14 грудня, 2024

Як позиціонувати феміністичний рух і комунікувати тему гендерної рівности в контексті війни?

7 серпня 2022
Поширити в Telegram
1769
Олена Стрельник

Докторка соціологічних наук, гендерна дослідниця, авторка книжки «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології» («Критика», 2017).

У лютому 2022 року я, як і багато моїх подруг, готувалася до щорічного феміністичного маршу в Полтаві. Тоді ми думали про те, чи доцільний марш у ситуації загрози повномасштабної війни.

Офіційно заборони на мирні зібранні тоді не було, але існував ризик публічної критики ходи як події, що «не на часі». У команді організаторок ми вирішили марш усе-таки провести та опрацювати відповідні меседжі для комунікації події з громадськістю в контексті безпекових викликів. Марш зі зрозумілих причин ми не провели. Проте міркування про актуальність теми гендерної рівности тепер уже в умовах повномасштабної війни залишилися.

Українські феміністки нині роблять важливу справу, просуваючи позиції України у світі. Недавно мені випало брати участь у зустрічі з питань транснаціональної солідарности світової феміністичної спільноти з Україною. Я була вражена силою їхніх голосів і сміливими виступами, дехто з промовиць опонували ідеям визнаних світових авторитетів академічного фемінізму. Українському і, сподіваємося, «західному» фемінізму ще доведеться пройти шлях рефлексій і переосмислити відповідність класичних феміністських ідей війні в Україні. Про перші такі рефлексії можна прочитати в статтях Ганни Гриценко та Дар’ї Цимбалюк і Ірини Замуруєвої. Тут у фокусі моїх роздумів — позиціонування феміністичного руху в українському суспільстві на тлі повномасштабної війни.

Права людини і гендерна рівність завжди на часі, навіть в умовах війни. Війна точиться на тільки на лінії фронту, вона відбувається і на рівні сенсів та дискурсів. Тоді, у лютому 2022 року, я подумала про те, що ідея прав людини і гендерної рівности важлива для позиціонування України, яка платить надзвичайно високу ціну за незалежність від «русского міра». Тому, скажімо, ратифікація Конвенції Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (так звана Стамбульська конвенція) під час війни — це потужний крок, який закріплює послідовну позицію української держави в захисті прав жінок і протидії насильству.

Тепер, у контексті війни, варто згадати про величезний прогрес України у напрямі гендерної рівности: про дослідження на розмаїту тематику, розвинене законодавство, діяльність жіночих організацій та ініціативних груп. Проте під час війни перед українським фемінізмом стоїть завдання побудувати нові меседжі для комунікації гендерної рівности, особливо в контексті того, що цивільні чоловіки підлягають військовій мобілізації, а переважній більшості чоловіків заборонено залишати країну протягом воєнного стану.

Критика фемінізму, особливо в контексті питань призову в армію для чоловіків, до повномасштабного вторгнення Росії була радше спорадичною, але тепер існує реальний ризик посилення антифеміністської риторики й риторики проти гендерної рівности.

Військова служба: його обов’язок, її право

Війна — це виклик для всього українського суспільства. І так само виклик для українського фемінізму. Під час війни традиційні уявлення про ролі і якості жінок і чоловіків зазвичай закріплюються: від чоловіків очікують, що вони підуть у військо і захищатимуть державу, від жінок — що вони підтримуватимуть чоловіків, котрі воюють, та працюватимуть у тилу. Хоча після 2015 року Україна справді досягла чималого прогресу в питанні становища жінок у професійній армії, важко ігнорувати той факт, що закон України про воєнний стан передбачає мобілізацію цивільних чоловіків і заборону чоловікам (за винятком окремих категорій) залишати країну. Таку державну політику слід розглядати в контексті тяглости військової політики всього періоду незалежности: тільки чоловіки підлягають призову, що, до слова, згідно зі статтею 6 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», не є проявом дискримінації. Під час дії воєнного стану цивільні жінки окремих професій можуть бути мобілізовані, але, за офіційними повідомленнями, з початку війни жодну жінку не було мобілізовано без її згоди.

За даними опитування населення України — користувачів інтернету віком від 18 до 55 років у містах з населенням понад 50 тис., проведеного в березні 2022 року, 1 % жінок і 7 % чоловіків вступили до Збройних мил або Територіальної оборони. Хоча не всі чоловіки і навіть не більшість з них перебувають на передовій, гендерні очікування, що саме чоловіки повинні воювати, вельми сильні.

Згідно з дослідженням CEDOS за перший місяць повномасштабної війни, дехто з внутрішньо переміщених осіб заявили, що відчули до себе негативне ставлення. На думку цих респондентів, упередження призвели до перешкод у доступі до житла: люди не завжди хотіли здавати житло чоловікам через переконання, що чоловіки повинні воювати, а не залишатися в безпечних місцях.

За умов війни швидкий перехід на повністю професійну армію, відкриту для чоловіків і жінок, неможливий. Я свідомо не хотіла обговорювати мобілізацію цивільних жінок нарівні з чоловіками, бо це тема для окремих і серйозних роздумів, які виходять за межі моєї експертизи. Проте припускаю, що в контексті системних безпекових викликів і ймовірних змін державної військової політики це питання може стати частиною суспільної дискусії.

Досвід Ізраїлю свідчить, що цілком можливо побудувати призовну армію, чутливу до статевих і гендерних питань, проте це вимагає неймовірних фінансових, часових і людських ресурсів, яких у нашої країни немає. Ізраїль будував таку систему десятки років, і це вимагало радикальних змін у системі військової політики на всіх рівнях — від сфери ухвалення рішень до відповідної інфраструктури служби, адаптованої до потреб жінок. Повномасштабна війна в Україні — це не вдалий привід радикально змінювати підходи до питань гендерної рівности в питаннях військової мобілізації цивільних та ще й з огляду на чутливість цього питання для українського суспільства.

Продовжуючи розмову про мобілізацію цивільних жінок під час війни, додам ще одну тезу для комунікації цієї теми з громадськістю. Не можна говорити про реформу армії в аспекті обов’язкового призову чи мобілізації всіх чоловіків і жінок без розмови про інші гендерні чинники. Навіть якщо юнаки й дівчата нарівно проходитимуть військову підготовку по досягненню 18 років, то як будуватимуться їхні дальші життєві траєкторії та можливості їх мобілізувати в умовах традиційного гендерного порядку? Щонайменше поставмо питання так: хто дбатиме про дітей, якщо обоє батьків служать? Хтось у родині має піклуватися про дітей. Отже, обох батьків не можна призивати до війська. В умовах традиційного розподілу гендерних ролей, коли за жінками фактично закріплюється відповідальність за дітей, «вибір» служити чи не служити буде задано структурно: служитимуть переважно чоловіки. Зважмо також, що серед одиноких батьків 95 % — це одинокі матері, які теж не підлягають мобілізації під час війни.

Проте повернуся до того, навколо яких меседжів український фемінізм може комунікувати тему прав жінок і гендерної рівности в умовах війни і, власне, це вже робить.

Усі, хто дорікають жінкам за те, що вони не на фронті, знецінюють страждання жінок і їхні зусилля, спрямовані на перемогу. Саме жінки народжують у бомбосховищах, емоційно підтримують дітей і в стані хронічного стресу допомагають їм з уроками між повітряними тривогами, долають виклики переміщення й адаптації життя родини за кордоном. Переважно жінки працюють лікарками і медсестрами, провідницями евакуаційних поїздів, соціальними працівницями, поштарками і продавчинями. Я вже не кажу про страшні досвіди виживання з дітьми під обстрілами й ударами бомб, у підвалах і на окупованих територіях.

Це звичайний, повсякденний героїзм сотень тисяч жінок, про який ми вже чули і ще не раз почуємо. Ми всі побачили війну з іншого боку, з того ракурсу, про який зазвичай не пишуть у підручниках історії: війна точиться на тільки на передовій, вона радикально змінює життя всього суспільства і повсякденне життя людей. Після оприлюднення драматичних досвідів проживання жінками війни заяви про другорядну роль жінок здаються мені особливо цинічними.

У кожного і кожної свій фронт. Жіночі й феміністичні організації працюють під час війни . Чимало цих організацій переформатували свою діяльність під гуманітарну допомогу жінкам, зокрема з вразливих груп. Передусім феміністичні організації активно допомагають постраждалим від сексуального насильства, пов’язаного з війною .

Феміністки і феміністичні ресурси роблять чималий внесок у підвищення помітности жінок під час війни. Наприклад, до Дня матері ресурс «Гендер у деталях» закликав ділитися історіями про роль матерів під час війни у флешмобі «Моя героїня». Важливе послання цих історій і жіночих образів — не лише видимість жінок під час війни, а й формування альтернативного дискурсу жіночої суб’єктивности й дії, на відміну від дискурсу віктимізації.

Є окремі ініціативи, не заявлені як феміністські, які теж сприяють формуванню нового дискурсу жіночої агентности під час війни. Стать більше не є маркером корисности / некорисности під час війни. Наприклад, Natalia Savranska в серії малюнків «У кожного свій фронт» репрезентує ідею різного і рівного внеску в перемогу різних груп жінок і чоловіків: «Дякуємо мамам», «Дякуємо тим, хто рятує тварин», «Дякуємо психологам-волонтерам», «Дякуємо фермерам».

В українських ЗМІ багато сюжетів як про жінок-військових, так і про повсякденний героїзм цивільних українок: працівниць евакуаційних поїздів, продавчинь, лікарок, поштарок, учительок.

Нарешті, переможець цьогорічного Євробачення гурт Kalush Orchestra присвятив своє музичне відео «Стефанія» жінкам і матерям на війні.

Звичайно, це лише фрагмент складної реальности українського суспільства, і моє бачення сформовано моєю феміністичною позицією та почасти моєю інформаційною «бульбашкою».

Поряд із позитивними тенденціями зображення нових образів жінок, є й негативні. Наприклад, частина з них досі конструюють другорядну роль жінки, як-от флешмоб української телеведучої Лесі Нікітюк «Краса для Збройних сил» із закликом до дівчат «надихати жіночою красою чоловіків, які на передовій».

Існує також ризик того, що жіночі тіла буде інструменталізовано в дискурсі відповідальности жінок за повоєнне відновлення країни, особливо демографічне. Недавно в один і той самий день, 23 травня, було зареєстровано чотири петиції різних авторів про заборону абортів в Україні. Я сподіваюся і навіть упевнена, що вони не стануть основою для політичних рішень (станом на 7 червня одна з петицій набрала лише 903 голоси з необхідних 25 тисяч).

Тож ретрадиціоналізація чи рух до більшої гендерної рівности?

Критика ідей гендерної рівности, ідей фемінізму та жінок-феміністок, особливо в контексті норми про мобілізацію цивільних чоловіків була поширеною до війни і буде поширеною після неї. Однак завдання українського фемінізму — не дати цій критиці перетворитися на мейнстримну, за якою втратиться видимість жінок і буде знецінено їхній внесок у перемогу.

З одного боку, після численних повідомлень про неймовірні труднощі, з якими стикаються жінки під час війни, та про видатний внесок жінок у військовій царині і в підтримці цивільного населення можна очікувати, що причин для знецінення жінок буде дедалі менше. З іншого боку, високий також ризик посилення традиційних гендерних уявлень і очікувань про ролі чоловіків як «захисників» і жінок як «берегинь». На мою думку, вірогідніший складний сценарій, коли різні суперечливі дискурси і образи жінок одночасно реконструюватимуть різні áктори в різних дискурсивних полях.

Однак українському жіночому руху внаслідок війни доведеться зіткнутися не лише з комунікаційними і дискурсивними проблемами, а й зі складнішими, інституційними та структурними проблемами. Зниження економічної активности жінок, очікуване зростання домашнього насильства, необхідність розбудовувати систему допомоги постраждалим від сексуального насильства, пов’язаного з війною, скорочення інституційних ресурсів для догляду за дітьми (наприклад, відсутність безпечних дитсадків), погіршення стану вразливих груп жінок через скорочення видатків на соціальну сферу — усі ці і багато інших проблем вимагатимуть великих зусиль не тільки від жіночих організацій України, а від усього українського суспільства, щоб не допустити стрімкого погіршення становища жінок.

7 серпня 2022
Поширити в Telegram
1769
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Усі сексисти в купі: розбираємо випадки сексистських висловлювань за 2023 рік
Уже кілька років експертний ресурс Гендер в деталях реагує на обурливі сексистські висловлювання й дії в постійній рубриці #сексизм_патруль. Ми бачимо зміни в суспільстві, але досі вважаємо, що інститут репутації щодо сексист_ів не працює. Тому торік ми запустили антипремію «Сексист року», і цьогоріч хочемо її продовжити. Тут ми зібрали найяскравіші прикладу сексизму і об’єктивації жінок 2023 року. Знайомтеся з прикладами, щоб незабаром проголосувати за «переможця».
Defend the Motherland without discrimination: LGBT+ people in the armies of the world and Ukraine
In times of full-scale war, the Armed Forces of Ukraine need human resources and a well-designed recruitment policy more than ever. How to ensure that LGBT+ people can serve in the army without discrimination? What problems do Ukrainian LGBT+ military personnel face today? How has the LGBT+ community fought for their right to military service in different countries around the world?
Narratives in Ukrainian politics about the LGBT+ community
Generally, the political parties that made up the 9th convocation of the Verkhovna Rada of Ukraine declaratively share these liberal democratic values. However, some of them might hold varying positions and put forward legislative initiatives that do not match the declared values, and do not prioritize the protection and promotion of the rights of the LGBT+ community.