1667 
Пропонуємо вашій увазі п’ять тез із першого Феміністичного діалогу «Фемінізм та мілітаризм: теорії, критика та практика», який відбувся в листопаді 2022 року.
У діалозі взяли участь дослідниця фемінізму Оксана Потапова та керівниця експертного ресурсу «Гендер в деталях» Тамара Злобіна.
Короткі тези підготувала Ірина Дєдушева.
1. Антимілітаризм — це теорія і практика, що критикує війни як найменш ефективний і найшкідливіший для людства спосіб вирішувати міжнародні й внутрішні конфлікти
Теорія мілітаризму походить із практики низових політичних рухів за мир, які виникли і набрали активности на початку ХХ століття в Європі, а згодом і в США. Ці рухи збіглися із демократизацією суспільств, здобуттям жінками права голосу, боротьбою за трудові права та загальним наростанням низового спротиву. Антивоєнні рухи були реакцією на великі війни (Перша і Друга світові), на війну США у В’єтнамі.
Ключовий аргумент проти воєн висували такий: в історії війни довгий час були способом різних народів і груп людей стверджуватися як етнос або формувати держави і нації. Однак на початку ХХ століття більшість держав і націй уже було створено, а людство перейшло до модерного періоду існування, тому дедалі більше людей почали заявляти, що війни не вигідні суспільству, бо через них цивільне населення зазнає багато втрат, а інтереси держав, які розв’язують війну і закликають або змушують своїх громадян/ок брати в них участь, не відповідають інтересам самих громадян/ок.
Теорія і практика мілітаризму працює щонайменше на двох рівнях:
1) просуває ідею припинення всіх воєн та адвокатує за мирне, дипломатичне вирішення міжнародних спорів як спосіб підтримувати міжнародний мир і безпеку (рівень міжнародних відносин);
2) привертає увагу до ризиків для цивільного населення та для демократії у випадках, коли окремі держави чи союзи держав обирають для себе мілітарний державний устрій (національний і локальний рівень).
Феміністична теорія мілітаризму фокусується переважно на другому рівні практики й аналізу, але не уникає й першого.
2. Теорії антимілітаризму, вироблені в західному світі, не накладаються автоматично на український контекст, бо постали у відмінному історичному досвіді. Західний аналіз часто не містить пост- чи деколоніальну оптику, йому бракує фокусу на виробленні знань з локальних контекстів.
Феміністичний рух у країнах Заходу у своїй антимілітарній теорії і практиці базується на історичних подіях першої половини ХХ сторіччя і має на меті попередити нові глобальні війни та привернути увагу до наслідків війни для жінок, дівчат, хлопців і чоловіків. Ця критика загалом важлива і може бути корисною для феміністок у всьому світі, але вона має певні обмеження і сліпі плями.
Наприклад, з історії європейських рухів за мир очевидно, що вони повністю уникають аналізувати колоніальний контекст, який був на той час реальністю для багатьох країн світу (зокрема, Британія, де зароджувався жіночий рух за мир, досі контролювала свої колонії). Це західноцентричні теорії, адже вони не включають голосів і бачення поколонізованих країн того, що для них означають «мир» і «свобода». Це також підкреслює необхідність інтегрувати пост- і деколоніальну теорію під час реагування на війни в різних куточках світу.
З початку березня ми спостерігали, як дехто із західних феміністок, згідно з власною теорією, закликали не давати Україні зброю — нібито вони в такий спосіб чинили спротив наростанню мілітаризації в регіоні. При цьому у своїх заявах вони не радилися з українками, не зважали на нашу історію, співчуваючи «обом сторонам» і хибно вважаючи, що російський та український народи від цієї війни страждають однаково. Протягом року вимоги українок бути залученими в ці діалоги і бути почутими час від часу викликали позитивні зсуву в аналізі й розумінні нюансів контексту. Це свідчить, що така практика солідарности й діалогу має продовжуватись і що ми повинні надалі підтримувати процес створення знань із локального контексту.
3. Нам важливо не відкидати, але критично осмислювати західні теорії. Нам також важливо орієнтуватися на досвід і перспективи тих, хто проживали чи проживають схожі воєнні досвіди.
За останні десять років знання виробляється і за межами Заходу. Феміністичні дослідження про наслідки воєн проводять феміністки в Японії (досвід Другої світової війни), чималий аналіз виконали феміністки з Балкан, Колумбії, Північної Ірландії. Про визвольні й антиколоніальні війни пишуть також турецькі, палестинські, курдські феміністки.
Зокрема, курдська феміністка Ізабель Касер (Isabel Kaser) у книжці «Рух курдських жінок за свободу: гендер, політика тіла і войовнича жіночність» (The Kurdish Women's Freedom Movement: Gender, Body Politics and Militant Femininities, 2022) розповідає, як курдські феміністки переосмислюють для себе концепцію миру і замінюють її поняттям свободи, а свобода позиціонується як така, що її постійно треба виборювати — зовнішньо і внутрішньо. Авторка формулює концепцію войовничого фемінізму: вона спростовує гіпотезу, ніби участь жінок у націоналістичній боротьбі завжди для них негативна. Касер пише, що в певних контекстах жінки свідомо обирають пріоритезувати національно-визвольну війну, розуміючи ризики патріархату. Вони бачать боротьбу за політичне самоствердження невідривною від боротьби за емансипацію жінок і обирають створювати власну суб’єктність у цій боротьбі та пропонують феміністичний порядок денний як основу майбутньої державности, яку вони виборюють.
4. Уже тепер українські феміністки повинні працювати над проблемами, які виникають унаслідок війни, адже досвід феміністок з інших контекстів попереджає нас про ризики відкочування і наступу на права жінок під час і після війни.
Війна будується на жорсткому бінарному баченні маскулінности (той, хто сильний, хто захищає слабких від ворога) і фемінности (ті, хто потребують захисту, вразливі й пасивні). Під час війни це бачення посилюється і витісняє інші моделі поведінки. Тож нам потрібно працювати над збільшенням видимости різноманіття ролей жінок і чоловіків (а також небінарних осіб) у війні і відійти від бінарности жіночих ролей на війні тільки як жертв або військових.
Ми повинні розповідати про різні жіночі досвіди (посилання на Кісь «Досвіди війни»), говорити про видимість і важливість людей з іншими гендерними ідентичностями. Врешті-решт, важливою має бути і робота з образами маскулінности, створення просторів для різних її проявів, адже під час війни є ризик героїзації саме чоловіків та очікувань від них після війни (не плачуть, не проявляють слабкість, не йдуть до психолога — уже тепер ми бачимо зростання гендерно зумовленого насилля внаслідок цього, а отже, нам потрібна феміністична відповідь).
Ми повинні робити видимими жінок, які нині є частиною збройного спротиву. Адже те, що жінки долучаються до збройних структур, не означає, що вони існують там на рівних: армія — це досі ієрархічна, маскулінна структура. Зокрема, одна з проблем, про яку наразі не говорять, бо в суспільстві створюється образ українського воїна-героя, — це сексуальні домагання в армії та відсутність реальної підтримки для жінок, які переживають цей досвід.
Нам також потрібно вже тепер подбати про те, щоб залучити голоси жінок у повоєнну відбудову. Для цього важливо вступати в діалоги з державами й організаціями, які готові брати участь у відбудові України, акцентувати на важливості співпраці саме з жіночими організаціями. Не менш важливо також проробити феміністичний аналіз ключових сфер життя, яких стосуватиметься відбудова, — економіки, інфраструктури, соціальних послуг, освіти, медицини. Досвід інших країн показує, що навіть коли жінок залучають до процесів відбудови, їм відводять «суто жіночі» теми, такі як подолання гендерно-зумовленого насилля або підтримка постраждалих від сексуального насилля внаслідок конфлікту. Ці теми, безперечно, важливі, але ми повинні дивитися на відбудову цілісно і вимагати впливу на всі ключові сфери.
Ми повинні бути свідомі, що під час війни у нас уже відбувається мілітаризація економіки й процесу ухвалення державних рішень, тобто ключові сфери управління й розподілу ресурсів оперують за логікою війни і пріоритезують голоси військових. У цьому є сенс під час воєнного стану, але це не має стати нормою після. Ми також повинні виносити економічне уповноваження жінок на перший план своєї адвокації, адже ця війна вже призводить до фемінізації бідности, що може дуже поглибити вразливість жінок у довгостроковій перспективі.
Врешті-решт, ми повинні не забувати про те, що через участь у воєнних діях отримують легалізацію і популярність представники правих рухів, які ніколи не були друзями феміністок чи прихильниками прав жінок. Що більшу соціальну (і потенційну політичну) підтримку вони отримають тепер, то більший ризик наступу на права жінок і діяльність феміністичних та ЛГБТ-рухів. Ми повинні пильнувати це вже тепер.
5. Політичний устрій держави після війни має шанс дуже змінитися, адже будь-яка війна — це водночас процес державотворення або формування певного політичного устрою в країні. Особливо наша війна, яка є війною за цінності й демократичний устрій.
У який бік рухатиметься наше суспільство під час і після війни — в позитивний чи негативний — залежить від багатьох чинників. Як від зовнішнього впливу, зовнішніх партнерів, так і від внутрішніх процесів усередині країни, того самого громадянського суспільства, частиною якого є і феміністичний рух. Тож сама по собі підтримка суб’єктности і спроможности цього руху — це вже внесок у те, що теоретик Йоган Ґальтунґ (Johan Galtung) називає позитивним миром — устроєм суспільства, у якому не лише не літають бомби, а й немає структурного насилля, порушення прав і дискримінації.
