11 липня, 2020

Уривок з книги «Бійцівський клуб феміністок»

25 червня 2020
Поширити в Telegram
67

Придбати книгу можна на сайті видавництва «Віват».

***

Повернімося до початку.

Бійцівський клуб феміністок було засновано 2009 року, але ми не претендуємо на звання першої групи жінок, які збиралися в тісній квартирі, щоб поскаржитися на роботу. У часи молодості моєї мами ці групи, які збиралися щотижня, називалися групами для підвищення самосвідомості: жінки, поки чийсь чоловік був у від’їзді, зустрічалися, щоб запитати одна одну: «Що ти думаєш про хатні справи? Що хочеш робити в житті? Чи хоч раз ти симулювала оргазм?»

Такі групи стали основою жіночого руху другої хвилі: видання підпільних газет, лобіювання політики й організація численних протестів. У редакції «Ледіс Гоум Джорнел» організували сидячий протест, вимагаючи жінку-редактора; на Волл-стрит жінки освистували чоловіків; на конкурсі «Міс Америка —1968» протестувальники кидали бюстгальтери, корсети й взуття на високих підборах у «Смітник свободи» *. Групи мали чудову тактику і, хоч багато в чому не погоджувалися, поділяли віру в те, що жінки — «фактично найцікавіші люди» (так формулює організаторка Кеті Сарачайлд, яка була членкинею групи «Радикальні жінки Нью-Йорка» і вигадала фразу «Потужна сила сестринства»).

Мій власний Бійцівський клуб феміністок було створено одного дня на горішньому поверсі мангеттенського «Макдональдзу», над молочними коктейлями та картоплею фрі. Тоді клуб складався лише з трьох жінок, кожна з яких обіймала незначну посаду на телебаченні. Сталося це невдовзі після того, як Барак Обама забезпечив собі президентство, а в Конгресі не з’явилося жодної жінки (уперше з 1978 року). Це сталося того самого року, коли Девід Леттерман зізнався, що спав зі своєю помічницею; коли аналітика американського спортивного каналу ESPN звільнили за те, що мав стосункиз молодим працівником; Кріса Брауна звинуватили в нападі на тодішню дівчину, Ріанну.

Ці скандали були тлом, але каталізатор був особистим. Одна з жінок, наукова співробітниця, понад рік виконувала обов’язки, що вдвічі перевищували її задекларовану ставку, — але без підвищення і компенсації. (Коли вона просила про підвищення, їй відповідали, що «не на часі».) Інша жінка, пропрацювавши чотири роки помічницею, таки отримала «підвищення», але без підняття зарплати й без прямого началь ника. Тепер вона сиділа в комірчині без вікон, яку називал «клофіс», поряд із кімнатою для пошти, де головний бос тримав одяг із хімчистки. Щоб позбутися клаустрофобії, вона почепила на стіну наклейку із зображенням Карибського узбережжя.

«Ми відчували, що застрягли, і нам бракувало засобів вибратися назовні, — пояснювала вона згодом. — Ми не мали контактів, не мали наставників. І, гадаю, ми рано усвідомили, що — у нашому офісі точно — чоловіча думка важила більше».

Перші офіційні збори відбулися в п’ятницю у квартирі батьків господині «клофісу», яких вигнали до спальні (до ванної кімнати ми ходили навпочіпки). Того вечора нас зібралося з десяток, тож ми голосували за назву групи. (Серед відкинених назв були: «В.А.Г.І.Н.А.», відхилена через вузькість, і «Зграя кицьок», яку ветували через котячу конотацію.) Ми мали вигадати щось, що можна було б читати вголос, щось написане жінкою, про жінку або про те, що надихатиме жінок. Була запланована вечеря, але за умови, що ми не їстимемо «як дівчата». Нам наказали прийти голодними.

Більшість присутніх ніколи раніше не зустрічалися: ми були такою собі мішаниною друзів друзів, знайомих і колег. (Мене відрекомендували через наставницю, яка товаришувала з матір’ю господині дому.) Але ми всі були приблизно одного віку, працювали творчо й були десь на однаковому рівні розвитку кар’єри. Нас поєднували певні нью-йоркські неврози. У кожної були привілеї: ми були випускниці коледжів і мали пристойні помешкання, що цілком могли вмістити всю групу. У нас була друга й третя роботи, але причиною зібратися стала змога наполягати на тому, що ми справді хотіли робити.

Та попри все було відчуття, що до певного моменту — коли сиділи півколом, напихаючи рот сиром, — ми були самотні. Більшість із нас ніколи не обговорювала подібних питань відкрито. Багато хто запитував себе, чи не ми самі — частина проблеми. Ми не були зовсім наївні: знали, що сексизм існує.

Але то була його інша форма — не така помітна, більш дружня, але й підступніша.

Як, хотіла знати одна жінка, вона може змусити чолов’ягу, який завжди переривав її на нарадах, замовкнути й при цьому щоб ніхто не подумав, що вона захищається або надмірно чутлива? Що можна зробити, запитувала інша, якщо її ідеї презентує колега-чоловік, не зазначаючи її авторкою? Жоден із цих випадків не був прикладом страшенної несправедливості. То були дрібні витівки, до яких часто вдавалися хлопці, які нам подобалися. А проте це було частиною проблеми. Прибрати надто просто. Але як працювати разом, щоб про це повідомити? Ми не казали цього вголос, але я думаю, що кожна того вечора покинула зустріч із полегшенням. Дякувати Богові, міркувала кожна, я така не одна. Ми зробили те, про що феміністки генерації моєї матері завжди говорили: «Ми усвідомили, що наші проблеми колективні. І якщо вони колективні, то так, ми можемо виступити проти них — адже за нашими спинами є й інші жінки, готові підтримати».

Ворог:

ПЕРЕРИВАЧ

Пригадаймо один епізод з історії поп-культури: 2009 року Каньє Вест * видерся на сцену під час вручення премії «Ем-ті-ві Відео М’юзік», вихопив із рук Тейлор Свіфт ** мікрофон і розпочав монолог.

Таке явище відоме більшості жінок. Ми говоримо й чуємо, як наш голос заглушено чоловічим.

Ми прибігаємо з ідеєю — можливо, дещо несміливо, — і тут своєю міццю нас перериває чоловік. Ми, можливо, маємо розум, зате він має голосові зв’язки, — відтак змушує нас принишкнути й утратити впевненість. Дослідження свідчать, що переривач існує: на професійних зустрічах чоловіки говорять більше за жінок, переривають частіше і, коли жінки говорять, їх переривають удвічі частіше як чоловіки, так і жінки (і навіть частіше, якщо жінка, яка говорить, не біла).

*

ПРИЙОМИ БОРОТЬБИ

Це вербальний еквівалент двох автівок, які мчать одна на одну з максимальною швидкістю, доки котрась (чоловіка) не зверне. Ваше завдання — залишатися сильною та просто говорити. Не подовжуйте пауз. Зберігайте динаміку. Байдуже, навіть якщо чоловік розмахуватиме руками, підвищуватиме голос, соватиметься в кріслі, не припиняйте говорити. Вдайте глуху, якщо треба; воно того варте, якщо допоможе донести свою думку. Усе зводиться до того, щоб не дати чоловікові вставити слово, натомість діяти так, наче ви найкрутіша особа в цій кімнаті. Так, і ще погляд навскіс, що немов промовляє: «НЕ СМІЙ МЕНЕ ПЕРЕРИВАТИ!» Звісно, ви можете гукнути чоловіку: «Агов, Бобе, я ще не завершила. Дай мені ще одну секунду». Але уявіть лише на мить, наскільки ліпше було б, якби хтось перервав мовця від вашого імені. Це ми називаємо «переривачка» або «переривання переривача від імені жінки». Якщо з вуст іншої жінки чуєте ідею, яка, на вашу думку, слушна, підтримайте її: «Зачекай, може, дозволиш їй завершити?» Коли ви бачите, що жінка не може й слова в розмову вставити, утрутьтеся й запитайте: «Неллі, а що ви думаєте з цього приводу?» Ефект буде більш очевидний, ніж можете подумати, — і ви утвердите себе як командну гравчиню.

Під час одного з досліджень науковці виявили, що на нарадах чоловіки фізично нахиляються більше, ніж жінки, через що їх, імовірно, переривають менше1 (Ліндон Б. Джонсон славився нахиляннями). Інші методи затвердження вашого фізичного простору, коли хочете сказати щось важливе: сидіти за столом, а не в задній частині кімнати, показувати на когось, підводитися, класти руку на стіл, установлювати зоровий контакт.

Бонусна порада: чоловіки часто приходять на нараду раніше, щоб зайняти вигідне місце. Загалом, усістися якомога ближче до місця, де ведуть важливі розмови або ухвалюють ключові рішення, — ідея непогана.

Якщо маєте владу, встановіть правило, яке забороняє переривати. Люди не переривають — і це політика, — поки інші висловлюються, а ті, хто намагається перехопити мікрофон, будуть присоромлені. Якщо є потреба, залучіть інструмент початкової школи — «палицю для розмов». Можете сміятися, але менеджерка Ґуґлу, у команді якої сімсот людей, каже, що використовує цей метод.

Придбати книгу можна на сайті видавництва «Віват».

25 червня 2020
Поширити в Telegram
67
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою