6 червня, 2020
Місце трансгендерности у фемінізмі: прийняти не можна вилучити - Феміністичний рух

Місце трансгендерности у фемінізмі: прийняти не можна вилучити

18 травня 2020
Поширити в Telegram
767
Інна Ірискіна

Координаторка трансгендерного напряму ГО «Інсайт», експертка з питань трансгендерности, правозахисниця, феміністка. Авторка і співавторка низки матеріалів, переважно з тематики трансгендерности і прав людини.

«Трансфемінізм дотримується думки, що способів бути жінкою може бути стільки, скільки й самих жінок, і що у нас має бути свобода вирішувати без почуття провини. Ґрунтуючись на цьому, трансфемінізм протистоїть соціальним і політичним інститутам, які заперечують або обмежують наш індивідуальний вибір, і водночас відмовляється звинувачувати окремих жінок за їхні особисті рішення. Було б зайвим, ба більше, репресивним вимагати від жінок відмовитися від свободи особистого вибору, щоб стати справжніми феміністками, адже це лише замінить жорстку патріархальну конструкцію ідеальної жіночности злегка зміненою, але так само жорсткою феміністською її версією».

Емі Кояма, «Маніфест трансфемінізму» (2001)

Тема трансгендерности — одна з тих, навколо яких найбільше ламаються списи у феміністських колах. При цьому сучасна інтерсекційна течія у фемінізмі, ґрунтована на тому, що жінки — різнорідна група з різними досвідами, які треба враховувати, легко інтегрувала трансгендерний рух у себе. Натомість серед радикального фемінізму, який походить ще із середини минулого століття, набагато поширеніша трансексклюзивність, тобто неприйняття трансгендерних людей, насамперед трансжінок, вилучення їх із феміністичної повістки, невизнання їхньої гендерної ідентичности, ба навіть вороже ставлення до них.

Проте так у нас було не завжди. Ще 2015 року українські трансактивістки й активістки радикального фемінізму цілком дружньо спілкувалися в соцмережах і виходили разом на феміністичні акції, як-от того ж 2015 року в червні на акцію проти законопроєкту про заборону абортів. У ті часи я порівнювала ситуацію із сусідньою Росією, де рівень трансфобії і загалом ненависти серед феміністок зашкалював, і трактувала її на користь України, де люди більше схильні об’єднуватися й підтримувати одне одного, а не бачити скрізь ворогів. Та вже за рік ситуація змінилася, і в найбільшій українській мережевій феміністичній спільноті транслюди стали персонами нон ґрата, а дискурси, у яких трансповістка додавалася до феміністичної — забороненими.

Я ще повернуся до того, що могло вплинути на ці події. Зараз же хочу поставити питання: то в чому полягають суперечності між трансгендерним і феміністичним рухами і чи справді вони такі вже непримиренні?

Аргументи, що лежать в основі таких протиріч, із якими мені доводилося зіштовхуватися, можна поділити на три категорії: сутнісні, безпекові та ідеологічні. Далі я проаналізую головніші з них, дам на кожен свою відповідь і оцінку.

Сутнісні аргументи зводяться до того, що трансжінка, роблячи перехід, за своєю суттю однаково не є або не стає «справжньою» жінкою, а чи то залишається чоловіком, чи то це якась окрема «трансгендерна», а проте не жіноча сутність. Це пояснюють по-різному.

  • Через біологічні аргументи. Жоден перехід не може забезпечити повне відтворення нормативного жіночого тіла: у трансжінок залишається чоловічий набір хромосом, у них немає матки, а часто вони навіть не роблять операції зі зміни геніталій. Відповідно, немає і біологічних жіночих процесів — менструації, можливости завагітніти й народити дитину. Феміністки, які наводять такі аргументи, вважають саме ці властивості базовими для визначення того, хто є жінкою, тому вони вилучають трансжінок із множини жінок.
  • Через соціальні аргументи. Жінки з раннього дитинства отримують жіночу гендерну соціалізацію — набір соціальних установок, якими вони потім свідомо чи несвідомо керуються в житті. Орієнтування на те, щоб вийти заміж, стати матір’ю і «берегинею домашнього вогнища». На те, щоб подобатися чоловікам, на красу, на догляд за собою. На скромність, неамбіційність, схильність не сперечатися, не боронити свою думку, а домовлятися й погоджуватися. На роль підтримки і обслуги, а не самостійного суб’єкта. Трансжінки, яких у дитинстві виховують як хлопчиків, отримують чоловічу соціалізацію із зовсім іншими установками. Відповідно, вони не отримують досвіду життя в «нижній» жіночій гендерній ролі, отже, не можуть уважатися жінками.

Щодо біологічних аргументів спершу згадаймо, що стать насправді не бінарна і це підтверджується існуванням багатьох інтерсекс-варіацій. Хромосомний набір може не збігатися зі статевими органами, а то й узагалі відрізнятися від базових XX та XY; і, до речі, далеко не всі робили у своєму житті відповідні аналізи, щоб стовідсотково бути впевненими, що в них у цьому сенсі все стандартно. Жінка може бути безплідною з низки причин, може мати різні порушення статевих функцій. Дехто із феміністок просто розглядають такі випадки як окремі відхилення, які не впливають на структуру загальної класифікації. Та якщо бути науково коректними, доведеться визнати, що будь-які спроби чітко визначити жінку за біологічними ознаками чи функціями призведуть до того, що з множини жінок буде вилучено не лише трансжінок, а й певну частину цисжінок.

Крім того, наука, зокрема медицина, стрімко розвивається, і те, що неможливо сьогодні, може стати можливим у майбутньому, ймовірно, не такому вже й далекому. Наприклад, операції з пересадки матки вже проводяться на цисжінках, і хоча для трансжінок вони із зрозумілих причин складніші, та я схильна вірити, що подолання таких складностей — лише питання часу. Також модифікації на клітинному рівні незабаром дозволять отримувати штучним шляхом статеві клітини незалежно від статі організму, з якого взято матеріал для них. З часом усе це призведе до розірвання зв’язку між властивостями тіла й репродуктивною функцією, і тоді брати біологічну стать за абсолютну точку відліку не матиме жодного сенсу.

Власне, головну проблему із сутнісними аргументами я бачу в самому пошуку «жіночої сутности» як такої, тобто в есенціалізмі. Стривайте, скаже хтось, та хіба радикальний фемінізм не бореться з есенціалізмом? Так, але тільки з тим, який приписує жіночій сутності стереотипні гендерні якості, коли їх намагаються прив’язати до біологічної природи, як-от особливих властивостей «жіночого мозку». Есенціалізування ж власне базових статевих ознак, отже, для частини феміністок цілком нормальне. При цьому принцип «моє тіло — моє діло» часто звучить у контексті абортів, але його чомусь забувають, коли мова заходить про транслюдей і їхні тілесні модифікації, хоча, здавалося б, базова позиція тут та сама.

Так само есенціалізується гендерна соціалізація, коли вона подається як щось абсолютне, те, що одного разу сформувалося і більше не змінюється, а тому може чітко визначати сутність людини. Проте поставмо питання: якби жіноча соціалізація була справді незмінною й однаковою для всіх жінок, хіба в такому світі могли б узагалі виникнути феміністки? Крім гендеру, неможливо відкидати вплив на соціалізацію безлічі інших чинників: виховувалася жінка в бідній чи в багатій сім’ї, у столиці чи в провінції, росла здоровою чи з інвалідністю тощо. Інтерсекційна оптика наразі демонструє точніший відбиток реальности: між умовною «бабцею на лавці» і, скажімо, Юлією Тимошенко набагато більша прірва, ніж між цисгендерною і трансгендерною жінками з одного соціального середовища.

Не все так просто і із соціалізацією трансгендерних людей. Коли трансжінка каже, що «з дитинства почувалася дівчинкою», часто це означає не лише бажання носити платтячка, а й прояв нею тих психологічних якостей, які традиційно вважають жіночими. Є дослідження, у яких показано, що трансдіти засвоюють гендерні риси відповідно не до своєї статі, а до своєї гендерної ідентичности, і якщо рано починають перехід, то їх не відрізнити від цисгендерних однолітків. Також частина трансжінок свідчить, що спроби зробити з них «справжніх мужиків» не мали успіху, тобто чоловічу гендерну соціалізацію вони не отримали повною мірою. Це, звісно, не значить, що вони взагалі не мали чоловічого досвіду та певних пов’язаних із ним переваг, зокрема в навчанні й кар’єрі, якщо почали перехід у старшому віці. Однак згодом чимало цих переваг вони втрачають: спочатку в процесі переходу, через трансстатус і пов’язану з ним дискримінацію, а потім, по завершенні, вже через дискримінацію гендерну, зіштовхуючись точно з тим самим сексизмом, що й цисжінки. І якщо у них не буде, наприклад, досвіду вагітности і народження дитини, то досвід соціального тиску — «ну, коли вже заміж і діти?» — цілком може бути.

Загалом, проблема будь-якої «сутнісности» в тому, що вона легко перетворюється на інструмент поділу людей на «справжніх» і «несправжніх» та, відповідно, побудови ієрархій, у яких «справжні» стоятимуть вище і матимуть більше прав. Тож якщо зруйнувати есенціалізм на рівні гендеру, але залишити його на рівні статі, залишиться й основа, на якій замість звичної нам гендерної ієрархії може виникнути інша, наприклад така, у якій на нижчому щаблі опиняться люди з «ненормативним» набором статевих ознак і функцій. Щоб унеможливити такі ймовірності, в деконструкції гендерно-статевої бінарної системи треба йти до кінця.

Безпекові аргументи стосуються головно жіночих просторів та доступу в них трансгендерних жінок. Йдеться про гендерно-марковані простори, такі як туалети, роздягальні, в’язниці, притулки, а також різноманітні заходи, організовані винятково для жінок.

У декого побоювання пов’язано безпосередньо з трансжінками, котрі начебто можуть становити таку саму загрозу, як чоловіки, маючи чоловічу гендерну соціалізацію і часто залишаючи собі чоловічі статеві органи. Інші бояться не так самих трансжінок, як чоловіків, котрі можуть видавати себе за жінок, користуючись правилом, що «жінкою є особа, яка ідентифікує себе як жінка», і шляхом такої омани потрапляти в жіночі простори та вчиняти в них насильство. Іноді ці варіанти поєднуються, породжуючи образ чоловіка-збоченця, який робить трансперехід навмисне для того, щоб проникати, наприклад, у жіночі роздягальні. Так чи так, висновок із подібної аргументації — те, що доступ трансжінкам у суто жіночі простори має бути закрито.

Завважу, що в цьому пункті позиції трансексклюзивних феміністок цілком збігаються з позиціями їхніх, здавалося б, супротивників — правих консерваторів. Скажімо, у США останніми роками сталася ціла «туалетна істерія», коли законодавці в різних штатах висували законопроєкти, спрямовані на обмеження відвідування громадських туалетів винятково відповідно до статі, визначеної при народженні. Авторами таких законопроєктів майже завжди були представники Республіканської партії, головного осередку консерватизму у США.

Загалом цій темі я присвятила аналітичне дослідження «Трансгендери в гендерно-маркованих просторах», до якого й відсилаю тих, кому цікаво заглибитися в неї детальніше. Тут обмежуся ключовими міркуваннями.

«У страху великі очі». Іноді можна почути, що випадків, коли трансгендерні жінки чинять насилля в жіночих просторах, дуже багато. Насправді ж це поодинокі випадки, і видимість великої кількости може створювати хіба те, що на кожен із них є чимало відгуків у різних ЗМІ. До речі, схожа картина і з кількістю транслюдей, які роблять «відкати», тобто зворотні переходи: такі випадки часто широко висвітлюються, і створюється враження, ніби їх набагато більше, ніж насправді, тоді як багато успішних переходів жодним чином не потрапляють у пресу. При цьому кількість випадків насильства з боку трансжінок до цисжінок не йде в жодне порівняння з тим, коли самі трансжінки стають жертвами насильства в чоловічих просторах (наприклад, у тюрмах). Так само — про це у фемінізмі не заведено говорити, але факти — сувора річ — їх набагато менше, ніж випадків, коли насильство щодо цисжінок учиняють інші цисжінки.

Ще таке цікаве, суто практичне питання: якщо все-таки прийняти аргументи про небезпеку, то як можна було б відфільтровувати трансжінок на вході? Дивно, що цей аспект часто випадає з феміністичних дискусій, адже без механізму практичного втілення жодні теоретичні побудови не матимуть сенсу. Тут ми певною мірою повертаємося до питання «сутности». Очевидно, що її не можна базувати просто на зовнішності, бо частина трансжінок, особливо ті, хто починали перехід у ранньому віці, легко подолають такий фільтр. Натомість відсіятися можуть окремі цисжінки-спортсменки. З іншого боку, якщо уявити на вході в туалет перевірку геніталій, та хай навіть паспорта, навряд чи такий підхід сподобався б самим трансексклюзивним феміністкам.

Нарешті, жодні заборони і обмеження самі собою не гарантують повної безпеки, і спроби врахувати в них максимум деталей підвищуватимуть радше ілюзію такої гарантії. Скажімо, якщо насильник поставить собі за мету потрапити в жіночий простір, здебільшого він вибере для цього простіші способи, ніж імітувати трансгендерну жінку.

Усе це підтверджує, що в психологічному сенсі такі страхи не раціональні, а ближче за своїм характером до фобій. Зрозуміло, що жінки, які пережили досвід насилля в минулому, особливо якщо не отримали після нього належної допомоги й підтримки, бояться зіштовхнутися з ним ще раз і воліють перестрахуватися. При цьому психіка шукає простий спосіб розрізняти «своїх—чужих» і часто не хоче сприймати докази того, що «просто» тут не вийде. У таких випадках варто насамперед проробляти травму, ніж іти на поводі в «презумпції вини», яку диктує підсвідомість.

А якщо склалося враження, ніби я пропоную зовсім ігнорувати безпекові аргументи, то це не так. Безпечні простори, хоча б із погляду створення комфортної атмосфери для спілкування, безумовно потрібні. І я навіть припускаю, що в окремих ситуаціях це можуть бути простори «тільки для цисжінок». Однак, по-перше, марковані саме як для цисжінок, а не просто жінок, наче трансжінки такими не є. По-друге, це може бути прийнятно саме в окремих випадках, а не як система. Зрештою, я за те, щоб не захоплюватися універсальними рішеннями на всі випадки життя, а залишати можливість індивідуального підходу до кожної ситуації. Якщо, скажімо, певна трансжінка справді має «в анамнезі» історію насильства над жінками, можливо, доступ у жіночі простори їй таки варто обмежити, але саме за фактом конкретного насильства, а не тому що вона «насправді чоловік».

До речі, про чоловіків, а саме трансчоловіків, яких доволі рідко згадують у таких дискусіях. Ті феміністки, хто, спираючись на біологію, прирівнюють трансжінок до чоловіків, відповідно трансчоловіків прирівнюють до жінок. За логікою, це значить, що їм має бути дозволено доступ у жіночі простори. Однак ті, хто знайомі з трансгендерністю не лише абстрактно, а й мають уявлення, що окремі трансчоловіки під час переходу намагаються максимально втілювати стандарти маскулінности, щоб справляти враження «справжніх мужиків», виступають проти такого доступу, фактично повністю вилучаючи зі своїх просторів трансгендерних людей, принаймні бінарних. У цьому легко побачити непослідовність: виходить, наче у трансжінок їхня сутність під час переходу зберігається, тоді як у трансчоловіків вона змінюється. Це ще одна ілюстрація того, щó не так із трансексклюзивною аргументацією.

Нарешті, ідеологічні аргументи ґрунтуються на тому, що трансгендерність як явище і трансгендерний рух суперечать базовим ідеям фемінізму і цілям, які перед ним стоять. Пояснюють це так. Коли транслюдина каже, що «відчуває себе жінкою» чи «чоловіком», вона орієнтується на гендерні якості, які традиційно вважаються відповідно «жіночими» та «чоловічими». Отже, роблячи перехід, вона підкреслює «справжність» таких якостей і установок в асоціації з гендером (знов-таки привіт есенціалізму), натомість фемінізм має на меті цю асоціацію зруйнувати. З цього робиться висновок про принципову несумісність трансгендерности і фемінізму. Та чи справді все так?

Тут я хочу повернутися до 2015 року, коли відбулася велика подія для трансспільноти, а саме камінаут і початок трансгендерного переходу американської спортсменки Кейтлін Дженнер. До того, ще в чоловічій іпостасі, вона встигла стати олімпійською чемпіонкою і взагалі відомою медійною особою, тож її перехід привернув велику увагу. Наступні кілька місяців світові таблоїди називали її серед «осіб року» та «жінкою року», друкували портрет на обкладинках. При цьому сама Дженнер і на фото, і в численних інтерв’ю та виступах поставала як жінка, зосереджена на зовнішності й красі, намагаючись у такий спосіб демонструвати зразок «справжньої жіночности». Крім того, вона ще й християнка з консервативними поглядами та членкиня Республіканської партії.

Тепер уявімо, що люди, які доти про трансгендерність лише «чули дзвін», дізналися про неї більше саме через приклад Кейтлін Дженнер. Якщо це люди феміністичних поглядів, то що вони могли побачити? Людину, яка чималу частину життя прожила як чоловік, використала можливості своєї чоловічої соціалізації на повну, а тепер раптом показує іншим жінкам приклад, якою має бути справжня жінка. Справді, така трансгендерність дуже далека від того, чого прагне фемінізм. Однак було б великою помилкою вважати, що весь трансжіночий спектр можна звести до моделі зразка Дженнер.

У самій трансспільноті існує два табори, між якими багато років тривають суперечки, іноді не менш запеклі, ніж між трансактивістками і трансексклюзивними феміністками. Люди з першого табору частіше використовують самоназву «транссексуали», відповідно до діагнозу «транссексуалізм» у Міжнародній класифікації хвороб 10-го перегляду, іноді додаючи до неї означення «справжні» або «ядерні». Вони звичайно вважають, що «народилися такими», з раннього дитинства почувалися «не у своєму тілі» і погоджуються з тим, що ставити діагноз та контролювати перехід повинні лікарі. У процесі переходу вони намагаються стати типово-показовими представниками і представницями своєї гендерної ідентичности — «справжніми» жінками і чоловіками; як у тілесному сенсі, роблячи максимум можливих модифікацій для отримання належних статевих ознак, так і в сенсі відтворення гендерних стереотипів та моделей поведінки, щоб, зрештою, розчинитися в суспільстві відповідно до набутої гендерної ролі.

Натомість трансгендери і трансгендерки з другого табору сповідують більш конструктивістські погляди на гендер і стать. До процесу переходу вони підходять зважено, співвідносячи свої потреби в ньому і можливі наслідки. Якщо для перших перехід — це «все в одному флаконі», то другі вибирають з нього лише певну підмножину дій, зокрема часто не роблять хірургічних операцій зі зміни статевих органів. Через це представники першого табору зневажливо іменують їх «несправжніми» й іншими презирливими означеннями. Транслюди з цієї категорії не відмовляються від свого доперехідного минулого, не намагаються почати життя «з нуля». Для них трансгендерність — це не «помилка природи», яку мають виправити лікарі, а радше певна властивість, з урахуванням якої треба будувати життя, частина їхньої особистости. Чимало з них мають небінарні чи квір-ідентичності. Нарешті, саме з цього табору здебільшого походять трансактивістки й активісти, яким нерідко близький також фемінізм.

Історично трансгендерність розглядали переважно в медичному контексті і зводили до першого типу. Адже коли підходи до неї формувалися в середині минулого століття, уявлення про гендер були більш есенціалістськими і рівень «придатности до переходу» лікарі визначали за рівнем відповідности максимально стереотипному зразку бажаного гендеру. Пізніше транслюди вибороли більше можливостей говорити за себе, й уявлення про трансгендерність стали частіше відходити від жорсткої бінарности й дужче акцентувати індивідуальні потреби. Однак дискурс «справжности» існує й досі, і поза «активістською бульбашкою» очевидно, що він досі домінує у ЗМІ, серед лікарів і чиновників, які ухвалюють рішення. Отже, з одного боку трансгендерним людям суспільство нав’язує цю справжність, а коли вони аж занадто їй відповідають, їм прилітає критика з іншого боку. Та хіба не те саме відбувається з цисгендерними жінками, коли їх критикують то за брак жіночности, то за її надмір?

Іноді від феміністок можна почути питання-пропозицію, мовляв, чому б трансгендерним людям замість робити перехід просто не поводитися згідно з тими якостями і ролями, які приписуються іншому гендеру? У відповідь, звісно, можна навести суто практичні міркування: якщо, наприклад, людина з чоловічими вторинними статевими ознаками ходитиме по вулицях у жіночому вбранні, у нашому нинішньому суспільстві це небезпечно для її здоров’я і життя. Однак що, на мій погляд, навіть важливіше — з такої постановки питання взагалі випадає поняття гендерної ідентичности.

За Джок’якартськими принципами ООН, гендерна ідентичність — це глибинне внутрішнє й індивідуальне сприйняття свого гендеру кожною особою, яке не обов’язково відповідає статі, визначеній про народженні. Звідки вона береться і як формується, наука наразі чіткої відповіді не має. Щодо чого є певність, це що її неможливо просто взяти і довільно змінити. Інакше, власне кажучи, ніякої трансгендерности і не було б, адже перші спроби «лікувати» транслюдей ґрунтувалися саме на узгодженні гендерної ідентичности зі статтю, але всі вони зазнали невдачі.

Свого часу я сформулювала концепцію «цеглинок ідентичности», застосовну не лише до гендерної, а й до будь-якої іншої ідентичности. Згідно з цією концепцією, ідентичність збирається з окремих фрагментів «свого» і «чужого», аж доки кількість «свого» досягне критичної маси, щоб пов’язатися з тією соціальною групою, якій, за уявленням людини, і властиво оце «своє». Можна уявити це у вигляді «хмаринки тегів», наприклад такої, де під категорією «жіноче» буде зібрано геть усе, що десь і колись вважалося притаманним жінкам. З цієї хмаринки окрема людина витягує собі власну підбірку тегів, за якою, зрештою, й ідентифікує себе як жінку. Звісно, що у випадку гендерної ідентичности багато таких тегів може братися саме з гендерних стереотипів. Штука в тому, що коли ідентичність уже сформувалася, то звідки воно бралося — це вже не має жодного значення. Адже, нагадаю, змінити її за бажанням неможливо. Тож якщо ідентичність виявилася трансгендерною, залишається тільки шукати спосіб реалізуватися в житті з її урахуванням.

Якщо уявити собі світ, у якому немає гендерних стандартів того, якими повинні бути дівчата і хлопці, немає на них жодного гендерного тиску, можливо, в такому світі й саме поняття гендерної ідентичности зійде нанівець, а відповідно, й пов’язані з нею переходи. Та поки що про такий світ ми можемо розмірковувати лише теоретично. Трансгендерні ж люди є тут і зараз, і саме тут і зараз їм треба якось влаштовувати своє життя.

І коли дехто з феміністок закидає, чи не варто транслюдям докладати зусиль для наближення цього дивного нового світу замість вкладати їх у перехід, я бачу в цьому певне лукавство. Адже від цисжінок вони зазвичай не вимагають припинити будь-які спроби адаптуватися до чинного гендерного ладу, щоб боротися за світ без нього. Якщо цисжінка може користуватися косметикою, чи носити хіджаб, чи сидіти вдома з дітьми замість робити кар’єру і при цьому оголошувати себе феміністкою та в якийсь спосіб виступати проти патріархату, то і трансжінка може робити так само, обираючи трансперехід. Якщо цисжінка взагалі не зобов’язана бути феміністкою, щоб фемінізм, утім, включав її до своєї повістки, то і трансжінка не зобов’язана. Інакше це подвійні стандарти.

Комусь це може здатися парадоксальним, але свого часу, коли я вирішувала про трансгендерний перехід, одним із аргументів на його користь став для мене фемінізм. Як і в багатьох, у мене з дитинства було прошито сприйняття гендеру саме як ієрархії, у якій чоловік — це людина за замовчуванням, а жінка — лише «друг людини», другосортний щодо чоловіка. Це не спливало в моїй голові прямим текстом, але відчуття того, що перехід «з чоловіка на жінку» — це саме перехід на нижчий щабель ієрархії, було цілком однозначним. І це відчуття довго перешкоджало серйозно думати про такий крок.

Завдяки ж фемінізму я прийшла до розуміння, що жінка має бути рівною чоловікові, що у неї такі самі права, а будь-які обмеження їх несправедливі. Отже, в цій картині світу я могла робити перехід, залишаючись на тому самому рівні. Так, звісно, в реальності сьогоднішнього світу нерівність поки не подолано, але мені було достатньо усвідомлення того, що вона не є абсолютною, «правильною», есенціальною та принципово непереборною.

Зрештою, я й не стала такою вже «жіночною жінкою» в традиційному розумінні. Так, мені подобається гарно виглядати, носити красивий одяг і макіяж. Та водночас я люблю гірські походи, вилазки під землю і в дикі місця, фанатію від «Формули 1», добре розбираюся в комп’ютерних технологіях, якийсь час займалася бразильським джіуджитсу. Одне іншому аж ніяк не заважає. Фактично перехід був для мене засобом не просто «стати жінкою», а насамперед стати собою.

Власне, в тому, щоб усі жінки отримали можливість стати собою — самостійними суб’єктами, а не «гвинтиками» в гендерній системі, я й бачу чи не головну мету фемінізму. Суб’єктність може розвиватися різними шляхами. Хтось може повністю відкинути всі «жіночі заняття», які їй нав’язував патріархат, хтось може залишити собі частину з них, а хтось прийде до думки, що їй насправді комфортно залишатися в традиційній жіночій ролі. Та навіть у цьому останньому випадку є різниця між «до» і «після», бо лише у варіанті «після» жінка має вибір і робить його свідомо.

Саме такий світ, у якому в кожної жінки буде якнайбільше можливостей для особистого вільного вибору, хай там чого він стосується, і повинен, на мою думку, стати результатом нашої боротьби. Світ максимального розмаїття, яке можна класифікувати якими завгодно способами, доки їм у жертву не починають приносити індивідуальні особливості, прагнення і права тих, кого вони класифікують. Чи не так?

18 травня 2020
Поширити в Telegram
767
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Матеріали по темі
Коханці революцій: чи змінилося феміністичне і квір мистецтво після Євромайдану
Євромайдан і війна на Сході України глибоко вплинули й змінили українське суспільство. Чи стало воно в перебігу цих змін приязнішим до гендерної політики, фемінізму та жіночих рухів? Сучасне мистецтво часто є маркером соціальних процесів. За останні роки відбулося багато мистецьких подій, які зачіпають теми гендеру й сексуальности, зокрема й публічних скандалів. Є вони наслідком постмайданної лібералізації суспільства чи лише продовженням тривалих процесів, які почалися ще в 1990-х? Відповіді на ці питання — у статті. (Текст було написано навесні 2019 року)
Планета Літо або людство без гендерів
Як зробити так, щоб Планету Земля можна було назвати Планетою Літо? Не тому, що тут буде надміру спекотно, як от зараз. А тому, що на ній завжди і для всіх вистачатиме тепла та підтримки.
Дотримання громадянських прав трансгендерних людей в Україні
Дотримання громадянських прав трансгендерних людей в Україні. ГО «Інсайт». – Київ, 2012.
Жіноча документалістика на Docudays UA
Docudays UA 2018 року під назвою «Рівні рівності» тішить неймовірною підбіркою фільмів про жінок. Це не лише три чудові, дуже різні фільми в програмі «Проста жіноча рівність», а й жінки, які виходять на передній план у фільмах інших програм, серед них і «Квірність», і «Поважна рівність», і Docu/Хіти.
Що варто знати батькам трансгендерних людей? 6 психологічних порад
Що робити, якщо ваша донька відчуває себе хлопцем, чи син — дівчиною? Як зрозуміти і підтримати дитину та розібратися з власними емоціями? Психологиня Марта Приріз дає поради батькам трансгендерних людей та називає корисні тематичні книжки і фільми.