425 2014 рік змінив та додав мені багато ідентичностей: я стала мамою на окупованій території у червні, внутрішньо переміщеною особою – у серпні, громадською активісткою – в листопаді. Хоча, якщо рахувати участь в мітингах за український Донбас, супровід французьких журналістів в (тоді ще не такі) гарячі точки, то громадською активісткою я стала раніше. А ще – це був останній рік стабільної роботи і зарплати в міжнародних корпораціях.
Основний фокус діяльності – захист прав жінок
З 2014 року я народила двох дітей – дівчинку і хлопчика, створила громадську організацію – Д.О.М.48.24, започаткувала бізнес (хостел) та креативний простір «ВДОМА», а також запустила соціальне підприємство (пральню) і створила команду, з якою ми розвиваємо жіночі спільноти в Івано-Франківській області.
Наш основний фокус – це захист прав жінок, зокрема тих, котрі опинилися в колі домашнього насильства. Тут ми працюємо системно: в інформаційній площині ми не лише привертаємо увагу до цього питання, зокрема, під час акції 16 днів проти насильства, але також ми відкрили першу кризову кімнату в Івано-Франківську і адвокували відкриття муніципальної кімнати. Ми також розвиваємо потенціал та посилюємо економічну спроможність жінок, проводимо профілактичні заходи для молоді і досліджуємо суспільство.
Ця діяльність дала нам глибоке розуміння проблем різних цільових груп жінок і дівчат – неповнолітніх і старших, сільських, ромських, сиріт та безробітних, заможних та успішних, ВПО, а також багатодітних, самотніх, з інвалідністю. Нашими клієнтками були представниці практично всіх груп.
Переміщуватись сходами вразливості
Моя особиста історія до 24 лютого 2022, власне, стала основою для планування діяльності на випадок можливої війни в тилу. Навіть, в умовах ранкового ступору були свідомі кроки – зібрати необхідні речі і документи, перевірити укриття, звіритись з командою і друзями, сконтактувати з рідними і друзями в інших містах. Ти ніби переміщуєшся по сходах вразливості – була немісцева, а стала місцевою ВПО, котра може надавати підтримку новим біженцям.
Що моїй родині було потрібно, коли ми виїжджали? Мати безпечний маршрут. Перші дні ми не вилазили з чатів – як проїхати, де черги на кордонах, як знайти паливо на трасі? Далі – де ночувати? Хостел і простір стали притулком відразу. Це була магія – коли тобі дзвонять і кажуть, що є 60 матраців, треба? Коли зранку ми пишемо пост у фейсбук, що їдуть люди, треба продукти і засоби гігієни, і вже в обід нема куди складати все необхідне. Друзі, чоловіки, знайомі йдуть на фронт – і кожного дня ми збираємо списки, що потрібно, а на наступний день ці потреби закриваємо. Громадська діячка і фотографка Вікторія Івлєва, яка з 2014 року волонтерила і допомагала українським людям, а цього року вже оселилась в Україні, каже – «армия муравьев». Десь так ми себе і почували – мурахами, які несуть на собі більше, ніж важать самі. Ми буквально ночували в офісі, тут були наші діти і діти наших друзів.
За місяць повномасштабної війни я спитала себе, що далі мені було потрібно у 2014 році? Спілкування? Товари вже не першої необхідності, але які повертають гідність у твоє життя? Ми зробили й це – провели дослідження потреб, розробили рекомендації та підсилити голоси внутрішньо переміщених осіб у громадах.
422 людини знайшли прихисток у нас в притулку – хтось на ніч, хтось на кілька місяців. Більше тисячі родин отримали допомогу речима, продуктами, медикаментами, грошовими ваучерами. П’ять внутрішньо переміщених осіб отримали регулярну оплачувану зайнятість у нас в організації.
За три місяці повномасштабної війни ми озвучили інше питання. А як щодо захисту прав жінок, над чим ми працювали раніше – чи це на часі? Реєстри закрили, випадки домашнього насильства не реєструвались. Муніципальну кімнату так і не відкрили, хоча вона на 90% готова. Радикально налаштовані молодики або пішли воювати, або\але так само переслідують активісток. Навіть, на критику Стамбульської конвенції в них є час. І ми повернулись до долютневих планів, але вже з розширеною, місцями іншою, цільовою аудиторією.
Ціль – створювати безпеку, підтримку та захист від насильства
Зараз наші зусилля зосереджені між двох полюсів. З одного боку, ми низова (grassroot) організація, ми знаємо з перших рук історії і потреби жінок та безпосередньо впливаємо на життя окремих людей. І тут наша ціль – створювати безпеку, підтримку та захист від насильства, а також сприяти психологічному здоров’ю суспільства та зростанню економічної спроможності. Це база, без якої відновлення неможливе. Але ця допомога має бути феміністичною – такою, що залучає потенціал людини, а не робить все за неї. Гарним прикладом тут є, зокрема, Безпечний простір для жінок та Безпечний простір для дітей, що діють в нас, ми також відкрили бьюті-коворкінг для відновлення роботи внутрішньо переміщених осіб.
Інший полюс – це видимість цієї діяльності і тих, кому ми допомагаємо. Щоб не отримувати рішення з-за кордону, зверху, з національного чи, навіть, місцевого рівня, а формувати запит знизу і робити так, щоб його чули і з ним рахувались.
Влітку 2022 року, я провела два місяці на навчанні в Канаді. Я почувалась безсилою перед тим образом, який є у світі про Україну і українок. Де книжки, дослідження, відомі особистості? Я перебрала купу літератури в великій феміністичній бібліотеці Coady Institute, і не змогла знайти чогось релевантного. Я плакала, коли єдиним відео, що знайшли наші фасилітаторки про феміністичний миротворчий рух в Україні, був сюжет з американських новин, в якому три іноземки планували, скільки біженок виїде з України, скільки вже виїхало, і що, як їм здається, цим біженкам потрібно.
З іншого боку, скільки відео\статей\книжок про свою роботу ми написали чи зняли кожна у своїй організації англійською? Чи достатньо докладаємо зусиль вдома? Наприклад, до лютого 2022 року з 409 вулиць в Івано-Франківську – 218 були названі на честь чоловіків, і лише 14 – на честь жінок. Після перейменування у 2022 році «чоловічих» вулиць побільшало, а кількість жіночих не змінилась.
Ми маємо показувати наші цінності, нашу суб’єктність, нашу силу. І зараз багато українок включилось в цю міжнародну роботу, це чудово. І ми так само маємо працювати з видимістю жінок і в Україні.
Цей проєкт — спільна ініціатива громадської організації «Український жіночий конгрес» та австрійської організації «Жінки без кордонів». Серія інтерв’ю розповідає про досвід і лідерство українських жінок під час війни.
