1356 
У ТікТоку я побачила жартівливе відео військовослужбовиці, де вона танцює перед своїм командиром під пісню «Гей, соколи», щоб той ненадовго відпустив її додому. Перше, про що я подумала, — як же добре, що навіть на війні люди не втрачають оптимізму, життєрадісности і можуть трохи повеселитися. Я хотіла б, щоб це була єдина моя думка з приводу цього відео, але я зробила помилку і відкрила коментарі.
«Тільки-от через таких красунь сім’ї й розпадаються», «А навіщо вона там? Щоб хлопцям сумно не було?», «Ага, мабуть класно бути такою веселою дівчиною серед чоловіків, коли поруч немає їхніх дружин», «А потім гадай, від кого вагітна», «Шкода жінок, які чекають вдома тих хлопців».
Про всяк випадок поясню. Це був звичайний смішний танець з елементами народного без жодного еротичного підтексту. Дівчині на відео 23 роки, а командиру — 58. Під час танцю авторка порівняла цю ситуацію зі святом у дитсадку, коли діти танцюють перед батьками. Та навіть це не завадило декому з коментаторів/-ок звинуватити дівчину у своїх дивних фантазіях і знецінити її вклад у перемогу України.
Коли я читала книжку «У війни не жіноче обличчя» Світлани Алексієвич, мене вразило ставлення до жінок на війні. Мовляв, що вони можуть там робити? Очевидно, лише обслуговувати сексуальні потреби чоловіків. Тож чоловікам-ветеранам дякували і вшановували їх, а жінок-ветеранок називали повіями й розлучницями.
Як тоді мене шокувала це дикунство, так і тепер я не могла повірити, що трохи модифіковані, але подібні погляди існують досі. Впевнена, що їх мізерна кількість, і це видно навіть із коментарів на захист дівчини. Проте окремі думки мені хотілося б проговорити і розібрати, бо, як виявилося, не для всіх очевидна їхня абсурдність.
«Якщо так постійно крутитися перед хлопцями, то чого ще очікувати з їхньою природою й натурою… Справді, що ви робите на передовій?»
Природа жінок і чоловіків однакова, бо ми належимо до одного біологічного виду. І наш вид передбачає — ви не повірите — контроль над собою. Якщо чоловік не може втриматися в штанах, це не «його чоловіча натура», а звичайне скотство, яке не залежить від статі. Зрада — це завжди вибір зрадника, насильство — вибір насильника, і перекладати на когось відповідальність за це — (само)обман.
«Через таких дівчат з 2014 року зросла кількість розлучень. Мужики пішли воювати, а повернулися з “бойовими подругами”».
Ви справді вважаєте чоловіків неповносправними? Думаєте, їх можна просто «повести за собою» і вони, як телята, покірно робитимуть усе, що їм скажуть, навіть покинуть свої сім’ї? Тоді чому росіяни не мобілізують жінок? Хай вони просто вийдуть і скажуть нашим воїнам кинути зброю. Профіт!
Повторюся, зрада чи бажання піти із сім’ї — це свідомий вибір. І це може статися хоч на фронті, хоч в офісі, хоч у крамниці під будинком.
Чому ви не разом з дівчатами? Чому там, де самі хлопці? Стоїте, витанцьовуєте, кланяєтесь. Ну-ну...»
Можливо, комусь я відкрию секрет, але війна — це не літній табір для дорослих і не ол інклюзів у п’ятизірковому готелі. Війна — це дискомфорт, недосип, холод, страх, біль, спартанські умови. Ти не вибираєш, де жити, не просиш казарму з джакузі й окремим туалетом, не облаштовуєш чоловічі й жіночі бліндажі.
Тому, звичайно, бувають випадки, коли немає можливости поселити жінок і чоловіків в окремих приміщеннях. Уклад нашої армії досі не гендерно-чутливий. Це може не подобатися ні тим, ні тим, але це війна. Мабуть, декому з коментаторів/-ок варто це пригадати.
«Ті, хто захищають нашу країну, так не витанцьовують перед хлопцями».
Нашу країну захищають дуже різні люди: різного віку, гендеру, віросповідання, достатку, рівня стресостійкости, сексуальної орієнтації, інтелекту. У вільний від бойових завдань час ці люди можуть витанцьовувати перед хлопцями й дівчатами, витрачати гроші на якийсь непотріб, займатися сексом, одружуватися, сваритися, плакати, знімати тіктоки. І військовий, який у вільний час танцює для відео, не гірший за того, хто у вільний час думає про долю України.
Наші захисники й захисниці — це героїчні, але звичайні люди. І саме це робить їхній внесок у нашу перемогу ще ціннішим.
Отож що я хочу сказати насамкінець.
1. Нагадую, не все у світі обертається навколо чоловіків. Жінки йдуть на фронт і переважно, нагадаю, добровільно, щоб захищати нашу країну. Тому не варто свої страхи й недовіру до свого чоловіка переносити на військовослужбовиць. Упевнена, багатьох із них це ображає.
2. Наші захисники й захисниці роблять неймовірні речі, щоб дати відсіч російським окупантам. Їхній внесок у долю всіх українок і українців безцінний. Кожному і кожній я буду безмежно вдячна, скільки живу.
