683 
«Україна якось спровокувала, якщо Росія напала», «просто так нічого не буває», «не все так однозначно» — з початком повномасштабної війни росії проти України разом із хвилею солідарности піднялася й хвиля обвинувачень жертви. І справа не лише в російській пропаганді — вона радше паразитувала на явищі, яке має глибші корені.
Обвинувачення жертви надто добре знайоме жінкам. Замість осуду ґвалтівника обговорюють жертву: у що була одягнена, чому пішла тією вулицею, чому з кимось говорила, була знайома... Усе, що зробила жертва, оголошується неправильним, адже її поведінка «призвела», «спровокувала» насилля.
Дизайн Олена Іванків
Звинувачення жертви виникає не з відсутности емпатії, звісно, на словах усі засуджують агресорів і співчувають постраждалим. У нього є прагматична мета — вгамувати власні страхи і відсторонитися від потенційно загрозливої ситуації.
В обвинуваченні жертв гендерного насилля та обвинуваченні країни, проти якої ведеться загарбницька війна, є спільна логіка. Якщо жертва постраждала, тому що поводилася «неправильно», можна, отже, поводитися «правильно» і бути в безпеці. Це хибна думка, яка допомагає швидко заспокоїтись: ні, зі мною нічого не станеться, адже я завжди «правильно» поводжуся.
Така психологічна ілюзія дієва, але дуже шкідлива. Вона шкодить постраждалим, бо переводить фокус, а відтак знімає відповідальність із нападників. І вона шкодить тим, хто обвинувачує, — вона спотворює картину світу, заважає побачити реальність, краще її організувати.
Звинувачення жертви визнає, що у світі є жорстокі люди, здатні на насилля, але передбачає, що вони реагують лише на певні подразники, і уникаючи цих подразників, чужу агресію можна контролювати. Наприклад, можна купувати в росії газ і перешкоджати вступу України до НАТО, сподіваючись, що це задовольнить апетити агресора. Саме це робила колишня канцлерка Німеччини Ангела Меркель, яка досі впевнена у своїй правоті.
Однак такі уявлення хибні. Будь-що може стати приводом для агресії або такого приводу може взагалі не бути. Адже причина зла — свідомий намір нападника його вчинити, його бажання практикувати владу і примус, а не довжина чиєїсь спідниці.
У що була вбрана Україна? У незалежність?
Друга частина функціоналу обвинувачення жертви — можливість самоусунутись. Різниця між нападником і жертвою в тому, що жертва слабша, якщо їй змогли скривдити. Отже, агресор сильний, і зв’язуватися з ним може бути небезпечно. Або невигідно.
Звинувачення жертви дозволяє цього не робити. Якщо в конфлікті між Україною й росією «не все так однозначно», Україна теж наче «щось не те робила», то можна на нього не реагувати. Або реагувати номінально, як робили світові уряди після 2014 року, тимчасом продовжували вести «бізнес як звичайно». Навіть тепер звучать голоси, які спонукають Україну «домовлятися будь-якою ціною». Замирення без справедливости — швидкий шлях уникнути небезпеки від сильного супротивника, далі отримувати від нього дешеві ресурси і прибуткові ринки. Звісно, коштом жертви. Так «вона ж сама винна».
На цій стадії конфлікту Україна «винна» вже не тільки в тому, що «спровокувала» напад, а й у загрозі світового голоду, зростанні цін на товари й комунальні послуги, в іншому дискомфорті для жителів і жительок мирних країн. Захищати жертву дорого й клопітно, особливо якщо перед тим переконати агресора в безкарності, зігнорувавши його численні попередні злочини.
Вигоди від звинувачення жертви швидкі і помітні, але вони тактичні. Стратегічно всі програють. Унаслідок таких настанов виникає суспільство (локальна спільнота чи світове співтовариство), де не захищений ніхто. Де панівна сила може чинити який завгодно примус, а в минулому жертви завжди знайдеться підстава, щоб його легітимізувати. Де запобіжники і правозахисні системи перестають працювати, а звинувачення жертви дозволяє це не помічати.
Саме в такому світі ми нині живемо. ООН та інші міжнародні організації стали поламаним запобіжником, мирне співжиття на планеті опинилося під загрозою. Перемога росії в її загарбницькій війні проти України може стати катастрофою планетарного масштабу — вона означатиме, що будь-яка ресурсніша країна може перетворитися на хижачку, ласу до чужих територій. Тому Україна воює не лише за себе, а й за весь світ, і повинна перемогти. А світова спільнота повинна відновити цінності правосуддя і справедливости, створити нові механізми, які їх забезпечать. Для всіх.
Ми повинні голосно заявляти феміністичну максиму: в агресії винен лише агресор. У що була вбрана росія? У колоніалізм? Які рожеві окуляри начепили інші країни, які так довго цього не помічали?
Справедливість складається з однозначного засудження агресії, підтримки жертви, зупинки і покарання кривдника. Правосуддя має бути не лише справедливим, а й відновним — повністю зцілити стан і репутацію жертви, зняти з неї всі символічні стигми, зобов’язати кривдника компенсувати завдану шкоду і створити умови, які запобігатимуть рецидиву насилля. Останнє — найважливіше.
Нашим суспільствам потрібні структурні зміни, які зроблять обвинувачення жертви дивним звичаєм минулого — як щодо жінок, постраждалих від гендерного насилля, так і щодо великих соціальних груп чи країн.
Створити міжнародну спільноту і планетарні організації, чутливі до найменших проявів насилля, суворі до кривдників і співчутливі до жертв, стійкі до «не все так однозначно» пропаганди і підкупу економічною вигодою, позбавлені колоніальної сліпоти і зверхности — завдання на після перемоги.
