Сексуальне насильство під час війни: що ми знаємо і як можемо протидіяти?

Сексуальне насильство — інструмент війни, яким російські окупанти намагаються завдати шкоди українському населенню, придушити спротив та демотивувати армію. Одні історії про зґвалтування стали відомі після деокупації населених пунктів, інші нам ще доведеться почути після звільнення східних регіонів України. Проте подекуди жінки й чоловіки, навіть перебуваючи на окупованих територіях і в зоні бойових дій, шукають можливости розповісти про насильство, вчинене військовими рф.

Ілюстрація Олени Іванків

Важливо розуміти, що сексуальне насильство — це не тільки зґвалтування. Це будь-які дії сексуального характеру, вчинені без згоди однієї зі сторін. Сюди належать примусові оголення, примус дивитися на сексуальну наругу, сексуальне рабство, проституція, каліцтво статевих органів тощо. Усі перераховані дії — воєнний злочин, порушення законів і звичаїв війни.

Альона Кривуляк, директорка департаменту Національних гарячих ліній і соціальної допомоги «Ла Страда — Україна», зазначає, що багато тих, хто пережили сексуальне насильство з боку окупантів, наразі відкинули цю травму на другий план. Поки що вони задовольняють базові потреби або вирішують нагальні проблеми: переїзд, адаптація, отримання гуманітарної допомоги, працевлаштування тощо.

Що відомо про злочини російських окупантів

З перших днів повномасштабного російського вторгнення в Україну почали з’являтися новини про те, що солдати рф ґвалтують жінок, чоловіків і дітей. Сексуальне насильство на окупованих територіях має масовий характер, але поки що порахувати кількість випадків неможливо.

Такі організації, як ООН, Human Rights Watch і La Strada — Ukraine, документують сексуальне насильство в Україні.

«Випадки, які ми задокументували, показують неймовірну навмисну жорсткість і насильство щодо мирних жителів України. Зґвалтування, вбивства та інші насильницькі дії щодо людей, які перебувають під окупацією російських сил, повинні розслідуватися як воєнні дії»,

— заявив Г’ю Вільямсон, директор Human Rights Watch у Європі й Центральній Азії.

Через те що бойові дії тривають, а багато міст і селищ досі окуповані й ізольовані, документувати всі твердження про насильство та отримати нові свідчення постраждалих важко. Повідомлення про звірства щодо цивільних надходять від людей, які змогли покинути захоплені території або після звільнення певних районів.

На початку березня міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба розповів про численні випадки сексуального насильства в окупованих містах. Після цього українські депутати теж почали повідомляти, що російські солдати навмисно і цілеспрямовано стріляли в жінок та дітей, бо Україна не здалася. За їхніми словами, що жінки різного віку — від наймолодших до літніх — зазнавали групових зґвалтувань, а іноді після цього їх убивали.

Оприлюднені у ЗМІ випадки вражають жорстокістю і нелюдськістю: окупанти вбивали чоловіків і ґвалтували їхніх дружин у сусідній кімнаті, змушували людей дивитися на насильство над їхніми рідними тощо. Дехто з жінок і неповнолітніх дівчат завагітніли внаслідок сексуального насильства, вчиненого окупантами.

На «гарячу лінію» психологічної допомоги надходять повідомлення про зґвалтування дітей — і дівчаток, і хлопчиків. Часто від отриманих травм діти гинуть, а насильство навмисно чиниться на очах батьків. Прикметно, що сексуальне насильство росіяни чинять і з чоловіками, і з літніми людьми.

Людмила Денісова, яка з березня 2018 року до травня 2022 року виконувала обов’язки уповноваженої з прав людини, говорить, що рф використовує зґвалтування і сексуальне насильство в інших формах як тактику ведення війни, систематично, повсюдно і з приголомшливою жорстокістю. Тому ці випадки не можна пояснювати хибами окремих людей. Окупанти також вихваляються своїми звірствами перед родичами й друзями в росії, про це свідчать розмови, які перехоплює Служба безпеки України.

Дехто з дружин окупантів підтримують і заохочують їх чинити звірства. Записана розмова, де дружина військового рф «дозволяла» йому ґвалтувати українських жінок за умови, що він користуватиметься презервативами і нічого їй не розповідатиме. Дружина іншого окупанта детально описувала йому, як і сама хотіла б долучитися до знущань: калічила б жінкам статеві органи та вирізала б зірки на спинах.

Навіщо військові ґвалтують цивільних людей

У Міжнародному протоколі з документування й розслідування сексуального насильства в конфліктах виділяють мотиви агресора, серед яких — досягнення воєнних цілей. Ідеться про те, що подекуди сексуальне насильство набирає масового характеру, і тоді воно вважається частиною широкомасштабного нападу на мирне населення або є актом геноциду. Такі злочини можуть здійснюватися за прямого чи непрямого наказу командування, а також коли командири систематично «заплющують очі» на порушення правил їхніми підлеглими.

Крім того, сексуальне насильство може застосовуватися для послаблення громади і здобуття контролю над нею. Воно може бути формою катувань, застосовуючи яку агресор прагне покарати, принизити або залякати постраждалих чи змусити їх видати якусь інформацію.

Прикметно, що сексуальне насильство, вчинене над цивільними, може виступати нагородою для солдатів. А ще це метод, завдяки якому бійці стають співучасниками злочинів, і відтоді вони прив’язані до групи.

Дара Кей Коен, авторка книжки «Зґвалтування під час громадянської війни» (Rape During Civil War), пише, що іноді в збройних конфліктах групові зґвалтування стають своєрідним ритуалом, покликаним привчити бойовиків-початківців до насильства. Це особливо актуально в патріархальних суспільствах, де зрілість і мужність асоціюються з насильством і домінуванням.

Дослідниця зазначає, що зґвалтування часто використовують як форму насильницької соціалізації у тих військових формуваннях, які не добровільні, а сформовані через примусовий призов. Серед військових, які створюють армії з власного бажання, зґвалтування як метод ведення війни куди менш поширені.

Серед особистих чинників можна назвати те, що військові під час бойових дій зазнають стресу і прагнуть вивільнити його. Ними можуть керувати ненависть до ворога, бажання помститися за полеглих товаришів, прагнення проявити владу над слабшими і в такий спосіб наче повернути контроль над власним життям.

Що каже світова статистика

Зґвалтування чинили солдати під час різних воєн ХХ сторіччя в різному масштабі і з різною мотивацією. Це бувало внаслідок прямого наказу командування (як стратегічний інструмент війни, для залякування громадянського населення противника і для деморалізації ворожих військ) і внаслідок учинків особового складу. Поширення і масовість цього воєнного злочину вражає. Кілька найвідоміших прикладів.

• Так зване «зґвалтування Нанкіна» в грудні 1937 року — облога китайського міста японською армією, шість тижнів убивств і масових зґвалтувань. Щонайменше 20 000 жінок, дітей і людей старшого віку було зґвалтовано під час окупації.

• У 1945 році Красна армія вчинила майже 2 000 000 зґвалтувань у завойованій нею частині Німеччини, зокрема понад 100 000 під час взяття Берліна. Радянське командування ігнорувало й замовчувало ці факти.

• За дослідженнями історика з університету Північного Кентуккі Боба Ліллі, який отримав доступ до архівів військових судів США, у 1942–1945 роках американські солдати вчинили в Англії, Франції і Німеччині майже 14 тисяч зґвалтувань. Це стало проблемою військової дисципліни, з якою активно боролися.

Масові зґвалтування відбувалися під час Югославських воєн у 1990-х, під час війни в Ліберії (1989–2003), в інших країнах. Повідомляють про зґвалтування як спосіб ведення війни під час Тиграйської війни в Ефіопії (2020–2021).

Зґвалтування як типовий інструмент війни російських солдатів

Сексуальні злочини, що їх чинять російські військові, мають системний і невипадковий характер. Протягом 30 років вони відбувалися в Чечні, Грузії, Сирії й інших країнах. Поведінка російських солдатів скрізь однакова.

Ічкерія. Зґвалтування жінок під час обох воєн за незалежність Ічкерії мали масовий і публічний характер. Командири рф спостерігали за цим, а іноді й приєднувалися до вчинення насильства. Виявити й документально зафіксувати випадки зґвалтувань чеченських жінок, як зазначає Human Rights Watch, було дуже важко, бо в чеченському суспільстві домагання — табуйована тема, тому багато жертв замовчували факт насильства.

А проте окремі свідчення таки вдалося записати. Жительки міста Алди розповіли, що військові рф спочатку ґвалтували чеченських жінок, а потім їх убивали. Відомо також, що зґвалтування повторювалися: для цього жінок водили з одного двору в інший.

Як розповіли жителі села Серноводського, російські військові у відкритому полі зґвалтували кілька десятків чоловіків. Нічого такого в Ічкерії раніше не було, відомо лише про окремі випадки сексуального насильства над чоловіками в місцях ув’язнення, але масових і публічних злочинів такого роду військовослужбовці ще не вчиняли. Інформацію про зґвалтування оприлюднили з великим запізненням, адже саме цей вид насильства над особистістю вважається на Кавказі одним із найтяжчих.

Журналісти і правозахисники, які висвітлювали події в Ічкерії, повідомляли, що на початку Другої чеченської війни 1999 року в Ічкерію перевели великі підрозділи табірної охорони — офіцерський і рядовий склад. Саме ці люди систематично практикували зґвалтування в таборах, а потім і щодо цивільних. Це старий ГУЛАГівський метод знищення особистости. На війні проти чеченців його застосували свідомо і сплановано.

Грузія. Під час збройного конфлікту в Південній Осетії 2008 року російські військові викрадали молодих дівчат і хлопців, ґвалтували та вбивали їх. Це зафіксовано в розповідях очевидців. Відомо також, що одна грузинська жінка, ім’я якої не розголошували, звернулася в Суд Європейського Союзу. За її словами, під час російсько-грузинської війни у її дім неподалік зони конфлікту ввірвалися військові негрузинської національности. Вони зґвалтували і пограбували жінку.

Сирія. Згідно з доповіддю ООН, у Сирії російські «миротворці» разом із сирійськими провладними силами ґвалтували дітей, жінок і чоловіків з метою покарати опозиційні спільноти. Мирних жителів спочатку ґвалтували під час обшуків будинків і наземних воєнних операцій, а потім на блокпостах та в місцях утримання під вартою. Хлопчиків і чоловіків змушували вступати в статевий зв’язок один з одним та з іншими родичами. Їх також ґвалтували різними предметами.

Чому про сексуальне насильство мало говорять

Ще у 2014–2015 роках жителі східних регіонів почали заявляти про зґвалтування жінок у зоні АТО/ООС. Офіційної статистики зґвалтувань у східних регіонах України, вчинених за вісім років бойових дій і окупації, досі немає. Зафіксувати всі злочини надзвичайно складно — частина жертв загинули. Частина тих, хто вже перебуває в безпеці, бояться або соромляться розповісти про пережите. Кривдників, які перебувають у зоні окупації або на території рф, важко притягнути до відповідальности.

Як заявила директорка «Ла Страда — Україна» Альона Кривуляк, за три місяці повномасштабної фази війни на їхню гарячу лінію надійшло 17 звернень про сексуальне насильство, вчинене російськими окупантами: 16 звернень від жінок і одне від чоловіка.

Про скоєні окупантами сексуальні злочини регулярно повідомляла донедавна уповноважена з прав людини Людмила Денісова.

Проте це не репрезентативна статистика: оприлюднені дані не відповідають масштабу явища, який наразі важко оцінити. Це може пояснюватися кількома причинами.

За словами Альони Кривуляк, перша й засаднича перешкода для розголосу — величезний страх заявляти про такі злочини. Багато людей, які постраждали від сексуального насильства, вчиненого військовими рф, не готові про це говорити, бо не впевнені у своїй безпеці та в ситуації в країні загалом. Навіть якщо населений пункт, де стався злочин, уже деокуповано, у містян(ок) однаково є страх, що росіяни можуть повернутися.

Друга причина — гендерні стереотипи, які під час війни нікуди не поділися. Люди бояться засудження і того, що про них скажуть інші. Дехто з постраждалих від статевого насильства з боку російських солдатів могли стикнулися з обвинуваченнями жертви, поширеними в українському суспільстві.

«Ла Страда» працює з темою сексуального насильства на війні з 2014 року, працівниці організації свідчать, що і до, і після повномасштабного вторгнення рф звернень було небагато. Хоча нині держава робить великий внесок у те, щоб фіксувати й документувати випадки насилля, а медіа всіляко сприяють видимості цієї проблеми, сором і страх говорити на цю тему залишаються.

Що кажуть міжнародне й українське законодавство

За сексуальне насильство, яке чинять військові, передбачено відповідальність. Її призначають за результатами розгляду судових справ у Міжнародному кримінальному суді в Гаазі, створеними трибуналами або національним судом України. Відтак важливо фіксувати злочини та збирати максимум доказів для притягнення винних до відповідальности.

Лілія Олійник, адвокатка й учасниця ініціативи «ЮрФем: Підтримка щодо допомоги постраждалим від сексуального насильства та всіх видів гендерної дискримінації», розповідає, що є різні міжнародні й національні інструменти регулювання питання злочинів сексуального характеру під час війни.

Наприклад, Женевська конвенція про поводження з військовополоненими (1949) в статті 14 передбачає, що військовополонені за будь-яких обставин мають право на повагу до їхньої особи й чести. Також там зазначено, що «з жінками слід поводитися з усією повагою, зумовленою їхньою статтю».

Засади Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни (1949), а саме стаття 27, передбачають, що «жінки потребують особливого захисту від будь-якого зазіхання на їхню честь, зокрема захисту від зґвалтування, примушування до проституції чи будь-якої іншої форми посягання на їхню гідність».

Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, який стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (1977), у статті 75 забороняє «знущання над людською гідністю, зокрема принизливе і образливе поводження, примус до проституції чи непристойне посягання в будь-якій його формі». Стаття 76 також постулює безпосередній захист жінкам від «зґвалтування, примусу до проституції і будь-яких інших форм непристойних посягань», а стаття 77 гарантує захист дітей «від будь-якого роду непристойних посягань».

Як зазначає Христина Кіт, голова Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», важливо розуміти, що відповідальність за сексуальне насильство, вчинене в умовах конфлікту або війни, лежить не тільки на кривдниках, а й на військовому командуванні підрозділу, де служив кривдник у момент вчинення злочину. Відповідальність керівника за воєнні злочини, злочини геноциду та злочини проти людяности передбачає стаття 28 Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

Що стосується національного законодавства, то відповідальність за порушення законів і звичаїв війни встановлено в Кримінальному кодексі України. Як наголошує Лілія Олійник, стаття 438, зокрема, гарантує покарання за жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням, а також за застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів і звичаїв війни. Такі дії караються позбавленням волі на термін від восьми до дванадцяти років. Ті самі діяння, якщо вони поєднані з умисним вбивством, караються позбавленням волі на термін від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

Кримінальний кодекс в окремій статті 442 передбачає також відповідальність за злочин геноциду. Останній трактується як «діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу».

Залежно від обставин вчинення статевого насильства військовими його можна також кваліфікувати як інші воєнні злочини, а саме умисне вбивство, катування або нелюдське поводження, умисне заподіяння сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень чи шкоди здоров’ю, заподіяння особам, які перебувають під владою протилежної сторони, фізичних ушкоджень, що спричиняють смерть чи серйозно загрожують здоров’ю таких осіб, зазіхання на особисту гідність, зокрема образливе і принизливе поводження.

Юристка Марія Желтуха наголошує, що президент має підписати законопроєкт «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права» № 2689 від 27 грудня 2019 року. Цей документ забезпечить кримінально-правове переслідування за міжнародні злочини, як-от воєнні злочини, злочини проти людяности та геноцид.

До того ж, зазначає експертка, треба, що Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію. Цей документ сприятиме попередженню випадків гендерно зумовленого насильства та забезпечуватиме розслідування таких злочинів і покарання винних. Крім того, конвенція удоступнить юридичну, психологічну допомогу, послуги з подолання наслідків психологічної травми для людей, які зазнали сексуального насильства, зокрема пов’язаного з конфліктом.

Як українські урядовиці протидіють сексуальному насиллю

Офіс Віцепрем’єрки з питань європейської і євроатлантичної інтеграції. Ольга Стефанішина наразі працює над переорієнтацією урядових ресурсів на створення центрів з надання психологічної, медичної, медикаментозної і правової допомоги громадян(к)ам, які зазнали злочинів сексуального характеру з боку російських окупантів. Ще Стефанішина сприяє розширенню співпраці з ООН у сфері запобігання й ефективного реагування на сексуальне насильство під час війни.

Уповноважена з прав людини (на момент написання статті це Людмила Денісова). Займається збором і фіксацією випадків сексуального насильства, яке вчиняють військові рф на тимчасово окупованих територіях та в зоні бойових дій. У квітні запрацювала спеціальна телефонна лінія для надання психологічної допомоги, на якій консультують п’ять професійних фахівців і фахівчинь. Прикметно, що в травні 2022 року українські медійниці підписали відкрите звернення до Денісової із закликом змінити риторику в повідомленнях про сексуальні злочини під час війни, що їх поширюють на її офіційних сторінках, та уникати надмірної деталізації.

Урядова уповноважена з ґендерної політики. Катерина Левченко, зокрема, створює пам’ятки й буклети про те, що робити, якщо ви стали свідком зґвалтування або самі пережили статеве насильство. Наразі вона порушує питання створення міжнародної платформи, яка допомагатиме координувати забезпечення гідного ставлення й дотримання прав людини для потерпілих.

Психологічні поради: як захиститися, вижити і пережити

Зґвалтування в мирний час і під час війни мають зовсім різну мету, тому й правила допомоги постраждалим від насильства потрібні інші, бо старі вже не діють.

Психологиня й волонтерка, яка працює з людьми, котрі пережили насильство з боку військових рф, пропонує такі поради. Важливо зазначити, що будь-які поради не гарантують порятунку. Організм людини може по-різному реагувати на стрес, але в жодному разі не можна звинувачувати себе.

1. Наявна наразі інформація свідчить, що окупантів нічого не зупиняє від сексуального насильства. Вік, стать, зовнішній вигляд, присутність дітей поруч не є стримувальними чинниками. В окупованому місті варто намагатися не потрапляти на очі окупантам, за можливости перебувати в укриттях.

2. У ситуації, яка загрожує перерости в насильство, треба спробувати оцінити баланс сил і ступінь загрози. Пручання, агресія до насильників можуть призвести до травмування або загибелі. Життя — це найвища цінність, його збереження має бути пріоритетом.

3. У гострих стресових ситуаціях вмикається захисний механізм, який називається дисоціація — відчуття нереальности, ніби мозок існує окремо від тіла. Це відчуття можна використати для самозбереження, спробувати підсилити. Максимальне емоційне й фізичне відсторонення допомагають пережити травматичні події.

4. Уцілілим від насильства треба одразу покинути місце події, щойно з’явиться така можливість. Якщо поруч є варті довіри люди, попросити про допомогу.

5. У безпечному місці слід подбати про себе. Якщо доступна вода, треба прийняти душ, скористатися вологими серветками (але тільки не на спиртовій основі), подбати про базову медичну допомогу. Можна полежати в позі ембріона, щоб відчути заземлення і прийти до тями.

6. Важлива допомога людей, які викликають довіру. Це можуть бути родичі, друзі, психологи чи волонтери.

7. За можливости і наявности особистих сил і ресурсів варто зберегти речі і все, що може допомогти при розслідуванні злочину. Після стабілізації стану організму і психіки, варто звернутися із заявою до поліції, щоб зафіксувати вчинення злочину і збільшити шанси притягнення кривдників до відповідальности. Слід бути особливо обережними при цьому і зважувати ризики: якщо ці докази знайдуть окупанти, виникне небезпека для людини.

8. Якщо ви знаєте чи бачите, що ваша близька або знайома людина зазнала насильства, треба запропонувати їй свою допомогу. Це слід робити максимально обережно, запитати про те, що саме потрібно, не розпитувати про те, що сталося. Якщо нічого не треба, то просто побути поруч.

Що робити, якщо немає можливости звернутися до лікаря

Ініціатива Євромайдан SOS та Асоціація правників України разом з акушеркою-гінекологинею Наталією Лелюх розробили рекомендації для постраждалих від зґвалтування в разі недоступности медичної допомоги.

Лікування травм статевих органів

Можна використовувати неспиртові антисептики, розчин соди (1 чайна ложка на 0,5 літра води), чисту воду, дитячі безспиртові вологі серветки, мазь тридерм, мазь левомеколь, мазь триакутан, мазь бепантен або одноразово використати хлоргексидин.

Не можна використовувати спиртові антисептики і серветки, перекис водню, пантенол, олію та інші масляні розчини.

Якщо є якісь вагінальні антисептичні або антибактеріальні свічки, проставити їх 5–6 днів. Якщо є травми слизової, кровотечі чи гематоми, бажано починати ставити свічки через добу.

Увага! Дозування всіх ліків указано для дорослих. Для підлітків потрібна консультація лікаря щодо корекції дози (у разі неможливости отримати консультацію треба уважно вичитувати інструкцію до ліків).

Профілактика інфекційних захворювань (гонореї, хламідіозу, трихомоніазу). За можливости слід ужити такі ліки: метронідазол 500 мг — двічі на день протягом 7 днів; цефтриаксон 1 г — внутрішньом’язово укол одноразово; азитроміцин 2 г — одноразово. Усі препарати можна вживати під час вагітности в будь-якому триместрі.

Захист від небажаної вагітности. Прийняти будь-які гормональні контрацептиви в такому дозуванні (вказано діючі речовини, які є в більшости марок контрацептивів): 0,1 мг етинілестрадіолу + не менше як 0,5 мг левоноргестрелу (дроспіренон, дієногест). Через 12 годин повторити ту саму дозу. Така контрацепція максимально ефективна, якщо вжити препарат у перші 24–72 години після незахищеного контакту.

Як зафіксувати докази сексуального насильства, вчиненого окупантами

На окупованій території та в зоні бойовий дій загалом важко говорити про фіксацію злочинів, тим паче сексуального характеру. Христина Кіт, голова Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», наголошує, що відповідно до міжнародної практики, свідчення постраждалих можуть бути достатніми доказами скоєння злочину сексуального насильства. Це можливо за відсутности будь-якого іншого додаткового підтвердження фактами від інших свідків, документів, медичних документів, фотографій або будь-яких інших потенційно підтверджувальних доказів.

Адвокатка Лілія Олійник каже, що передусім важливо забезпечити вцілілим психологічну і фізичну безпеку, відновити рівновагу та знайти готовність працювати далі в юридичній площині.

У мирний час іноді важко зафіксувати злочини сексуального характеру, бо йдеться про експертизи й медичні розслідування. Однак у справах про сексуальне насильство, вчинене військовими рф під час війни, стандарт доказування дещо інший — біологічні чи судово-медичні експертизи не вимагаються.

Важливо знати, що не обов’язково одразу звертатися до правоохоронних органів, бо це теж може крити певну небезпеку, якщо постраждала/ий перебуває на окупованій території. Діяти треба насамперед з огляду на безпеку, з увагою до особистого фізичного і психологічного стану.

Як зазначає експертка, у процедурі доказування фокус зміщується з питання згоди потерпілої особи (її наявности чи відсутности) на наявність примусових обставин. Тобто не потрібно доводити застосування сили злочинцем, щоб підтвердити відсутність згоди чи того факту, що чинився опір. Натомість ідеться про пошук достатніх доказів, які свідчать про наявність примусових обставин. Наприклад, окупація — та обставина, яка унеможливлює надання справжньої згоди.

Юристки «Ла Страда — Україна» у співпраці з Міністерством внутрішніх справ України та Урядовою уповноваженою з питань гендерної політики підготували інструкцію, як зібрати докази сексуального насильства під час війни.

Експерт(к)и радять за можливости задокументувати злочин — зробити фото і відеофіксацію, взяти контакти можливих свідків. Крім того, потрібно записати або запам’ятати такі деталі: місце злочину, дату і хоча б приблизний час, деталі про військових, які вчинили насильство, — їхні імена чи позивні, приблизний вік, зовнішність, ранги, а також їхні розмови один з одним.

Важливо! Слід бути при цьому особливо обережними і зважувати ризики: якщо ці докази знайдуть окупанти, людина потрапить у небезпеку.

Наступний крок — звернення до правоохоронних органів (у поліцію або прокуратуру, контакти нижче). Тут важливо переконатися, що звернення зареєстровано і відкрито кримінальне провадження. Далі, можливо, потрібно буде відвідати заклад охорони здоров’я, щоб задокументувати результати насильства. У лікарні варто взяти медичну довідку і зберегти її. У разі звернення по психологічну допомогу теж треба отримати висновки з описом психологічного стану внаслідок пережитої травми.

Ці матеріали стануть доказовою базою для судів у Гаазі та для українських суддів, щоб загарбники були покарані, а вцілілі отримали право на належну компенсацію.

Куди звертатися по допомогу

Якщо відбулося зґвалтування чи інше сексуальне насильство, слід звернутися по медичну допомогу за номером 103.

Також треба повідомити про злочин за номером Національної поліції — 102, Генеральної прокуратури — 0 800 507 001, на урядову гарячу лінію — 1547.

Ті, хто перебувають на тимчасово окупованій території і не мають змоги звернутися до уповноважених органів влади, можуть повідомити про злочин в Офіс Генерального прокурора за телефоном 096 755 02 40 або на електронну пошту conflict2022.ua@gmail.com.

Передати інформацію для дальшого розслідування можна на сайті Офісу Генерального прокурора України чи через телеграм-боти @stop_russian_war_bot та @war_crime_bot.

По юридичну допомогу можна звернутися в Контактний центр системи надання безоплатної правової допомоги — 0 800 213 103, в Асоціацію жінок-юристок «Юрфем» — 38 068 145 55 90 або до правозахисної ініціативи Євромайдан SOS у телеграм @ESOSdoc чи на пошту evromaidansos@gmail.com.

По психологічну і правову допомогу можна звернутися на Національну гарячу лінію з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації — 116 123 або 0 800 500 335.

Онлайн-платформа «Аврора» надає спеціалізовану психотерапевтичну підтримку людям, які зазнали насильства, зокрема й сексуального, пов’язаного з війною. На платформі можна отримати комплексну підтримку психотерапевтів/ок для подолання травматичного досвіду, відновлення емоційної рівноваги і внутрішнього ресурсу для відбудови життя. Також можна звернутися по консультацію до медичних фахівців/чинь для вирішення нагальних питань збереження здоров’я та отримати професійну допомогу юристів/ок. Звернутися по безкоштовну підтримку можуть усі незалежно від статі й віку, для цього треба заповнити анонімну форму на сайті «Розірви коло».

ГО «Дівчата» надає безкоштовну психологічну допомогу постраждалим від сексуального насильства. Звернення можна писати на пошту helpgodivchata@gmail.com або зателефонувати за номером 38 073 460 38 60.

Отримати психологічну підтримку від проєкту Маші Єфросініної можна, звернувшись на пошту a.kariakina@mashafund.org. Для психологічної допомоги від організації «Розкажи мені» слід писати на пошту tellmecomua@gmail.com.

Отримати консультацію лікарів-психіатрів ГО «Форпост» можна за номером 38 096 839 76 17 або на цьому самому номері в телеграмі: @forpostcenter.

Колективна травма українського суспільства

Акушерка-гінекологиня й дослідниця теми сексуального насильства Галина Майструк уважає, що українська система охорони здоров’я була не готова до того, що відбувалося на тимчасово окупованих росіянами територіях.

«Лише тепер Міністерство охорони здоров’я України починає розробляти форми й анкети, за якими лікарі зможуть описувати і фіксувати випадки сексуалізованого насильства. У мирний час лікар міг тільки встановити та описати факт зґвалтування, а після однаково потрібний був висновок судово-медичного експерта, адже без нього доказова база в суді не працюватиме. Тепер лікар повинен не просто зафіксувати, а й матиме можливість підтвердити цю ситуацію. Процес ускладнюється тим, що в мирний час лікарі рідко мали справу з груповими зґвалтуваннями. І навіть якщо кривдників ніколи не зможуть ідентифікувати, для того щоб це ввійшло до складу військових злочинів, має бути достатньо лише висновку лікаря»,

— пояснює експертка.

Галина Майструк додає, що через бойові дії, які тривають, перевірити такі злочини російських військових надзвичайно важко, а отримання статистичних даних для позовів у міжнародних судах може затягнутися на роки. На її думку, українське суспільство отримає тяжку колективну травму, яку доведеться дуже довго долати.

Як ЗМІ писати про сексуальне насильство

Багато історій уцілілих після сексуального насильства стали відомі завдяки медіа. Проте заявляти й відкрито розповідати подробиці дій окупантів нині ризикують далеко не всі. Іноді медіа женуться за клікбейтом і всіляко намагаються зловити хвилю уваги коштом історій людей, які пережили зґвалтування або стали свідками цього.

«Громадське радіо» і Divoche.media створили спільний матеріал, який допоможе медіа працювати з темою сексуального насильства екологічніше. Експертки — правозахисниця Лариса Денисенко, головна редакторка «Громадського радіо» Тетяна Трощинська та головна редакторка Divoche.media Оксана Павленко — дають, зокрема, такі поради.

1. Керуватися принципом «не нашкодь», навіть якщо здається, що це мінімальна шкода, яка дозволить убезпечити інших від сексуальних злочинів.
2. Ґрунтуватися на принципі довіри. Журналіст/ка має вислухати болісну історію людини, яка довірилася, але при цьому не повинен/на перетворюватися на слідчого.
3. Коли йдеться про верифікацію історії, треба уважно її фіксувати, але не влаштовувати з цього журналістське розслідування. Згідно з міжнародно-правовим правосуддям, правильно задокументована історія вцілілої після сексуального насильства людини не потребує інших підтверджень.
4. Медіа не повинні навмисно провокувати сльози, але якщо людина плаче, до цього треба бути готовими і не лякатися.
5. Не варто намагатися ловити на обмовках. Навіть якщо співрозмовник/ця плутається у своїй історії або забуває якісь моменти, це не означає, що людина бреше. Суперечливі чи незрозумілі моменти можна і треба уточнювати, але робити це делікатно.
6. Слід пам’ятати про захист персональних даних: не публікувати фото і відео, які можуть розкрити людину або місце її перебування, не постити посилання на особисті соцмережі, не робити фотографій рідних людей співрозмовника/ці.
7. Крім того, важливо переконатися, що людина розуміє наслідки кожного кроку своєї відвертости.

Варто нагадати й ті аспекти, що їх завважили медійниці, котрі звернулися до обмудсменки з проханням змінити риторику у висвітленні питань насильства. Зокрема, вони просять про таке.

1. Оприлюднювати тільки ту інформацію, щодо якої є досить доказів. Перед публікацією перевіряти факти.
2. Перевіряти й ретельно продумувати кожне слово, щоб уникнути сенсаційности в повідомленнях.
3. Уникати надмірної деталізації злочинів.
4. Користуватися коректною термінологію, наприклад уживати слово «вцілілі» або «потерпілі» замість «жертви».
5. Дбати про конфіденційність і безпеку потерпілих, пам’ятати, що потерпілих можуть ідентифікувати, якщо вони живуть у невеликих селах чи містечках.
6. Нагадувати про мережі підтримки потерпілих (правозахист, професійна психологічна допомога).

Волонтерка психологічної кризової служби, психологиня Галина Гук в експертному коментарі для «Гендер в деталях» виділила сім принципів того, як коректно висвітлювати випадки злочинів сексуального характеру.

1. Пріоритетність інтересів травмованої особи щодо колективних (суспільних) інтересів. Потреби людини, яка зазнала насильства, у безпеці, збереженні приватности, автономії, допомозі — абсолютний пріоритет щодо потреб суспільства в оприлюдненні суспільно значущої інформації.
2. Інформована згода та її зворотність. Фахівці/чині, залучені до супроводу особи, яка зазнала насильства, повинні заручитися інформованою згодою цієї особи на оприлюднення її історії. Отриману згоду може бути відкликано на будь-якому етапі. Навіть якщо матеріал готовий, робота проведена, людина має право сказати «стоп».
3. Компетентне втручання. Щоб працювати в темі насильства, коментувати її або висвітлювати в медіа, потрібно мати необхідні знання, навички й відповідний досвід (практика «спитати думку в психолога з приводу...» досить поширена сьогодні, але часто порушує цей принцип).
4. Конфіденційність та анонімність. Інформаційні матеріали про воєнні злочини, злочини проти людяности, жорстоке поводження мають захищати право осіб, постраждалих унаслідок таких злочинів, на конфіденційність, анонімність, недоторканність приватного життя.
5. Необхідна і достатня за обсягом інформація. За можливости варто уникати оприлюднення історій людей, які зазнали насильства, навіть за наявности інформованої згоди. Рекомендується посилатися на вже оприлюднені, зокрема офіційними особами, приклади статистики, загальні тенденції, обговорювати не так долю конкретних осіб, як узагальнене явище.
6. Неупереджене і недискримінаційне висвітлення. Інформуючи суспільство про випадки жорстокого поводження російських військових із мирним населенням, зокрема про злочини проти сексуальної недоторканности особистости, треба дотримуватися гендерно-чутливого підходу. Слід уникати оціночних суджень та коментарів про різний ступінь травмування осіб різної статі чи віку.
7. Суспільна значущість інформації. Поширюючи інформацію, яка зачіпає чутливі або травматичні теми, важливо пам’ятати, що сексуальне насильство — це не ексцес війни, а різновид зброї, яку застосовують проти всього суспільства. Слід фокусуватися не на поодиноких випадках, а на просвітництві аудиторії, пояснювати причини і наслідки тих чи тих подій, давати узагальнені рекомендації й корисні джерела інформаційної та фахової, за потреби юридичної підтримки.

Підсумки

Сексуальне насильство використовується як зброя війни. Для окупантів це легкий і вигідний спосіб досягнути мети — знищити моральний дух і патріотичний поклик українського суспільства. Коли солдати рф ґвалтують цивільне населення, йдеться не про сексуальний інтерес, а про садистську «перемогу», контроль і спосіб хоч у якомусь сенсі виграти війну. Зґвалтування й сексуальне насильство в умовах конфлікту — це не про секс, це втілення практикування влади, домінування та приниження.

Життя — найбільша цінність, і його збереження має бути пріоритетом. Так само безумовним пріоритетом є добробут уцілілих.

Після того як буде забезпечено виживання та добробут громадянок і громадян, метою суспільства і влади має стати досягнення справедливости і покарання кривдників на міжнародному рівні. А також припинення ганебної практики сексуального насилля як зброї війни в планетарному масштабі — раз і назавжди.