5570 
— Та поцілуй ти йому руку, не сперечайся! Ти ж дівчинка!
У 14 років я боролася з патріархатом. У релігійному і світському значенні слова. Батьки були за кордоном на заробітках, я жила в дідуся з бабусею і не хотіла цілувати руку отцю Макарію. А бабуся і дідусь якраз навпаки — дуже хотіли, щоб я цілувала йому руку. «Ти маєш бути покірною, ти ж дівчинка», — казала бабуся. «Ти ж дівчинка» — фраза, після якої розумієш, ти — погана дівчинка, неправильна, бракована, якщо робиш / хочеш / виглядаєш не так, як оце «ти ж дівчинка» передбачає. Мого двоюрідного брата до поцілунків не примушували. На відміну від мене, він не мусив бути покірним.
Хто не в курсі, цілування руки батюшці — це такий ритуал благословення. Дехто з парафіян уважає, що цілуючи руку священика, насправді цілуєш Господа. Щоб ви розуміли, на Джуда Лоу, прекрасного молодого папу з однойменного серіалу, священики схожі лише в таких серіалах і ще, може, в еротичних снах.
Від отця Макарія смерділо квашеною капустою і потом. Він голосно плямкав, коли залишався у дідуся з бабусею на обід, і пив самогон навіть у піст. Отець Макарій любив повчати. Дізнавшись, що я дописую в місцеву газету, він провів зі мною довгу бесіду про моє призначення. Як ви здогадуєтесь, воно полягало в тому, щоб стати дружиною і матір’ю, а не журналісткою. У нас швидко зав’язалася цілком щира і взаємна неприязнь. Тепер розумієте, як важко мені було того ранку, коли я пообіцяла, що поцілую ту руку, чорт би її... Ой!
Я не хотіла прикладатися устами до руки батюшки не з атеїстичних міркувань, яких у 14-річному віці ще й не мала. Крім фізіологічної огиди, я лютувала, що мені впарювали ідею про покірність, яка суперечила моєму характеру і поглядам на світ. Це історія не про віру і навіть не про церкву, тож патріархат релігійний має до неї опосередкований стосунок. Це історія про патріархат у світському значенні цього слова.
Відкладімо розв’язку цієї цілувальної оповіді і з’ясуймо, що ж таке патріархат, про який усі говорять.
Патріархат — це коли жінки отримують на чверть меншу зарплатню, ніж чоловіки, за ту саму роботу. Це коли жінки витрачають від трьох до п’яти годин щодня на неоплачувану хатню працю. Це коли в медіа лише третина експертів — жінки. Це коли вісім із десяти ректорів вишів — чоловіки, а серед академіків одна жінка на сто чоловіків. Це коли 60 % суддів, прокурорів і поліціантів уважають, що жінка сама винна в домашньому насиллі. Патріархат — це коли всі цифри й факти у відкритому доступі, на відстані кількох кліків, але більше як половина українців однаково переконана, що з правами жінок в Україні все добре.
Патріархат — це казки, де рольова модель для дівчаток — покірна красива принцеса, для якої хепіенд — це заміжжя із сильним і багатим принцом. Патріархат — це носити в дитинстві платтячка, у яких незручно залізти на дерево. Це світ, у якому одним не можна плакати, бо вони ж хлопчики, а іншим — бігати, бо вони ж дівчатка. Це про нерівномірний розподіл влади і ресурсів. Це про домінування й покору.
Мені дуже некомфортно писати цей текст. Я відкладала, видаляла, придумувала причини змінити тему. Зрештою, він виявився для мене терапевтичним. Бо з’ясувалося, що я просто боюся говорити про патріархат. Ця тема викликає в мене букет емоцій із сорому і безсилля.
«Ти ж дівчинка», — без кінця повторювала мені мама. Я не відповідала її уявленням про охайність. У старших класах мені завжди ставили нижчу оцінку через неохайний зошит. Я мала жахливий почерк і збочене просторове мислення, яке вперто не хотіло відступати три клітинки від полів. Навіть після першого місця на міській олімпіаді з англійської мені поставили за чверть лише 10, бо я неохайно вела словник. Хлопчикам-відмінникам охоче пробачали загнуті сторінки і нерозбірливі закарлюки.
Я почувалася незграбною і зацькованою «тиждівчинкою» у світі, де була купа нещасних «тижхлопчиків». Патріархат шкодить чоловікам не менше, ніж жінкам. Він забороняє їм проявляти емоції, створює в суспільній уяві образ «справжнього чоловіка» — сильного лідера, мисливця і переможця. Припустімо, переможцем стає один із десяти. На решту чекає фрустрація і порівняння на зразок «не мужик, а баба».
Тієї неділі перед походом до церкви я вкотре почула це ненависне «ти ж дівчинка». Мені не випадало сперечатися, я мусила цілувати руку отцю Макарію. Наприкінці служби я вийшла до вбиральні, дістала із сумочки дзеркальце і подивилася в нього на «тиждівчинку». Я відчувала таку втому і гнів, що просто не уявляла, як змусити себе коритися. Той момент, мабуть, визначив моє ставлення до «тиждівчинки» (і патріархату, про який я тоді нічого не знала) — на все життя. Відбиток у дзеркальці усміхався: до біса покірність. Я вийшла з тієї вбиральні з чітким розумінням: краще бути поганою дівчинкою, ніж нещасною.
Швидкою ходою я рушила до огрядного бородатого отця Макарія, щоб отримати його благословення. Бабуся проводжала мене суворим і пильним поглядом. Отець простяг руку, і я рішуче приклалася до неї губами. Після поцілунку на великій волохатій руці превелебного залишився чіткий слід від яскраво-червоної помади, якою я нафарбувала губи у вбиральні. Бундючність і зверхність отця Макарія моментально змінилися на здивовану безпорадність. Тієї миті ми двоє розуміли: це не просто витівка, а спланований бунт.
Ніколи більше після того випадку мене не змушували отримувати благословення священика. Бабуся мене насварила, але після чергового «тиждівчинка» я побачила усмішку в її очах і кутиках вуст. Усмішку, без якої вона досі не може згадувати той ранок.
