445 Я Олександра Романцова, правозахисниця, виконавча директорка Центру громадянських свобод. До Майдану я працювала в міжнародній фінансовій групі, тобто в банківській системі. 1 грудня прийшла волонтеркою на Євромайдан SOS, а потім звільнилася з банку. З початком війни 2014 року стала правозахисницею. Я написала проєкт для Центру громадянських свобод, і це був наш перший проєкт з документування воєнних злочинів у Криму і на Донбасі.
Я створювала волонтерські мобільні групи, які виїжджали в Крим, поки можна було, потім цю територію закрили і ми по-іншому збирали там інформацію.
Усі ці роки ми приїздили на Донбас, щоб збирати свідчення воєнних злочинів і порушень прав людини. З 2016 року я займаюся міжнародною адвокацією. Усе, що ми збирали в Криму й на Донбасі, все, що ми систематизували, я привозила в ООН, ОБСЄ, Раду Європи. І на основі цього ми вимагали певних рішень — визнання окупації, визнання наших політув’язнених. Бо з 2014 року ми займалися політв’язнями — тими, кого заарештували в Криму чи утримували на Донбасі в підвалах.
Повномасштабна війна, яка почалася 24 лютого, збільшила все це в десятки разів. Тепер у нас є не тільки політв’язні, а й військовополонені, цивільні полонені, «невідфільтровані» люди, яких силоміць вивезли в росію, люди, яких утримують на окупованих територіях, тому що вони журналіст_ки, активіст_ки, місцеві керівни_ки. І все це ми документуємо. У нас уже вісім років цього досвіду.
Отже, наша робота з 24 лютого збільшилася вдесятеро. І тепер я навчаю журналістську спільноту, тих, хто документують. Ми створили коаліцію з Українською правозахисною спілкою, Українською Гельсінською спілкою. І разом заснували глобальну ініціативу «Трибунал для Путіна», яка робить документування по всій країні. У нашій базі 17,5 тисяч епізодів. Це потенційні злочини, міжнародні злочини, воєнні злочини, злочини проти людяности, злочини геноциду, злочини агресії. Це все ми озвучуємо на міжнародній арені.
Я взагалі з Миколаєва, в Києві у мене сестра. Моя мама з її інтуїцією взяла квитки в понеділок і сказала, що в середу буде у мене. Увечері вона приїхала, а о п’ятій ранку нас розбудила дзвінком сестра і сказала: «Почалася війна».
Ми в офісі давно узгодили, що в разі чого збираємося тут і вирішуємо, куди і як ми рухаємося далі. Я попередила маму, що наступної ночі не прийду, бо моє прізвище російські спецслужби знають з 2014 року, у мене заборона на в’їзд в рф і Білорусь. Тому бути біля своїх родичів означало створювати їм проблеми.
Ми зібралися в офісі, домовилися, як буде побудовано роботу і відповідальність, якщо попередня ланка випадає. У нас є таке правило: якщо хтось з ієрархії певний час не відповідає, ухвалення рішень переходить до наступної людини в ієрархії. У нас із командою почався марафон: ми проводили інтерв’ю, перезапустили Євромайдан SOS, бо це така система реакцій волонтерська, через яку до нас зверталися люди, запустили документування, міжнародні напрямки. Ми постійно були на зв’язку як активіст_ки, котрі в центрі подій. Так нам вдалося виробити розуміння, що відбувається в Україні.
Жіноче лідерство на цій війні вражає і контрастує з тим, що в армії досі ніяк не пристосуються до того, що жінка може воювати. Якщо говорити про політику, соціальне життя, про відповідальність за сімейну структуру, про дипломатію, то треба розуміти, що це не менш складні завдання наразі, ніж бути на передовій. Перемога на полі бою може бути неповною без перемоги на інформаційному чи дипломатичному фронті. А на цих фронтах жінки просто вражають. Жінки зробили багато для того, щоб ми були тут, а не там, де нас хоче бачити росія.
Ми в Центрі громадянських свобод маємо чітку стратегію, якій навіть війна не завадить. Ми робимо і робитимемо все для того, щоб стандарти прав людини в Україні дотримувалися. Це важливо як гігієна: права людини — це те, що всюди. Серед іншого у нас є плани формування в Україні системи правосуддя. Ми повинні зробити якісне правосуддя про всі ті події, які тут відбувалися.
Для історії Україні потрібні повноцінно реалізовані люди, а це можливо в тому випадку, коли чоловіки впораються з емоціями і стосунками, а жінки подолають нездатність захистити себе і навчаться самореалізації.
Цей проєкт — спільна ініціатива громадської організації «Український жіночий конгрес» та австрійської організації «Жінки без кордонів». Серія інтерв’ю розповідає про досвід і лідерство українських жінок під час війни.
