22 лютого, 2020

Український фемінізм і феміністки: що ми про це знаємо і як є насправді

31 січня 2020
Поширити в Telegram
224

Український фемінізм і феміністки: що ми про це знаємо і як є насправді

Матеріал передруковано з ресурсу 032.UA Сайт міста Львова.

Кореспондентка сайту 032.ua пройшлася вулицями Львова та розпитала перехожих, чи знають вони, хто такі феміністки та чим вони займаються. Попри те, що вибірка не є репрезентативною, результати вражають: усі опитані, незалежно від віку і статі, дещо знають про феміністок, окремі із них негативно ставляться до цього руху або підтримують його лише частково. Як жінки, так і чоловіки вважають, що дії феміністок – занадто радикальні (очевидно, що в уяві людей вкорінився образ FEMEN, які оголеними брали участь у вуличних акціях протесту, зрізали хрести та інше), неприйнятні й тому не підтримують їх.

Насправді ж активістки організації FEMEN – це лише маленька частинка великого феміністичного руху. Як зауважила в коментарі історикиня, феміністка та старша наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України Оксана Кісь, різні феміністки діють у різних сферах та на різних рівнях, кожна у свій спосіб сприяє змінам. “Поступ у справі рівних прав і можливостей для жінок в Україні залежить і від змін у законодавстві, і від змін у повсякденних практиках і взаємодіях, від змін у освіті та від змін у вихованні дітей, і від багатьох-багатьох інших речей”, – додала дослідниця.

Термін “фемінізм”походить від латинського слова “femina”, тобто “жінка”.Виділяють чотири “хвилі” його розвитку – у світі та на території сучасної України він розпочався наприкінці 19 століття. Найвідомішим у цьому контексті є рух суфражисток у Англії, коли жінки об’єдналися заради отримання права голосу на виборах. Водночас у Галичині та Наддніпрянщині українські жінки й чоловіки боролися за базові політичні й економічні права. Тут можна згадати таких постатей як Наталія Кобринська, Мілена Рудницька або Катерина Грушевська, порушували питання емансипації у своїх публікаціях Іван Франко, Микола Костомаров, Кость Левицький та інші.

Такою була перша “хвиля” фемінізму, яка плавно перейшла у “другу”, коли іноземні жінки активно виборювали право розпоряджатися власним життям і майном аж до середини 20 століття. Українки тим часом перебували за “залізною завісою” Радянського Союзу та хоч де-юре мали рівні права з чоловіками, доступ до освіти та професійної праці, але за переконанням Оксани Кісь, де-факто це були двоякі ідеали “рівноправ’я”, оскільки будь-яка суспільна дискусія щодо проявів дискримінації у такому суспільстві була неможливою.

Із початком 1990-х років в Україні стартувала “хвиля” академічного активізму, коли науковиці різних університетів (наприклад, Соломія Павличко, Олена Стрельник, Тамара Марценюк, Тетяна Журженко та багато інших) опановували здобутки західних феміністичних студій і передавали це у щойно створені тематичні академічні осередки й видання. Відновили та переосмислили свою діяльність або стратегію різноманітні жіночі організації (Союз українок, Жіноча громада, Жіноче об’єднання ім. Олени Теліги), створювались нові громадські рухи й організації (Українська асоціація дослідників жіночої історії, Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда–Україна», Інформаційно-консультативний жіночий центр, Західноукраїнський центр «Жіночі перспективи», ГО жінок-інвалідів «Донна-Україна», Жіноче об’єднання «Сфера» у Харкові, «Інсайт» у Києві та ін.), які орієнтувалися на якісні зміни в законодавстві, місце жінок у політиці, почали проводити перші феміністичні вуличні акції, інформаційні кампанії.

Водночас в українському суспільстві сильніше вкорінився стереотип про роль жінки як берегині, обов’язок якої – діти, кухня, “сімейне вогнище”, почали виникати різноманітні об’єднання “за сімейні цінності” на різних рівнях – від громадських ініціатив аж до депутатських груп у Верховній Раді. У 2008 році в Україні набув популярності рух FEMEN, який аж до 2014 року усіляко відмежовував себе від фемінізму та у радикально-перформативній формі (часто з оголеними грудьми) влаштовував вуличні акції, щоб привернути увагу до проблем проституції, секс-туризму й сексуальної експлуатації жінок. Згодом тематика діяльності руху розширилася до соціальних та політичних тем, на кшталт свинячого грипу або поразки українських олімпійців. Через часті згадки у медіапросторі й подібне звучання назви рухузі словом “фемінізм”, учасниці FEMEN стали асоціюватися у суспільній свідомості з фемінізмом загалом.

У період Революції Гідності громадяни України різко переосмислили усі суспільні процеси, які відбувалися у державі. Жінки були помітними учасницями Майдану, захисницями і волонтерками на фронті. За словами історикині Оксани Кісь, Євромайдан дав поштовх різним громадським рухам – як феміністичним, так і націоналістичним із притаманними йому патріархальними уявленнями, які чітко розмежовують ролі чоловіків і жінок. Навіть зараз, у 2020 році,в оновленому складі Верховної Ради продовжують цей дискурс: нещодавно депутати підготували до першого читання Проєкт Постанови про заходи із забезпечення захисту сімейних цінностей та інституту сім'ї в Україні.

Втім, Оксана Кісь з оптимізмом зауважує, що в Україні вже завершився процес формування повноцінного жіночого руху, який зараз має широкий спектр організацій (від консервативних до радикальних), висвітлю“ проблеми в усіх сферах– від правозахисних, соціальних та освітніх ініціатив до відстоювання прав у політиці, культурі, професії тощо.

У Львові активно діє “Феміністична майстерня”, створена 2014 року спочатку як ініціатива, а через два роки зареєстрована як громадська організація. Менеджерка і активістка “Феміністичної майстерні” Марша розповіла у коментарі 032.ua, що вони проводять просвітницькі заходи, спрямовані на молодих львів’янок, профеміністичну аудиторію та підлітків; мистецькі та просвітницькі виставки у місті, які порушують різну соціальну проблематику з життя жінок: материнство, страх, професіоналізм, інвалідність та ін. Учасниці громадської організації систематично проводять зустрічі читацького клубу “Череда” й англомовного розмовного клубу, а з 2015 року щороку організовують акцію до 8 березня. Із 2017 року організовують також школи і воркшопи фем-активізму, спрямовані на залучення молодих учасниць у львівський феміністичний рух та розвиток фем-руху загалом.

“Феміністки – це ті жінки, котрі захищають свої права у повсякденні, у політиці, науці, спорті, освіті, мистецтві тощо, оскільки до певного часу жінок не вважали за тих, кому потрібні такі ж права, що й у чоловіків. Однак були вони завжди, просто їх було мало та про них мовчали. Усіх жінок, котрі чинили опір минулим суспільним обставинам й робили те, чого прагнули, так чи інакше можна вважати феміністками. Незважаючи на те, що й терміна такого не існувало. Згадайте величних правительок, воїнок. Знову ж таки фемінізм, як на мене, в Україні був завжди; існували інші терміни для цього явища”, – зауважила Марша.

Активістка наголосила, що феміністкою може бути кожна жінка (чи не жінка), адже немає конкретних рис, які притаманні учасницям руху та які б дозволили стовідсотково вирізнити з-поміж інших жінок на вулицях ту одну “феміністочку”. За словами Марші, феміністки розповідають усім зацікавленим про цей рух, допомагають іншим жінкам у скрутних ситуаціях, проводять лекції, дискусії, організовують конференції та круглі столи, рефлексують у вужчих колах, спілкуються з представниками/представницями місцевої влади, допомагають дівчатам і молодим жінкам реалізовуватися, створюють безпечні та дружні простори, привертають уваги ЗМІ та інших людей до суспільних проблем, виходять на мітинги за свої права та права інших жінок, пишуть книги та проводять дослідження, об’єднуються та рухаються до однієї мети, хоча й різними дорогами.

Оскільки діяльність “Феміністичної майстерні” передбачає певною мірою публічність, то інколи трапляються конфлікти.

“Ми мали конфлікти здебільшого з представниками інших організацій, зокрема праворадикальних та консервативних. Зараз намагаємося більше уваги приділяти безпеці наших заходів, уважно ставимося до вибору тем, спікерів/спікерок, аби наші події не зривали та не викликали якогось негативу. Такий підхід не зовсім відповідає нашим потребам, а також потребам нашої цільової аудиторії, однак нам важливо, аби наші відвідувачки й відвідувачі були у безпеці”, – додала Марша.

Активістки у Львові переконані, що фемінізм потрібен усім, хоча йдеться насамперед про права жінок. “Від патріархату страждають як жінки, так і чоловіки. Гендерні стереотипи погано впливають на життя, зокрема – на усвідомлення себе та своїх можливостей, на безпеку, на спілкування з іншими людьми, на особисте життя. Коли обидвоє – чоловік та жінка – живуть за чітко розділеними гендерними ролями, то обмежують себе у всьому і мислять вужче, аніж могли б. Нерівність іще більше роз’єднує людей і забирає можливості, які можна використати у своєму житті і реалізувати їх в інших сферах”, – резюмувала представниця “Феміністичної майстерні”.

Координаторка гендерної програми Heinrich-Böll-Stiftung Ukraine, ініціаторка і співзасновниця інтернет-платформи “Гендер в деталях” Анна Довгопол уже більше 20 років вивчає гендерну проблематику, співпрацює з різноманітними громадськими рухами та організаціями, проводить тренінги та навчання і відкрито називає себе феміністкою.

“Я – феміністка, тому що для мене це про справедливість. Я дуже гостро реагую, коли до людей різне ставлення, різні очікування тільки тому, що у них є певні біологічні відмінності. Коли це розкласти до таких деталей, стає смішно і безглуздо. Наприклад, існує думка, що всі жінки хочуть дітей і вважають це своїм головним обов'язком і призначенням. А чоловіки не здатні турбуватися про маленьких дітей, натомість, вони більш схильні до наукових та інших досягнень. Що це нормально – платити чоловікам більшу зарплату, бо їм треба утримувати сім'ю. А жінка працює “на заколки”. Це кілька прикладів гендерних стереотипів, які обмежують як жінок, так і чоловіків у їхньому виборі свого життєвого шляху. А фемінізм стверджує, що нерівність існує, але що вона створена людьми, а отже, її можна позбутися і жити у вільному суспільстві”, – пояснила у коментарі 032.ua Анна Довгопол.

Експертка наголосила, що жінок, а також – чоловіків, які мають феміністичні погляди, в Україні більшає.Це – звичайні люди, які займаються різними справами, але мають такі переконання і втілюють їх у власне життя: будують рівноправні стосунки з іншими, підтримують жінок, за можливості пропонують впроваджувати принципи гендерної рівності там. Діють і феміністичні організації та ініціативи, які проводять лекторії, дискусії, працюють з політиками, проводять різне навчання, публічні акції тощо.

Анна Довгопол виділила також найпопулярніші стереотипи про феміністок, які зараз існують в українському суспільстві – некрасиві самотні жінки, або ж лесбійки, які ненавидять чоловіків, бо у них з ними не склалося, тому вони ніби такі агресивні.

“Насправді феміністками можуть бути – і є – абсолютно різні жінки: і одружені з дітьми, і самотні, і лесбійки. Часто жінки розказують, що якраз після народження дітей ставали феміністками, бо починали на собі добре розуміти, наскільки несправедливо ставиться суспільство до жінок і чоловіків, а особливо жінок з маленькими дітьми, бо доглядова робота – дуже важка, але вона зазвичай жіноча. І не вважається якоюсь дуже важливою”, – підкреслила активістка.

Ці слова підтверджує і менеджерка проєктів Асоціації жінок-юристок України "ЮрФем" Ярина Волошин. Жінка також вважає себе феміністкою і зауважує, що “прийшла” до цього руху якраз після народження дитини.

“Я – феміністка. Усвідомлення проблем, про які говорить фемінізм, прийшли до мене вже після того, як я народила доньку і почала спостерігати, як їй із дитинства намагаються нав’язати якусь роль, а тоді почала пригадувати, як це відбувалось і в моєму житті. Дуже багато проблем і несправедливості щодо дівчат, ми – дівчата – самі заперечуємо, бо переконані, що так і має бути, але це не так. Більшість цих поведінкових практик у нас формується у дитинстві і мій фемінізм, у насамперед, про те, як пояснити доньці, що її кордони – непорушні і вона має вибір”, – наголосила Ярина Волошин.

Львів’янка додала, що фемінізм для неї – це якраз про її можливості та майбутнє її доньки. Адже важко усвідомити той факт, що 4 або 5 поколінь тому дівчатка не мали можливості вчитися, не кажучи вже про кар’єру, вибір у житті чи можливості реалізовувати себе десь поза домом.

“Зараз ми ще відчуваємо тиск цих столітніх традицій, але він потрохи відходить і я вірю, що для сьогоднішніх дітей фемінізм і повага стануть стилем життя. Український фемінізм, на мою думку, є дуже якісним. Тисячі феміністок та феміністів щодня працюють і в органах влади, і в ЗМІ, і в громадському секторі над покращенням ситуації з правами різних жінок в Україні, але нам бракує каналів, щоб правильно пояснювати, що ж ми робимо і для чого. Опоненти часто роблять це набагато голосніше. Але це лише означає, що нам потрібно більше уваги звертати на зовнішню комунікацію, щоби фемінізм в Україні почали більше асоціювати з експертками у різних галузях та рівноправністю і менше – з театральними перформансами окремих груп”, – зазначила Ярина Волошин.

Менеджерка проєктів у Асоціації жінок-юристок України "ЮрФем" додала, що цілями організації є адвокація прав жінок у законодавстві та посилення жінок-юристок у професії. Втім, до них часто звертаються жінки, які потребують юридичної підтримки – їх направляють до членкинь у регіонах, що можуть допомогти. Для цього навіть створили карту з базою, яку постійно наповнюють.

“Проблеми – найрізноманітніші і зрозумілі. Раніше вони найбільше стосувалися домашнього насильства, але оскільки зараз постраждалі можуть безкоштовно отримати допомогу у центрах безоплатної правової допомоги, то кількість таких звернень до нас зменшилася. Наші членкині багато працюють із жінками, які виховують дітей, а колишні партнери/батьки дітей не лише не сплачуюють аліменти, але й, наприклад, відмовляються підписувати згоду на виїзд дитини за кордон. Зараз законодавча база дозволяє вирішити ці проблеми. Останні пів року ми активно працювали над темою актуалізації питань сексуальних домагань у вищих навчальних закладах. Ми підготували дослідження, рекомендації для навчальних закладів, як попереджувати таку ситуацію, і доки тривала інформаційна кампанія, до нас багато звертались не лише студентки, які питали, як реагувати на такі випадки, але й жінки, які стикались із сексуальними домаганнями на робочому місці чи просто на вулиці”, – розповіла Ярина Волошин.

Окрім цього, досить часто у своїй роботі юристки стикаються з недосконалістю і дискримінаційними компонентами у законодавстві. Правозахисниця переконує, що працювати ще є над чим, адже права жінок в Україні порушують щосекунди у різних формах. Лише поступове зняття табу з тієї чи іншої проблеми, її актуалізація, сприятиме вирішенню.

Ярина Волошин переконана, що Україна за останні 6 років багато досягла у питанні внормування законодавчої бази, яка б захищала права жінок; з’явились окремі державні програми, які на це спрямовані. Втім імплементація законодавства – це набагато складніший і непередбачуваний процес, оскільки відповідальним людям на місцях часто бракує розуміння теми.

“Ми рухаємось у правильному напрямку. Можливо, динаміка того руху не настільки велика, як мені б хотілось, але цей процес природній. Українське суспільство сьогодні вже набагато відрізняється від того, яким воно було ще років 15 тому. Домашнє насильство вже не є по замовчуванню внутрішньою справою сім’ї, а питання, яке має шанс вирішитись на користь постраждалої. Сексуальні домагання перестають бути нормою. Сексизм критикують і у багатьох ЗМІ вже існує внутрішня самокритика, яка не дозволяє транслювати стереотипи щодо жінок. Рух правильний, потрібно просто глибоко вдихнути і набратись сил, бо дорога ще дуже довга”, – резюмувала Ярина Волошин.

***

Як бачимо, феміністичний рух в Україні існує вже давно і зароджувався одночасно зі світовими тенденціями до емансипації. Раніше на чолі руху стояли представники української інтеліґенції – як чоловіки, так і жінки, – але в радянський період усі прогресивні ідеї нівелювалися та не мали шансів на реалізацію. І лише за останні 30 років феміністичному рухові вдалося набрати нових обертів. Втім, поки правозахисниці й активістки надолужували втрачене, з’явилась радикальна організація FEMEN, яка себе з рухом не асоціювала, але через співзвучність назви та скандальним перформансам перебрала усю увагу суспільства та певним чином дискредитувала весь жіночий рух. Насправді ж фемінізм – це про кожну із жінок, які мають освіту та роботу, незалежно від штампу про шлюб; це – про захист прав, рівні зарплати на тій самій посаді, можливості кар’єрного росту та представництва у всіх сферах, а не лише “кухонній” та “модній”; це також і про права чоловіків – на декретну відпустку, можливість бути партнером і батьком, а не лише “грошовим мішком”. В українців попереду ще багато роботи із впровадження в суспільстві цінностей людської гідності, викорінення будь-якого роду дискримінації та досягнення рівності у правах жінок та чоловіків, і основу для цієї “конструкції” закладають саме феміністки.

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендернимцентром, Незалежною громадською мережею прес-клубів України та за підтримкиУкраїнської медійної програми (Інтерньюз). 

Матеріал передруковано з ресурсу 032.UA Сайт міста Львова.

31 січня 2020
Поширити в Telegram
224
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Матеріали по темі
Інтерв’ю з Анною Мягких про гендерну освіту та ініціативи в місті Дніпрі
Анна Мягких[1] — кандидатка юридичних наук, доцентка, тренерка, правозахисниця, голова ГО «Гендерний клуб Дніпро»[2] та керівниця Гендерного центру Державного вищого навчального закладу «Національний гірничий університет» (м. Дніпро). Із 2018 року доцентка кафедри загальноправових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ та регіональна координаторка Асоціації жінок-юристок «ЮрФем»[3]. У 2011–2018 роках викладала курс «Ми різні — ми рівні. Основи культури гендерної рівности» в Міському юридичному ліцеї (м. Дніпро).
Інтерв’ю із Світланою Дубиною про феміністичний активізм у Вінниці
Світлана Дубина[1] — тренерка і правозахисниця, експертка Коаліції з протидії дискримінації в Україні[2]. З 2010 року очолює правозахисну Вінницьку громадську організацію «Інформаційно-просвітницький центр “ВІСь”»[3], мета діяльности якої — захист прав та забезпечення рівних прав і можливостей людей в усіх сферах суспільного життя. Членкиня міжвідомчої ради з питань сім’ї, гендерної рівности, демографічного розвитку, запобігання насильству в сім’ї та протидії торгівлі людьми Вінницької обласної державної адміністрації, членкиня експертної ради з протидії дискримінації департаменту соціальної політики Вінницької обласної державної адміністрації.
Для всіх, хто відчуває себе під скляним ковпаком
Поетеса Сильвія Плат – одне з облич американського феміністичного руху 50-х, хоча вона ніколи не займалася активізмом. Визнання до неї прийшло вже після її смерті, як і Пулітцерівська премія. Сьогодні я хочу поговорити з вами не про її поезію, а про роман «Під скляним ковпаком», який торік видало Видавництво Старого Лева.
Чи є робота у сфері ІТ жіночою справою?
Зйомки роликів відбувалися у рамках кампанії "Обирай професію за покликанням".
Коханці революцій: чи змінилося феміністичне і квір мистецтво після Євромайдану
Євромайдан і війна на Сході України глибоко вплинули й змінили українське суспільство. Чи стало воно в перебігу цих змін приязнішим до гендерної політики, фемінізму та жіночих рухів? Сучасне мистецтво часто є маркером соціальних процесів. За останні роки відбулося багато мистецьких подій, які зачіпають теми гендеру й сексуальности, зокрема й публічних скандалів. Є вони наслідком постмайданної лібералізації суспільства чи лише продовженням тривалих процесів, які почалися ще в 1990-х? Відповіді на ці питання — у статті. (Текст було написано навесні 2019 року)
Інтерв’ю з Орисею Сушко про жіночий активізм: погляд із Канади
Орися Сушко[1] — громадська діячка, активістка української діаспори в Канаді та міжнародного жіночого руху. Голова СФУЖО — Світової федерації українських жіночих організацій (World Federation of Ukrainian Women’s Organizations, WFUWO)[2] у 2012–2018 роках. Голова Комітету СФУЖО з протидії торгівлі людьми (2007–2012). Єдина в той час жінка-президентка Конгресу українців Канади (КУК)[3], який очолювала у 2004–2007 роках[4]. Друга заступниця президента Світового конгресу українців (2012–2018)[5]. У 1995 році запрошена доповідачка на міжнародній конференції «Жінка в демократії» (Київ), яку організувала президентка громадської організації «Жіноча громада» Марія Драч[6].
Інтерв’ю із Сарою Філліпс про жіночий активізм в Україні — погляд із США
Сара Філліпс (Sarah D. Phillips[1]) — докторка (PhD) і професорка антропології, директорка Інституту російських і східноєвропейських досліджень[2] Індіанського університету (США). Викладає різноманітні курси[3] з антропології, а також «Постсоціалістичні гендерні утворення», «Культура, здоров’я та хвороби», «Чорнобиль: спадщина розпаду» й ін. Дослідницькі інтереси Сари Філліпс — це медична антропологія, студії інвалідности, гендерні дослідження, ВІЛ-СНІД, наркозалежність, антропологія фармацевтичних засобів, Чорнобиль, громадянське суспільство й неурядові організації (НУО), розвиток. Географічні зони спеціалізації — Центральна і Східна Європа, колишній Радянський Союз, особливо Україна й Росія, США. Авторка численних наукових статей, розділів у книжках і монографій. Стипендіатка таких престижних фондів, як The Woodrow Wilson National Fellowship Foundation, Fulbright-Hays Doctoral Dissertation Research Abroad Grant та ін.
«Усе, що ти написала, в будь-який момент може бути використано проти тебе», або Майбутнє без кіберсталкінгу
Як запобігати проникненню в особистий жіночий простір у реальному і віртуальному середовищах? Як модернізується етика спілкування в мережі в часи трансгуманізму? І нарешті, як убезпечити себе від пікапу й кіберсталкінгу в теперішньому соціумі, де технологічний розвиток поки що випереджає етичний поступ?
ЗМІ та реклама в ідеальному світі майбутнього
ЗМІ та реклама відіграють одну з визначальних ролей у формуванні людської свідомости, адже вони чітко показують суспільні норми й проблеми. На жаль, сучасні засоби масової інформації й рекламні матеріали часто транслюють сексизм, мізогінію та віктимблеймінг. Якими вони мають бути в ідеальному світі? Спробуймо розібратися.