16 червня, 2019

Які феміністичні події ви пропустили на «Книжковому арсеналі»-2019 і чи пропустили щось взагалі

31 травня 2019
338
Катерина Семчук

Феміністка, журналістка, працює в «Політичній критиці» та «Нашому слові». Цікавиться політичною філософією й етикою, соціальною рівністю.

З 22 по 26 травня у Києві пройшов черговий «Книжковий Арсенал», щорічний масштабний книжковий ярмарок. В програмі були і феміністичні події, однак набагато менше, ніж у минулому році: у 2018 вибір був серед майже 20 подій, а цьогоріч лишень 12. Що це були за події, чи всі з них були справді феміністичними, як розгортались дискусії — в деталях у статті.

З 22 по 26 травня у Києві пройшов черговий «Книжковий Арсенал», щорічний масштабний книжковий ярмарок. В програмі були і феміністичні події, однак набагато менше, ніж у минулому році: у 2018 вибір був серед майже 20 подій, а цьогоріч лишень 12. Чому існує така тенденція не зрозуміло. Однак, можливо, це тому, що в минулому році журналістка і літературознавиця Ірина Славінська мала свою особисту кураторську програму, яка була зосереджена довкола тематики фемінізму. Цього року такого проекту не було.

Цього року в феміністичній програмі дійсно цікавими виявилися лише кілька дискусій. Звісно, подій на «Книжковому Арсеналі» дуже багато і вибір неабиякий, тому час для кожної події обмежувався до сорока п’яти хвилин. Однак через це презентовані теми розкривались лише поверхнево і не вистачало часу для їхнього реального обговорення. Інколи ті, хто виступали і називали себе феміністами та феміністками, говорили не зовсім у феміністичному дусі.

Загалом феміністичні події збирали досить широку аудиторію, що свідчить про зацікавленість феміністичною тематикою в українському суспільстві.

У перший день відкриття «Книжкового Арсеналу» відбулася лише одна подія з феміністською тематикою – це обговорення під назвою «Б'є, значить любить: комікс проти домашнього насильства» з нагоди появи видання «Розквашене яблуко» польських авторів Єжи Шилака та Йоанни Карпович. В дискусії брали участь Катерина Сєргацкова, головна редакторка і засновниця онлайн-медіа «Заборона», яке було медійним партнером публікації, перекладач коміксу Остап Сливинський та редактор книги видавництва «Видавництво» Ілля Стронґовський.

Комікс дуже важливий, а саме через тему, якої він торкається – насильство у сім’ї. Учасники дискусії говорили загалом про те, як постала ця книга та чому, чому її тема актуальна для України і як її сприйняли у Польщі.

Остап Сливинський поділився з присутніми труднощами, на які він наткнувся під час перекладу коміксу. Хоча й переклав він його за один вечір, з назвою у нього виникло найбільше труднощів, тому що перекласти з оригіналу «Kwaśne jabłko» («кисле яблуко») дослівно означало втратити сенс назви, адже польською вираз «zbić na kwasne jabłko» є сталим фразеологізмом, який позначає насилля.

Катерина Сєргацкова розповіла про приклад того, яку силу має книжка, на прикладі свого особистого досвіду. Після того, як Катя опублікувала у себе на Фейсбуці пост про «Розквашене яблуко», до неї звернулася давня знайома і запропонувала зустрітися. Першу річ, яку після багатьох років відсутності контакту, сказала їй знайома було речення: «В мене мало часу, бо чоловік забороняє мені зустрічатися з кимось, окрім членів сім’ї». І лише тоді, коли вони почали говорити, виявилося, що чоловік бив ту жінку систематично, навіть коли вона була вагітна. Завдяки книзі «Розквашене яблуко» знайома Каті Сєргацкової розлучилася з чоловіком-насильником і відсудила у нього дітей.

Ілля Стронговський наголосив як видавець, що важливо, щоб книга потрапляла не тільки до тих, хто стикався з домашнім насиллям, але й до тих, хто ні. Після прочитання «Розквашеного яблука» краще розумієш, з чим доводиться стикатися жертвам, можна стати  чутливішим, уважнішим до того, що діється довкола. Обізнана людина зможе допомогти, коли випаде така нагода, жертвам домашнього насилля вирватися з пекла, так як це зробила Катерина Сєргацкова.

23 травня під час дискусії під назвою «Жіноча версія "Фауста"» українська письменниця Наталка Сняданко та німецька літературознавиця, авторка романів Реґуле Венске говорили про гендерно чутливу мову і фемінітиви, як в німецькій так і українській мові.

Виявилося, що в обох мовах виникають подібні проблеми та існує аналогічний суспільний опір змінам у морфології. Наталка Сняданко висловила думку, що в Україні є дві позиції щодо фемінітивів та групи, які ці позиції предтавляють. Перша вважає, що вони конче потрібні, тому що природно властиві українській мові і дають видимість жінкам, а друга відстоює думку, що фемінітиви загалом не потрібні і мова повинна бути нейтральною. На що Реґуле Венске висловилась, що обидві думки мають право на існування, але водночас, попри протистояння, процес не стоїть на місці, деякі норми закріплюються, коли люди починають вживати певні слова, і полярні позиції поступово збалансовуються. Реґуле також додала, що в Німеччині, як і в Україні, культурна боротьба за гендерно чутливу мову та світ очима жінок досі триває.

А далі була презентація книжки «Чоловіки про фемінізм» Майкла Кауфмана та Майкла Кіммела, на якій виступили самі автори, журналіст Роман Вінтонів (ака Майкл Щур), експерт з гендерної політики, спеціаліст з комунікацій Українського жіночого фонду Микола Ябченко та постійний представник України у Раді Європи Дмитро Кулеба. Розмову модерувала гендерна дослідниця Тамара Марценюк.

Книга «Чоловіки про фемінізм» — це такий собі посібник, який доступною мовою пояснює чоловікам основні поняття та підвалини фемінізму, чому рівність потрібна кожному.

Майкл Кауфман – автор, зосереджений у своїй діяльності на залученні чоловіків і хлопчиків до подолання гендерної нерівності й насильства щодо жінок. Співзасновник руху «Білі стрічки» — найбільшої у світі чоловічої ініціативи, що спрямована проти насильства щодо жінок.

Майкл Кіммел — активіст, письменник, викладач і дослідник гендерних студій. Професор соціології в Університеті штату Нью-Йорк у Стоуні-Брук. Багато років був речником Національної організації чоловіків проти сексизму (National Organization for Men against Sexism).

Дискусія велася не довкола книги, а загалом на тему чоловіків та фемінізму. Для початку кожен з присутніх розповів особисту історію того, як він прийшов до фемінізму. Обидва Майкли зійшлися на тому, що до фемінізму їх привели особисті історії, любов до жінок у їхньому житті, бажання, щоб жінки у світі жили не зазнаючи насильства, дискримінації і переконання, що права людини стосуються кожного і кожної. Фемінізм корисний також для чоловіків, кажуть вони, бо запевнить їм світ, у якому стосунки та робочі місця можуть бути кращими, а самі чоловіки можуть стати повноцінними людьми.

Як і у книзі, висловлювання Майклів були простими, але потрапляли в самісіньку точку. Боюсь, що не все з сказаного ними дійшло до слухачок і слухачів коректно, бо перекладачка місцями перекручувала переклад.

Від українських гостей не завжди звучали феміністичні речі. Беззаперечною перевагою, яку, на їхню думку, пропонує фемінізм, це належна рівність між чоловіком та жінкою. Однак Дмитро Кулеба заявляв, що стаючи феміністами чоловіки можуть відчути себе ще більш «справжніми чоловіками». Мабуть пан Кулеба ще не усвідомив, що чоловіками і жінками не народжуються, а стають, тому немає такого поняття, як «справжні чоловіки» чи «жінки», і що фемінізм не прагне до закріплення за кожною із статей їхніх патріархальних ролей. Роман Вінтонів мав для чоловіків два основні меседжі: щоб ті йшли рятувати жінок, які знемагають у своїй боротьбі за рівні права, і що чоловіку може бути вигідно, якщо жінка займе його місце. Пан Вінтонів так само поки що не розуміє, що фемінізм не прагне, щоб жінки просто зайняли місце чоловіків поряд із ними, чи помінялися з ними ролями, а бореться за деконструкцію токсичних владних відносин.

На останок, учасники дискусії погодилися, що завданням чоловіків-феміністів є розмовляти з іншими чоловіками про нерівність між жінками та чоловіками, і підтримувати їх у емансипативних кроках, як от батьківський «декрет».

На презентації книжки «Чому в українському мистецтві були великі художниці», яку видав PinchukArtCentre, були присутні упорядниця книги Катерина Яковленко, одна із редакторок і співзасновниця видавництва «Медуза» Катерина Міщенко та українська фахівчиня з графічного дизайну та дослідниця Альона Соломадіна. Модерувала дискусію культорологиня Ганна Циба.

«Чому в українському мистецтві є великі художниці» — це книга про видатних українських художниць, про яких ми знаємо доволі мало, яка прагне продемонструвати те, яке місце в художньому світі відведене жінці-художниці. Також у ній присутні теми фемінізму у мистецтві, емансипації і тілесності.

Безперечно публікація бере свій початок з одного наче простого запитання, яке сталять ті, хто раціоналізують нерівність між чоловіками та жінками, а саме: «А чому тоді у світі не було жінок серед визначних письменників/художників/винахідників тощо?»

Авторки книги, власне, й створили її, щоб показати, що були не тільки закордонні видатні мисткині, а що їх має також і Україна.

Тут зібрані архівні матеріали, аналітичні та фокусні тексти. У одній з частин книги йде мова про роботи, які увійшли в історію українського мистецтва. А в іншій про таких українських мисткинь, як Олександра Екстер, Тетяна Яблонська, Марія Башкирцева, Юлія Укадер, Жанна Кадирова тощо. Однак книга не вичерпує тематику, бо про багатьох не було сказано, у тому числі мало написано про період з 1950-х до 1980-х років, оскільки не вся інформація з цього періоду оцифрована.

Публічна розмова із письменницею Софі Оксанен, модератором якої був український письменник Андрій Курков.

Софі Оксанен – добре відома фінська письменниця. Її дебютом у літературі став роман "Сталінські корови", опублікований у 2003 році. В Україні видано чотири її романи. Авторка пише про важливі питання, як от жіноче тіло, харчові розлади, зокрема булімію, національну ідентичність, фемінізм, сексизм, мізогінію, лесбійські відносини тощо.

Однак Андрію Куркову було цікавіше говорити про ставлення Софі Оксанен до Радянського Союзу і Росії. Феміністичні теми повністю оминули увагою. Організатори зробити помилку, що запросили модерувати дискусію чоловіка.

На питання, чому її лесбійський роман «Мала Джейн» ще не був опублікований в Україні, і які цьому причини, авторка відповіла, що права на книгу вже продані, тож невдовзі можемо чекати на її появу й українською мовою. Також треба зазначити, що цього року у світ вийде екранізація книги.

Під час дискусії «Феміністки не носять рожевого. Серйозно?» було презентовано книгу «Феміністки не носять рожевого та інші вигадки». Це збірка есеїв акторок, співачок, активісток, письменниць, блогерок, дизайнерок, серед яких Кіра Найтлі, Сірша Ронан, Гелен Філдінґ, Емма Вотсон, Джемма Артертон, Скарлетт Кертіс тощо.

В обговоренні книги брали участь головна редакторка «L’Officiel Україна» Уляна Бойко, письменник та працівник NASA Дорж Бату, співзасновниця «Creative Women Space» Тетяна Муль, а перекладачка Ганна Лелів була модераторкою.

Ганна Лелів почала з того, що як же ж добре, що ця книга не посібник про те, як бути ідеальною феміністкою, чи історія руху, а легке особисте чтиво, що складається з приватних історій. Що у неї не виникло бар’єру навіть при читанні історії Кіри Найтлі про народження дитини, яка робить це без прикрас.

Загалом відомі персони, присутні на дискусії, наче мали показати інше, «краще» лице фемінізму, апелювати до певної нормальності, яка повинна добре перетравлюватися загалом. Вони намагалися нормалізувати феміністок, довести, що вони є протилежністю стереотипів про нежіночність, агресивність, занедбаність гігієни, та відсутність сексуального життя.

«Я феміністка, і я не агресивна, ніяка така», прозвучало від Уляни Бойко.

У дискусії «Гендерні студії в Україні: були й залишаються актуальними» брали участь науковиці Віра Агеєва, Світлана Оксамитна, Тамара Марценюк, кураторка феміністичної програми Фонду ім. Гайнріха Бьолля Анна Довгопол, а модерував дискусію науковець Ростислав Семків.

Дискусія про гендерні студії хоч і була більш академічною (чого побоювалися інші організатори подій), також зібрала велику кількість слухачів та слухачок. Головним питанням було, чи за всі роки вивчення та просування гендерних питань, праці організацій з феміністичною тематикою, є якісь результати і чи видно зміни.

Всі учасниці погодилися, що якісь то зміни є, як в академічній, так і соціальній сфері.

Віра Агеєва говорила про ворожість праворадикалів до фемінізму. Пізніше вона намагалася довести, що не треба робити з феміністок ворогів національної ідеї, адже такі українські ікони як Олена Пчілка і Леся Українка були націоналістками. Першу, каже Агеєва, взагалі можна вважати за матір українського націоналізму ХІХ століття.

Світлана Оксамитна справедливо зауважила, що якщо говорити про академічний світ, то «у Могилянці у нас все добре». А от у суспільстві ситуація складніша, там все розвивається повільніше, цінності змінюються з поколіннями, а не роками. Тому з точки зору соціології невеликий прогрес є, але введення гендерних квот пані Оксамитна за свого життя не очікує.

Тамара Марценюк виразила оптимістичне бачення і перерахувала, як багато за останніх 10 років  було здійснено в Україні різних ініціатив з гендерною тематикою: щоразу більше студентів та студенток обирають курс гендерних студій в Могилянській академії (де викладає пані Марценюк), вони стають критичними щодо університетських конкурсів краси та засуджують сексуальні домагання в стінах університету, існують конкурси з гендерних студій, було започатковано чоловічі студії; повстав часопис «Критика феміністична» тощо.

Анна Довгопол говорила про явище «гендерний розпад», яке панує зараз в Україні (авторкою цього поняття є Тамара Злобіна). Консервативні гендерні моделі, які склались в пострадянський період історії України, розпадаються. У той же час, синхронно, формуються нові емансиповані моделі гендеру чоловіків і жінок. Це означає, що сьогодні в українському суспільстві гендерна еклектика, в якій співіснує старе і нове. До речі, Гендер в деталях досліджуватиме це явище восени 2019 року під час теми сезону «Гендер після Євромайдану».

Учасниками дискусії «Він, вона і стереотипи: говорити, а не воювати» були письменники та письменниці Гаська Шиян, Ірена Карпа, Сергій Мартинюк, Олександр Завара, а модерувала дискусію літературна критикеса Тетяна Трофименко.

І хоча за назвою можна було сподіватися цікавої дискусії, все було зведено до презентацій книг кожного із автор(ів)ок. Тож дискусії як такої не відбулося. Натомість Гаська Шиян розповіла про те, що вона у своєму другому романі «За спиною» пише про сильну і незалежну жінку, яка є ейчаркою в айті-галузі, і якій не цікаві шлюб та діти. Героїня Гасі переживає глибокий внутрішній конфлікт після того, як її партнер їде в АТО. Роман однозначно буде цікаво почитати.

Сергій Мартинюк у «Капітан Смуток» написав про двох музикантів із синдромом Пітера Пена, водночас головний герой доходить до істини після того, як зустрічає ту єдину. Автор також зазначив, що свою книгу він присвятив своїй мамі, за те, якою вона є сильною жінкою, працюючи і вирощуючи дітей у лихі 90-ті. Тож якась доля фемінізму у його книзі є.

Добре нам відома Ірена Карпа не зраджує своїм переконанням, написала книгу «Добрі новини з Аральського моря» про кількох жінок, що зійшли зі сторінок журналів «Ель» і їхні токсичні відносини з чоловіками.

Один Олександр Завара почувався не у власній шкурі, слухаючи дискурси рівності від своїх колег. Він пишався патріархальними відносинами головних героїв у його романі-горорі «Гелтер Скелтер».

На «Книжковому Арсеналі» відбулася також презентація книжки «Право на істину. Розмови про мистецтво і фемінізм», виданої Центром візуальної культури. Тут були присутні художниці та культорологині Оксана Брюховецька,  Леся Кульчинська,  Валентина Петрова і Дана Кавеліна, а модераторкою була журналістка та кураторка у Центрі візуальної культури Анна Кравець.

Книжка складається з 20-ти інтерв'ю з художницями, активістками, кураторками й мислительками різних поколінь із семи країн Східної та Західної Європи. У розмовах героїні торкаються тем мистецтва, політичного контексту та особистого досвіду. Серед відомих мисткинь, які з’являються у книзі є французькі мисткині ОРЛАН та Ребекка Шайон.

Дискусія «Війна і сексуальне насильство: презентація мемуару "Жінка в Берліні"» відбулася між письменницею Оксаною Забужко, журналісткою Зоєю Казанжи, перекладачкою Роксоляною Свято та публіцисткою Оксаною Плаксій.

Під час події учасниці говорили про гвалтування жінок як інструмент у війні. А за основу брали анонімні мемуари 32-річної німкені під назвою «Жінка в Берліні». Книга у цьому році врешті була видана в Україні.

Мемуари ці написала жінка в період з 20 квітня по 22 червня 1945 року під час захоплення Берліна і його окупації Червоною Армією. Вона була свідком, та на власному досвіді пережила терор, який влаштували жінкам переможні радянські війська. В цьому контексті також було згадано жертв сексуального насилля у російсько-українській війні на сході України, серед яких є не тільки жінки, а й чоловіки.

Насамкінець, свою книгу «Гендерне тяжіння» презентувала Катерина Левченко, Урядова уповноважена з питань гендерної політики. Можна сказати, що це автобіографічна книга з елементами гендерної теорії та практики захисту прав людини, як на вітчизняному, так і міжнародному рівні.

У ній пані Левченко пише про те, як вона починала працювати в правозахисній сфері, про 20-річний стаж на посаді президентки Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда — Україна», про те, як подала позов проти колишнього прем’єр-міністра Миколи Азарова за висловлювання, що жінкам не місце в уряді. В «Гендерному тяжінні» також описується, як авторка боролася на законодавчому рівні із такими нормами, як дрес-код у Верховній Раді, добилася, щоб парламентом було впроваджено день відзначення свята тата тощо.

31 травня 2019
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Матеріали по темі
«Женское братство» или «сестринство»?
Якщо в державному гімні замінити слово «браття» на слово «сестри», чи буде «всім і так зрозуміло», що йдеться і про чоловіків, і про жінок? Якщо президент казатиме «я звертаюся зараз до кожної українки» у своїх промовах, чи приймуть це чоловіки як норму? Навряд. Тоді чому «браття» і «кожен українець» не ріже нам вухо? Олена Шевченко міркує про те, як і чому чоловіки стали «нормою людини» в нашому суспільстві та в якому напрямку це потрібно змінювати.
Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 3.  Жіночий активізм
Чого досягли феміністки за три десятки років української незалежності? Насправді чимало: сформувалися гендерні студії як царина науки й освіти, жіночий рух прогресував до феміністичної політичної дії, український фемінізм має чимало ідеологічних напрямків, співпраця з державою має як свої здобутки, так і вади. Жіночий активізм — найрадикальніша частина процесів емансипації. Про феміністичні вуличні акції, відкриті листи, інформаційні видання та інші способи активізму — у третій, останній частині дослідження Оксани Кісь.
Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 2.  Держава і жіночі рухи
Чого досягли феміністки за три десятки років української незалежності? Насправді чимало: сформувалися гендерні студії як царина науки й освіти, жіночий рух прогресував до феміністичної політичної дії, український фемінізм має чимало ідеологічних напрямків. Держава ж десятиліттями веде подвійну гру, на словах декларуючи принципи гендерної рівності, а на ділі перекладаючи всю відповідальність на громадський сектор. Про те, чому так сталось, які загрози та перспективи має співпраця з державою — у другій частині дослідження Оксани Кісь.
Український жіночий рух в контексті національного відродження наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст.
Авторка комплексно проаналізувала місце жінки в суспільстві кінця ХХ – початку ХХІ століття. Простежено і розглянуто процес створення, розвитку, трансформації феміністичних угрупувань. З’ясовано реальний стан реалізації правових, економічних та політичних прав українок. Окреслено низку проблем, які постають на шляху особистісного, психологічного, економічного та політичного зростання жінки в Україні.
"Небезпечні зв'язки": націоналізм і фемінізм в Україні
У статті авторка аналізує інтелектуальну продукцію чотирьох українських центрів гендерних досліджень, щоб показати, як ставляться різні школи фемінізму до дискурсу націоналізму та "відродження нації", яку роль вони вбачають для себе у процесах націєтворення і як реагують на проблему "незавершеної" і "розмитої" української національної ідентичності. Дослідниця намагається відійти від від поширеного підходу до націоналізму як ідеології, що маніпулює інтересами жінок, і розглядає проблему з іншого боку: як різні напрями українського фемінізму беруть участь у "винайденні" української нації, у визначенні її нових меж, у формуванні колективної пам'яті та національної ідентичності. 
Журнал "Критика феміністична" #1, 2018
Перший номер журналу «Критика феміністична» (2018) опубліковано! Номер містить статті з феміністичною критикою війни і мілітаризації, перекладні тексти про квір-мистецтво неуспіху та автоетнографію як феміністичний метод, блогові дописи про Фуко та трансґендерний досвід, рецензії про антиопресивні педагогіки та феміністичне мистецтво
Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 1. Академічний фемінізм
Чого досягли феміністки за три десятки років української незалежності? Насправді чимало: сформувалися гендерні студії як царина науки й освіти, жіночий рух прогресував від консервативного бачення фемінності до феміністичної політичної дії, український фемінізм має чимало ідеологічних напрямків і груп. Держава ж десятиліттями веде подвійну гру, на словах декларуючи принципи гендерної рівності, а на ділі перекладаючи всю відповідальність на громадський сектор. Ця стаття — захоплива подорож у часі, від кінця 1980-х років до сьогодні, яка показує, що зроблено і що маємо нині.
Світ без жінок: стать у польському громадському житті
Агнешка Графф має надзвичайну здатність дивуватися явищам, з якими ми повсякденно стикаємось, але через повсякчасне їхнє повторення вважаємо нормальними. Проте ці явища – суспільна патологія. Треба тільки вміти бачити. Виявляється, в країні "матері-польки" жінки вилучені з мови, закону, суспільного життя, з цілої сфери суспільної свідомості. Книга Агнешкі Графф – це бравурний, яскравий, переконливий аналіз мови масової пропаганди, що упродовж років розвивається в демократичній Польщі.
Права і тюльпани: чому ми досі відзначаємо 8 березня?
8 березня залишається одним з найпопулярніших свят в пострадянській Україні, яке пересічні громадян(к)и масово відзначають як «жіночий день» квітами-цукерками-дрібними подарунками. Однак первісно воно було Міжнародним днем солідарності у боротьбі за права жінок. Як відбувалася деполітизація цього свята в СРСР, де «жіноче питання» вважали вирішеним? Чи справді 8 березня святкують лише в країнах соцтабору? Чому політичні лідери і посадовці в незалежній Україні продовжують вітати жінок у брежнєвському дусі зі «святом весни, краси і ніжності»? Чи можливо і потрібно сучасним українським жінкам повернути собі украдене свято? Про сучасні феміністичні ініціативи з відновлення політичного смислу 8 березня – у цій статті.
Феміністична кава 26 січня: «Щоденні практики фемінізму»
Гендер в деталях та Creative Women Space запрошують усіх подруг поговорити про щоденні практики фемінізму 26 січня. Ця зустріч — продовження серії дискусій «Феміністична кава».