села серед школяр_ів та як у маленькому населеному пункті сприймають перші кроки на шляху до гендерної рівности — про це в розмові з Ольгою Осташ.
«Держава, як і діти, народжується в муках»: Мар’яна Палагнюк, директорка комунальної установи «Інклюзивно-ресурсний центр» Галицької міської ради
У 2018 році в Україні почали створювати інклюзивно-ресурсні центри для дітей з особливими освітніми потребами. Фахів_ці, які працюють у цих центрах, у воєнних умовах не просто виконують свої основні функції, а й узяли на себе нові виклики. Серед таких людей — Мар’яна Палагнюк, директорка одного із закладів на Івано-Франківщині. Як психологи_ні, котрі досі працювали тільки з дітьми, навчилися допомагати дорослим людям з травмами й горем? Як вони працюють з дітьми в таких умовах і водночас щодня думають про розвиток закладу й громади?