692 
У діалозі взяли участь співредакторка ресурсу «Гендер в деталях» і координаторка програми «Гендерна демократія» Фонду імени Гайнріха Бьолля Галина Котлюк та історикиня й антропологиня, докторка історичних наук Оксана Кісь.
Короткі тези підготувала Яна Радченко.
1. Жіночий феміністичний рух, започаткований задовго до Першої світової війни, сприяв тому, що роль жінок у збройних конфліктах поступово змінювалася
Під час Першої і Другої світових воєн відбулося залучення жінок у традиційно не доступні для них сфери діяльности. Економіка, ціле суспільство перейшли на воєнні рейки, весь людський потенціал мобілізувався, тому стереотипам, упередженням і кліше приділялося менше уваги.
ХХ століття дало жінкам нові можливості проявити себе в умовах війни. Це пов’язано із залученням жінок до фронтового досвіду. У легіоні Українських січових стрільців існувала жіноча чота під орудою Олени Степанів, до якої належали щонайменше 34 жінки, чиї імена вдалося встановити.
Водночас залишилася і розширилася сфера традиційних так званих «жіночих» занять — репродуктивна, доглядова та опікунська робота. Жіночі ініціативи спрямовували свій потенціал у харитативну, тобто доброчинну діяльність, на допомогу біженцям, військовополоненим, пораненим та інтернованим українцям, удовам і сиротам.
Жінки, які підтримували господарство і побут, поки їхні чоловіки воювали на фронті, часто ставали жертвами сексуальної наруги ворогів, адже сексуальне насильство завжди було зброєю.
2. Невимушені балачки про наболіле — це один із жіночих прийомів життєстійкости й виживання
Колишні невільниці ГУЛАГу, які вижили, розповідали, що в умовах несвободи вони говорили зі своїми посестрами по нещастю на різні буденні теми, розповідали про своє життя, родини, згадували минуле тощо. Це фактично було спонтанною аматорською психотерапією.
Вивільнення емоцій, занепокоєння, болю через промовляння — важливий інструмент збереження психіки. Саме тому чоловіки страждають від гегемонної маскулінности, яка не дозволяє говорити про почуття, вихлюпувати і демонструвати свої емоції.
Волонтерки, які в перші місяці повномасштабної війни зустрічали людей, котрі евакуювалися з тимчасово окупованих територій чи зони бойових дій, без кінця слухали розповіді біженок про пережите, пропускали їхній біль крізь себе, втішали, підтримували. Ця емоційна робота ніяк не фіксується, її не можна виміряти, але це емоційний ресурс, яким волонтерки ділилися з переселенками.
Готовність слухати, розраджувати, морально підтримувати — це емоційна робота, один із видів невидимої жіночої праці в сім’ї, яка виявилася надзвичайно корисним умінням в умовах масштабної кризи. Ми звикли сприймати це як щось належне, але ми повинні визнати суспільну значущість такої праці.
3. Участь у збройному націоналістичному підпіллі була абсолютно несумісною з материнством
Жінка не могла повноцінно брати участь у діяльності ОУН чи УПА, маючи на руках дитину. Вона мусила зробити вибір: або виховувати дитину, або долучитися до політичної боротьби, яка була для неї надзвичайно значуща і важлива.
Для багатьох це була дуже важка дилема — залишити дитину на рідних (у кращому разі) чи сторонніх людей або відмовитися від боротьби і вийти з лав підпільного руху, однаково наражаючись на переслідування каральних органів.
Для жінок із націоналістичного підпілля, яких арештували вагітними і вони народили в таборах ГУЛАГу або опинилися в неволі з немовлям на руках, це був болісний і суперечливий досвід. Так чи так дитина росла й виховувалася або під опікою родичів чи сторонніх людей, або в дитбудинку. Жінки відчували провину за таке вимушене сирітство, бо підтримувати зв’язок із дітьми було складно, майже неможливо: діти губилися назавжди чи гинули в притулках.
З іншого боку, розуміння того, що десь є дитина, яка чекає маму, правило за надзвичайно потужний стимул до виживання. Цей мотивувало жінок не зневірюватися і чекати звільнення.
4. Жінки перші ініціюють зміни і намагаються їх закріпити через створення правових механізмів, оскільки найбільш зацікавленими у зміні системи є ті, хто самі належать до дискримінованих груп
Масовий прихід жінок в українське військо, проєкт «Невидимий батальйон», зміни до законодавства, які дозволили приймати жінок на бойові посади, вступ дівчат на військові спеціальності до вишів — усе це тенденція, яка засвідчує, що жінки входять у так звані «чоловічі» сфери й успішно в них працюють, розмиваючи стереотипи про фемінність та жіночність.
Досвід жіночого волонтерства теж змінив запит на волонтерські рухи й охопив ще більше коло жінок, ніж раніше, — нині це масовий тотальний рух. Наша справа — докласти максимум зусиль, щоб зробити ці жіночі волонтерські організації видимими. Ми повинні постійно наголошувати, що це дуже важливе і значуще тектонічне явище, використовуючи доступні інформаційні канали.
Жінки — активні громадянки, кожна робить те, що може для перемоги, і кожен такий внесок важливий. Головна мета наразі — солідаризуватися. Після війни, в мирному суспільстві, жінки мають претендувати на визнання і не допустити обмеження прав одних за рахунок інших. Суспільства виграють війни не тільки за допомогою зброї, а й за допомогою єдности — у кожного і кожної свій особистий «фронт» і своя «зброя».
5. Коли біженки відчувають провину за те, що виїхали з України, рятуючи себе і дітей від війни, — це про внутрішню мізогінію
Хай там що роблять жінки, вони завжди почуваються винними, якщо щось пішло не так. Це важливо долати, наголошуючи, що ці жінки здобувають нові досвіди, допомагають українській економіці і соціальній сфері вистояти, допоки ними опікується інша держава. Вони взяли на себе цей тягар відповідальности за дітей, самостійного проживання й адаптації в іншій культурі.
У цей час жінки змінюються. Скажімо, раніше досвід трудових мігранток так само впливав на трансформацію їхніх особистостей, життєвих пріоритетів, змінював систему цінностей тощо. Травматичний досвід українських біженок змінює їх, бо переважна частина цих жінок до повномасштабної війни ніколи не бувала за кордоном. Тому це новий культурний, мовний і соціальний досвід. Уже тепер багато біженок інакше сприймають і оцінюють рівень послуг в Україні, як-от поштові служби, медицина тощо. Це ще й питання про патріотизм: люди починають більше цінувати те, що втрачають, навіть тимчасово, у цьому разі батьківщину в усіх її вимірах.
Тимчасова розлука із сім’єю так само дає можливість чоловікам, які залишилися самі, оцінити значення жіночої домашньої праці: приготування їжі, прибирання, емоційна робота та ін. А для жінок це нагода здобути більший досвід самозарадности і впевнености у власних силах.
