Причини трансгендерности

Десь стільки само часу, скільки медицина намагається лікувати трансгендерність, наука б’ється над питанням, звідки вона взагалі береться.

Підвищений інтерес до причин великою мірою випливає із циснормативности — уявлення, згідно з яким цисгендерність — норма, а трансгендерність — відхилення від неї. Адже якщо прийняти, що трансгендерність теж може бути варіантом норми, а не тим, що обов’язково треба узгодити з нормою шляхом певних «корекцій», то питання про причини вельми втрачає свій практичний сенс. Крім того, в цьому випадку так само правомірно постає питання про причини цисгендерности.

Утім, питання можна ставити й ширше: звідки беруться ті чи ті гендерні прояви і гендерні ідентичності? Тоді ті з них, які належать до трансгендерних, розглядатимуться просто як часткові випадки.

На сьогодні гіпотези можна поділити на дві великі групи — ті, що описують трансгендерність як щось вроджене і як щось набуте. Як правило, перші пояснюють її біологічними чинниками, а другі — соціально-психологічними.

Чинники впливу природи й соціуму в широкому контексті

При цьому прибічники вроджености звичайно уявляють гендерну ідентичність як щось незмінне, визначене раз і назавжди. Прибічники набутости, навпаки, вважають її змінною, а часто й такою, що потребує зміни, узгодження з тілом. Однак у загальному випадку це не обов’язково пов’язані речі. Наприклад, твердженню про незмінність вродженого самим своїм існуванням суперечить медицина, яка має справу з лікуванням вроджених хвороб. З іншого боку, є чимало прикладів нейропсихічних станів, які виникали в людей після певних моментів у житті і не зазнавали помітних дальших змін^[i].

Хибне протиставлення легко знімається, якщо питання про причини відокремити від питання «що робити?». Тоді, з одного боку, набутість перестає правити за аргумент на користь необхідности «виправляти» гендерну ідентичність, з другого — відпадає потреба виправдовувати небажання такого виправлення початковою заданістю.

Крім того, якщо ви читаєте цей текст із самого початку, то вже бачили, якими різноманітними бувають гендерні ідентичності і прояви. А отже, навряд чи виникнення їх усіх можна пояснити однією універсальною причиною. Можна радше припустити, що різні чинники впливають різною мірою, і для кожної конкретної трансгендерної особистости їх поєднання і вага індивідуальні. Інакше кажучи, якщо ви знайшли причину формування гендерної ідентичности в однієї транслюдини, це не значить, що ви знайшли її в усіх.

Отже, залишивши за дужками питання «вроджене чи набуте?» як неконструктивне, наведемо основні чинники й гіпотези, що їх розглядають науковці.

Біологічні гіпотези

Генетика. Наприклад, дослідження 112 трансжінок^[ii] 2008 року показало, що в них порівняно із цисгендерними чоловіками частіше трапляється така форма гена рецепторів андрогенів, яка може знижувати сприйнятливість ними тестостерону. Дослідники вбачають у цьому зв’язок із розвитком жіночої гендерної ідентичности. Того самого року в іншому дослідженні^[iii] у трансчоловіків було знайдено варіант генотипу, схожий на той, що є у цисчоловіків, і відмінний від того, що є в цисжінок.

У 2013 році дослідження близнюків^[iv] показало, що якщо один із пари трансгендерний, то для однояйцевих близнюків імовірність того, що інший теж трансгендер, суттєво вища, ніж для різнояйцевих. Це знову засвідчує можливий вплив генетичних чинників.

Структура мозку. Окремі дослідження показують наявність у мозку відділів, які у трансжінок схожі із цисжінками, а в трансчоловіків — із цисчоловіками. Зокрема, з 1995 року низка дослідників^[v] відзначає таку особливість у регіоні BSTc, який пов’язують із реакціями на статеві гормони. Пізніші дослідження^[vi] теж у цьому сенсі вказують на відділ гіпоталамуса INAH3.

Схематичне зображення результатів дослідження мозку

Дехто з учених^[vii] вже призначили ці відділи вмістилищем гендерної ідентичности, але ідентичність — надто багатопланове явище, щоб її можна було звести до форми тих чи тих структур. Імовірно, вони можуть впливати на її формування, хоча останні дослідження мозку^[viii] в контексті нейропластичности демонструють, що вплив може бути і зворотним: та чи та стала поведінка може призводити до нейрофізіологічних змін у мозку.

Фантомні частини тіла. У 2008 році дослідження виявили^[ix], що трансгендерні жінки набагато рідше відчувають фантомні болі після видалення пеніса, ніж цисгендерні чоловіки. І навпаки, дві третини трансчоловіків свідчили про відчуття фантомного пеніса за фактичної його відсутности. Такі прояви можуть указувати на те, що в транслюдей, які потребують хірургічних змін, особливим чином формується «схема тіла»: вона не збігається в області статевих органів із тим, що фізично наявне.

Статеві гормони. В окремих дослідженнях^[x] відзначають знижений вплив андрогенів або знижену чутливість до них у період внутрішньоутробного розвитку в трансжінок, близьку до такої в цисжінок. Припускають, що надалі це призводить до розвитку більшої фемінности. Є також свідчення окремих трансгендерних людей, що їхні рівні статевих гормонів ще до початку переходу відрізнялися від чоловічої або жіночої норми. Однак про детальніші дослідження цього питання нам невідомо.

Слабке місце біологічних досліджень у тому, що їх зазвичай проводять у парадигмі бінарности, зводячи все до двох категорій — «жіночого» і «чоловічого». Якби в цих підходах приділяли достатньо уваги ще й небінарним людям, це дозволило б отримати багато нової інформації та, можливо, якісно інші висновки.

Соціально-психологічні гіпотези

Виховання. Гіпотеза походить від того, що якщо батьки виховували хлопчика надто дівчачим^[xi] або його оточення було переважно жіночим, то така особа зрештою може стати трансжінкою (у випадку трансчоловіків, відповідно, навпаки). Однак у цю гіпотезу не вписується багато випадків, коли гендерна ідентичність розвивалася радше всупереч вихованню, як-от в історії згаданого вище Девіда Реймера. Нині таку теорію в чистому вигляді можна почути хіба що від традиціоналістів, які знають тему лише поверхово.

А проте виховання, справді, грає важливу роль у тих суспільствах, де трансгендерний перехід є не так особистим рішенням, як диктується соціумом (наприклад, у Таїланді або Самоа). Тому вплив цього чинника не варто категорично відкидати.

Сексуальність. Сексолог Рей Бленчард і його послідовники поділили трансжінок на дві категорії — «гомосексуальні», яких до переходу мотивує потяг до чоловіків і бажання бути з ними в стосунках у жіночій ролі, та «аутогінефільні», у яких сексуальне збудження виникає від уявлення себе жінкою. Хоча в окремих випадках такі мотиви безсумнівно бувають, спроби запхати в цю категоризацію всю трансфемінну частину спектра не витримують перевірки практикою і їх розкритикували багато трансгендерних людей^[xii] та цисгендерних спеціалістів^[xiii].

Рей Бленчард

Гендерна дезадаптація. Порівняно з теорією виховання ця йде від супротивного. Вона передбачає, що особа через певні особливості (які можуть узагалі не стосуватися статі й гендеру^[xiv]) не засвоює, вважає для себе неприйнятними гендерні установки, переваги і шаблони поведінки, які в неї намагаються вкласти, і зрештою ідентифікує себе з іншим гендером. Хоча гіпотеза на вигляд логічна, вона сама по собі не пояснює, чому одні люди стають трансгендерними, а інші зберігають гендерну ідентичність відповідно до вродженої статі та обмежуються гендерно-неконформною поведінкою чи ідеологічною позицією (як, наприклад, фемінізм).

Асоціальність. Ця гіпотеза більшою мірою стосується таких людей, як аутичні й шизоїдні, які загалом погано засвоюють соціальні установки, норми і стереотипи. Як наслідок, усе це слабо впливає на розвиток їхньої гендерної ідентичности і її формують зовсім інші чинники, які в кожному випадку можуть бути індивідуальними. Високу кореляцію між приналежністю до аутистичного спектра і трансгендерністю підтверджують дослідження останніх років^[xv]. Крім того, люди з небінарними ідентичностями часто бувають соціально-неконформними взагалі.

Конструювання ідентичности. Цю теорію сформулювала авторка цього тексту і вона в якомусь сенсі узагальнює соціально-психологічні гіпотези. Вона представляє гендерну ідентичність як конструкт, що складається з окремих «цеглинок»^[xvi] — властивостей та проявів того чи того гендеру, які викликають у людини відчуття «свого» або «чужого». Коли кількість «свого» досягає певної критичної маси, воно перетворюється на відчуття приналежности до відповідного гендеру. При цьому «своїм» може бути і те, що властиве особі, і те, до чого вона прагне, — і таке прагнення може мотивувати здійснити перехід.

Пропонуємо читачам самостійно спробувати скомбінувати різні чинники й оцінити, як вони можуть призводити до тих чи тих проявів трансгендерности.

Відзначимо з цієї теми наостанок: хай там які причини в кожному конкретному випадку — вроджені, набуті чи їх поєднання, це жодним чином не впливає на право особи відчувати, розвивати і трансформувати свою гендерну приналежність так, як вона того хоче. І якщо її уявлення про такі причини не збігаються з вашими, це в жодному разі не привід відмовляти їй у визнанні її гендерній ідентичности.