24 квітня, 2024

Російсько-українська війна з 2014 року і фемінізм

18 серпня 2020
Поширити в Telegram
6252
Ганна Гриценко

Авторка досліджень з гендерних студій та правого радикалізму, феміністка, перекладачка, редакторка сайту «Товаришка» (https://independent.academia.edu/GannaGrytsenko).

Чому феміністки критикують мілітаризм?

Побутово-патріархальне розуміння війни передбачає, що воюють чоловіки, а жінки сидять удома «під захистом». Війна — це легітимна агресія щодо ворога, а агресія начебто притаманна лише чоловікам. Уважається, що жінка може в небезпечній ситуації захистити своїх дітей («як вовчиця»), але образ воїна в культурі має суто чоловіче обличчя. Винятки настільки рідкісні, що цих жінок — Жанну д’Арк чи «кавалерист-дівицю» Надію Дурову — ми знаємо або поіменно, або як міфічних персонажок.


Перша в Російській імперії офіцерка Надія Дурова

Не зупиняючись на світовій історії воєн і армій, скажу лише, що чоловікам основні ролі на військовій службі віддавали і віддають через їхню більшу фізичну силу порівняно з жінками. А проте, історія жінок-войовниць не коротша, ніж історія воєн як таких.

Патріархальний погляд воліє цю історію ігнорувати або спотворювати. Комедія Аристофана «Лісістрата» у V ст. до н. е. започаткувала ще одну традицію — зображувати жінок як миротвориць (за сюжетом жінки відмовилися мати секс із чоловіками, доки ті не припинять війну).

Частина війни — насильство над жінками переможеного ворога. Звісно, стандартна феміністська позиція полягає в критиці і несприйнятті війни та її супутника — мілітаризму. Фемінізм критикує війну як всуціль патріархальне явище, наслідок маскулінної боротьби за владу й територію. В ідеальному феміністичному світі воєн не мало би бути.

У теоретичних статтях на цю тему посилаються головно на розділ із праці Ніри Юваль-Девіс «Гендер і нація», у якому вона дуже побіжно й поверхово означує жіночі антивоєнні ініціативи як такі, що схожі на патріархальні, але насправді не схожі; а жінок у збройних силах представляє так, ніби вони вважають, що будуть рівними з чоловіками, а насправді не будуть.


Обкладинка праці Ніри Юваль-Девіс «Гендер і нація»

Цей текст написано на сьомому році війни, яку Російська Федерація веде проти України, і в ньому окреслено та проаналізовано відмінне ставлення до війни українських феміністок. Позиція «війна — це чоловічі іграшки, мілітаризм — це погано» у випадку України дуже спрощена і надзвичайно ризикована, і цей текст покликаний це довести.

Війна як лінія розколу між українським і російським фемінізмом

Російсько-українська війна змінила становище українських жінок. До стандартних гендерно зумовлених проблем мирного часу додалися гендерно не зумовлені проблеми, породжені російською військовою агресією — обстріли будинків, комендантська година, економічні проблеми, репресії. Серед внутрішньо переміщених осіб багато жінок і дівчат. Специфічні проблеми жінок на війні теж стали постійною українською реальністю: жіночі організації отримують багато повідомлень[1] про сексуальне насильство з боку озброєних чоловіків, і це стосується бійців обох армій. У сім’ях учасників бойових дій фіксують[2] домашнє насильство, у результаті тривалого стресу втрата самоконтролю може призвести до насильства.

В армію України — як у формалізовану, так і в неформальні добровольчі батальйони — масово пішли служити жінки, зокрема на бойові посади, а отже, участь у бойових діях теж стала жіночою справою. Постійні репресії кримськотатарської спільноти в Криму хоч і спрямовані переважно на чоловіків, зачіпають також їхніх дружин, адже на них лягають обов’язки і визволяти чоловіка, і самотужки утримувати родину, часто з кількома дітьми. Так війна стала феміністською справою та предметом складних і болісних феміністських дискусій.

Велика дискусія[3] розгорнулася вже 4 березня 2014 року в спільноті feministki на блоговій платформі LiveJournal. На той час вона об’єднувала кілька тисяч учасниць із Росії, України й інших країн світу, де розмовляють російською. Обговорювалася цитата з промови Володимира Путіна, котрий, говорячи про російську армію в Криму, прямо сказав: «Ми будемо стояти не попереду, а позаду жінок і дітей». Російські учасниці одразу почали виправдовувати ці слова, пояснюючи їх як погане формулювання. Згодом, після інформації про зґвалтування бойовиками на окупованих територіях української дівчини, російські учасниці почали переводити розмову на можливі аналогічні дії української армії[4], а на петицію про звільнення льотчиці Надії Савченко відповідали, що ця тема не стосується фемінізму[5]. Через помірковану позицію модераторів агресивні антиукраїнські коментарі в спільноті приховувалися, тому перечитування дискусій не в реальному часі не дає повного уявлення про градус пристрастей. Крім завуальованих симпатій до сторони-агресора, час від часу траплялася й інша позиція, нейтральніша.

«І ще краще не мати жодних стосунків і контактів із тими, хто в цих мачистських іграх хоч якимсь чином бере участь. Просто іноді буває так, що абсолютно більша частина довколишнього соціуму починає так чи так у цих “мачистських іграх” брати участь, і тоді принципова відмова брати участь у всьому, що з цими “мачистськими іграми” пов’язано, може стати чинником, який обмежує можливості прояву соціальної активности взагалі»[6].

«Яскравий у Вас пост вийшов. Деякі коментарі перфектно (власне, в цій спільноті далеко не вперше) демонструють, що важливіше ідеологія, політика своєї держави тощо, аніж фемінізм»[7].

(Коментарі взято з різних дискусій у спільноті feministki.)

Наведу також окремий приклад виразно імперської позиції публічної російської феміністки Наталії Біттен:

«У цій системі координат без оселі зла — ніяк. Імперія на цю роль цілком придасться. Те, що в їхню республіку накачували ресурси, вилучені з Уралу, із Сибіру, з Далекого Сходу — посрати. Імперія їм була винна до скону. Україна у сто разів краще за Сибір жила. На які гроші?»[8]

Ці й аналогічні дискусії започаткували процес розходження між українськими й російськими феміністками. «Ідеологія, політика своєї держави тощо» стали важливішими не за фемінізм як такий, а за певну національно нейтральну і компромісну версію фемінізму, яка не мала внутрішніх суперечностей чи не вважала їх значущими.

Дослідниця Тетяна Журженко ще 2011 року писала, що в українських гендерних дослідженнях домінує дискурс «національного фемінізму». Він ґрунтується на тому, що націоналізм і фемінізм в Україні пов’язані між собою — як дві маргінальні ідеології, які потребують одна одну і стоять на афірмативних позиціях[9]. Однак до війни демократичний націоналізм стосувався сфери радше академічного фемінізму, аніж низового, тому російськомовний, заснований у Росії майданчик був цілком прийнятним місцем дискусій для низових активісток. З часом репліки на зразок цитованих вище очевидно почали заважати частині українських феміністок.

Подібні дискусії ще 2009 року передбачила російська феміністка Мадіна Тлостанова у своїй книжці «Деколоніальні гендерні епістемології», де вона прямо вказала, що російське знання сконструйовано як імперське «і його незахідна природа не врятує його від виразно дискримінаторської позиції щодо власних внутрішніх і зовнішніх інших»[10].

Щойно «інші» — українські проукраїнські феміністки — почали якось артикулювати навіть не саму свою інакшість, а свої щойно виявлені інтереси, як це наразилося на спротив. Справді, українська жінка, яка проживала чи проживає на окупованій території, або має там близьких людей чи нерухоме майно, або боїться, що війська вступлять і в її населений пункт, або ще якось зазнала чи зазнає страждань, перебуває в гіршому становищі порівняно з українським чоловіком, російською жінкою і російським чоловіком. Представник першої категорії користується чоловічими привілеями, представники і представниці другої і третьої категорії користуються привілеями не мати від війни страждань. Невизнання другого виміру привілеїв — проблема.

Показово, що знайти для балансу приклади того, як російські феміністки відкрито засуджують агресію РФ, надзвичайно важко; ця позиція якщо й звучить, то побіжно у висловлюваннях на інші теми, і майже ніколи як відкрита заява. Однозначно і розгорнуто читається хіба що позиція кінокритикині Марії Кувшинової:

«Коли 2007 року вийшов “Вантаж 200”, багато хто вирішив, що дівчина, прикута міліціонером-маніяком до ліжка, — це Росія, яку розтерзують вдягнені у форму садисти. Та що більше проходить часу, то важче не помічати, що Росія — якраз капітан Журов, силовик-імпотент з безбарвним обличчям, а його кохана-жертва, котра отримує труп у подарунок, — це хто завгодно ще, наприклад Україна»[11].

Позиція «загальнофеміністських цінностей» оприявнилася й у внутрішньоукраїнських дискусіях.

«Вам [...] має бути соромно за те, що ви ставите чоловічі амбіції і чоловічий мілітаризм вище за свої інтереси як жінки. [...] Мені ці мавпячі ігри за території мало цікаві, тому що мені особисто жодних вигод не передбачено»[12]

— коментар із дискусії в спільноті Фемінізм.ЮА, найбільші українській фейсбук-групі, присвяченій фемінізму.

Контраргументація іншої сторони звучить так:

«Проте факт залишається фактом — усе-таки на мирній території, на неокупованій території жінці безпечніше, ніж на території, де ведуться воєнні дії, на території, окупованій військами іншої країни, або навіть на території, де поблизу лінії зіткнення дислокуються умовні “свої”, або на території, яка деокупується.

Під час війни для жінок небезпечні не лише умовні чужі чоловіки — під час війни стають небезпечнішими й умовні “свої”. [...] Та все це не скасовує простого факту, відповіді на питання: хто розв’язав війну — це раз, і через кого вона триває — це два»[13].

Клопіт з українським націоналізмом

Унаслідок привернення частини феміністок до непацифістської версії фемінізму (та зміцнення у своїй думці тих, хто так уважав і раніше), в Україні теж розгорнулася дискусія про сумісність націоналізму і фемінізму. Ольга Плахотнік і Марія Маєрчик протиставили «лінійний» «час нації», що імплікує в собі концепцію прогресу, «змішаному» «часу фемінізму»[14].

Складність розуміння пострадянського націоналізму оприявнено в праці Роджерса Брубейкера «Переглядаючи націоналізм» (1996)[15]. Автор виділяє три типи націоналізму на пострадянських територіях: націоналізм національних меншин, націоналізм нових держав, що націоналізують, і транскордонний націоналізм груп, які мають батьківщину поза новоствореною державою. Для України це кримськотатарський, український і російський націоналізми відповідно. Брубейкер не прогнозував прямо війну в Україні, але відзначив імпліцитний конфлікт між другим і третім різновидами націоналізму, закладений у саму інституційну побудову Радянського Союзу з «національних республік».

Ця тема складна для дослідження і чутлива для населення України, а війна її тільки загострила. Не вдаючись у детальний аналіз цієї концепції, яка має свої вади (наприклад, накидає одну пояснювальну схему на розвиток ситуації з «національним питанням» у всіх пострадянських республіках, хоча контексти, скажімо, України, Білорусі і Казахстану дуже відмінні), хочу завважити, що цей підхід суттєво продуктивніший для аналізу пострадянського націоналізму, ніж цитоване вище уявлення про «час нації» як про лінійний прогрес, яке стосується тільки західного націоналізму і тільки несучасних його форм (так можна говорити і про прогресивність національної держави порівняно з абсолютистською монархією, адже вона розширює спектр прав і можливостей для більшости її громадян, але це питання закрито 1789 року).

У темі націоналізму і подальшій оцінці поєднуваности його з фемінізмом треба враховувати фактичні відмінності у сприйнятті його на Заході (те, що в Україні називають Заходом, у західній літературі називають глобальною Північчю, і ця термінологічна різниця сама собою показова) та в Східній і Центральній Європі. Скажімо, Марта Богачевська-Хом’як указує на два різні і мало не конфліктні між собою підходи до наповнення терміна: західні науковці розглядають націоналізм як «інтелектуaльно розпорошений рух з авторитарним або навіть фашистським ухилом» (я не згодна з нею і вважаю це надмірним узагальненням), тоді як національні групи у Східній Європі, зорієнтовані радше на варіації демократичного націоналізму, «вважають власний патріотичний націоналізм чимось наперед даним і дивуються, що інші більше зосереджують увагу на зловживаннях націоналізму, ніж на його демократичності».


Історикиня Марта Богачевська-Хом’як

Справді, дисидентські та опозиційні рухи Центральної і Східної Європи другої половини ХХ сторіччя дають нам багато прикладів боротьби за демократичні цінності. У примітках до цього тексту дослідниця зазначає: «Панівна культура з відповідним світоглядом, як правило, розглядає себе не в національних межах, а в широкому просторі загальнолюдської цивілізації»[16]. Така західна універсалізація самих себе уніфікує контексти поза західним світом і свідомо чи несвідомо прагне підлаштувати всіх під місцеву норму під виглядом загальної. Критичне ставлення частини українських феміністок до націоналізму відбиває радше західну парадигму і виливається в некритичне перенесення її в місцевий контекст.

Наприклад, критичність до націоналізму, подана як даність без пояснень причин критичности, не відповідає на питання, чому національна ідентичність не може бути важливою (і чому люди обирають уважати її важливою) та чим вона так принципово відрізняється від гендерної ідентичности, яку ми визнаємо як важливу. Так, нація — соціальний конструкт, але й гендер — соціальний конструкт, при цьому ідентифікуватися як агендерна людина критичний фемінізм не зобов’язує. Соціальним конструктом є й раса, але борчині з расизмом теж не наполягають на ідентифікації як безрасової людини. Якщо можна «пишатися» (у значенні «визнавати і ставитися з гідністю») сексуальною орієнтацією, чому не можна пишатися національною ідентичністю? Насправді дискусії дуже важко вести, бо серед сторін немає згоди не лише щодо можливости демократичного й афірмативного націоналізму, а й щодо самого наповнення терміна.

Дозволю собі не погодитися з Мартою Богачевською-Хом’як і сказати, що сьогодні в українській реальності поняття «націоналізм» — це означник, близький до порожнього, адже під ним розуміють дуже широкий спектр понять — від експліцитно ультраправих поглядів до прагматичної ідентифікації себе з певною територією проживання: «Я підтримую націоналістичні ідеї, бо не хочу, щоб завтра до моєї хати прийшли російські солдати в кирзаках. Це дуже навіть не в моїх інтересах»[17].

Без чіткого визначення, як конкретно в межах певної дискусії наповнюється поняття «націоналізм», його критика ризикує в кращому разі бути непереконливою, у гіршому — приєднанням до позиції транскордонного націоналізму чинного агресора. Я цілком погоджуся з тим, що якась частина проявів українського націоналізму експліцитно шовіністична, а українська держава як структура, яка практикує «націоналізм, що націоналізує», структурно ексклюзивна щонайменше до ромів і почасти до кримських татар. Проте спрощені позиції в дискусіях не допомагають вирішити цю проблему всередині країни і тим паче не допомагають рівнем вище. Якщо в українському Криму кримські татари були меншиною, чиї інтереси пасивно не дотримувалися, то з початком російської агресії на материку щодо них застосовують прямі репресії. Це та сама структура ситуації, що й процитована в одній із дискусій вище: для української жінки до гендерних проблем мирного часу додалися проблеми воєнного часу.

Історично специфіка сприйняття українського націоналізму в Україні пов’язана з дорадянськими і радянськими часами: «українським буржуазним націоналізмом» таврували навіть марксистську соціал-демократичну УСДРП, а під «інтернаціоналізмом» на практиці приховувалася русифікація (аргументи на її користь висловлює з леніністських позицій Іван Дзюба у відомій праці «Інтернаціоналізм чи русифікація»). Цей факт викликає питання, наскільки критика сучасного націоналізму відмежовує себе від таких явищ, як:

  1. імперіалістична парадигма царської Росії, де самої української мови не мало існувати;
  2. лівоавторитарна модерністська парадигма Радянського Союзу, де конструювали «нову людину» шляхом репресій «старої», яка не надавалася бути матеріалом до такого конструювання;
  3. чинна російська агресія, яка виправдовує військове вторгнення на мирні території тим, що на цих територіях нібито процвітає «фашизм».

На третьому пункті зупинюся детальніше. Як людину з призначеною при народженні жіночою статтю розпізнають зовні на вулиці як жінку незалежно від її власної гендерної ідентичности й міри прихильности до фемінізму (принаймні до явно розпочатого гендерного переходу), в умовах чинної гібридної війни не бракує охочих у той чи той спосіб атакувати тих, хто розпізнається — банально за місцем проживання — як українка чи українець незалежно від міри прихильности цієї людини до українського націоналізму й ідентифікації себе з українською ідентичністю.

Тетяна Журженко в цитованій вище праці вказує, що і фемінізм, і націоналізм в Україні вважають себе жертвами радянської політики. Справді, анонсований у перші роки існування СРСР поступ у гендерній рівності порівняно швидко забуксував. Після приєднання Західної України довоєнний український жіночий рух у цьому регіоні припинив існування, а групу феміністок, що утворилася в Ленінграді наприкінці 1970-х років, вислали з країни[18]. Отож аналогія між гендерною й національною ідентичністю видається цілком легітимною. Власне, маркувати себе як особу, котра належить до групи, що захищається, — це не щось автоматично неприйнятне, інакше неприйнятним було б і гасло «Чорні життя важливі». Структурність насильства за національною ознакою, вираженого у військовій агресії, — а в Криму воно поширюється і на таку локалізовану там етнічну групу, як кримські татари, — працює як достатній чинник ідентифікації з українським проєктом.

Крайній націоналізм пропагує нерівність і має бути засуджений, та якщо його змішувати з поміркованим демократичним націоналізмом, не спрацює ні засудження першого, ні критика зліва другого. Узагальнена критика «націоналізму» в реаліях сучасної України нечутлива до конкретного контексту і до інтересів конкретних жінок — це імпортоване «заходопояснення» (westsplaining, як mansplaining)[19].

«Невидимий батальйон»: досягнення і критика


Доброволиця Людмила Калініна

Проєкт «Невидимий батальйон»[20], у якому авторка статті має честь працювати, виник як низова ініціатива жінок, котрі добровільно пішли воювати. Зіткнувшись із проблемами нерівности й невидимости — нормативно-правова база й інфраструктура Збройних сил України фактично не передбачали жінок на бойових посадах в умовах реальної війни, жінки-військовослужбовиці почали адвокаційну кампанію, яка охоплювала, зокрема, однойменне соціологічне дослідження. Наслідки п’ятирічної роботи над проєктом — це два дослідження (друге стосувалося потреб і проблем жінок-ветеранок), ухвалення рамкового закону, який гарантує рівні умови служби у ЗСУ жінкам і чоловікам, відкриття військових ліцеїв для дівчат, збільшення видимости жінок-військовослужбовиць у ЗМІ та два документальні фільми — однойменний і «Явних проявів немає». Низовий рух військовослужбовиць і ветеранок передбачає також міжнародний проєкт ветеранської дипломатії, підтримку здобуття освіти ветеранками і ветеранами та загальну консолідацію спільноти. Попри ці суттєві успіхи, проєкт зазнав критики.

Очікуваними були претензії з боку праворадикальних рухів, які опонували самій суб’єктності жінки[21], але звучала і феміністська критика. Я цілком можу погодитись із зауваженням, висловленим усно на Міжнародному гендерному воркшопі «Гендер і (воєнні) конфлікти в країнах Східної Європи через феміністичні лінзи» 2017 року, нібито в календарі проєкту, що його зробила одна піарагенція, при відборі фотографій очевидну перевагу віддавали молодшим жінкам і в такий спосіб гламуризували українських бійчинь, серед яких є жінки старшого віку або жінки, які не прагнуть відповідати глянцевим стандартам краси.

Із зауваженням Дарії Попової, ніби проєкт ліберальний[22], я частково можу погодитися: руйнування формалізованої «скляної стелі» належить одночасно до ліберального порядку денного, бо це є усування явної формальної нерівности, і до лівого. Збройні сили України — великий роботодавець, і боротьба проти «скляної стелі» за рівні умови праці принципово нічим не відрізняється від, скажімо, профспілкової боротьби. Зарплати в ЗСУ порівняно високі, і формалізація жіночої участи в бойових діях дає бійчиням доступ до економічної незалежности. Це також знижує для них ризики домашнього насильства.

Проте є зауваження, які я не можу прийняти. Скажімо, Ольга Плахотнік і Марія Маєрчик опонують[23] дослідженню «Невидимий батальйон», бо в ньому не вказано, що окремі підрозділи української армії обвинувачуються у воєнних злочинах. У тексті дослідження і в демографічних додатках до нього респонденток анонімізовано і лише пронумеровано, а назви підрозділів із їхніх цитат вилучено. Тому жодна людина, яка не брала участи в підготовці дослідження, суто технічно не може знати, чи належить хтось із респонденток до вказаних підрозділів, тим паче чи має вона якийсь стосунок до ще не доведених судом військових злочинів. Звучала критика проєкту і через націоналізм, її проблематичність я окреслила вище. Плахотнік і Маєрчик стверджують, що «тактика інклюзії жінок може також полегшити завдання рекрутингу населення на війну». Прихована імплікація, нібито рекрутинг населення на оборонну війну є чимось поганим, — це теза, до якої у мене засадничі ціннісні заперечення. Також дуже дивно читати про «міфологізацію, романтизацію і героїзацію» жінок у тексті, який повністю присвячено їхнім юридичним та інфраструктурним позиціям. З огляду на те, що одиноку цитату на підтримку цієї думки взято з обкладинки дослідження, я не впевнена, що опонентки читали його взагалі.

Феміністичний антимілітаризм чи прихований колабораціонізм з агресором?

Арт-група ФРАУ випустила картинку, на якій вказувала, що вимога рівного доступу до воєнних дій — це форма неоліберальних політик.

На жаль, картинка не містить супровідного тексту, з якого була би зрозуміла аргументація на користь цієї теми. Проте таке розширювальне тлумачення «неоліберальних політик» дозволяє включити туди все що завгодно, аж до боротьби чиказьких робітників XIX сторіччя за восьмигодинний робочий день.

До публічної дискусії про жінок і війни в Україні видання «Критика феміністична» запросило американську феміністку Синтію Енло, яка досліджувала мілітаризм Радянського Союзу у війні в Афганістані. У розмові 2018 року з українською аудиторією[25] вона зробила потрібні застереження: характер воєнних дій у різних країнах може відрізнятися, а боротьба із сексизмом в армії важлива, але загалом критикувала мілітаризм. Під цим поняттям Енло розуміє набір різних ідей[26] (їх я розгляну детальніше трохи нижче), а відтак пропонує спиратися йому на рівні переосмислення цих ідей.

Перевага такого підходу — критичне ставлення до своїх уявлень про дійсність, а недолік — брак процедури зіставлення ідей із фактами. Із дискусії, отже, випадає «перевірка реальности» на предмет того, чого саме хочуть жінки — як військовослужбовиці, так і жительки зони бойових дій та переселенки. Енло не пропонує ні шукати способів, як жінки в зоні бойових дій можуть експліцитно просувати свої інтереси, ані намагатися розбудувати більш гендерно-чутливу державну політику. Автор видання «Нігіліст», чоловік-анархіст, окреслює епістемологічну позицію дослідниці як таку, що базується на концепті гріха (тобто не передбачає незалежної перевірки і має репресивний потенціал)[27]. На мій погляд, це певне перебільшення: Енло робить необхідні застереження, але її теоретизуванням таки бракує містків до практики.

Справді, не цілком очевидно, що аргументацію Енло можна пристосувати до реалій України. Вона відверто говорить: «Як антимілітаристична феміністка я хочу, щоб армія була менш важливою інституцією в ширших межах цивільної культури». Це може добре працювати у країні, яка воює на чужій території, але в країні, яка обороняється, пристати на таку позицію означає вступити в гру на боці агресора і зайнятися обвинуваченням жертви. Станом на 2020 рік є достатньо незалежних досліджень, які вказують на те, що причина воєнного конфлікту на сході України — російська військова агресія, що внутрішні мовні, культурні, соціальні і політичні відмінності були і є частиною українського diversity, і будь-які дискусії на цю тему мають починатися з того, що обидва боки погоджуються з цим засновком.

Загалом озвучена позиція, яку я називаю пацифістським фемінізмом, походить від привілею не бути зачепленою конфліктом безпосередньо (Синтії Енло цей привілей забезпечено громадянством США і проживанням у США, а українкам — зусиллями тих жінок і чоловіків, які утримують лінію фронту). Подібної думки дотримуються Дафна Рачок і Роман Лексіков, які вказують, що «можливість займатися антивоєнним активізмом замість бути залученими у воєнні дії — привілей, доступний лише тим, хто (1) не проживає на території або в країні, де тривають активні воєнні дії; (2) належить або ідентифікує себе зі спільнотою, яка здійснює воєнну агресію, а не зі спільнотою, на яку її спрямовано»[28].


Синтія Енло

Я ще додала б про класовий і освітній привілей: якщо українська феміністка має достатню освіту і кваліфікацію, щоб за потреби пройти фільтр еміграції з України у вільні від війни країни Заходу, вона так само може дозволити собі не перейматися питаннями війни. Однак такий фемінізм важко назвати інакше як неоліберальним, навіть якщо формально він декларує щось інше. Окремою ремаркою завважу, що ця версія фемінізму ігнорує також досвід іспанського жіночого руху часів громадянської війни Mujeres Libres, хоча він водночас і західний, тобто досить добре відомий і вивчений, і експліцитно антикапіталістичний. Я цілком вітала б пацифістський фемінізм російських феміністок у Росії, які добивалися б виведення російських військ із території України, але мені нічого про нього невідомо, за окремими індивідуальними винятками. В Україні така позиція — це свідома чи несвідома колаборація з тими, хто розпочав війну і створює українським жінкам проблеми.

З іншого ракурсу важлива характеристика пацифістського фемінізму — те, що він не розрізняє активну агресію й насильство і не бере на себе відповідальність за свою можливу пасивну агресію. Дозволю собі розлогу цитату з Джудіт Батлер: «Агресія може і повинна відрізнятися від насильства (насильство — одна з форм, яких набирає агресія), і є безліч шляхів оформлення агресії, що працюють на користь демократичному життю, таких як антагонізм, дискурсивний конфлікт, страйк, громадянська непокора і навіть революція. І Гегель, і Фройд розуміли, що придушення деструктивности можливе лише шляхом її переносу в процесі витіснення. Звідси випливає, що будь-який пацифізм просто засновано на витісненні способом знаходження для неї іншого місця, що жодним чином не призводить до її подолання. Отже, єдине, що залишається, — це навчитися опановувати власну деструктивність, надаючи їй форм, сумісних із життям, і в такий спосіб визнавши її існування та взявши на себе відповідальність за її соціальні й політичні прояви»[29].

Богачевська-Хом’як нагадує, що відповідальність жінок за миротворчість і не працює, і може бути засобом тиску на них. Вона пише що перед початком Першої світової війни жінки-активістки середнього класу створили Інтернаціональну раду жінок як миротворчу ініціативу, але вона виявилася неефективною. Через чотири покоління, — розповідає дослідниця, у тому-таки Сараєво, з якого почалася Перша світова, на міжнародному форумі жінок 1992 року одна німецька учасниця поклала на жінок відповідальність за те, що мир на Балканах зберегти не вдалося[30]. У розрізі дискусій про «мілітаризм» і колоніалізм Мадіна Тлостанова аналізує випадок феміністки арабського походження Науаль Ель Саадауї, яка відмовилася бути «миротворицею» і «постмодерністською мислителькою» через американоцентричне наповнення цих понять, за що була обмежена в праві на публічну присутність, а подекуди й демонізована як пособниця терористів. На обох полюсах цієї бінарности суб’єктність цієї жінки не бралася до уваги, її бачення не було почуто, на неї накинули універсальну пояснювальну схему[31].

Так само не треба зводити до націоналізму чи мілітаризму як набору ідей (хоча й ця причина може бути) причини участи жінок у бойових діях. Респондентки «Невидимого батальйону», розповідали, зокрема, що вони втратили робочі місця через війну або що пішли на фронт слідом за членами своєї родини. Аналітичні підходи до жіночої участи в бойових діях не мусять знецінювати з привілейованих позицій практичні рішення, що їх ухвалили жінки, котрих зачепила війна, і так само не мусять зводити їхню поведінку до власне виконання бойових завдань. За останніми даними, станом на сьогодні в Збройних силах України працевлаштовано на бойові і небойові посади близько 55 тисяч жінок[32]. Для такої великої кількости психологічні пояснювальні схеми, які ігнорують пророблені дослідження, працюють погано.

Антимілітаризм за версією Енло — це спростування мілітаристських ідей, які в Україні спростовуються і так, але «мілітаризмом». Широка участь жінок у силових структурах фактично розхитує ідею, що воювати можуть лише чоловіки (що підтверджують респондентки проєкту «Невидимий батальйон», які власним прикладом протидіяли гендерним стереотипам побратимів) і що жінки потребують чоловічого захисту. Опосередкованим результатом кампанії стало те, що у ЗМІ почали давати реалістичнішу картину жінок в армії, постало і було вирішено питання доступу жінок до 450 цивільних професій, а згодом кампанію за свою видимість почали і військовослужбовці та військовослужбовиці, які належать до ЛГБТ-спільноти. Якщо гетеросексуальний чоловік на фронті захищає свою дружину, то кого на фронті захищає гей?

Інша ідея Енло, що чоловік, котрий відмовляється воювати, підважує свою маскулінність, в Україні теж працює неналежно: до війни вважалося за можливе й потрібне від армії — строкової служби — «косити», а отже, маскулінність як така конструювалася радше навколо фактичної готовности застосувати агресію, ніж навколо факту формальної участи в агресивних інституціях. Те саме питання щодо військовослужбовця — відкритого гея: він відтворює традиційну маскулінність чи підважує її?

Висновки

Феміністська позиція в питаннях війни часто звучить як пацифізм і як повторення патріархального розподілу на чоловіків, котрі воюють, та жінок, котрі їх мирять, тільки з іншим обґрунтуванням. В Україні під час війни така позиція виявилася не просто не одинокою, а й не домінантною серед українських феміністок.

Від самого початку російської агресії в Україні між пострадянськими феміністками пройшла лінія розколу. Частина публічних російських феміністок відкрито підтримала агресію, інші стали на позицію, що війна — це «чоловічі ігри», і в жінок немає тут конфлікту інтересів. Війна тягне за собою і прямий сексуальний примус з боку учасників бойових дій з усіх боків конфлікту, і зростання обсягів проституції в «сірій зоні». Така феміністська позиція не враховує інтереси інших жінок.

Загалом припинення війни може відбуватися різними шляхами і різною ціною. Залишити території окремих районів Донецької й Луганської областей та Криму під окупаційною владою означає суттєво знизити якість життя для тих, хто там далі живе, навіть за умови припинення вогню. Крім питання якости власного життя, є також ціннісні позиції, тому вимагати припинення бойових дій на умовах України мають право і ті жінки, які не зазнали безпосередніх збитків чи насильства. Означення «націоналізмом» у негативному значенні слова всього, що не є пацифізмом, — спрощене і часто шкідливе розуміння подій на сході України, а також спрощене розумінням націоналізму як явища.

Замість знецінення феміністкам слід зосередитися на практиках солідарности та на виробленні консенсуальних рішень. Ліберальний феміністський мінімум по боротьбі з насильством на війні та з дискримінацією в армії міг би стати компромісом між фракціями фемінізму.

Фото на обкладинці матеріалу: Олена Ангелова

Фото: Гендер в деталях, Клеопатра Анферова / Невидимий батальйон, Критика феміністична

 

[1] Доброта, Валентина. Сексуальне насильство під час війни — це військовий злочин. Інтерв’ю з Катериною Левченко // http://bilahata.net/seksualne-nasylstvo-pid-chas-vijny-tse-vijskovyj-zlochyn/

[2] Виртосу, Ірина. Війна, яка не відпускає. Про домашнє насильство в сім’ях АТО. 4 липня 2016 року // https://life.pravda.com.ua/society/2016/07/4/214486/

[9] Журженко, Тетяна. «Небезпечні зв’язки»: націоналізм і фемінізм в Україні // Україна. Процеси націотворення. — К.: К.І.С., 2011. — С. 140.

[10] Тлостанова, Мадина. Деколониальные гендерные эпистемологии. — М., 2009. — С. 81–82.

[13] Там само.

[14] Плахотнік Ольга, Маєрчик Марія. Між колоніальністю і націоналізмом: генеалогії феміністичного активізму в Україні. 2019 // https://genderindetail.org.ua/season-topic/gender-after-euromaidan/mizh-kolonialnistyu-i-natsionalizmom-genealogii-feministichnogo-aktivizmu-v-ukraini-1341124.html

[15] Brubaker, Rogers. Nationalism Reframed. Nationhood and the national question in the New Europe. — 1996.

[16] Богачевська-Хом’як, Марта. Націоналізм і фемінізм: провідні ідеології чи інструменти для з’ясування проблем? // Гендерний підхід: історія, культура, суспільство / За ред. Ліліани Гентош, Оксани Кісь. — Львів: ВНТЛ-Класика, 2003. — С. 166–167.

[18] Детальніше про цю історію: Толстой, Иван. 1980-й. Высылка советских феминисток. 2010 // https://www.svoboda.org/a/2170370.html

[20] Марценюк Тамара, Квіт Анна, Гриценко Ганна. «Невидимий батальйон»: участь жінок у військових діях в АТО (соціологічне дослідження). — К., 2015.

[22] Попова, Дарія. Война, национализм и женский вопрос. 2017 // https://commons.com.ua/ru/vijna-nacionalizm-ta-zhinoche-pitannya/

[23] Плахотнік Ольга, Маєрчик Марія. Між колоніальністю і націоналізмом: генеалогії феміністичного активізму в Україні. 2019 https://genderindetail.org.ua/season-topic/gender-after-euromaidan/mizh-kolonialnistyu-i-natsionalizmom-genealogii-feministichnogo-aktivizmu-v-ukraini-1341124.html

[25] Енло, Синтія. Розплутати клубок мілітаризму: феміністичний аналіз і спротив // Критика феміністична. — 2019. — — № 2: https://feminist.krytyka.com/ua/articles/rozplutaty-klubok-militaryzmu-feministychnyy-analiz-i-sprotyv

[26] Enloe, Cynthia. Understanding Militarism, Militarization, and the Linkages with Globalization. // Gender and Militarism. Analyzing the Links to Strategize for Peace. — 2014. — Р. 7–9.

[27] Кутній, Сергій. Магічний антимілітаризм і альтернативні факти. 2019 // https://www.nihilist.li/2019/06/18/magichnij-antimilitarizm-i-alternativni-fakti/

[28] Рачок Дафна, Лексіков Роман. За межами теорій із Заходу: про вжиток і зловжиток «гомонаціоналізму» в Україні. 2020 // https://genderindetail.org.ua/season-topic/gender-after-euromaidan/za-mezhami-teoriy-iz-zahodu-pro-vzhitok-i-zlovzhitok-gomonatsionalizmu-v-ukraini-1341458.html

[29] Батлер Дж. Фрейми війни: чиї життя оплакують? — К., Медуза, 2016. — С. 99.

[30] Богачевська-Хом’як, Марта. Націоналізм і фемінізм: провідні ідеології чи інструменти для з’ясування проблем? // Гендерний підхід: історія, культура, суспільство / За ред. Ліліани Гентош, Оксани Кісь. — Львів: ВНТЛ-Класика, 2003. — С. 177.

[31] Тлостанова, Мадина. Деколониальные гендерные эпистемологии. — М., 2009. — С. 48.

[32] В українській армії служать 55 тис. жінок, — Порошенко // https://censor.net.ua/ua/news/3091255/v_ukrayinskiyi_armiyi_slujat_55_tys_jinok_poroshenko

18 серпня 2020
Поширити в Telegram
6252
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Оксана Кісь: про ролі жінок у Радянському Союзі й незалежній Україні, історію протидії сексизму в рекламі та перспективи феміністичного руху після перемоги у війні
Оксана Кісь — відома українська історикиня, докторка історичних наук, президентка Української асоціації дослідниць жіночої історії. Гендер в деталях розпитав експертку, як і коли в Україні вперше заговорили про сексизм та що стало поштовхом до протидії цьому явищу в українському суспільстві. Також Оксана Кісь поділилася порадами і своїм баченням того, як слід реагувати на прояви сексизму та зупиняти їх.
Про стереотипи з пелюшок.
«Чому ви не цінуєте домагання?!»
В реальності домагання зовсім не те, що уявляють чоловіки.