Україна

У дискусіях про участь жінок у великій політиці зазвичай фігурують аргументи на зразок «жінка сама не хоче чи боїться йти у політику, їй ніхто не заважає». На підкріплення цих тез наводять приклади окремих відомих політикинь. Авторка пропонує подивитися на ситуацію комплексно і розглянути, крім мікрорівня (індивідуальних чинників), макро- (суспільний) і мезо- (партійний) рівні. Може, одного лише бажання чи фаховості замало?

Другий випуск молодого феміністичного журналу «Інша»  присвячений  жіночій солідарності.

Нині майже не говориться про реалії праці жінок усередині партій та про труднощі, з якими стикаються жінки, котрі щойно починають будувати політичну кар’єру. А це знаковий перехідний період, коли жінка робить великий крок уперед, щоб стати активною і перспективною політикинею, коли вона робить життєвий вибір — розвивати кар’єру в партії і балотуватися на виборах. І сьогодні, напередодні парламентських виборів, якраз дуже важливо, щоб міжнародні партнери, преса і громадськість відволіклися від «суперзірок» політики та «історій успіху» і звернули увагу на брутальні реалії, у яких доводиться виживати активним і прогресивним партійним діячкам.

Аміна Ґуріб-Факім, Антоніна Прихотько, Балкісса Чайбоу, Марія Бек, Мері Ком, Євгенія Мариниченко, Наталія Кобринська… Можу закластися, що для більшості з вас ці імена, попри те, що належать вони видатним жінкам, досягнення яких важко переоцінити, звучать незнайомо. Так уже склалося, що довгий час історію писали чоловіки. І що властиво, писали переважно про чоловіків. Тому жінок, про яких нам забули розповісти вдома, у школі, в інституті, у новинах тощо і справді багато. На щастя, останнім часом на цю проблему звернули увагу. Так, лише цього року в Україні вийшло одразу кілька дитячих видань про визначних жінок, зокрема три збірки біографічних оповідань: «Сила дівчат», «Це зробила вона» і «Казки на ніч для дівчат бунтарок». Дві перші створені в Україні, остання перекладена з англійської. Усі три викликали ажіотаж на нашому книжковому ринку, усі три заслуговують уваги. Чим вони різняться? На кого розраховані? І чи мають недоліки, про які варто знати? Про все це розповім далі.

«Але це ж очевидно! — не припиняв дивуватися мій друг зі Швеції. — У вас близько 54 % населення — жінки. Отже, і в парламенті, і в усіх інших органах влади їх має бути набагато більше, ніж тепер». Для тих, кому не очевидно, чому в керівних органах має бути не менше як 50 % жінок, авторка зібрала статистику та основні аргументи на користь участі жінок у політиці на всіх рівнях ухвалення рішень.

Чи враховують українські партії інтереси жінок як виборців? Чи працює у нас представницька демократія, коли політичні сили реально представляють інтереси різних груп населення? Громадська діячка, мама і підприємниця Настя Мельниченко прочитала програми партій прохідних парламентських політсил і доходить наразі невтішних висновків.

Посібник розроблений в рамках проекту «Резиденція солідарності», який реалізувала ГО «Феміністична майстерня» разом з резиденткою Дарією Ждановою, за рахунок гранту від Фонду інституту «Відкрите суспільство» у співпраці з Правовою ініціативою Фондів відкритого суспільства.

Цей текст було оприлюдено на Vector media. Гендер в деталях ділиться ним із дозволу редакції.  Говорити про війну як про особистий досвід непросто. Для “вдалої” розмови “про це” має збігтися чимало факторів: час, місце, люди, готовність говорити й чути. Більшість жіночого досвіду війни не проговорюється. Так, ми знаємо про жінок-героїнь, які беруть безпосередню участь у військових діях чи про безстрашних волонтерок, які під обстрілами вивозили людей з Донбасу чи допомагали фронту. Але поруч з ними існують також жінки, які живуть на прифронтовій території, жінки з непідконтрольних територій Донбасу, жінки-переселенки з дітьми й зі своїми щоденними турботами. Якась з них починала нове життя зовсім недалеко від рідних міст і сіл, а комусь довелося поїхати в інший кінець країни. Конфлікт вплинув на їхні плани, змінив звичний уклад життя, загострив наявні страхи та непевності. Здається, їхня буденність залишилась непоміченою, не суттєвою і неважливою.

Історія доступу українських жінок до влади складна і нелінійна. Те, що було можливим для княгині в Київській Русі — регентство при малолітньому сині (а по факту управління державою), стало недоступним жінкам у добу Козаччини. Потужну першу хвилю фемінізму, яка сформувала багатотисячні жіночі товариства в ХІХ столітті, добилася доступу до освіти і виборчих прав для жінок, привела їх у керівні органи новопосталих після 1917 року державних утворень, у радянський час було відкинуто й забуто. Український націоналізм із 1960-х років вибудовував свої гендерні ідеали на протиставленні радянським деклараціям про жінку як рівноправну трудівницю, а відтак приготував для жінок гетто з виховання дітей і турботи про культурну спадщину. Чого вчить нас ця історія на початку ХХІ століття? Чи зможуть жінки повноцінно реалізувати владу, за яку їхні попередниці боролися протягом тисячі років?

У посібнику «Гендерна абетка для українських медіа» розкриті основні гендерно-тематичні поняття, які допоможуть журналістам і журналісткам усіх видів засобів масової комунікації уникнути стереотипних, сексистських штампів і норм під час підготовки інформаційних матеріалів, статей, передач. Посібник стане в нагоді і PR-менеджерам, керівникам прес-служб, громадським діячам, волонтерам. Представлені у посібнику напрацювання сприятимуть формуванню гендерно-чутливого інформаційного простору, вільного від дискримінації за ознакою статі.