4400 
Але нам вдалося. Вдалося пройти центром столиці й повернутися додому без газу в очах чи гематом на тілі. І хоча побути собою відкрито стало можливим лише завдяки п’ятьом тисячам поліцейських і протягом 30-ти хвилин, Марш Рівності 2018 року таки варто назвати успішним.
Хода за право бути собою п’яти тисяч людей різних статі, віку, національності, гендерної ідентичності й сексуальної орієнтації стала черговим іспитом толерантності українського суспільства. І, можна сказати, що цього року ми його склали. Не на відмінно, звісно (згадаймо тут п’ять тисяч правоохоронців і п’ятдесят затриманих), але навіть найвимогливіш_а викладач_ка точно поставили би нам тверде «добре».
КиївПрайд 2018 був моїм першим Прайдом. Я добре пам’ятаю, як після подорожей до Брюсселя й Берліна поверталася додому з мрією, що одного дня з таким же відчуттям свободи гулятиму Києвом. Цього червня моя мрія здійснилася. ПрайдТиждень-2018 нарешті був не якоюсь бульбашкою альтернативної реальності, але майже (враховуючи загрозу нападів ПТЦ) органічною подією на відзнаку права бути собою. Із 8 по 17 червня у ПрайдХаусі, що цього року розташовувався в АртПричалі, відбувалися заходи й арт-перфоманси, присвячені життю ЛГБТ+ в Україні.
Тиждень рівності став і каталізатором для вже традиційних Facebook суперечок. Списки друзів у багатьох моїх знайомих помітно зменшилися після того, як гомо-, бі- й трансфоб_ки, ніби гриби після дощу, повилазили на простори соціальних мереж. Утім, тут дивуватися нічому: тема цьогорічного КиївПрайду — видимість, і це вже окрема справа кожного та кожної, якої видимості вони хочуть: толерантної чи ПТЦшної. Натомість завдання Маршів Рівності й інших подібних заходів зробити так, аби відвага для камінґ-аутів знадобилася саме останнім.
На диво, не оминули своєї увагою цьогорічний КиївПрайд і редакція одного з найпопулярніших телеканалів країни. Щоправда, дискусія центральних запрошених спікерів (Ігор Гузь, депутат від «Народного Фронту»; Іван Крулько, депутат від ВО «Батьківщина»; Юрій Павленко, депутат від «Опозиційного Блоку» та о. Георгій Коваленко, протоієрей, ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрої) не дуже нагадувала дискусію, оскільки жоден із них не підтримував Маршу Рівності. У якийсь момент риторика Павленка та Крулька почала нагадувати типову зраду про «Традиційну українську сім’ю в небезпеці». Популізм в українських політиків, як відомо, у крові, і — звертаючись до нещодавного висловлювання Ганни Турчинової «ЛГБТ не розмножуються, тому їм потрібна нова кров і плоть» — прихильність цих крові і плоті українська ЛГБТ+ спільнота ще явно не завоювала. До прикладу, відкрито Марш Рівності цього року відвідали лише Світлана Заліщук та Сергій Лещенко (інші, очевидно, побоялися втратити свій патріархальний електорат на майбутніх виборах).
Марш Рівності часто називають гей-парадом. Але чи можна використовувати таке «веселе» слово для події, куди збираєшся, ніби на спецзавдання? Так, ми можемо вдягнутись яскраво, так, ми йдемо під музику. Але за всім цим приховуються особисті трагедії. Марш Рівності — це про людей, які й досі вимушені доводити іншим людям, що мають право бути собою. Звучить трохи дивно й заплутано. Але я спробую пояснити. Ми виходимо на Марш Рівності боротися за банальні речі, як-от:
1. Можливість тримати своїх хлопця чи дівчину за руку, чи цілувати їх у людних місцях. Нічого незвичайного, правда ж? Усі ми так чи інакше мали таке бажання. Але в соціумі, що сприймає лише гетеросексуальність, тримання руки чи поцілунок двох хлопців або дівчат може обернутися словесним чи фізичним насильством щодо них.
2. Можливість поговорити з рідними. «Якщо я розповім своїм батькам правду, вони мене зречуться», — зізнається мені один знайомий гей. Розповісти рідним, що ти в когось закоха_лася, познайомити цю людину з сім’єю — теж цілком природне бажання. Тільки от гомосексуальні люди не мають на це права. Прихильність до так званих традиційних цінностей часом призводить до того, що навіть найрідніші люди готові відмовитися від тебе, якщо ти інакш_а.
3. Можливість одягти те, що хочеш. І тут ідеться не про данину конс’юмеризму, коли людині бракує коштів на якусь модну річ. Ідеться про те, що тобі жахливо некомфортно одягати чоловічий костюм, бо попри вроджену стать, почуваєшся жінкою, котра любить сукні. Але за це тебе можуть звільнити, позбавити батьківських прав чи побити.
4. Можливість влаштуватися на роботу. «Я не можу працювати, мене таку ніхто не візьме», — розповідає мені Світлана, трансжінка. Чи багато українських компаній готові найняти трансгендерну чи гомосексуальну людину? А навіть якщо і готові, чи можуть вони гарантувати безпеку так_ій працівни_ці? Навряд чи. Трансгендерні люди вимушені шукати інших шляхів заробітку або ж кожного дня наражати себе на стрес, граючи роль, на котру їх нарекла стать. А гомосексуальні люди мовчки вдавати з себе представни_ць гетеросексуальної більшості.
5. Можливість отримати лікування або справедливий захист. Медична й правоохоронні системи в Україні — чи не найбільш стигматизовані. ЛГБТ+ людина банально не може отримати лікування чи захисту у відповідних установах. Так, на «папері» ми всі нібито рівні. Утім, отримати каліфіковану пораду щодо гормонотерапії в Україні майже неможливо, а 161 статтю ККУ (Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками) вітчизняна поліція боїться, ніби вогню.
Це лише п’ять найбанальніших речей, за котрі ЛГБТ+ людям доводиться боротися щодня. Лише. Бо поки для цисгендерної гетеросексуальної більшості це буденні дрібнички, для ЛГБТ+ людей це, швидше, розкіш.
Я вийшла на Марш Рівності як одна з тієї самої більшості. Вийшла, тому що розумію: несвобода навіть одн_ієї з нас означає несвободу для всіх інших. Я вийшла, аби жоден і жодна з моїх знайомих не наражалися на небезпеку. Я вийшла за свого троюрідного дядька-гея, про якого в моїй сім’ї до останнього часу говорили тільки з соромом і пошепки. Я вийшла під українським прапором, аби довести, що незалежність України — це незалежність і свобода кожної людини від дискримінації.
— А Даша хоч не ходила там на цей Марш? — знервовано запитує мого тата (котрий, до речі, теж був на Марші, хоч більше задля моєї безпеки) бабуся. Вона зателефонувала якраз тоді, коли ми поверталися з Прайду додому.
Так от, бабусю, Даша на цей Марш ходила. І на наступний Марш вона теж піде. І одного дня, бабусю, Даша сподівається зібрати там і татка (не як охоронця), і маму, і навіть собаку. І коли Марш Рівності пройде з поліцейськими тільки в ролі учасни_ць, а в моєму рюкзаку більше не знадобиться аптечка, можна буде сміливо назвати його Парадом Рівності й іспитом, який ми склали на відмінно.
Фото з профайлу Maria Matiashova.
