Якими мають бути норми захисту й допомоги постраждалим від сексуального насильства?

Прожити травму: як суспільство має працювати з постраждалими від сексуального насильства

Сексуальне насильство — злочин. Однак в Україні досі не вироблено норми правозахисного процесу, у якому постраждалі точно можуть розраховувати на правосуддя, розуміння, чутливість. На жаль, ця тенденція зберігається і після початку повномасштабного вторгнення. Тобто навіть у ситуації, коли у воєнних злочинах ми обвинувачуємо росію / російських військових / росіян, винними у воєнних злочинах сексуального насильства часто однаково вважають постраждалих.

Міжнародне право, зокрема міжнародне гуманітарне право, — складна й нова для більшости українських адвокаток і адвокатів сфера, і це велика проблема. Розібратися з геноцидальними намірами, сексуальним насильством у контексті злочинів проти людяности, розуміти практику Міжнародного кримінального суду, допомогти державі збирати докази і обрати правильну стратегію в притягненні до відповідальности винних усіх ланок, добитися відшкодувань чи репарацій для постраждалих — це завдання із зірочкою.

Так само непростий виклик для всього суспільства, яке потерпає від російської агресії, — тренування чутливости та розуміння своїх, особливо постраждалих від сексуального насильства.

Будьмо чесними: проблеми з обвинуваченням постраждалих старі як світ. З останнього нагадаю жахливу історію обвинувачень молодої дівчини, яку вчитель зґвалтував на випускному вечорі в Кривому Розі рік тому (справу вела членкиня «ЮрФем», адвокатка Тамара Бугаєць)^[1]; історію жінки, яку намагалися зґвалтувати в потязі^[2], чи обурливу історію з Кагарлика^[3].

Раніше членкиня «ЮрФем», кандидатка юридичних наук, доцентка кафедри кримінального права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого Олена Харитонова пояснювала, як гендерна оптика в кримінальному праві, а саме в контексті злочинів сексуального насильства, може допомогти змінити ці «дискурсивні практики» (за Мішелем Фуко) на якість розслідувань і попередження таких злочинів. Харитонова пише: «розуміння того, що у структури суспільства вже вбудовано механізми нерівности щодо розподілу влади й ресурсів, є основою для конструювання правових інструментів, покликаних протидіяти гендерному насильству»^[4].

Таке розуміння закладено в багатостраждальну Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульську конвенцію). Ратифікація і майбутня імплементація цього документа в Україні повинні пришвидшити гендерний мейнстримінг у розслідування злочинів гендерно зумовленого насильства та ефективне запобігання їм.

Звичайно, в умовах війни ситуація змінюється і не завжди правоохоронні органи мають можливість запобігти такому злочину. Проте ставлення до постраждалих і поліції, і суспільства взагалі має і надалі змінюватись!

«На відміну від замовчуваного десятиліттями злочину масових зґвалтувань і сексуальної наруги вояків над цивільними жінками часів Другої світової війни, нині вже почалися кримінальні розслідування цих випадків, проблема набрала суспільного розголосу і є надія на покарання винуватців. Коли ці травмовані жінки відчують і повірять, що наше суспільство готове їх почути і зрозуміти, не засуджуючи, вони самі розкажуть свої страшні історії.

Однак дослідницям важливо також проаналізувати, як пережите змінило життя не лише самих жінок, а і їхні громади, як громади змогли інтегрувати цю травму, щоб відновити свої соціальні мережі (родинні, сусідські, дружні)», — одразу дві важливі думки в цитаті зі статті Оксани Кісь про жіночі досвіди в цій війні.

Поки що і з вірою постраждалих у те, що їх почують, і з готовністю громад прийняти й зрозуміти цю травму, спрямовану і на них теж як членів/-кинь спільноти (знову ж таки, громади чи взагалі українців/-ок) дуже складно. Інколи ця стіна здається непробивною: постраждалі намагаються забути свою травму, втримати її в собі і зробити все, щоб не дізналися ні рідні, ні сусіди, ні поліція.

Насильство як прояв влади і дисциплінування

Яка природа сексуальних злочинів? Французький філософ Мішель Фуко через складні філософські й соціологічні конструкції пояснив, як пов’язані концепції влади і насильства^[5]. Якщо спрощувати, то сексуальне насильство зазвичай має на меті не задовольнити сексуальну потребу, а встановити владу над конкретною особою чи певною групою осіб через неї (її сім’єю, громадою, етнічною групою, наприклад). У таких умовах тотального контролю і влади немає місця бажанню чи вибору.

У цій ситуації всі ми мали б стати опорою й підтримкою для постраждалих (в ідеальному суспільстві), але тут вмикається інший тип влади, що його теж описав Фуко, де ми, українське суспільство, з позиції влади тих, з ким персонально цього не сталося, починаємо карати постраждалу. Фрази типу «а чого ж вони до тебе пішли?» або «чого з іншими такого не сталося, а тільки з тобою? Може, ти їх сама покликала?» — це ніщо інше, як прояв фукіанської концепції «дисциплінарної влади» над постраждалою. Сюди можна віднести і шпильки від односельчан, і некоректні й абсурдні питання медиків, журналістів, поліції, і багато інших необдуманих слів та дій.

Інколи на постраждалих навіть вішають ярлики колаборанток. Відомий пасаж у телеграм-каналі «Дії», що починався зі слів «вагітна від рашиста і вважає себе королевою села» — це не помилка чи висловлення якихось окремих адмінів/-ок каналу, на жаль, це ширше сприйняття. І хоча пізніше «Дія» вибачилася за некоректну поведінку, важко повірити, що призма сприйняття постраждалих змінилася.

Скріншот повідомлення в телеграм-каналі «Дії»

А мала б, адже в практиках міжнародних судів і трибуналів чітко передбачено: згоди як такої в умовах окупації і збройної агресії не існує. Нашим юристкам і юристам треба буде доводити не відсутність згоди конкретної постраждалої (як це в мирному житті), а наявність ситуації примусу (coercive environment — середовище примусу).

Окупація — це середовище примусу

На жаль, сексуальне насильство як спосіб ведення війни існує тисячоліттями. Нам пощастило жити в час, коли насильство принаймні визнано злочином і є вже певна практика в його розслідуваннях за підсумками збройних конфліктів 1990-х і 2000-х.

Наприклад, у справі «Прокурор проти Домініка Онґвена»^[6] Міжнародного кримінального суду (Prosecutor v Ongwen) командира звинувачували в багатьох злочинах сексуального характеру. За його наказом викрали й силоміць утримували сімох молодих жінок у віці 15–19 років, які були його «дружинами». У їхні «обов’язки» входили не лише регулярні сексуальні акти, а й доглядова праця в домі (прибирання, готування, прання тощо). За невиконання наказів їх могли побити і навіть убити, як і за спробу покинути той будинок.

Під час тривалого судового процесу одна з постраждалих жінок сказала: «Протягом восьми років він мене ні до чого не примушував. Ми жили як чоловік і дружина». Такі свідчення МКС не взяв до уваги: існувало середовище примусу, а отже, це був злочин сексуального характеру.

Ба більше, суд зазначив, що це лише підтверджує «інституціоналізовану природу зґвалтувань» (institutionalised nature of the rapes), адже йшлось про виконання «ролі дружини». Мені цей висновок знову перегукується з працями Фуко: якщо влада і контроль встановлюються надовго й акти насильства повторювані, це лише інституціоналізує насильство й поширює його на інші сфери людського життя.

Найголовніше для нас у пошуку аргументів для українського суспільства — це однозначний висновок суду: в обставинах примусу не може йтися про «добру волю», згоду на стосунки чи будь-які інші ознаки партнерських сексуальних стосунків. Це воєнний злочин, де є конкретна постраждала, навіть якщо комусь здається, що це зрадниця, яка погодилась на стосунки з ворогом.

Таких самих висновків дійшов Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії, коли свідчення молодої боснійської мусульманки, відомої як «Свідок 87» розкрили весь жах і глибину контролю й влади, що їх встановлювали над постраждалими жінками^[7].

Вони жили в рідному місті, в незамкнутому будинку, інколи навіть ходили в кафе разом із ворожими військовими, але жах, який з ними відбувається, — це і є воєнний злочин. Дівчина розповідала, як виконувала домашню працю, як самостійно знімала одяг, коли їй наказували це зробити, який тотальний контроль над нею й іншими дівчатами мали військові, котрі їх утримували (так, утримували, попри незамкнені двері).

Сербські військові, пізніше визнані винними в численних воєнних злочинах

Зоран Вуковіч і Радомір Ковач оскаржували свої вироки, наполягаючи, що «Свідок 87» і інші дівчата були в них закохані і ніколи не заперечували проти сексуальних актів. У рішенні Апеляційної палати Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії 2002 року суд пояснив, що застосування сили й ситуація примусу унеможливлюють надання згоду, водночас відсутність прямого застосування сили не означає наявність згоди, бо в ситуації примусу є «багато інших чинників», які не дозволяють говорити про секс за згодою^[8]. Окремо суд зазначив, що примушування до ведення спільного побуту визначається як сексуальне рабство^[9].

Міжнародне правосуддя пишається тим, що розслідування воєнних злочинів, злочинів геноциду, злочинів проти людяности, а особливо злочинів сексуального насильства від доведення «примушування» перейшли до доведення «середовища примусу». Нам залишається лише спробувати скористатися цими напрацюваннями й розбудовувати для українок/-ців новий наратив.

Як заохотити постраждалих і забезпечити їм чутливі послуги? Чого треба навчитися просто зараз?

Навчитися впроваджувати «тверді» механізми фіксування воєнних злочинів — це питання часу, і в мене немає сумнівів, що наші фахівчині/-ці навчаться добре це робити. Головне — не забувати про «м’які» підходи: будь-які послуги, допомога чи підтримка, що їх надають постраждалим, мають бути чутливі до ситуації, з розумінням того, які жахливі події пережила людина.

Роботі правоохоронних органів та інших спеціалісток/-тів, які документують злочини сексуального насильства, може суттєво допомогти Міжнародний протокол із документування й розслідування сексуального насильства в конфлікті, що його підготували за підтримки ООН і переклали українською^[10].

Детальні рекомендації з опитування постраждалих, які містять також інформацію з Міжнародного протоколу та з Кримінально-процесуального кодексу України в коротку пам’ятку сформували експертки нашого аналітичного центру «ЮрФем».

Крім багатьох робочих порад, у Міжнародному протоколі зафіксовано засадничий наскрізний етичний принцип — «зобов’язання щонайменше не завдавати шкоди. Це означає, що спеціалісти-практики повинні повністю усвідомлювати можливі негативні наслідки від документування свідчень на постраждалих та інших свідків, ширшу спільноту і самих слідчих; бути готовими до шкоди, яку можуть завдати такі наслідки; вжити заходів, щоб запобігти такій шкоді або мінімізувати її».

Той самий принцип можна спробувати застосовувати і в суспільстві загалом: ми майже точно не знаємо, що сáме людина переживає в окупації, за яких обставин вона (не) вчиняє ті чи ті дії, тому, мабуть, не варто свою картину світу приміряти на цих людей, слід натомість керуватися принципом «не нашкодь». Це поки що найважче завдання.

Які інструменти є зараз? «Розробки ЮрФем»

Кінець березня — початок квітня 2022 року було сповнено шоку, злости і бажання помсти. Та поки всі навколо намагаються дотягнутися до кривдника, треба допомагати постраждалій. Із такою мотивацією ми в Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» запустили 5 квітня лінію правової допомоги «ЮрФем: підтримка». Зібрали групу адвокаток і адвокатів, які спеціалізується на справах, пов’язаних із сексуальним насильством, і запропонували безоплатну допомогу всім постраждалим.

Послуги, які надає постраждалим «ЮрФем: підтримка»

Звичайно, після того посипалися дзвінки від українських і міжнародних ЗМІ, які прагнули історій, деталей, імен, населених пунктів, постраждалих, але це вже інша історія.

Злочини сексуального насильства мають каратися завжди і за будь-яких обставин. Щоб стати частиною цього процесу, ми розширили перелік послуг «ЮрФем: підтримка». Стало зрозуміло, що допомогти чи хоча б заохотити постраждалих від воєнних злочинів звертатися по допомогу не вийде, якщо сексуальне насильство залишатиметься прихованим і стигматизованим злочином, коли постраждалій доводиться проходити десять кіл пекла ще до того, як у поліції приймуть її заяву. Ми вирішили, що у фокусі триматимемо всі види сексуального насильства, незалежно до того, хто, де й коли його вчинив.

Звичайно, для наших адвокаток велика різниця , воєнний злочин це чи ні, адже застосовуються різні механізми, різні підходи. Зрештою, навіть терміни давности мають велике значення (у випадку воєнних злочинів їх немає). Проте за суттю цього злочину всі потерпілі потребують допомоги, і ми готові її надати.

Плакат «ЮрФем: підтримка»

Ми запартнерилися з різними ініціативами (БФ «Сильні», ГО «Дівчата», SaveWomenHub, порталом «Психічне здоров’я для українців» та іншими), які в різних регіонах надають психологічну допомогу й підтримку. І багато постраждалих користуються цією нагодою: після консультації ідуть на терапію і намагаються спочатку допомогти собі там. У таких випадках наші адвокатки завжди кажуть, що повернуться до правової частини відновлення справедливости, щойно людина буде готова. На щастя, ініціатив, які пропонують допомогу, багато.

Проте для того, щоб іти глибше і говорити не лише з постраждалими, а й з тими, хто їх оточує і часто стримує від пошуку допомоги, треба шукати інші шляхи. Для роботи з професійними спільнотами, зокрема з правоохоронними органами, мої колежанки постійно готують нову аналітику, висновки, пропонують різні теми навчальних заходів.

Для комунікації з ширшою аудиторією шукаємо нові канали, один із них — співпраця з Rakuten Viber. «Від початку повномасштабного вторгнення ми в українській команді Rakuten Viber повністю перемкнулися на підтримку ініціатив, які допомагають українцям під час війни. “ЮрФем” працює над допомогою постраждалим від сексуального насильства, яка, на жаль, нині ще актуальніша і про яку в суспільстві не звикли говорити. Ми сподіваємось, що завдяки розголосу ті, хто потребують юридичної допомоги, зможуть її отримати», — коментує PR-менеджерка Rakuten Viber в Україні Олександра Колеснікова^[11].

Канал «Розкажи ЮрФем» у Viber

Команда Viber розмістила нас у вкладці «Корисне» в месенджері, який торік було встановлено на 97 % всіх смартфонів українців/-ок^[12]. На цій вкладці можна одним кліком перейти на наш верифікований канал. Запрошуємо і вас підписатися.

Ми свідомі, що сексуальне насильство — це не та тема, про яку людині захочеться почитати для загального розвитку, щоб відпочити чи розслабитись. Статистика каналу показує дуже великий відсоток відписок. Проте ми сподіваємось, що постійна присутність десь у видимих місцях камінчик за камінчиком розбиватиме стіну сорому й осуду, за якою опиняються постраждалі.

Насправді канал може бути цікавим і тим, хто знає багато про сексуальне насильство і не обвинувачує постраждалих. Ми публікуємо актуальні новини з теми, пропонуємо алгоритми дій для різних випадків, пояснюємо, як можна допомогти постраждалим, зокрема дітям, розповідаємо про нюанси фіксування доказів і, звичайно, пропонуємо допомогу.

Окремо хочеться згадати про стікерпак, який, за задумом, має бути цифровим аналогом флаєра, що їх ми звикли роздавати людям. Людина може бути далеко, і стікер з необхідною інформацією стане зручним способом пояснити, що допомога близько і вона реальна.

Стікерпак «ЮрФем: Підтримка» у Viber

Післямова

«Коли зґвалтування чи інше сексуальне насильство відбувається під час війни, коли жінку ґвалтують на очах у її чоловіка, дітей, батьків — це ефективний і підготовлений інструмент війни, це ще одна зброя. Тому що таким чином військові знищують суспільні зв’язки, структуру суспільства, родину. І коли військові ґвалтують жінок, чоловіків і дітей, вони роблять це не для того, щоб отримати сексуальне задоволення, а щоб показати, що в них є влада і сила ментально знищити свою жертву. Принизити, щоб порушити здатність людей опиратися, щоб громада не могла чинити опір ворогу. Я спілкувався з кількома жертвами такого насильства в Україні. І я думаю, що те, що нині відбувається в Україні — усі ці зґвалтування, те сексуальне насильство, що чинять щодо жінок і дітей, — це справжній інструмент і зброя війни. Це війна, яка відбувається на тілах жінок», — каже в інтерв’ю лауреат Нобелівської премії миру 2018 року гінеколог Деніс Муквеге^[13], який допомагав жінкам, зґвалтованим під час конголезьких воєн.

У резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» наголошено, що війни і збройні конфлікти завжди спричиняють підвищення толерантности до насильства в усіх сферах життя (навіть у регіонах, далеких від безпосередньої зони бойових дій), роблять суспільство наелектризованим^[14].

Ми допомагаємо жінкам, які пережили різні види сексуального насильства: і внаслідок війни, і не тільки — і це наш внесок у протистояння наративам звідти, з-за «порєбріка», де насильство, зокрема сексуальне, абсолютно нормалізоване.

Ми далі працюємо над каналом, де збираємо всю актуальну й корисну інформацію про сексуальне насильство, готуємо нові освітні продукти про сексуальне насильство для професійної спільноти, публікуємо короткі пам’ятки з Міжнародного протоколу документування випадків сексуального насильства, які мають допомогти правоохоронним органам, а тимчасом адвокати/-ки продовжують працювати з постраждалими, котрі звертаються по допомогу.

Сподіваємося, таких місць, як наша «ЮрФем: підтримка», що стала місцем довіри, підтримки й допомоги, буде більше й більше. Уся Україна повинна стати таким місцем — дружнім і чутливим до всіх, хто постраждали від різних злочинів. Це буде максимальною Перемогою над усім російським.