6 жовтня, 2022

«Мусимо максимально використати вікно можливостей»: Владислав Качур, вчитель англійської мови, директор Центру професійного розвитку педпрацівників

11 липня 2022
Поширити в Telegram
578
Ірина Дєдушева

Журналістка, СММниця «Гендер в деталях», феміністична блогерка www.instagram.com/irinadedusheva/

Владислав Олегович Качур народився 1986 року. Закінчив Вінницьку школу № 15. У 2008 році закінчив Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського за спеціальністю «викладач англійської мови та літератури, вчитель німецької мови».

Працював у гімназії № 6 Вінницької міської ради. Два роки (2018–2019) паралельно працював у приватній гімназії «Дельфін». З листопада 2020-го очолює Центр професійного розвитку педагогічних працівників Вінницької міської ради. Нині одночасно працює директором цього центру та викладає англійську мову в державному ліцеї.

Перші напрацювання Владислава Качура — це електронні навчальні засоби з англійської мови, зокрема електронний посібник з країнознавства «Welcome to the United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland» та електронні посібники для 5 класу «English with Pleasure» і «Deutsch mit Spaß» за новою навчальною програмою. Крім того, розробив базу комп’ютерних дидактичних ігор для використання елементів гейміфікації на уроках.

У 2017 році ввійшов до п’ятірки фіналістів конкурсу Global Teacher Prize Ukraine.

— Пане Владиславе, у вашій біографії є цікавий факт: ви обрали роботу в державному закладі освіти і звільнилися з приватного, хоча зазвичай буває навпаки. Розкажіть, будь ласка, чим зумовлено такий вибір?

— Коли я прийшов працювати в приватну гімназію, в мене вже був чималий досвід реалізації різноманітних освітніх проєктів і грантових програм як місцевого, так і міжнародного рівнів. Це відкриває великі можливості для розвитку уч_нів і вчител_я, додає освітньому процесу більше цінности й драйву, тому така діяльність для мене була і залишається надзвичайно важливою.

Я був учасником багатьох міжнародних проєктів із запровадження медіаграмотности, екологічної безпеки, з інших важливих тем. Та коли справа дійшла до приватної освіти, реалізувати їх виявилося неможливо, адже більшість із них було спрямовано саме на державні школи.

Наприклад, проєкти американського Корпусу миру. У нас була дуже крута ідея, але втілити її в приватному закладі було неможливо. Ще один проєкт стосувався медіаграмотности, і теж не вдалося взяти у ньому участь. Я зрозумів, що втрачаю можливість допомогти із самореалізацією дітям із державних шкіл. Ну, і звісно, сам втрачаю певні навички. Тому вирішив повернутися і майже одразу успішно реалізував кілька потужних проєктів.

— Розкажіть про функціонування Центру професійного розвитку педагогічних працівників Вінницької міської ради, який ви очолюєте.

— Питання професійного розвитку та підтримка освітян_ок були і залишаються актуальними в Україні. У 2020 році всі місцеві методичні кабінети було ліквідовано, десь переформатовано в центри професійного розвитку. Це відбулося в результаті реформування системи професійного розвитку педагог_ів.

Раніше методкабінети виконували переважно контролівну функцію. Тепер центри повинні не контролювати, а допомагати й підтримувати вчител_ів, консультувати, інформувати з різних професійних питань, зокрема допомагати сформувати власну траєкторію професійного розвитку, надавати психологічну підтримку.

Ми сприяємо професійному зростанню вчител_ів, організовуючи для них різні заходи, інформуємо про різноманітні вебінари, тренінги, курси, реалізовуємо спільні проєкти з нашими партнерами й установами. Долучаємося до розробки міських освітніх проєктів, допомагаємо в організації різноманітних фахових конкурсів.

— Як війна вплинула на ваше життя? Які тенденції в освіті ви спостерігаєте?

— Це був шок для нас усіх, пару днів у мене був ступор, я не знав, за що братися. До тями мене привів дзвінок директора ліцею, де я працюю, десь на третій день повномасштабної війни. На базі закладу організували Центр допомоги для ВПО і мене теж туди покликали. Перші два тижні я там жив, бо було дуже багато волонтерської роботи.

— Жили в прямому сенсі слова?

— Так, у мене й досі там лежить матрац в одному з кабінетів на випадок, якщо не встигну розібратися з волонтерськими питаннями до комендантської години.

Одразу було оголошено канікули на два тижні, тому я за цей час мав змогу сфокусуватися на волонтерській діяльності. Я створював мережу тих, хто може прихистити людей, які переселялися у Вінницю, водіїв, які могли доправляти речі й продукти. Намагався налагодити контакти і зв’язки за кордоном, адже я вчитель іноземних мов і в мене там багато колег. Організовував логістику, доставку гуманітарної допомоги, шукав і перекладав офіційні запити. Залучав до перекладу своїх уч_нів, ми надсилали звернення в різні міжнародні організації.

Якщо говорити про вплив війни на освіту, то, на мою думку, відбулося переосмислення завдань, які стоять перед освітян_ами. Не лише для уч_нів, а й для вчител_ів стало важливим питання емоційної і психологічної стійкости. Тут зіграло свою роль розуміння того, що освіта повинна зробити дитину стійкою до зовнішніх обставин, має розвивати навички саморегуляції.

Перші уроки я проводив мало не зі сльозами на очах, я тримався, намагався підбадьорювати дітей. Ми не вперше виходили в зум, але тепер це була зовсім інша цінність: війна, а у нас урок онлайн. Я був приємно здивований тим, як сумлінно діти взялися до навчання. Потім, щоправда, почали дещо халявити (сміється). Та на початку це було дуже сильне взаєморозуміння і взаємопідтримка.

— Як можна досягти стійкости і стабільности, про які ви говорите?

— Учитель_ка має володіти методами і прийомами саморегуляції, самоналаштування, має вміти аналізувати і розуміти себе, вміти спілкуватися з дітьми. Це новий виклик перед українськими освітян_ами — вміти це робити самостійно і прищепити ці навички своїм учн_ям. Ми повинні формувати правильну картинку реальности в дітей і виробляти стійкість до зовнішніх обставин.

— Чи обмінюєтеся ви на уроках переживаннями й емоціями, чи підтримуєте одне одного?

— Під час навчального процесу головним було емоційне налаштування на урок, таким моментом стала, наприклад, хвилина мовчання о 09:00. Коли ми починаємо або завершуємо урок словами «Слава Україні!», це втілює наше спільне прагнення до перемоги, додає впевнености і водночас розуміння реальности, у якій ми живемо.

Велику роль грає емоційне розвантаження: ми робили різні вправи, створювали меми про війну. Я працював з дітьми, які переїхали у Вінницю через воєнні дії на сході України і яких війна застала тут уже вдруге. Бачу, що у них знову страх, є дуже закриті діти. З ними треба говорити про це, що я й намагався робити.

— Як вдалося організувати дистанційне навчання? З якими проблемами ви зіткнулися в процесі і чи були серед них пов’язані з новими воєнними викликами?

— Звичайно, проблем вистачало. На першому місці у нас стояла безпека. Якщо лунає сигнал повітряної тривоги, я акцентую на цьому увагу, ми припиняємо урок і зустрічаємося знову, якщо це не затягнеться надовго.

Серед інших проблем — узгодження уроків по часу з дітьми, які виїхали за кордон. Багато з них почали паралельно навчатися в тамтешніх школах. Це стало справжнім викликом — поєднати те навчання з нашим, яке часто-густо збігалося в часі. Тут доводилося якось викручуватися і вмикати свої навички проблем-солвінгу (вміння знаходити рішення складних завдань). Я ставлю себе на місце підліт_ка: ти в іншій країні, ходиш в іншу школу. З одного боку, це дуже важливий елемент соціалізації, з другого — є твоя рідна школа, де ти теж мусиш навчатися. Якщо в уч_нів не виходило приєднатися до уроку онлайн, доводилося адаптовувати уроки, підбирати матеріали так, щоб вони могли зайти, коли їм зручно.

[1] Велику роль у цьому процесі грає гнучкість учител_я й розуміння потреб уч_нів. Я не ставив дедлайнів. Важливо пам’ятати, що дітям потрібні і відпочинок, і якась розрядка. Треба дбати передусім про психологічний комфорт, адже дитину й так вирвано з дому, вона живе зі страхом. Навчальний процес я намагався побудувати так, щоб уч_ні не переймалися навчанням аж так, щоб цей страх був сильнішим за всі жахи, які вони пережили, навпаки, прагнув створити якийсь острівець відволікання і психологічного комфорту.

Кожен онлайн-урок ми завершували спільним селфі. Я робив скріншот, казав: «Це для нашого воєнного журналу. Після нашої перемоги ми з вами згадуватимемо, як проводили уроки». І це їх теж підбадьорювало, коли вони бачили одне одного — це надзвичайні емоції (посміхається).

— На вашу думку, те, що діти мусять навчатися у двох закладах — за кордоном і в рідній школі, — це добре чи можуть бути й негативні наслідки?

— Мої уч_ні, які вже повернулися додому, — це зовсім інші діти, з іншим баченням. Освітні програми, які пропонувалися їм за кордоном, не були важкими, їх адаптували для українських дітей. І вони приїхали впевненішими в собі. Багато моїх уч_нів отримували в закордонних школах високі бали: «Ага, ми і в Європі можемо себе показати!» Адже іноді у нас виникає комплекс меншовартости і думка, ніби наша освіта на низькому рівні.

Я вимірюю освіту не знаннями фактажу чи якоїсь інформації, а життєвими навичками, що їх здобувають діти. Якщо оцінювати цей новий досвід, то він, на мою думку, однозначно позитивний. Звісно, все ще залежить від дитини — наскільки їй вдалося соціалізуватися. Крім того, це навчило їх цінувати те, що вони мали в школі. Тож плюсів набагато більше.

Мінуси стосуються дітей, які через свою травму не змогли адаптуватися, тих, хто поїхали туди не з рідними, а з якимсь керівни_ком. Наприклад, у ситуації, коли мама військова хоче убезпечити свою дитину і відправляє її за кордон з іншою відповідальною за нею особою. Втратити тісний зв’язок із рідними для дітей дуже важко й болісно. Тобто головний мінус — недостатньо комфортне психологічне середовище.

— Нині говорять, що багато україн_ок можуть не повернутися і діти теж залишаться жити в іншій державі. Що ви думаєте з цього приводу?

— У мене тут подвійні відчуття. Мені дуже сподобався вислів, що кож_на україн_ка за кордоном — це посол_ка України. І я цю думку намагався донести своїм учн_ям.

Я не знаю багато випадків, коли діти там залишаються, за кордоном теж важко. Однак ті, хто планують залишитися, — це їхній вибір, а більшою мірою це вибір їхніх батьків. Це все дуже індивідуально, тож я не беруся судити.

— Чи проводяться заходи для соціалізації дітей ВПО у вашому закладі?

— У нашому ліцеї потужно ведеться така робота: організовували спільні шкільні акції, проводимо виховну роботу, години спілкування. З учител_ями теж збирали наради, обговорювали, як працювати з дітьми, у яких може бути ПТСР.

Як учителю-предметнику мені важко було сприяти соціалізації дітей, але влітку я планую запустити проєкти для розвитку уч_нів, незалежно від того, це ВПО чи діти, які жили тут. Мені здається, нам не потрібно зайвий раз нагадувати ВПО про якусь їхню «інакшість». Вони такі самі українські учні й учениці, як інші. І це дуже для них важливо — щоб їх не робили об’єктом жалю, попри їхній бекграунд.

— Розкажіть, будь ласка, більше про ці проєкти, що ви їх плануєте реалізувати.

— Наразі працюємо над концепцією одного з них, це спільний [2] проєкт із Род-Айлендською школою дизайну. Це одна з топових шкіл у світі, яка розробляє дуже круті концепції у сфері дизайну, вони роблять багато речей, проводячи аналогії з природою. Там у мене є знайома викладачка, тож плануємо організувати онлайн-воркшопи для дітей. Це справді унікальні знання і бачення світу від, не побоюся цього слова, найкращих викладач_ів.

Ще я недавно вів перемовини з директором однієї японської компанії про те, як ми можемо підтримати освіту і дітей України. Думаю, цього літа ми організуємо якийсь крутецький проєкт, якраз із залученням дітей із внутрішньо переміщених сімей, які нині мешкають у центрах розміщення.

— Напевно, багато людей, які вимушено опинилися за кордоном, відчули як ніколи доти важливість знання іноземних мов, зокрема англійської, яку ви викладаєте. Чи казали щось про це ваші учні й учениці?

— Серед моїх учениць і учнів багато тих, хто навчається, а дехто вже й працює за кордоном. Вони порівнюють мої методи навчання з іноземними. Кажуть, що багато чого знають, бо я їм це розповідав. Дуже приємно, що український учитель може дати інструменти для дальшого розвитку.

Моя головна мета — дати кожній дитині можливість спробувати себе. Є таке поняття як «олімпіадні» діти і «неолімпіадні». У мене інший підхід, бо кожна дитина — геній. Я запитую в класі, хто хоче взяти участь в олімпіадах, проєктах, і завжди даю можливість спробувати. Якщо в учител_я багато регалій, здобутків, а дитина, яка йде від нього на олімпіаду, посідає нижні місця в рейтингу, багато хто каже: «Це сором для вчителя!» Я ж кажу: «Це про розвиток дитини».

У мене був такий випадок, коли десятикласниця в перший рік опинилася внизу списку. Її це мотивувало, вона дуже цілеспрямована. Наступного року вона ввійшла в трійку переможц_ів. Це для неї був неймовірний прогрес і поштовх! Дуже важливо дати дитині шанс повірити в себе.

Я залучаю дітей до міжнародних проєктів. Мої уч_ні були спікер_ами на конференціях за участю заступника генерального секретаря ООН пана Хохшильда та принца Вільяма. У них далеко не ідеальні знання і говорити на публіку, коли на тебе дивляться представни_ки сотні країн, дуже складно, але воно того варте.

На вебінарах вони можуть розпитувати, наприклад, космонавта з NASA чи поспілкуватися з відомими науков_цями. Так діти розуміють, що у них великі можливості в житті і вони можуть ними користуватися вже тепер.

До речі, цікавий випадок був, коли діти могли в прямому ефірі поставити питання заступникові генерального секретаря ООН. Загалом там були банальні питання на зразок про кліматичне потепління на Землі тощо. А мій семикласник питає: «Якщо було ухвалено заборону на використання касетних і фосфорних бомб, то чому немає офіційної заборони на використання ядерних бомб?» Далі пішли судження про Китай, міжнародну політику і таке інше. Я вже думаю: «Господи, хоч би не сказав нічого зайвого, а то буде зараз міжнародний скандал» (сміється).

— Чи цікавилися ви проблемою гендерної нерівности в освіті та які бачите кроки, щоб її подолати?

— Хочу сказати, [3] що для мене гендерна рівність — це про рівні можливості в рамках різних соціальних ролей. В українській освіті є певні речі, коли у мене виникає питання, чому це не може бути інакше. Наприклад, нині актуальне одне з них: ми знаємо, що є захисники й захисниці України, але чому предмет «Захист України» свого часу викладали тільки хлопцям? Або чому саме дівчата розбирають на ньому основи медичних знань? А може, дівчатам теж цікаво збирати й розбирати зброю та вчитися крокувати. Це обмежує вибір дітей.

Так само якщо говорити про урок праці. У мене є учень в 11 класі, який захоплюється приготуванням їжі, мріє освоїти професію кухаря, і йому вже тепер потрібні ці знання. Та чомусь коли на уроках праці вивчали куховарство, його не запросили, — були тільки дівчата. Йому цікаво це, а не, скажімо, розбирати автомат, хоча останнє, мабуть, краще все-таки вміти всім робити з огляду на останні події.

Я вважаю, в освіті має бути вибір і на рівні програми не повинно бути жорсткого розподілу і нав’язування, кому чим займатися. Є життєві навички, які необхідні всім людям.

— На вашу думку, наша система освіти і суспільство загалом готові до того, щоб освіта в цьому плані змінилася і стала гендерно нейтральною? Ми бачимо, як важко людям розлучатися з гендерними стереотипами. Молоде покоління вже, мабуть, не так зациклене на традиційних ролях жінки й чоловіка, але батьки і вчителі можуть бути консервативнішими в цьому сенсі.

— Мені здається, систему освіти змінити можливо. Це справді тривалий процес — щоб ми звикли до того, що варто уникати стереотипів. Ми вже бачимо певні зрушення, наприклад, у профорієнтації. І тут інструментом змін може виступати мова. Раніше важко було сприймати фемінітиви, часто можна було почути щось типу: «Ну, яка психологиня, якщо я психолог?» Тепер люди потрохи звикають до таких речей на рівні мови.

— Серед педагогічного складу бачимо гендерний дисбаланс, адже в школі працюють переважно жінки. З чим це пов’язано? Чи варто цю ситуацію змінювати і як це зробити?

— Мені здається, ми спостерігаємо певні традиційні образи вчителів і вчительок. Відбувається так звана сегрегація професій. Наприклад, учителі фізичної культури і трудового навчання — це здебільшого образ чоловіка.

[4] Загалом, я не бачу тут якоїсь гострої проблеми, бо велику роль грає соціальний статус учител_я. Якщо поглянемо на розвинуті країни, де цей статус високий, де вчител_і фінансово забезпечені, то там більше людей іде в цю сферу. Якби у нас були вищі зарплати, я впевнений, що тут теж була б війна світів (сміється).

— Тобто через спричинений стереотип, що саме чоловік має більше заробляти, чоловіки не йдуть в цю сферу, бо не можуть забезпечити свою родину в повному обсязі?

— Якоюсь мірою я згоден із цим, це, напевно, один із рушійних чинників. Думаю, якщо взяти будь-яку сферу, вона легко втрачає ось цей поділ на чоловічу й жіночу, коли йдеться про нормальне соціальне забезпечення тощо.

— Яку сферу ви можете навести як приклад?

— Наприклад, професія перукар_я. У моєму дитинстві, пам’ятаю, завжди були жінки-перукарки. Тепер же це розкрутилося, з’явилося багато барберів, і це стало чоловічою професією теж.

Коли я підлітком займався карате, було мало жінок серед тренерів і спортивних суддів. Тепер ця ситуація змінилася. Подивіться, який великий відсоток жінок серед військових ([5] за даними Міністерства оборони України, на початку 2021 року в ЗСУ було близько 57 тисяч жінок, що становить 22,8 % від загальної кількости).

ДЖЕРЕЛО: https://armyinform.com.ua/2021/12/04/skilky-zhinok-vijskovosluzhbovcziv-sluzhat-u-zbrojnyh-sylah-ukrayiny-novi-dani-kadrovogo-czentru/

Я вважаю, що професія не має статі і не залежить від гендерної ролі. Тут мають значення лише професійні якості людини.

— Які потреби в освітян і освітянок нині?

— Мені здається, варто говорити про більшу соціальну підтримку. Вчител_і завжди перебувають під суспільним тиском, на них лежить велика відповідальність. Я пам’ятаю історію, коли переможниця конкурсу «Вчитель року» через сімейні обставини мусила виїхати за кордон. Це викликало суспільну бурю, ніби вона зрадила країну: нікого навіть не цікавило, чому вона це робить, усі сприймали її вчинок суб’єктивно.

Така сама ситуація щодо освітян_ок спостерігалася на початку повномасштабної війни. У соцмережах навіть з’явився пост на зразок: поїхала за кордон — зрадниця, залишилася тут — піддаєш себе небезпеці. Тобто засуджуються будь-які дії. Багато хто з учител_ів дозволяє собі в соцмережах «указати напрямок русского корабля». Це емоції, і з ними теж треба якось жити і якось їх випускати. Однак суспільство не завжди може це пробачити.

— Які у вас плани після нашої перемоги? Що треба змінити, покращити в освіті на місцях? Що будете реалізовувати у зв’язку з новими воєнними викликами?

— Після війни доведеться багато чого відновлювати. Досвід, який тепер здобувають учител_і й виховател_і, дуже цінний на міжнародному рівні. Мене вже кілька разів запрошували на міжнародні зустрічі, щоб розповісти, як учител_і в Україні працюють в умовах війни.

Буде велика робота над помилками у сфері освіти. На мою думку, одна з причин цієї війни — великі провали в освіті, які були перед цим, і їх треба негайно виправляти. Маю на увазі і програму, і розуміння освіти як такої, і виховання людини, яка любить свою країну. За 30 років в Україні мало порушували питання патріотичного виховання. У нас дуже зневажливо ставилися до предмету «Захист Вітчизни», нині «Захист України».

Велику увагу слід приділити концепції «навчання протягом життя». Є дві схеми освіти. Перша така: одну частину життя людина вчиться, іншу — працює. Це було актуально у ХХ столітті, але у ХХІ столітті це не працює. Сучасна людина повинна навчатися і розвиватися все своє життя. В англійській мові є поняття reinvent yourself, що означає перевідкрити самих себе. І це треба робити кожні 5–10 років. Після війни буде саме той етап, коли ми перевідкриватимемо себе в освіті.

Нині у нас діє реформа — Нова українська школа, наступного року діти, які починали вчитися за новою програмою, перейдуть у п’ятий клас. Для освіти це теж виклик — як далі втілювати реформу в умовах, які ми склалися.

Тому після війни у мене великі плани, адже доведеться реалізовувати багато проєктів, розповідати всьому світові про те, які ми класні, використати вікно можливостей, яке вже відчиняється для українців і українок. Про нас нарешті почув світ, і ми повинні цим максимально скористатися!

===

Освітяни й освітянки під час війни стали надійним тилом української армії. Будівлі шкіл, садочків, ліцеїв — притулки для тисяч тимчасово переміщених осіб. А вчитель_ки, вихователь_ки й педагоги_ні з початком повномасштабного вторгнення поєднують онлайн-уроки з волонтерством, чергуванням на блокпостах і навіть з військовою службою. Ця серія інтерв’ю покликана показати, як вдається освітян_кам із різних регіонів України працювати в умовах війни, що вони роблять для перемоги та як при цьому вирішують проблеми гендерної нерівности.

Серію підготовлено «Гендер в деталях» за підтримки Швейцарії в межах Швейцарсько-українського проєкту DECIDE, що його впроваджують Консорціум ГО DOCCU та PH Zurich.

11 липня 2022
Поширити в Telegram
578
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
«В освіті має бути гендерний нейтралітет»: Олена Стрельченко, директорка ЗДО «Пролісок» Визирської сільської ради на Одещині
Робота з дошкільнятами під час війни — один із найбільших викликів для системи української освіти. Навчальні заклади повинні або мати укриття, які відповідають усім нормативам, або ж мусять переводити освітній процес в онлайн-режим. Це два головні завдання для виховател_ьок дитячих садків. Як їм вдається з цим упоратися, а ще одночасно волонтерити, допомагати ВПО, бути включеними в розвиток освіти в Україні та впроваджувати гендерні підходи — про це все розповіла директорка закладу дошкільної освіти на Одещині Олена Стрельченко.
«Жінок в освіті більше, ніж чоловіків, але жінкам важче»: Ольга Осташ, завідувачка Маріямпільської філії Дубовецького ліцею на Івано-Франківщині
В Ольги Осташ 31-річний стаж роботи в освітянській сфері. За цей час вона побувала на різних сходинках кар’єрної драбини. Нині пані Ольга завідує Маріямпільською філією Дубовецького ліцею на Івано-Франківщині. Як невеликий заклад освіти функціонує в нових воєнних реаліях, як вдається знаходити опору й підтримку серед односельчан_ок, як виховується патріотизм і любов до свого села серед школяр_ів та як у маленькому населеному пункті сприймають перші кроки на шляху до гендерної рівности — про це в розмові з Ольгою Осташ.
«Держава, як і діти, народжується в муках»: Мар’яна Палагнюк, директорка комунальної установи «Інклюзивно-ресурсний центр» Галицької міської ради
У 2018 році в Україні почали створювати інклюзивно-ресурсні центри для дітей з особливими освітніми потребами. Фахів_ці, які працюють у цих центрах, у воєнних умовах не просто виконують свої основні функції, а й узяли на себе нові виклики. Серед таких людей — Мар’яна Палагнюк, директорка одного із закладів на Івано-Франківщині. Як психологи_ні, котрі досі працювали тільки з дітьми, навчилися допомагати дорослим людям з травмами й горем? Як вони працюють з дітьми в таких умовах і водночас щодня думають про розвиток закладу й громади?