Жіночі досвіди війни. Літо 2022 року

Як і чому жінки зникають з історії воєн

В історіях чи не всіх попередніх війн простежується одна незмінна тенденція — випускати з поля зору (чи то радше оминати увагою, нехтувати, замовчувати і в такий спосіб знецінювати) жіночі воєнні ролі й досвіди. Війна і військо століттями сприймалися як традиційно чоловіча справа і відповідно чоловіча історія. Жіночі досвіди війни — це наче побічний продукт війни: він аж ніяк не у фокусі уваги тих, хто за нею спостерігає, її описує чи згодом аналізує.

Жіночу працю в тилу звично вважають допоміжною, жіночі внески у воєнні зусилля держав сприймають як вимушений тимчасовий захід, щось цілком другорядне порівняно з історіями про масштабні битви, успішні спецоперації чи воєнні стратегії. А життя жінок на окупованих територіях узагалі не вписується у великі наративи про військову звитягу. Якщо жінки й з’являються на сторінках воєнної історії, то найчастіше в образі безіменних масових жертв, рідше — як виняткові героїні-мучениці або показові затавровані ганьбою зрадниці.

Нинішня війна російської імперії проти України дає нам нагоду і обов’язок позбутися цієї сумнівної традиції. Тим паче досвід Майдану і попередніх восьми років збройного протистояння недвозначно засвідчив не просто жіночу присутність і видимість у всіх сферах, а і якнайдієвішу участь у визначенні долі країни — від щораз активнішої і помітнішої діяльности вже добре впізнаваних депутаток Верховної Ради (зокрема, членкинь Міжфракційного об’єднання «Рівні можливості») до сільських голів, які в умовах децентралізації здобули реальні важелі впливу у своїх громадах. Високопрофесійні жінки не лише посіли високі державні посади, а й дедалі частіше з’являються в ролі запрошених експерток для авторитетного коментування найактуальніших питань у різних сферах життя українського суспільства та явищ глобального рівня у ЗМІ.

У сучасному світі, де інформація поширюється зі швидкістю світла і жодна подія, особа чи вчинок не мають шансів залишитися невідомими, не помічати жіночі досвіди й ролі в цій війні просто неможливо. І хоча назагал те, як переживають цю війну жінки і чоловіки, може суттєво відрізнятися, та втиснути весь жіночий досвід у шаблонну трійцю образів жертви—героїні/мучениці—зрадниці вже не вдасться.

Ігнорувати те, що відбувається з жінками і те, що роблять жінки, було б злочинною недбалістю чи історичною безвідповідальністю. Якщо ми справді хочемо зрозуміти, як ця війна вплинула на ціле українське суспільство, як вона змінила нашу країну, якими були джерела і складники нашої спільної перемоги, ми зобов’язані взяти до уваги жінок. Проаналізувати і врахувати усі їхні досвіди і ролі, усі без винятку.

Поки війна триває і більшість досліджень неможливо реалізувати (особливо тих, які передбачають глибинні інтерв’ю чи фокус-групові дискусії), маємо пильно придивлятися до нашої воєнної реальности, помічати й усвідомлювати усі її сторони і прояви, ретельно реєструючи ті найрізноманітніші ролі й досвіди жінок, які згодом важливо буде проаналізувати глибинно.

Професійні досвіди: бійчині й урядовиці

Нинішня війна оприявнила здатність жінок успішно виконувати такі функції, які раніше вважалися неподільною цариною чоловічої відповідальности в умовах війни. Насамперед ідеться про збройні сили та сферу ухвалення рішень найвищого рівня. Ми не можемо не помічати і не визнавати внески тих жінок, які взяли до рук зброю і захищають нашу незалежність безпосередньо на фронті. Їх чимало!

Напередодні війни жінки становили близько 17 % військовослужбовців ЗСУ, а це близько 32 тис. осіб. Це один із найвищих показників у світі. Після кількох етапів проєкту «Невидимий батальйон» (2015)^[1] та кампанії на захист рівноправности жінок у війську ігнорувати масову жіночу присутність у лавах Збройних сил і заперечувати здатність жінок дієво опановувати бойові професії стало неможливо. Їхній новий воєнний досвід потребує вивчення — як він змінив цих жінок. Не менш важливо зрозуміти й те, як жіноча участь змінила самé військо: і на рівні командування, військових ієрархій та субординації, і на рівні неформальних відносин між військовослужбов(и)цями, і на рівні повсякденного побуту підрозділів, і на рівні зв’язків із цивільними (місцевими, волонтерами, рідними й друзями).

Війна теж уповні засвідчила професійність і компетентність жінок, котрі обіймають відповідальні посади в уряді та в органах управління різного рівня. Згодом нам буде важливо проаналізувати гендерні особливості менеджерського стилю посадовиць — ті характеристики, що сприяли чи перешкоджали їхній ефективності у виконанні покладених на них завдань і обов’язків. Та вже тепер міф про неспроможність жінок керувати через нібито надмірну емоційність, якусь особливо вразливу жіночу психіку чи фізичну крихкість зазнав краху, а жіноче лідерство, зокрема на міжнародному дипломатичному фронті, засвідчило готовність жінок до найвищого рівня державної відповідальности.

Жінки, які залишилися в окупованих і загрожених місцях

Надзвичайно важливо зрозуміти, як у суспільній свідомості трансформується (чи руйнується) поняття нормативної фемінности з усіма її стереотипними уявленнями про «жінок як слабку стать», яка потребує чоловічого захисту, після того як весь світ бачив безстрашних українок, котрі голіруч виходили назустріч озброєним агресорам і з гідністю боронили своє право не коритися вимогам окупантів на власній землі.

Історія про насіння соняшнику в кишенях ворога, якого чекає погибель на українській землі^[2], чи історія про конотопських відьом, котрі обіцяють ворогам імпотенцію, стали легендарними^[3]. Що й казати про майже фольклорно-казковий сюжет про бабусю, яка нагодувала ворогів отруєними пиріжками! Найпевніше, таких випадків набагато більше^[4].

Ці питомо жіночі прийоми символічного чи реального знешкодження ворога заслуговують не лише на захоплення, а й на аналіз. Ми повинні помічати й усвідомлювати відвагу і силу жінок, які залишилися в загрожених місцях, щоб далі дбати про залежних від них людей (дітей, старих і хворих родичів, сусідів), не зважаючи на небезпеку для життя, стійко витримуючи всі труднощі, ефективно використовуючи мізерні ресурси.

З одного боку, ці жінки продовжували ту саму традиційну опікунську працю (годувати, доглядати, лікувати тощо). Проте виживання в умовах бомбардувань, бойових дій та в окупації — це місія, яка вимагає неабияких фізичних і психологічних зусиль, особливих практичних і соціальних навичок. Ці жіночі досвіди не повинні залишитися поза увагою досліджень.

Чи ми усвідомлюємо, як це — далі виконувати свою непомітну, непрестижну, низькооплачувану роботу, від якої раптом залежить життя тисяч людей? Ті продавчині в продуктових магазинах, аптекарки, сімейні лікарки й медсестри, провідниці евакуаційних потягів^[5] та безліч інших жінок, які в умовах загальної паніки раз у раз з’являлися на своєму робочому місці і замість турбуватися про себе та свою родину продовжували дбати про те, щоб люди навколо мали їжу, ліки, медичну допомогу чи просто мали шанс вижити. Це підводить нас до необхідности переглянути засадничі постулати нормативної фемінности, у якій пріоритет має належати родині, а не професійним обов’язкам чи громадянській відповідальности. Мабуть, усі знають історію двох простих жінок — Лесі й Тані з Ірпеня, які в окупації на свій страх і ризик пекли хліб для жителів окупованого міста^[6]. Такі випадки надзвичайно показові як приклад повсякденного — немілітарного і далеко неепічного — героїзму.

Окремого антропологічного дослідження вимагатиме повсякдення тих, хто довгий час, по кілька тижнів, фактично жили в місцях масових притулків, зокрема в метро і бомбосховищах. Це цілком нові досвіди, інший спосіб соціальної взаємодії й організації побуту в обмеженому просторі, в екстремальних непристосованих умовах, їх треба докладно вивчити.

Аналізуючи питомо жіночі досвіди цієї війни, дуже важливо осмислити практики екстремального материнства: пологи в бомбосховищах чи вдома за відсутности медичної допомоги, догляд за дітьми під час тривалого перебування в підвалах чи в умовах окупації, переживання втрати, насильства чи каліцтва дітей, практики солідарного материнства й інші пов’язані аспекти.

У цій війні, як і в багатьох попередніх, саме на матерів лягла основна відповідальність за добробут і безпеку дітей. І на тих жінок-опікунок, які через свій професійний обов’язок чи радше за покликом сумління (зокрема як волонтерки) неймовірними зусиллями знаходили спосіб вивезти сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, зі зруйнованих міст туди, де безпечно^[7].

Ми не повинні відвертати погляд від жінок, які зазнали нелюдського сексуального насильства в окупованим містечках і селах по всій Україні. Ми не маємо права відмежовуватися від їхнього болю, але водночас не повинні принижувати і завдавати їм ще більших травм публічним смакуванням подробиць їхніх страждань під позірно шляхетним приводом «розказати світові про злочини».

На відміну від замовчуваного десятиліттями злочину масових зґвалтувань і сексуальної наруги вояків над цивільними жінками часів Другої світової війни, нині вже почалися кримінальні розслідування цих випадків, проблема набрала суспільного розголосу і є надія на покарання винуватців. Коли ці травмовані жінки відчують і повірять, що наше суспільство готове їх почути і зрозуміти, не засуджуючи, вони самі розкажуть свої страшні історії.

Однак дослідницям важливо також проаналізувати, як пережите змінило життя не лише самих жінок, а і їхні громади, як громади змогли інтегрувати цю травму, щоб відновити свої соціальні мережі (родинні, сусідські, дружні). Водночас ми повинні подбати і про те, щоб назавжди викорінити в нашому суспільстві огидні традиції культури зґвалтування та звичного обвинувачення жертв насильства.

Жінки в русі: внутрішньо переміщені, біженки, депортовані, (е)мігрантки

Явище біженства не нове — воно супроводжувало кожен збройний конфлікт, а його масштаби завжди безпосередньо корелювали з інтенсивністю руйнувань, рівнем загрожености цивільного населення і великою мірою залежали від доступности транспортних засобів. У контексті сучасної війни в умовах масованих дистанційних невибіркових бомбардувань населених пунктів біженство набрало не лише безпрецедентних форм і обсягів (за межі України виїхало близько 5 млн осіб), а й виразних гендерних характеристик, адже абсолютна більшість тих, хто виїхали, — це працездатні жінки з дітьми та людьми похилого віку. Ми повинні розуміти відвагу і неймовірні зусилля цих жінок, які схопили дітей, старих і домашніх улюбленців та вирушили в невідомість, подалі від зруйнованого чи загроженого дому, рятуючи своє і їхні життя. Ці втікачки взяли на себе велику відповідальність — дбати про безпеку і добробут тих, хто самі про себе подбати не змогли б.

Для абсолютної більшости з них необхідність стати єдиною опікункою і годувальницею цілої сім’ї (відрізані від звичних родинних мереж підтримки, адже чоловіки й інші родичі найчастіше залишалися у своїх містах або на території України) — неймовірне випробування, особливо за кордоном. Очевидно, такі досвіди суттєво похитнуть у суспільній свідомості образ чоловіка-годувальника, показавши жіночі стратегії виживання й адаптації в умовах вимушених міграцій.

Цей унікальний і дуже різноманітний (залежно від країни притулку і від характеристик самих мігранток) досвід переїздів та адаптації в незнайомому просторі заслуговує на нашу повагу, увагу й вивчення. Не забуваймо й про біженок, які — через свою особливу вразливість — зазнали сексуальної експлуатації в умовах майже неконтрольованої масової міграції жінок за кордон та неготовности місцевих державних структур до такого потоку жінок і неврегульованости їхнього статусу в перші тижні війни^[8].

Війна й окупація мають ще один вимір — депортація на територію РФ, коли загарбники здійснюють примусове (силоміць, під погрозами) чи вимушене (коли люди погоджуються їхати куди завгодно з відчаю й безвиході) вивезення громадян/ок України. Важливо буде описати і проаналізувати те, що відбувається з цими жінками, так само як дослідники/ці вивчають історію примусової праці в нацистській Німеччині. Та це завдання на дальшу перспективу, коли ці новітні остарбайтерки зможуть повернутися додому.

Війна не лише руйнує плани, а часом і створює нові можливості. Серед мільйонів українських біженців за кордон виїхало чимало жінок, які мали давніші еміграційні плани. Війна дала їм нагоду зробити це з мінімальними зусиллями і витратами, на безкоштовному евакуаційному транспорті, за спрощених умов перетину кордону та при волонтерській і державній підтримці в країнах, куди вони прямували.

З іншого боку, війна прочинила двері багатьох раніше майже недоступних престижних інституцій на Заході для великої кількости високопрофесійних жінок — мисткинь, програмісток, науковиць та ін. Доброчинні концерти, виступи, вистави й виставки дозволили представницям креативних професій показати світові свою творчість і здобути нову для себе аудиторію за межами України. Для здібних і амбітних студенток з’явилися унікальні можливості продовжити навчання в університетах Європи й Північної Америки.

Якщо попередні війни удоступнювали для жінок суто «чоловічі» професії й посади, то ця війна для частини фахівчинь теж створює певний соціальний ліфт — можливість для кар’єрного поступу завдяки можливості активнішої інтеграції в міжнародні професійні середовища та полегшеного доступу до освітніх ресурсів.

Українки за кордоном: міжнародний активізм і дипломатія

Так звана четверта хвиля української еміграції з пострадянської України на Захід мала виразне жіноче обличчя — щоразу більше жінок самостійно виїздили на заробітки за кордон і залишалися там на довгий час або й назавжди. Подекуди в країнах Європи, де раніше не було сформованої української діаспори (як-от Італія, Іспанія, Португалія), новопосталі українські громади складалися переважно з жінок, які заснували безліч громадських, освітніх, культурних і доброчинних організацій, а від часу Революції гідности ще й голосно заявили про свою політичну та громадянську позицію через публічні акції, медійну присутність і волонтерські ініціативи.

Натомість у Північній Америці, де були помітні тертя й непорозуміння між старими діаспорами і так званими новоприбулими через недостатню активність у справах українських громад і помітну політичну інертність останніх, події останніх кількох місяців каталізували процес їхнього взаємного зближення на ґрунті протистояння російській агресії.

Ця війна має не лише тотальний, а й глобальний характер, адже в той чи той спосіб спонукала до дій громадян/ок і уряди країн світу.

Українські мігрантки й представниці української діаспори, представниці культурних середовищ розгорнули масштабні кампанії зі збору коштів на підтримку українського війська та на гуманітарну допомогу українським біженцям. Усі ці доброчинні концерти, виступи, аукціони й інші заходи дозволили залучити величезні ресурси з-поза меж українських громад.

Українські інтелектуалки за кордоном відважно вступили в інформаційну війну, невтомно відповідаючи на безкінечні запити міжнародних медій, щоб поширювати правду про російську агресію, пояснювати її історичні передумови й культурно-політичні витоки. А водночас вони пояснюють необхідність деколонізувати академічне середовище на Заході, яке аж надто русоцентричне у своєму баченні Центрально-Східної Європи і сліпе щодо України.

Чого варта лише історія блокування російських і білоруських вантажівок на кордоні Польщі з Україною й Білоруссю! Безпрецедентна акція з величезними ризиками для життя і здоров’я, яку ініціювала, очолила і довела до успішного завершення молода жінка Наталія Панченко, лідерка організації «Євромайдан Варшава»^[9].

Не можна оминути увагою і ті дипломатичні зусилля, що їх докладали представниці українського політикуму (депутатки й посадовиці), які з перших днів повномасштабної агресії долучилися до роботи з представниками й представницями парламентів та урядів інших країн, щоб під час офіційних візитів і неформальних зустрічей доносити позицію України, переконувати й спонукати їх дієво протистояти агресорові.

Роль у цій війні українок за межами України належить вивчати окремо, бо їхні досвіди — від вуличного активізму і флешмобів у соцмережах аж до дипломатичних місій — це теж частина історії цієї війни.

(Не)нормативна жіночність в умовах війни: врода, споживання, (а)моральність

Попри всі демократичні зміни на рівні законодавства, що гарантує гендерну рівноправність і вибудовує механізми протидії гендерній дискримінації, на рівні феміністського активізму, який успішно обстоює права і можливості для жінок у всіх сферах, на рівні гендерних/феміністських студій, що розкривають джерела гендерних нерівностей і показують сконструйованість гендерних ієрархій, зрештою, на рівні практик і досвідів безлічі жінок, котрі вийшли за межі шаблонних уявлень і реалізували своє право на вибір способу й стилю життя, консервативні гендерні стереотипи досі мають вплив у пострадянському українському суспільстві. Нормативні уявлення про «правильну жінку» передбачають певні очікування щодо соціальних ролей, поведінки, вигляду, моральних чеснот тощо, вони безпосереднього стосуються гендерного укладу суспільства.

В умовах війни нормативна фемінність теж постає перед викликами надзвичайних обставин, оприявнюється її сконструйованість, її рамки розширюються і навіть подекуди руйнуються. Тому є сенс пильніше придивитися до цих процесів. Наприклад, до того, як динамічно змінюються уявлення про зовнішній вигляд, красу, публічний образ жінок від початку повномасштабної агресії. Годі не помітити, як у перші тижні війни для багатьох представниць шоу-бізнесу відмова від макіяжу і зачісок, обрізання волосся, підкреслено простий одяг, відсутність прикрас та інший мінімалізм (і навіть аскетичність) у зовнішності ставали способом висловити свою політичну і патріотичну позицію, продемонструвати солідарність із тими, хто воює, і тими, хто страждає. Уже за лічені місяці на зміну цьому тренду прийшли заклики чепуритися, щоб піднести моральний дух чоловіків на фронті^[10].

Аналіз цієї динаміки може дати нам краще розуміння інструменталізації образу жінки для потреб пропаганди в умовах війни. Згадаймо гіперсексуалізовані зображення жінок, які були неодмінною частиною мобілізаційних кампаній під час Другої світової війни. Тоді були популярними пін-ап плакати, на яких спокусливі кралечки мали мотивувати вояків ефективніше воювати, перемагати ворога і швидше повертатися до своїх крихіток. Проте в сучасних умовах навіть позірно доброчинний фотопроєкт із залученням привабливих жінок (воячок і невійськових) у камуфляжі викликав неоднозначну реакцію самих бійчинь та бурхливу дискусію в соцмережах не лише про неприйнятність сексуалізації і навіть гламуризації образу військовослужбовиці, а й про зловживання символічним капіталом однострою, право носити який належить лише тим, хто служить у війську^[11].

Жваві обговорення в соціальних мережах про (не)доречність і навіть (а)моральність споживання послуг індустрії краси, коли витрачені на зовнішній вигляд кошти краще було б переказати на потреби війська, натикалися на тезу про переважно жіночу зайнятість у цій сфері і потребу підтримати тих-таки перукарок-манікюрниць, котрі мусять якось годувати свої родини. Це відкриває ще одне поле для гендерного аналізу цієї сфери з різних перспектив.

Стереотипно жінок сприймають як більш моральних, суспільна уява часто малює жінку як утілення любові, нездатну на насильство чи на дії, які можуть спричинити смерть і фізичні страждання інших. Саме жінок найчастіше асоціюють із миротворчістю. Однак історія знає чимало прикладів, які спростовують такі уявлення. І хоча частка жінок у бойових підрозділах порівняно невелика, сам факт залучености жінок у ролі бійчинь має спонукати до глибших досліджень про жінок і насильство, про взаємовплив жінок на війну і військо як інституцію з одного боку та воєнного досвіду на жінок зі зброєю з другого^[12].

Пам’ятаючи, що війна — це межова ситуація, у якій хтось проявляє свої найвищі чесноти і шляхетність, а дехто шукає вигоду й нагоду, ми повинні відмовитися від сліпої ідеалізації жіноцтва і побачити тих, хто стали на бік ворога в ролі інформаторок, диверсанток, навідниць, колаборанток. Вони так чи так співвідповідальні за воєнні злочини, вчинені окупантами щодо цивільного населення, зокрема за смерть співвітчизників і співвітчизниць. Історії попередніх воєн мало розказують про призвідників злочинів і ще менше про жінок, причетних до цього^[13]. Історія цієї війни, безумовно, повинна містити такий розділ.

А також параграф про тих, хто не зупинилися перед мародерством у покинутих і розбитих житлах своїх сусідів. Тих, які не погребували в шахрайський спосіб чи шляхом службових зловживань наживатися на зборі коштів для потреб ЗСУ, воєнних поставках і гуманітарній допомозі. Бо жінки не ідеальні істоти, лише їхній спосіб залучености в різні аспекти війни має свою гендерну специфіку, яку треба дослідити.

Участь жінок у злочинній діяльності (наркотрафіку, контрабанді, торгівлі людьми, сексуальній експлуатації), що розцвіла буйним цвітом у хаосі воєнного часу, очевидно потребуватиме розслідувань правоохоронними органами. Вивчати жіночі досвіди в таких (напів)кримінальних сюжетах дуже складно і часом ризиковано. Та вже тепер ми маємо бути свідомі, що жіночі воєнні досвіди охоплюють і такі виміри.

Волонтерство

Розбещене радянським патерналізмом, який спонукав громадян мислити і діяти в парадигмі «держава повинна подбати-надати-виділити-забезпечити», українське суспільство не одразу зрозуміло і сприйняло ідеї й практики волонтерства — добровільної неоплачуваної праці на користь громади чи певної вразливої групи з метою вирішити конкретні нагальні проблеми.

Різні доброчинні фонди й організації, які діяли в Україні у 1990-х і на початку 2000-х найчастіше були афілійовані з різними церквами чи політичними структурами, для яких доброчинність була способом поширювати свої ідеї чи рекрутувати членів. Революція гідности і російська агресія на Донбасі 2014 року спричинилися до появи справжнього низового волонтерського руху, у якому жінки посіли гідне місце і кількісно, і якісно. Нинішня повномасштабна агресія спонукала мільйони жінок масово долучитися до таких практик по всій Україні.

Годі не помітити безпрецедентну участь жінок у волонтерських ініціативах різного рівня і спрямованости — від збирання, доставки, сортування й розподілу гуманітарної допомоги з-за кордону та всередині країни, організації й підтримки роботи притулків аж до пошуку, придбання й передачі на фронт складного і дорогого нелетального військового спорядження (як-от аптечки, тепловізори, дрони).

Швидкість, із якою жінки опанували нові для них знання і незнайомі сфери, здатність ухвалювати швидкі й часто нестандартні рішення, готовність брати на себе відповідальність, явний лідерський потенціал і особливий менеджерський стиль жінок у цих процесах, їхній унікальний спосіб ефективно розподіляти функції й організовувати логістичні ланцюжки в умовах загального хаосу має бути ретельно вивчено і належно висвітлено, щоб вони стали вагомим аргументом для остаточного подолання гендерних стереотипів щодо участи жінок в управлінні.

При цьому важливо не випустити з поля зору ту волонтерську діяльність, менший масштаб чи публічність якої роблять її не такою помітною, але від того не менш значущою. Йдеться про тисячі жінок, зокрема похилого віку та жінок з інвалідністю, які ледь не цілодобово плетуть маскувальні сітки, допомагають медикам доглядати поранених у шпиталях, шиють однострої і спідню білизну для військових, власноруч готують енергетичні перекуси й іншу їжу тривалого зберігання і швидкого приготування для вояків тощо. Їхня праця — це на позір ті самі звичайні традиційні жіночі заняття (шити, варити, в’язати, доглядати хворих), але в умовах війни вони не лише вимагають набагато більших зусиль і ресурсів з огляду на нечувані обсяги, а й набирають нових смислів, бо насправді безпосередньо стосуються підтримки боєздатности війська.

Важливо вивчати волонтерські ініціативи гуманітарного спрямування, не пов’язаних із воєнною потугою, але вони є проявом цінностей, за які ведемо цю війну, — ці зусилля теж не повинні минути непоміченими. Тим паче українки мають чималий історичний досвід організації й успішного втілення таких гуманітарних і харитативних ініціатив ще від часів Першої світової війни^[14].

А ще зоозахисниці, які — нерідко з ризиком для власного життя і здоров’я — рятували, годували, лікували й вивозили в безпечні місця тисячі собак, котів та інших домашніх тварин із розбомблених міст і сіл^[15].

Не можна оминути увагою і роль жінок у порятунку та збереженні культурної спадщини і мистецьких цінностей, адже більшість працівниць музеїв і закладів культури — саме жінки, які самовіддано виконували і виконують свою роботу.

Невидима дієздатність: турбота й емоційна підтримка

Традиційно саме на жінок суспільство покладає відповідальність і обов’язок опікуватися тими, хто цього потребує (дітьми, хворими, старими, немічними), та дбати про емоційний клімат у родинах. Змалку дівчаток привчають бути уважними до потреб оточення, співчувати, втішати, розраджувати, дбати про комфорт рідних, піклуватися про їхні самопочуття й добробут... Завдяки такій гендерні соціалізації жінки стають універсальними опікунками (caregivers), бо володіють цілий спектром знань, умінь і навичок, потрібних для того, щоб ефективно турбуватися про інших.

У час війни суспільний запит на турботу шалено зростає, адже безліч людей зазнають фізичних і емоційних страждань. Так те, що виховували в жінок для потреб патріархальної родини стає цінним ресурсом для суспільства в кризі. Осмислюючи всі жіночі досвіди війни, нам важливо простежити, як працює ця жіноча «етика турботи», про яку свого часу писали Керол Гіліган і Ненсі Чодоров, у нашому суспільстві, що переживає екстремальні випробування.

Мільйони жінок по всій країні щодня виконують роботу, яку неможливо ніяк ні виміряти, ні облікувати, — це турбота про інших та емоційна підтримка.

Досвіди жінок, які відкрили двері своїх домівок для втікачів, щоб ділитися тим, що мають, із тими, хто втратили все, — дуже важлива тема майбутніх досліджень. Завважмо, що ці гостинні господині не лише пропонують притулок і їжу, а й зазвичай дають емоційну підтримку своїм гостям, вислуховуючи їхні болючі історії.

Чи усвідомлюємо ми, як працюють неформальні жіночі мережі, коли запит на допомогу спонукає жінок активувати безліч ланцюжків особистих контактів (родинних, сусідських, товариських), щоб знайти потрібне рішення? Чимало допомогових практик відбувається в спонтанний, неорганізований, позаінституційний спосіб. Жінки з власної ініціативи брали на себе відповідальність і особисто супроводжували важкохворих за межами України: допомагали їм оформити документи, потрапити в лікарню й отримати належну медичну допомогу, порозумітися з лікарями і соцпрацівниками, облаштувати побут, тижнями й місяцями підтримували своїх посестер в інших країнах.

Якщо у волонтерських ініціативах (притулках, психологічно-правничих пораднях, евакуаційному транспорті, кухнях і соціальних їдальнях тощо) ще якось можна порахувати кількість тих, кому надали допомогу, чи обсяг цієї допомоги (літри супу, число порцій, кількість поїздок, кілометри пробігу тощо), то як можна виміряти емоційну роботу, яку виконують звичайні жінки в такому собі «фоновому режимі», вислуховуючи безліч болючих історій про страх, втрати, втечі, насильство, каліцтва, руйнування, смерть?..

Чи готові ми нарешті помітити, визнати і поцінувати турботу як справді важливу, суспільнозначущу і головно жіночу роботу?

Бо дівчата, які зустрічають переселенців на вокзалах порівняно безпечних міст, не лише роздають чай чи шукають житло, а й слухають про пережите біженцями. Як і вчительки та виховательки, котрі опікуються притулками, облаштованими в школах і дитсадках, — вони не лише дбають про нічліг і побутові зручності, а й вислуховують розповіді. І ті, хто роздають біженцям одяг, їжу й іншу гуманітарку. І ті, хто організовує всілякі розваги, творчі майстер-класи для дітей переселенців. І ті, хто прийняли біженців у своїх домівках. І ті, хто їх лікують. І перукарки, і співробітниці ЦНАПів...

Усі вони слухають про біль. Постійно. Вони підтримують, розраджують, втішають, заспокоюють…

Уже тепер відомо про безліч історій взаємної допомоги, підтримки, турботи жінок одна про одну під час довгого перебування в підвальних бомбосховищах, в евакуаційному транспорті, в інших надзвичайно складних і ризикованих обставинах.

Жінки виконують величезну емоційну роботу, вислуховуючи й розраджуючи десятки й сотні зболених, розбитих війною, розгублених людей, щедро витрачаючи на них свій емоційний ресурс, який ніхто ніде і ніяк не враховує. Це сприймається як щось належне. Тимчасом усі ці малопомітні, на позір буденні «жіночі розмови» — це не що інше, як спонтанна (нехай аматорська, але інтуїтивно-дієва) психотерапія, яка допомагає постраждалим від війни виринути з темряви своїх страждань, зменшити стрес, упоратися з травмою, відновити душевну рівновагу, знову повірити в людей, стати на ноги...

Турбота й емоційна робота — такі собі низові, масові форми жіночої дієздатности (agency). Бо якщо припустити, що емоційна стабільність громадян/ок має стосунок до соціальної стабільности цілого суспільства, то в умовах війни (як постійного потужного чинника емоційної дестабілізації) усі оці звичайні жінки, котрі турбуються, слухають і розраджують, виконують винятково важливу місію.

Ефект від цієї емоційної роботи і турботи подібний до синхронної дії безлічі ресор: пом’якшуючи, «гасячи» емоційні коливання на індивідуальному рівні, вони створюють синергію, яка утримує від надмірного розхитування ціле суспільство. Інакше кажучи, це допомагає нам як суспільству встояти в умовах шаленої турбулентности.

Замість підсумків: уроки війни

Історії попередніх воєн засвідчують, що навіть за умови активної й масової участи жінок у воєнних зусиллях (у тилу й на фронті) повернення до мирного життя зазвичай супроводжувалося поверненням до патріархальних норм у гендерних відносинах.

Після Другої світової війни і в СРСР, і на Заході жінок не лише витісняли з професій і посад, до яких вони отримали доступ на час війни, а їхні бойові й економічні внески в перемогу замовчували й знецінювали, — держави навіть розгортали пронаталістські політики й програми, спонукаючи жінок до дітонародження та компенсації людських утрат на фронтах.

Цього разу так не повинно бути. Громадянки України не лише довели свою всебічну і повноцінну участь у справі наближення перемоги і завоювали своє право бути такими і там, якими і де самі обирають. Цього разу держава повинна помітити жінок, визнати їхній вклад, а відтак почути їхні потреби і вимоги.

Йдеться не лише про урочисті вшанування у якісь окремі дні, а про повний і рівноправний доступ до ухвалення рішень на всіх рівнях, де жінки нарешті зможуть гарантувати врахування гендерних аспектів там, де їх досі ігнорували. Важливо також упевнитися, що жіночу репродуктивну працю (у сім’ї й домі) почнуть нарешті цінувати належно, а професії, які вважаються продовженням опікунських і побутових функцій жінок (від виховательок садочків і санітарок до кухарок і прибиральниць), почнуть цінувати більше — і на рівні визнання їхньої важливости, і на рівні матеріальної винагороди за цю роботу.

Підстави для обережного оптимізму справді є. Щонайменше жінок уже почали помічати і принаймні дискурсивно вони присутні в промовах президента, виступах посадовців, інформаційних повідомленнях. Уже кілька місяців ми повсякчас чуємо від них фемінітиви, які вербально роблять помітними захисників і захисниць, громадян і громадянок, жителів і жительок.

Мотиваційні відеоролики на теми війни в межах інформаційного марафону говорять про те, що наш фронт — це і лікарняні палати, і громадські кухні, і притулки для біженців з жінками й дітьми, і волонтерські гуманітарні хаби. Так вони закріплюють у суспільній свідомості рівнозначність кожної праці для наближення спільної перемоги. Дуже важливо не втратити це відчуття рівноцінности зусиль кожного і кожної та не скотитися до глорифікації тих, хто воює, коштом знецінення праці тих, хто забезпечує боєздатність війська поза межами фронту.

Важливо помітити й осмислити і всі інші розмаїті жіночі ролі та досвіди. Бо кожен такий досвід, хай який одиничний, позірно дріб’язковий чи локальний — це частина загальної картини, без якої наші знання й уявлення про війну будуть неповними.

І важливе застереження: жоден із цих досвідів не є актуальнішим, ціннішим, пріоритетним чи більше вартує вивчення, ніж інші. Ми повинні вийти за межі шаблонної героїзації і віктимізації жіноцтва як якоїсь загальної однорідної маси. Спираючись на принципи перехресности (intersectionality), варто вчитися помічати особливості різних груп жінок та аналізувати вплив таких характеристик, як вік, освіта, сімейний стан, етнічність, віросповідання, професія й інші на життєвій траєкторії цих жінок у воєнному часопросторі. Надзвичайно важливо вивчати нетипові сценарії й унікальні випадки, щоб краще розуміти основні тренди.

Та хай які ролі і досвіди жінок ми розглядаємо, варто дивитися на них крізь призму жіночої суб’єктности, виявляти й аналізувати різні форми та прояви жіночої дієздатности (agency), навіть в умовах радикального обмеження прав, можливостей і ресурсів чи перед іншими викликами. Бо жінки — не слабка стать.