На захисті прав жінок? Фемінізм, правий популізм і націоналізм у сучасній політичній риториці

Останні кілька років праворадикальні[1] й націоналістичні рухи в Україні у багатьох асоціюються з перешкоджанням мирним зібранням і заходам, які стосуються феміністичних ініціатив або прав ЛГБТ-людей. У медіа регулярно з’являються повідомлення про напади на учасниць маршів за права жінок та ЛГБТ-активістів^[2]. Для українського контексту звично пов’язувати правонаціоналістичну ідеологію з так званими традиційними християнськими або традиційними сімейними цінностями, що автоматично означає проти фемінізму, гендерної рівности й поваги до прав ЛГБТ-людей. Саме праві угруповання — найактивніші противники ратифікації Україною Стамбульської конвенції про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству^[3], не кажучи вже про підтримку ними «славнозвісних» законопроєктів про заборону «пропаганди гомосексуалізму»^[4].

Праворадикальні угруповання в Україні існують ще з часів здобуття країною незалежности, однак до Революції гідности вони залишалися маргіналізованими і не мали якогось впливу на національну політику. Проте їхня активна участь у подіях Євромайдану і внесок у формування добровольчих батальйонів для боротьби з російською агресією певним чином легітимізували існування націоналістичних організацій і забезпечили їм підтримку частини українського суспільства. Праві радикальні сили в Україні представляють партії «Свобода», «Правий сектор» і «Національний корпус». Крім офіційно зареєстрованих політичних партій, є ще численні рухи, ініціативи й угруповання, серед найвідоміших — «Традиція і порядок», «Добровольчий Рух ОУН», «Карпатська Січ».

Ультраправі угруповання всіляко підкреслюють своє небажання брати участь насамперед в офіційній політиці, підкреслюючи свою позірну близькість до пересічних українців та стверджуючи, що захищають їхні інтереси. Вони визначають свою діяльність як «вуличну політику», це дуже часто означає фізичне насильство і напади на заходи, що їх проводять організації й групи, погляди яких на культуру чи суспільне життя праворадикали не поділяють. Серед гарячих тем, які «хвилюють» націоналістичні групи, — права ЛГБТ-людей, фемінізм і права жінок, домашнє насильство, етнічні й релігійні меншини в Україні.

Цікавий феномен — участь жінок у діяльності праворадикалів. В Україні діє, наприклад, таке собі «Сестринство святої Ольги» на чолі з Олександрою Скляр. Його учасниці називають себе «антифеміністками» і виступають проти абортів, прав ЛГБТ, участи жінок у політиці та сексуальної освіти. Молодих жінок із «Сестринства» часто можна побачити серед учасників вуличних контракцій під час маршу за права жінок до 8 Березня, маршів рівности за права ЛГБТ тощо.^[5]

Опонентки маршу за права жінок. Березень 2019 року

Патріархальні погляди, боротьба з міфічною гендерною ідеологією, спроби обмежити права жінок на аборт не становлять унікальних особливостей українських націоналістів — за останні роки схожі тенденції демонстрували консервативні правоналаштовані партії майже в усіх країнах Східної і Центральної Європи. Серед яскравих прикладів згадаймо недавню заяву чинного президента Польщі Анджея Дуди про наміри країни відкликати ратифікацію Стамбульської конвенції^[6] або про те, що «ЛГБТ-ідеологія гірша за комунізм» чи свіжий закон про заборону транслюдям змінювати документи в Угорщині, де прем’єр-міністр і лідер партії «Фідес» Віктор Орбан будує свою політику на консервативних «традиційних» цінностях^[7].

Одночасно останні 10–15 років зростає підтримка праворадикальних партій з антиіммігрантською повісткою в країнах, де права жінок і гендерна рівність уже кілька десятиліть як стали невилучною частиною державної політики, як-от Швеція, Німеччина, Данія. Парадоксально, але саме в таких країнах разом із ненавистю до фемінізму як ідеології та феміністичних фігур у політиці націоналістичні угруповання часто ефективно експлуатують запозичені аргументи на користь гендерної рівности і прав жінок, щоб просувати расистські й антиіммігрантські ідеї. Наприклад, восени 2018 року в інтерв’ю журналу «Der Spiegel» Ніколь Хьохст, членкиня націоналістичної партії «Альтернатива для Німеччини» (AfD) заявила, що її дуже непокоїть майбутнє країни та захист жінок від радикальних ісламістів і мігрантів. «Здається, що ми одинока партія в Німеччині, яка справді бореться за права жінок, бо ми вказуємо на реальну загрозу для жінок утратити права й свободи, за які ми боролися століттями», — прокоментувала Хьохст. А лідерка партії Аліс Вайдель, відкрита лесбійка, заявила, що збільшення міграції в Німеччину призвело до виникнення небезпеки для жінок і дівчат^[8].

Фемонаціоналізм: права жінок і ЛГБТ-людей та популізм у Західній Європі

На зміну жвавому інтересу західних дослідників до антигендерних рухів та рухів за традиційні родинні цінності прийшла зацікавленість очевидними спробами нової генерації політиків і політикинь лібералізувати програми націоналістичних об’єднань і в такий спосіб розширити свій електорат. У 2017 році соціологиня Сара Фаріс видала книжку «В ім’я прав жінок: піднесення фемонаціоналізму», у якій дослідила, як правоналаштовані націоналісти, неоліберали й окремі феміністичні ініціативи та організації з гендерної рівности використовують права жінок, щоб стигматизувати чоловіків-мусульман та досягати своїх політичних цілей^[9]. Фаріс пропонує термін «фемонаціоналізм» для означення кооптації або присвоєння феміністської риторики в антиісламістських і ксенофобських кампаніях, у яких також беруть участь певні групи феміністок чи жіночі організації. Колега Фаріс, соціологиня Кіра Коснік окреслює фемонаціоналізм як «високий рівень суспільної підтримки й уваги медіа до ситуацій, коли феміністичні та ЛГБТК-рухи виступають проти ісламу як проти гомофобної, патріархальної і ворожої до жінок ідеології».

Обидві науковиці надихалися у своїх дослідженнях академічними працями Джасбір Пуар^[10]. Свого часу Пуар запропонувала термін «гомонаціоналізм», щоб продемонструвати, як певні представники ЛГБТ-спільноти у США підтримали американський націоналізм і кампанії проти ісламу як гомофобної ідеології. Фемонаціоналізм, на відміну від гомонаціоналізму, стосується переважно жіночих прав і жінок, але обидва феномени мають очевидне політико-економічне підґрунтя. Як і у випадку з гомонаціоналізмом, в основі фемонаціоналістичних ідей лежить зовсім не прагнення націоналістичних партій захистити гендерну рівність і права жінок-іммігранток. Натомість феміністська термінологія й аргументи використовуються для досягнення правих популістських цілей, як-то криміналізація мігрантів, контроль за репродуктивними правами мусульманських жінок та відвертання уваги від наявних соціальних і економічних проблем у країні.

Чудова ілюстрація такої політики і того, як націоналістичні партії змінюють свою риторику від украй консервативної (наприклад, та, що її використовують в Україні) на псевдодемократичнішу й інклюзивну щодо прав жінок та ЛГБТ-людей, — французька партія «Національне об’єднання», яку очолює Марін Ле Пен. Змінивши на посаді голови партії свого батька, політикиня багато років активно працювала над пом’якшенням іміджу партії і дистанціюванням від колишніх антисемітських ідей. Хоча Ле Пен ніколи публічно не означувала себе як феміністку, у виборчих кампаніях її презентували як сучасну жінку, котра двічі розлучилася й сама виховувала дітей, вона також особисто підтримує право жінок на аборт та права ЛГБТ-людей (хоча це не збігається із загальною лінією партії). За часів її лідерства «Національне об’єднання» суттєво змінило свої гасла, припинило активно вимагати заборони абортів і протизаплідних засобів. Утім, Ле Пен звертається до теми захисту прав жінок лише тоді, коли йдеться про обмеження міграційної політики. У 2016 році після масових сексуальних домагань у Кельні (Німеччина) вона відгукнулася дописом у французькій щоденній газеті «L’Opinion»: «Сьогодні я обурена неприпустимим мовчанням, а отже, згодою французьких лівих на тлі цих фундаментальних нападів на права жінок. Мені страшно, що іммігрантська криза сигналізує про початок кінця прав жінок»^[11]. Водночас у політичному маніфесті Ле Пен слово «жінка» на 24 сторінках вжито лише двічі. Трохи дивно для такої палкої борчині за права жінок. На кого ж спрямовано аргументацію політикині? Останні дослідження демонструють, що хоча чоловіки досі становлять більшість виборчої підтримки правих партій, серед тих, хто голосує за консервативну націоналістичну політику і виходить з правими активістами на мітинги й протести, зростає кількість жінок^[12]. Дедалі більше жінок із робітничого класу, як і їхні чоловіки, почуваються залишеними позаду, саме до них апелює Марін Ле Пен, лякаючи свій електорат і погрожуючи, що іммігранти вкрадуть їхні робочі місця та погіршать економічну ситуацію в країні.

Не менш, а може, й більш парадоксальний випадок німецької радикальної націоналістичної партії «Альтернатива для Німеччини» (Alternative für Deutschland (AfD)). З одного боку, гендерну політику цієї партії спрямовано на захист гетеронормативної білої сім’ї і вирішення «демографічної кризи», про яку речники партії постійно згадують у виступах. Представники AfD регулярно заявляють про загрозу вимирання Німеччини й німецької нації через низькі показники народжуваности та закликають стимулювати сімейну політику, націлену саме на збільшення кількости дітей в етнічних німкень. У 2017 році, наприклад, вони використали в політичній кампанії постер із зображенням вагітної жінки та написом «Нові німці? Ми зробимо їх самі»^[13]. Водночас партія виступає за заборону всіх так званих погроз традиційній сім’ї — гендерного мейнстримінгу (хоча представники AfD ніколи не вдаються в подробиці, що саме вони мають на увазі), стигматизації традиційних гендерних ролей і пропаганди гомо- та транссексуальности в школах і дитсадках. У чому ж тут парадокс, спитаєте ви. Парадокс полягає в тому, що 2017 року однією з лідерок і речниць партії стала Аліс Вайдель — мало того, що жінка, так ще й відкрита лесбійка.

Постер виборчої кампанії AfD партії «Нові німці? Ми зробимо їх самі». 2017 рік

Так само як їхня колежанка Марін Ле Пен у Франції, представниці AfD вже кілька років поспіль намагаються покращити імідж партії та привернути до себе жіночу частину електорату. У минулому партія не цуралася відкритого сексизму у своїх кампаніях, досить пригадати хоча б постер із зображенням п’ятьох голих жіночих задів з гаслом «За розмаїття». Тепер у партії навіть існує внутрішня група FridA (Frauen (Жінки) в AfD), а її членкиня Ніколь Хьохст наполягає, що це неправда, нібито її партія прагне повернути жінок на кухню. «Те, за що ми боремось, — це щоб у жінок був вибір, залишитися вдома, якщо вони хочуть, або піти працювати»^[14]. Чим не профеміністична позиція?

Позиція партії, серед лідерів якої є відкрита лесбійка, стосовно ЛГБТ-спільноти суперечлива. З одного боку, AfD начебто намагається захистити геїв, так само як жінок, від «нетолерантних окупантів», тобто мусульман. Скажімо, в Берліні партія використала постер, на якому було зображено гей-пару і підпис «Мій партнер і я не хочемо зустріти іммігрантів-мусульман, які вважають, що наше кохання — це смертельний гріх». Це дивний меседж, зважаючи на те, що партія відкрито виступає проти одностатевих шлюбів, просуває ідею «традиційної» нуклеарної гетеросексуальної сім’ї і протестує проти запровадження в школах сексуальної освіти. Партія при цьому відхрещується, коли їх називають сексистами або гомофобами, мовляв, вони захищають права жінок і мають багато відкритих представників ЛГБТ-спільноти у своїх рядах.

Скандинавія: захищаючи жінок від мусульманської загрози

А як же Скандинавія, де одночасно одна з найкращих у світі ситуація з правами жінок та цілком успішний досвід прийому й інтеграції великої кількости біженців і мігрантів з усіх частин світу, зокрема з країн Близького Сходу й Африки? Які особливості правих націоналістичних партій у Швеції, Данії й Норвегії?

Скандинавську, або «нордичну» модель у дослідницькій літературі і в медіа завжди представляють як зразок держав, де створено найкращі соціальні умови для жінок. Скандинавські країни відомі в усьому світі державними політиками, що дозволяють поєднувати роботу й сімейне життя, нормалізують декретну відпустку для чоловіків, впроваджують безкоштовну освіту й догляд за маленькими дітьми за підтримки держави тощо. Мало того, Швеція для багатьох західних країн стала моделлю так званої мультикультурної держави, де права на соціальну підтримку й дозвіл на роботу гарантувалися не лише громадянам, а всім резидентам, котрі проживають на шведській території. Однак унаслідок економічного спаду й кризи 2008 року до влади по всій Європі, зокрема і в Скандинавії, прийшли праві популістські партії. Нині права консервативна партія «Шведські демократи» одна з трьох найпопулярніших у країні.

З одного боку, хоч і в пом’якшеній формі, як у Західній Європі, «Шведські демократи» (SD) у своїй діяльності сфокусувалися навколо двох головних питань — расистська критика імміграції та антифеміністична позиція (тобто протидія «гендерній ідеології» і гомофобна риторика). За останні десять років представники партії висловлювалися і за заборону абортів, і за припинення програм гендерної рівности в школах, дитсадках і яслах, за закриття гендерних студій у шведських вищих навчальних закладах, за обмеження доступу до штучного запліднення тільки для гетеросексуальних пар тощо. Інакше кажучи, як це сформулювали шведські дослідниці Майя Сегер і Діана Мулінарі, «Шведські демократи» бачать дві головні загрози для національної безпеки — мусульмани й фемінізм^[15]. Водночас, коли справа стосується іммігрантів і біженців, SD раптом почали опікуватися питаннями гендерної рівности й прав жінок. У 2016 році у Швеції почалася медіакампанія, підготовлена партією SD, «Де жінки і діти?». Кампанія будувалася навколо зображень човнів із біженцями в Середземному морі. Чудова ілюстрація цієї кампанії — ось цей уривок зі статті в національній газеті «Expressen».

«Швеції подобається хвалитися тим, що вона взірцева країна, коли йдеться про гендерну рівність. Наш уряд пишається тим, що у нас у Швеції перший феміністичний уряд з гендерною рівністю як у національній, так і в міжнародній політиці. Та ніколи ще не була політика гендерної рівности такою непомітною, як у державній політиці щодо біженців. Із 163 тисяч біженців, які 2015 року просили притулку у Швеції, 70 % були чоловіки. Із 35 400 дітей, які прибули сюди без дорослих, більше як 90 % — хлопчики. Моя донька спитала мене, де їхні мами й дівчатка. Як ви на це відповісте?..

Поки ці чоловіки і їхні сини роблять це (добираються до Швеції. — М. Ш.), вони вважають, що жінки й дівчата тим часом залишаються в безпеці у своїх країнах, їм не загрожують бомби, хімічна зброя і голод. Не треба довго думати, щоб зрозуміти, що це навряд чи можна назвати міжнародною політикою з гендерної рівности»^[16].

Фото з медіакампанії «Де жінки і діти?» партії «Шведські демократи»

У цій статті з типовою риторикою шведських націоналістів від початку міграційної кризи автор заявляє, що його турбують шведські цінності у сфері гендерної рівности та безпеки жінок і дітей, а насправді зводить усі аргументи до загрози, яку начебто становлять мусульманські чоловіки й хлопці для не тільки «своїх», а ще й шведських жінок. В останні роки таке протиставлення гендерної рівности і «ліберальних демократичних цінностей» міграції — типовий аргумент правих і правоцентристської шведської політики.

Трохи статистики

Наскільки ж дієвими виявилися пом’якшення аргументації, використання розпіареної загрози від мусульманських мігрантів та популістська риторика в розвинених демократичних країнах для завоювання нового електорату? Торік американська дослідниця Каролін Марі Ланкастер дослідила дані європейського громадського опитування в Європейському Союзі, щоб з’ясувати, хто ж нині в Європі підтримує праві партії^[17]. Виявилося, що лише чверть виборців, які підтримують праві радикальні партії, — це справді прихильники «традиційних сімейних цінностей» і їх можна охарактеризувати як консерваторів. А десь третина виборців — це ті, кого Ланкастер означила як «сексуально-просунуті нативісти». З одного боку, ці виборці досить сильно підтримують націоналістичні ідеї і виступають за обмеження міграції зі східних країн та Африки. Водночас вони молоді, часто з вищою освітою, серед них багато жінок і представників ЛГБТ-спільноти, вони підтримують гендерну рівність і права ЛГБТ. Третя група виборців помірніша і підпадає під категорію між двома першими. Найцікавіше або найстрашніше те, що група «сексуально-просунутих» виборців з 2004 по 2016 роки виросла майже вчетверо — з 12 до 45 відсотків електорату правих партій! Тобто праві виборці давно перестали бути немолодими білими чоловіками середнього віку, які опираються змінам у суспільстві; тепер серед них не так уже й мало молоді, жінок та чоловіків-геїв, погляди яких, крім ставлення до міграції і біженців, були б традиційно лівими або принаймні центристськими.

Курдський націоналізм і фемінізм: історія з іншої частини світу

Отже, у Східній і Центральній Європі праві, або націоналістичні консервативні рухи поставили фемінізм, гендерну ідеологію і права ЛГБТ-людей серед головних загроз національній безпеці й активно підтримують відповідні протести та блокують законодавчі акти, як-то ратифікацію Стамбульської конвенції чи закон про протидію дискримінації. У демократично розвинутих країнах, де словами «фемінізм» і «гомосексуальність» пересічних громадян уже не злякати, праві рухи пішли шляхом запозичення лозунгів про захист прав жінок і ЛГБТ-спільноти (щоправда, захищають вони їх лише від мусульманських іммігрантів, а не від нерівної оплати праці чи дискримінації на робочому місті). Чи можливий націоналістичний рух, у якому знайшлося б місце для фемінізму? Дослідниці курдського руху стверджують, що так. Спробуймо розібратися.

Почнемо з контексту. Сьогодні курди — одна з найчисельніших націй у світі без міжнародно визнаної держави, яку вони могли б називати домівкою. У 1978 році курдський лідер, революціонер Абдулла Оджалан заснував Курдську робітничу партію (РКК) для боротьби за незалежність і автономію курдів. Уряд Туреччини вважає цю партію терористичною організацією, що легітимізує регулярні воєнні дії проти курдського активізму в регіонах, де проживає більшість курдського населення. У Сирії так само визнано терористичними організаціями Курдську партію демократичного союзу (PYD), яка є сирійським філіалом РКК, та Yekîneyên Parastina Gel (YPG) — організацію озброєних сил Сирійського Курдистану.

Членкиня Курдської робітничої партії (РКК) працює в місті Дохук у південному Курдистані. 14 травня 2013 року

Курдський рух за незалежність не є темою цієї статті, тож я не зупинятимусь на проблемі вживання щодо нього термінів «тероризм» або «терористична організація» і не розглядатиму детально конфлікт між курдами та турецькою і сирійською державами. Важливо, що курдські партії безсумнівно становлять націоналістичний рух, спрямований на створення національної держави, у межах якого курдським жінкам, здається, вдалося досягнути безпрецедентного розвитку руху за гендерну рівність і права жінок.

В основі цього досягнення лежить ідеологія, сформульована засновником РКК Абдулою Оджаланом, який вірив, що демократії і свободи можна досягти лише завдяки емансипації жінок^[18]. У своїй книжці «Звільняючи життя: жіноча революція»^[19], яка побачила світ 2013 року, він навіть запропонував нову концепцію — «женеологію», або науку про жінок. У цій книжці Оджалан закликав до розвитку науки про жінок, адже жінки — це основа суспільства й життя, головні суб’єкти історії. Оджалан розглядає історію людства як 5000 років жіночого поневолення, а отже, щоб збудувати нове, вільне, демократичне й раціональне суспільство, треба трансформувати його і відмовитись від застарілих патріархальних ідей. Курдські феміністки підхопили ідею, і нині в Університеті Рожави (Рожава — автономне курдське утворення на півночі Сирії) є окремий факультет женеології^[20]. Науковиці, котрі вивчають і адвокатують женеологію як науку, виступають із критикою західного фемінізму. Головна проблема, яку курдські феміністки закидають західній парадигмі, — неспроможність досягнути потужніших суспільних змін для всіх жінок у світі через неможливість бачити кожну жінку в соціальному контексті її країни чи регіону і спроби вирішити проблеми жінок різного походження за допомогою однакових для всіх інструментів. Якщо тема женеології вас зацікавить, знайомство з нею можна почати, наприклад, з інтерв’ю з редакторкою журналу женеології^[21].

Насправді рух курдських жінок виник набагато раніше. Уже в 1990-х роках курдські феміністки розвинули політичну діяльність разом з учасницями жіночих рухів Туреччини. Активізм почався з поширення інформації через феміністичні газети й журнали для зміни публічного дискурсу щодо прав жінок. Замість називати вбивства жінок актом «любовних ревнощів» вони почали вживати термін «феміцид» — означення вбивств жінок руками чоловіків. Курдські активістки боролися також за зміну лексики, що її використовували, наприклад, говорячи про жінок саме як про «жінок», а не «дівчат», бо останнє в курдській мові традиційно означало цноту, невинність, і пов’язувалося з патріархальним контролем над жіночими тілами. Ба більше, крім боротьби за зміну наративу, курдські жінки роками беруть активну участь у партизанських операціях — у боротьбі і проти утисків з боку турецької держави, і проти ISIS. Сирійські курдські жінки заснували свої військові підрозділи в межах РКК під назвою Вільні жіночі підрозділи. РКК забороняє сексуальні контакти між жінками й чоловіками в армії, намагаючись створювати середовище, де жінки можуть почуватися вільними від лещат традиційного патріархального устрою.

Дуже цікава система співголовування в курдських політичних партіях, за якою на кожну керівну позицію має обиратися один чоловік і одна жінка — щоб увести в політику жінок, яких традиційно мало представлено. Справді, завдяки, зокрема, цій системі жінки 2015 року склали близько 14 % парламенту (81 жінка), 2018 року — 17% (103 жінки). Участь курдських жінок у політиці — яскравий приклад соціополітичної мобільности жінок на Близькому Сході.

Важливо підкреслити, що хоча РКК в Туреччині й Сирії та Курдську партію в Туреччині справедливо вважати саме націоналістичними, вони дуже далекі від описаних вище націоналістичних правих популістів у Східній і Західній Європі. Тому, можливо, порівнювати їх в академічному дослідженні некоректно. Утім, курдські феміністки — дуже цікавий приклад того, як у патріотичну риторику й рух за визволення нації можна вписати не традиційний образ жінки-берегині, матері або дружини, а сильну партнерку, яка на рівних із чоловіками виступає і на полі бою, і на парламентських засіданнях.

* * *

Отож чи сумісні феміністична й націоналістичні ідеології? Звичайно, але диявол, як завжди, криється в деталях, адже обидва терміни за багато років ужитку набрали безлічі значень, і навіть коли суспільний діяч чи діячка публічно означають себе як «правоналаштовану» або «ліберальну» феміністку, є сенс поцікавитись, що саме вкладають у ці поняття. Останні роки продемонстрували, що популістські партії швидко вчаться і дедалі активніше відходять від анекдотичних закликів проти гендерної ідеології та міняють їх на нібито прагнення захистити права жінок і вразливих груп населення. Як завжди, новим викликом для критично налаштованих дослідниць і активісток стане розібратися, які ж насправді владні інтереси ховаються за новою політичною риторикою.

Джерела фото: Zmina, Wikimedia, Expressen, KurdekiBenav