Що їм заважає? Перешкоди для жінок в архітектурі

Історія жінок у професії

Хто була першою архітекторкою, ми не знаємо і навряд чи дізнаємось. А якщо подивитися на біографії жінок, згадки про яких дійшли до нас, то більшість із них працювали зі своїми чоловіками або братами, адже в патріархальному суспільстві жінки не могли займатися професійною діяльністю.

Ми із Світланою Шліпченко, керівницею Центру урбаністичних студій, провели спільну лекцію на тему «Чому так мало жінок в архітектурі?». У ній ми розповіли про перших відомих архітекторок. Це Катрін Брісоне (Франція, кін. ХVІ ст.), дружина Дома Боєр, котра наглядала за будівельними роботами в замку Шенонсо; Плаутілья Бріччі (Італія, ХVІІ ст.), котра проєктувала палаццо й каплиці разом з братом, бо сама не могла започаткувати практику; леді Елізабет Вілбраям (Велика Британія, ХVІІ ст.), котра вивчала роботи Андреа Палладіо у Венето, авторка десятка поміщицьких садиб, серед яких Воттон Хаус і Вестон Парк, численних церков (спроєктувала щонайменше 18 церков у Лондоні), донедавна вважалася патронесою сера Кристофера Рена, але дослідники з’ясували, що вона й навчала його, імовірна також її участь у розробці проєкту собору Святого Павла.

 
Катрін Брісоне                                            Замок Шенонсо

  
Плаутілья Бріччі                              Леді Елізабет Вілбраям

В українському контексті варто згадати відомих архітекторок — авторок знакових будівель радянського часу, коли вперше на наших теренах жінки змогли масово проявити себе. На початку ХХ століття в Російській імперії відкрився техніко-графічний інститут, де було відділення архітектури, але через історичні події його випускниці змогли показати себе лише в пореволюційний і повоєнний період.

Наталія Чмутіна (1912–2005) — українська архітекторка, народна архітекторка Української РСР (1987). Уславилася великими радянськими проєктами, як-от готель «Дніпро» на Європейській площі (у співпраці з чоловіками), готель «Либідь» (теж у співпраці). Її соло і вінець кар’єри — Київський центральний будинок меблів, який часто згадують, але чомусь не всі пам’ятають, що його авторкою була жінка. Сама архітекторка, багато років викладаючи в Київському художньому інституті (потім і нині НАОМА — Національна академія образотворчого мистецтва й архітектури), до дівчат ставилася надзвичайно прохолодно і, за свідченнями сучасниць, у свою майстерню відбирала лише хлопців.

  
Наталія Чмутіна                                                        Київський центральний будинок меблів

Алла Анищенко (нар. 1937) — українська архітекторка, заслужена архітекторка УРСР (1985). Лауреатка Державної премії УРСР у галузі науки й техніки (1982). З 1960 року працює в КиївЗНДІЕП. Серед її визначних проєктів — криті ринки з вантовими конструкціями, так звані «барабани» — ринок «Залізничний» у Києві (1973), криті ринки в Черкасах (1972), Харкові й Рівному (1979), Махачкалі (1988), універсам на Печерській площі в Києві (1984); також готель «Либідь» у Києві (1970), реконструкція Республіканського стадіону (1966–1967, 1978–1980).

  
Алла Анищенко                                                           Універсам на Печерській площі в Києві (1984)

Тамара Єлігулашвілі (1921–1984), Лідія Семенюк (1918–2001), Ольга Лозинська (1909–1978) ще з трьома чоловіками були співавторками будівлі станції метро «Університет» (1960) у Києві. Євгенія Маринченко (1916–1999) — авторка проєкту комплексу водолікувального санаторію в Пущі-Водиці (1946–1973) та Національного палацу «Україна» (1965–1970).

  
Євгенія Маринченко                                                            Національний палац «Україна» 

Труднощі сьогодення: особистий досвід

Чи заважає щось тепер, 2020 року, жінкам в архітектурі? З особистого досвіду архітекторки скажу, що перешкоди на шляху дівчат і жінок, які хочуть реалізуватися в цій професії, є і вони мають як загальний, так і гендерний характер.

- Вступ і здобуття повної вищої освіти з дальшою стратегічною метою отримати сертифікат (ГАП — головний архітектор проєкту). Подекуди в інших країнах такий сертифікат не потрібен — достатньо закінчити університет. Сам процес навчання вимагає чималих витрат (художні матеріали, комп’ютерна техніка й програми, витрати на широкоформатний кольоровий друк), тому навіть якщо є бюджетна чи якась інша стипендія, або батьки спонсорують навчання, або доводиться самостійно заробляти додаткові кошти;

- Набагато легше вчитися дітям архітекторів, які з усім допомагають і можуть ще в студентські роки сприяти влаштуванню на роботу. Я перша в сім’ї архітекторка, виростала без батька, і мені було дуже важко знайти першу роботу за фахом: ніхто навіть на співбесіду не запрошував студентку «з вулиці». Мало того, заступник декана факультету порадив мені неперевіреного роботодавця, який виявився підприємцем із бухгалтерської сфери, але збрехав, що в нього власне архітектурне бюро. Під час службового відрядження я отримувала непристойні пропозиції сексуального характеру, після чого, звичайно, звільнилася і була рада, що втекла. Тому треба заздалегідь перевіряти роботодавців, хоча відсутність негативних відгуків ще не означає, що вас не надурять.

- Студентів і молодь люблять експлуатувати через неоплачувані стажування й неофіційну роботу без трудових договорів, пояснюючи це браком ресурсів. Так часто роблять невеликі сімейні бюро або молоді стартапи, у яких справді не вистачає фінансів на утримання офіційно працевлаштованого штату. Якщо це велика фірма, важливо проштовхувати свої інтереси як найманої працівниці.

- За кордоном завжди є ризики зустріти ксенофобів із постколоніальним ставленням до людей з України. На щастя, таких меншість, і контекст дуже залежить від актуальних політичних настроїв у країні. Якщо вам трапилися професіонали, які не піддаються впливу антиукраїнської пропаганди, з ними варто тримати зв’язок і надалі.

- Актуальна для жінок проблема, від якої я особисто постраждала, — сексуальні домагання на робочому місці з боку керівника. Ситуація виникла якраз за кордоном, я була єдиною українкою в офісі. Домагання, слизькі погляди, зауваження й «жарти» налаштували проти мене весь колектив. Хай там що я робила, мені не вдавалося добитися поваги до себе, тому роботу довелося покинути. Керівник зрозумів мій настрій і навіть устиг написати заяву про звільнення швидше за мене. Усе це дуже важко довести, але й за кордоном є організації, як-от Держпраці, до яких можна звернутися у разі проблем із працевлаштуванням.

Нині в архітектурних вишах навчається і випускається з них багато жінок — приблизно 50 %, в окремих університетах, може, навіть більше. Суворіший відбір починається вже під час пошуку роботи й намагання перші роки втриматися на посаді, при спробах працювати на себе або заснувати свій бізнес.

Багато залежить від ситуації в родині і від того, які люди трапляються на шляху, адже в багатьох досі архаїчні погляди на життя й «призначення жінки». Декому пощастило успадкувати готовий сімейний бізнес — такі жінки стикаються з набагато меншою кількістю проблем. Архітекторки ж, які будують кар’єру самостійно, без зв’язків, можуть будь-якої миті постраждати від гендерно зумовленого насильства і їх просто виштовхають зі сфери. Це не означає, що вони недостатньо професійні, це означає лише те, що середовище агресивне до жінок, у яких мало соціальної й ресурсної підтримки. Якщо є хоч якась можливість змінити таке оточення, краще це зробити і не чекати на вигорання від надмірного стресу.

Голоси архітекторок

Щоб ширше оглянути актуальний стан справ в Україні і світі та вийти за межі особистого досвіду, я звернулася до колежанок-архітекторок, які мігрують різними містами й країнами, працюють за наймом або розвивають власний бізнес.

Олена Фещук, архітекторка, Вінниця—Київ—Рівне

Архітектурна сфера кардинально відрізняється в містах, де є архітектурний виш або їх кілька, як-от у Києві, від тих міст, де такого вишу немає. Родом я з Вінниці. У нас непоганий будівельний технікум, але я одразу вирішила вступати в КНУБіА (Київ). Художню школу не закінчувала, тільки трохи позаймалася рисунком у вечірній студії. Одразу два викладачі з рисунку сказали, що на архітектуру мені йти марно, мовляв, «не жіноча справа», але я їх не засуджую, мені радше смішно, тому що вони самі так нічого у своїй професії і не досягли.

Як правило, жінки стають дизайнерками, декораторками. Я ж починала з технічних дисциплін, а не з рисунку. Вигравала шкільні олімпіади з фізики, всеукраїнські з геометрії. На першому курсі посіла друге місце з нарисної геометрії серед студентів технічних вишів Києва. А малювати почала потім.

У КНУБіА я закінчила 4 курси і вийшла заміж. Народження дитини спрацювало як перезавантаження. Я перевелася в Рівне, на архітектурний факультет в Університет водного господарства, і легко написала два дипломи. Висновок можу зробити один: немає поганих чи хороших вишів. Порадити студентству можу тільки одне: поки не обтяжені родиною, навчайтеся в різних містах і вишах. Що більше місць навчання зміните, то краще. Починати треба з технікуму — це суперваріант, перехідний етап зі школи в професію. Ніколи не женіться за столичною освітою: у сільському технікумі багато дисциплін можуть пояснити й подати краще і доступніше. Це не правило, але все-таки.

Про роботу: я просто зрозуміла, що навчатися вже нудно, потрібен другий етап. Довелося вибирати — співбесіда з роботодавцем або екзамен в аспірантуру. Вибрала перший шлях і не шкодую. Працювала у двох фірмах: спочатку займалася натуральним каменем, робила дизайн фасадів і благоустрій. Пропрацювала місяць, дружина директора вигнала мене, бо приревнувала.

Друге місце роботи — будівельна контора, послуги дизайну і ремонт під ключ. Ось це був і негативний, і позитивний досвід. Негативний, бо я зрозуміла, як я працювати не хочу: жахлива якість виконання, завищені ціни, намагання урвати де тільки можна, повна зневага до клієнта, невиплата в термін грошей партнерам. Проте були й позитивні моменти: досвід ведення будівництва, залучення клієнтів, зв’язки. Я почала кар’єру в чужому тоді для мене місті, де я навіть не орієнтувалася в назвах вулиць.

Вероніка Жилінська, архітекторка, Херсон—Київ—Гайльбронн (Німеччина)

Перше, що спадає на думку про становище жінок у цій професії, — архітекторкою неможливо працювати з неповною зайнятістю. Не можна перенести проєкт або призупинити будівництво. Головний архітектор — це завжди стовідсоткова зайнятість. Жінкам, у яких є діти і вони не можуть розділити з кимось догляд за ними, це доволі складно.

По-друге, ставлення колег-чоловіків буває неоднозначним, навіть в емансипованій Європі. На тій самій посаді жінки отримують меншу зарплату, ніж чоловіки, — це офіційний факт. Твій статус: заміжня, незаміжня, є діти чи немає — дуже впливає на можливості працевлаштування.

Софія Брем, архітекторка, Київ

Мої батьки були архітекторами і спонукали вступити в коледж на цю спеціальність. Архітектура — ревнива професія: довелося покинути фехтування, яке я дуже любила. Усе йшло добре, поки у батьків не сталося болюче розлучення. Коли на четвертому курсі коледжу половина однокурсників записалася на підготовчі курси в університет, я вже розуміла, що не вступлю. Не тому, що не хотіла чи не мала здібностей. Я знала, що не зможу навчатися на архітектора, по-перше, без грошей, по-друге, працюючи десь. Потім додалося те, що в мами погіршилося здоров’я, вона не могла далі працювати. У мене не було іншого вибору, крім як узяти на себе роль годувальниці сім’ї і сподіватися, що колись потім мені вдасться завершити освіту.

Мене взяли в будівельну фірму дизайнеркою інтер’єрів. Спочатку всі мною були незадоволені. Не виганяли тільки тому, що мама була дизайнеркою, що хтось мене жалів, що була чесною наскільки могла і старалася як могла. Мене постійно оцінювали, казали, що ось «ти не архітектор», «ти не справжній дизайнер», «замало ідей», «замало креативу» тощо. Я терпіла, бо потребувала грошей, щоб подбати про домашніх. Зрештою, саме там я стала сміливішою і навчилась боронити свої межі.

З початком кожного нового навчального року я думала: «І цього разу я не вступаю».

Якось потрапила на мітинг проти забудов, і це змінило моє ставлення до професії. Одна річ, коли проєктуєш, сидячи в офісі, друга — коли бачиш обличчя людей, яким твоя будівля поперек горла. Я зрозуміла те, що раніше не розуміла. Що архітектура має бути для людей і там, де вона доречна, а не просто так, бо хтось купив ділянку. Я зрозуміла, що весь цей час дурила себе. Мені дуже важко бути дизайнеркою: занадто молода, тому не всі могли мені довіряти, дехто моїми руками створювали нісенітницю, ну, й низький соціальний статус давався взнаки. У мене з’явилася мета — знайти роботу архітекторкою, і чхати, що немає диплому. У мене з’явилася мета створювати правильні речі.

Я знайшла роботу, де мене всього навчили, де спершу давали прості завдання. Паралельно я шукала воркшопи і будь-які можливості для самоосвіти. Так я потрапила в Школу універсального дизайну. Дуже важливе місце для мене, де мені дали те, що я шукала — філософію архітектури, яка формує світ, де зручно всім.

Поки життя завдавало ударів, моя добра подруга закінчила магістратуру і пішла викладати в підрозділ КНУБіА. Вона й розповіла мені про заочку для архітекторів. Я заповзялася, вступила і знайшла роботу архітекторкою, яка дала мені змогу платити за навчання і де мене кожного семестру відпускали на місяць слухати лекції. Моя керівниця теж закінчувала коледж, а інститут заочно, і розуміє мене.

Більша частина моєї групи на заочному курсі — жінки. Хтось давно працює за фахом, хтось після коледжу, а хтось кинули денну освіту, бо народилася дитина. Я раніше зневажала заочну освіту, але життя склалося так, що мені довелося скористатися можливістю, яка є. У різних обставинах жінки частіше беруть на себе відповідальність за сім’ю. Я вважаю, що дистанційна освіта може набагато полегшити життя жінкам. Молода мама, дівчина, яка доглядає за кимось, жінка, яка мусить працювати для заробітку, так само людина з інвалідністю — вони не можуть потрапити на денне навчання, але можуть приділяти освіті інший час — ніч, ранок, вечір, обідню перерву. Хороший приклад дистанційної освіти — курси Прометеус. 

Карантин став викликом для багатьох інституцій у плані організації роботи і навчання на відстані. Раніше цю ідею відкладали на далеке майбутнє, але тепер багато хто розуміє, що це може бути хорошою альтернативою для тих, кому недоступна денна форма навчання.

Що мені допомагало весь цей час, так це друзі, котрі вірили в мене і казали, що архітектура — це моє. І ще мене мотивує міська несправедливість, яку хочеться виправити.

Олександра Казимірська, архітекторка, Київ—Лос-Анджелес

Що заважає жінкам в архітектурі? Хотілося б відповісти, що нічого, та чомусь у голові спливають слова «стигма», «сприйняття», «чоловіча професія» і так далі...

Вступаючи на архітектурний факультет я, звісно, знала, що архітектор — важка професія, і морально готувалася до цього челенджу. Мій перший шок — слова одного викладача архітектурного факультету «Дівчата, ви не туди прийшли, це чоловіча професія». «Щоооо?? Ну, ні!» — пронеслося у мене в голові, я вже тоді не погоджувалася з таким станом справ, але ще не знала, що це і що з цим робити. На щастя, інші викладачі були високоетичними професійними архітекторами, і я не відчувала гендерного тиску. Узагалі, професія така, що хоч-не-хоч учишся бути морально стійкою і витривалою.

Коли почала працювати, зіткнулася з проблемами сприйняття: до мене зверталися «дєвочка». Щоправда, недовго, я швидко пояснила, що в мене є ім’я і я вимагаю ставитися до мене з повагою, — це спрацювало.

У 2011 році я поїхала за програмою Фулбрайта навчатися у США. В Америці, на щастя, існує багато механізмів захисту прав. Теми й проблеми, які щойно порушують в українському суспільстві, тут захищено законом, і це дозволяє зосередитися на навчанні. В університетах є анонімна служба, куди можна поскаржитися на поведінку будь-кого в університеті (як зі студентства, так і з найвищого керівництва). З публікацій у ЗМІ видно, що суспільство засуджує утиски прав людини, на відміну від України, де суспільство виправдовує насильницьку поведінку чоловіків, ще й засуджує дівчат, які наважуються відкрито говорити про домагання. Це архаїка, яку потрібно викорінювати, щоб збудувати в Україні сучасне суспільство.

Стажування стало досвідом — як можна гармонійно працювати в мультикультурній компанії без гендерних та інших забобонів. Загалом у США багато жінок на керівних посадах, це надихає молодих професіоналок рухатися до своєї мрії. Є асоціації архітекторок, які допомагають жінкам віднайти свій шлях в архітектурі.

Як на мене, проблема жінок в архітектурі полягає у відсутності інформаційного поля і культури. У США в перший день роботи кожен і кожна мають пройти тренінг, на якому розглядаються прояви харасменту, сексизму, використання службового становища, булінгу (цькування) тощо. Після тренінгу треба скласти тести, без яких не можна починати працювати. На жаль, ситуації, з якими я стикалася після повернення в Україну, вказували на неосвіченість і безкультурність наших людей.

Що я робила і роблю, коли чую чи бачу сексистське ставлення? Я кажу, що це сексизм! Здебільшого наші чоловіки не розуміють, що це, і не бачать у цьому проблеми, тому я вважаю за потрібне це пояснювати, знову і знову, наводити приклади й іноді повторювати дзеркально їхні слова. Багато дівчат не знають, як реагувати на слова керівника типу «А чому ти зробила небо такого кольору? Хоча ясно, ти ж “дєвочка”». Це все маленькі цеглинки, з них вибудовується стіна, через яку жінці важко пройти. І щоб піднятися по кар’єрних сходах, треба працювати набагато більше, ніж чоловікові.

На щастя, в Україні вже є багато лідерок, які надихають інших дівчат. Я вважаю, що тренінги й освіта могли б зробити наше суспільство толерантнішим, з рівними можливостями розвитку для всіх. Тільки уявіть, як чудово працювати в команді з професійною поведінкою й етикою: це продуктивніше, покращує результати праці, веде до гармонійного розвитку компанії зсередини.

Поліна Адаменко, засновниця, ідейна натхненниця і керівниця дитячої архітектурної студії «Arch4Kids»

Я не архітекторка, я підприємиця. І як підприємиці мені абсолютно не заважає те, що я жінка. Раніше працювала в банківському секторі, там усе залежало від місця роботи. Я працювала в місці, де була однією жінкою у відділі серед десятьох чоловіків, і не відчувала жодної різниці у ставленні. А в іншому банку було «за методичкою»: коли твої аргументи не чують, а через дві хвилини хтось висловлює їх як свої, і його (чоловіка, звичайно ж) усі радо слухають.

Катерина Саніна, дизайнерка-декораторка, засновниця клубу Design Advice & Help Club #DAH

Якось у мене виник конфлікт із замовником, а позаяк я працювала без договору, то свою правоту довести не змогла. Почала шукати правила роботи на ринку, особливо правила надання послуг і, звичайно, не знайшла, бо їх немає. Так виникла ідея створити спільноту, об’єднатися та обмінюватися досвідом, щоб у майбутньому створити профспілку. Це тепер робить клуб для дизайнерів і декораторів #DAH.

Я можу говорити тільки від імені дизайнерів. Справді, є багато гендерних моментів: починаючи від ставлення як до дівчинки на побігеньках до зневаги з боку будівельників та інших таких моментів. Знаю це, бо ми розробляли ідеальний договір і багато дизайнерів просили вставити ці пункти.

У мене в клубі (він активно діяв у 2017–2019 роках, тепер думаю, як відновити його в онлайн-форматі) переважно дизайнери, які прийшли в цю професію вже у свідомому віці. Часто причина пізнього старту — декретна відпустка (це і мій випадок). Діти, робота, сексистське середовище, відсутність розуміння з боку родичів (адже багато хто досі вважає, що дизайн — просто красиві картинки і хобі). Жінкам непросто, успіху можна досягнути, лише коли є можливість організувати дітей і побут.

Якщо коротко, то архітекторкам «заважають» діти, чоловіки, родичі, колеги архітектори, осудливі прораби і нетямучі підрядники, ще й безпосереднє ставлення декого із замовників.

Чи бувають головні архітекторки?

А як працювати, коли ти жінка на керівній посаді? Щоб дізнатися про це більше, я поставила кілька питань Ганні Бондар, архітекторці, виконувачці обов’язків головного архітектора міста Києва з жовтня 2015 року до 4 квітня 2016 року, народній депутатці ІХ скликання.

— Є думка, що на топових позиціях у професії, де більше грошей, там більше жорсткої конкуренції. Ви погоджуєтеся з таким твердженням?

— Конкуренція проявляється тоді, коли зачеплено людські пристрасті. Зазвичай це гроші, влада і ревнощі. Посада чи сфера діяльности тут не має особливого значення: найсильніша конкуренція з усіма нелюдськими наслідками може бути і серед людей, які заробляють небагато. Хоча коли на кону стоять великі гроші, люди часто проявляють себе найгіршим чином. Усе залежить від людини, а не від її посади чи кількости грошей.

— Поділіться, будь ласка, досвідом і враженнями від перебування на посаді першої жінки — виконувачки обов’язків головного архітектора міста Києва і директорки департаменту містобудування й архітектури КМДА з жовтня 2015 року до 4 квітня 2016 року.

— Це був унікальний досвід. Після того я вже нічого не боюся, адже мені вдалося зберегти здоровий глузд і не змінитися характером, мої цінності теж залишилися ті самі, як були доти.

Головний архітектор міста (і так само в. о.) — надскладна робота в сьогоднішніх умовах. Адже він мусить поєднувати в одній особі міського планувальника і державного службовця, який забезпечує надання адміністративних послуг у сфері містобудування. В умовах політичної кризи містобудівної документації в Києві, відсутности політичної волі керівництва міста налагоджувати міське планування це прокрустове ложе. У законопроєкті про столицю України місто Київ (2143-3) ми з колегами нарешті додаємо здорового глузду в систему міського менеджменту у сфері містобудування і розділяємо посаду головного архітектора міста, який має формувати міські плани, і посаду директора департаменту, який має надавати адмінпослуги у формі одиничних актів. Дуже сподіваюся, що з ухваленням цього законопроєкту майбутньому головному архітектору Києва стане легше.

Щодо гендерного питання — так, звичайно, це було непросто. Інститут головних архітекторів у місті Києві нараховує понад 100 років. І ще ніколи цю посаду не обіймала жінка. Очевидно, що загальне сприйняття було не дуже оптимістичним для мене. До того ж молода — мені й сорока не виповнилося. Один із типових випадків ставлення до жінки я навіть описала в оповіданні «Градсовет», опублікованому в збірці «Городской ветер».

— Чи були у вас ситуації, коли на вас тиснули саме через ваш гендер? Можливо, ви були свідком якихось тривожних системних моментів?

— Не можу сказати, що на роботі мала справу з тиском через гендер. Радше це були розмови за спиною: плітки, хейтерські висловлювання в мережі... Іноді, щоправда, бували ситуації, коли на нарадах усе, що ти кажеш, не сприймається всерйоз. А під кінець наради чоловіки доходять висновків, які я висловлювала на початку. Тож таке...

— Ваш загальний огляд і враження щодо того, наскільки гендерно-чутливе наше суспільство? Сексизм і дискримінація — це норма ділової комунікації чи радше виняток із правила?

На жаль, мушу погодитися з тим, що і в родинах (мій перший чоловік, наприклад), і на роботі сексизм і дискримінація поки що існують. Це не норма, але такі випадки є. Навіть серед політичної й ділової еліти, що дуже прикро. Ми потребуємо довіри, уваги і поваги. Це треба плекати.

Підсумки: то що заважає архітекторкам і як це подолати?

Ми не пам’ятаємо або навіть не знаємо імен відомих архітекторок, крім хіба Захи Хадід, яка в усіх на вустах, а дехто ще й перебуває в полоні стереотипів, нібито архітектура — «не жіноча» професія. Ми звикли бачити на впливових посадах майже винятково чоловіків. Проте жінки таки трапляються на керівних посадах — головних архітекторок великих і малих міст та областей. Ось неповний перелік тільки найбільших міст.

Київ: Ганна Бондар — виконувачка обов’язків головного архітектора міста Києва і директорка департаменту містобудування й архітектури КМДА з жовтня 2015 року до 4 квітня 2016 року.

Харків: Тетяна Поліванова — директорка департаменту містобудування й архітектури Харківської міської ради, головна архітекторка міста з 2019 року.

Дніпро: Юлія Саєнко — головна архітекторка міста у 2007–2011 роках.

Чернівці: Наталія Хілько — головна архітекторка міста з 2015 року.

Полтавська область: Ірина Особік — начальник управління містобудування й архітектури Полтавської ОДА з 2017 року, заступниця головного архітектора міста Полтави, головний художник міста з 2006-го по 2009 рік.

Хмельницька область: Ірина Дунаєвська — начальник відділу містобудування й архітектури Хмельницької ОДА, головний архітектор области з 2016 року.

Що звичнішим буде для нас бачити жінок на керівних посадах, то легше жінки сприйматимуться і на інших щаблях в архітектурній професії, то менше буде побутового сексизму в діловому спілкуванні.

У ситуаціях сексуальних домагань і службових романів дуже важливо позбавитись «звички» в усьому звинувачувати жінку. Жінок дуже часто обмовляють, щоб захистити себе, а чоловіки стають на бік чоловіків, і жінка залишається у вразливій позиції, яку ніхто не підтримає. На жаль, інші жінки-колеги можуть бути першими, хто звинувачуватиме й висміюватиме, бо у нас історично більше толерується жіноча конкуренція замість солідарности. Якщо раптом така «архаїчна» ситуація розгортається у вас на очах, важливо робити зауваження, щоб зупинити знецінення і булінг жінки як професіоналки, бо якщо це, наприклад, службовий роман за згодою, то в ньому беруть участь обоє, а не лише жінка, і це не є підставою для упередженої оцінки власне її роботи.

Ще дуже важлива професійна жіноча солідарність, адже чоловіки найвірогідніше автоматично підтримають чоловіків і навряд підтримають жінку, якщо постане вибір між аналогічними кандидатами чоловічої й жіночої статі або якщо постане питання оцінки абсолютно рівнозначних робіт чи досягнень.

З одного боку, надійний забезпечений успіх здобули жінки старшого віку, яким вдалося заробити авторитет у великих проєктних інститутах і навчальних закладах ще за радянського часу. У них уже напрацьований за багато років системний нетворкінг у професійній спільноті. Однак у добу незалежности вони зіткнулися із занепадом проєктних установ, як-от «Київпроєкт» і «Діпромісто», які в кілька разів зменшилися за розміром (і так само впав рівень зарплат), тож багатьом довелося створювати власні приватні фірми, щоб утриматися на плаву, або йти туди працювати.

Зі мною поділилися коментарями жінки віком від 24 до 45 років, у яких за плечима освіта, падіння і злети, переїзди в інші міста й країни, заснування і ведення власного бізнесу, робота у владних структурах. У декого є сім’я й діти, адже це активний вік жінок, які не здалися у виборі професії і продовжують розвиватися.

Не дуже заздрю молоді, бо так чи так історичні події вплинули на рівень і якість життя та професійний розвиток, а вступ до вишів, пошук першої роботи, часто неоплачуваної, експлуатація і зловживання роботодавців навіть у мирний час були нелегким періодом у житті. Зате серед студентів і випускників помітна тенденція до самоорганізації, до створення свого нетворкінгу — частково за віком, частково за поглядами на життя і творчість, прагнення до незалежного самовираження. Помітний і пошук альтернативних рішень, як-от відкриття власних художніх галерей, виставок, графічні експерименти, партисипативні, дослідницькі проєкти, коли йдеться про урбаністику. Зазвичай такі творчі і підприємницькі експерименти реалізуються в партнерстві. Це сильний метод, єдине, що може заважати, — це вразливе сприйняття критики і кризових ситуацій. Усе-таки будь-який досвід дає поштовх для розвитку й переоцінки того, що відбувається довкола, і далеко не завжди вільно висловлена думка з боку є чимось небезпечним і нищівним, навпаки, вона може розтулити очі на певні процеси і допомогти їх покращити.

Що і як змінювати?