1752 
У лютому 2022 року я, як і багато моїх подруг, готувалася до щорічного феміністичного маршу в Полтаві. Тоді ми думали про те, чи доцільний марш у ситуації загрози повномасштабної війни.
Офіційно заборони на мирні зібранні тоді не було, але існував ризик публічної критики ходи як події, що «не на часі». У команді організаторок ми вирішили марш усе-таки провести та опрацювати відповідні меседжі для комунікації події з громадськістю в контексті безпекових викликів. Марш зі зрозумілих причин ми не провели. Проте міркування про актуальність теми гендерної рівности тепер уже в умовах повномасштабної війни залишилися.
Українські феміністки нині роблять важливу справу, просуваючи позиції України у світі. Недавно мені випало брати участь у зустрічі з питань транснаціональної солідарности світової феміністичної спільноти з Україною. Я була вражена силою їхніх голосів і сміливими виступами, дехто з промовиць опонували ідеям визнаних світових авторитетів академічного фемінізму. Українському і, сподіваємося, «західному» фемінізму ще доведеться пройти шлях рефлексій і переосмислити відповідність класичних феміністських ідей війні в Україні. Про перші такі рефлексії можна прочитати в статтях Ганни Гриценко та Дар’ї Цимбалюк і Ірини Замуруєвої. Тут у фокусі моїх роздумів — позиціонування феміністичного руху в українському суспільстві на тлі повномасштабної війни.
Права людини і гендерна рівність завжди на часі, навіть в умовах війни. Війна точиться на тільки на лінії фронту, вона відбувається і на рівні сенсів та дискурсів. Тоді, у лютому 2022 року, я подумала про те, що ідея прав людини і гендерної рівности важлива для позиціонування України, яка платить надзвичайно високу ціну за незалежність від «русского міра». Тому, скажімо, ратифікація Конвенції Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (так звана Стамбульська конвенція) під час війни — це потужний крок, який закріплює послідовну позицію української держави в захисті прав жінок і протидії насильству.
Тепер, у контексті війни, варто згадати про величезний прогрес України у напрямі гендерної рівности: про дослідження на розмаїту тематику, розвинене законодавство, діяльність жіночих організацій та ініціативних груп. Проте під час війни перед українським фемінізмом стоїть завдання побудувати нові меседжі для комунікації гендерної рівности, особливо в контексті того, що цивільні чоловіки підлягають військовій мобілізації, а переважній більшості чоловіків заборонено залишати країну протягом воєнного стану.
Критика фемінізму, особливо в контексті питань призову в армію для чоловіків, до повномасштабного вторгнення Росії була радше спорадичною, але тепер існує реальний ризик посилення антифеміністської риторики й риторики проти гендерної рівности.
Військова служба: його обов’язок, її право
Війна — це виклик для всього українського суспільства. І так само виклик для українського фемінізму. Під час війни традиційні уявлення про ролі і якості жінок і чоловіків зазвичай закріплюються: від чоловіків очікують, що вони підуть у військо і захищатимуть державу, від жінок — що вони підтримуватимуть чоловіків, котрі воюють, та працюватимуть у тилу. Хоча після 2015 року Україна справді досягла чималого прогресу в питанні становища жінок у професійній армії, важко ігнорувати той факт, що закон України про воєнний стан передбачає мобілізацію цивільних чоловіків і заборону чоловікам (за винятком окремих категорій) залишати країну. Таку державну політику слід розглядати в контексті тяглости військової політики всього періоду незалежности: тільки чоловіки підлягають призову, що, до слова, згідно зі статтею 6 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», не є проявом дискримінації. Під час дії воєнного стану цивільні жінки окремих професій можуть бути мобілізовані, але, за офіційними повідомленнями, з початку війни жодну жінку не було мобілізовано без її згоди.
За даними опитування населення України — користувачів інтернету віком від 18 до 55 років у містах з населенням понад 50 тис., проведеного в березні 2022 року, 1 % жінок і 7 % чоловіків вступили до Збройних мил або Територіальної оборони. Хоча не всі чоловіки і навіть не більшість з них перебувають на передовій, гендерні очікування, що саме чоловіки повинні воювати, вельми сильні.
Згідно з дослідженням CEDOS за перший місяць повномасштабної війни, дехто з внутрішньо переміщених осіб заявили, що відчули до себе негативне ставлення. На думку цих респондентів, упередження призвели до перешкод у доступі до житла: люди не завжди хотіли здавати житло чоловікам через переконання, що чоловіки повинні воювати, а не залишатися в безпечних місцях.
За умов війни швидкий перехід на повністю професійну армію, відкриту для чоловіків і жінок, неможливий. Я свідомо не хотіла обговорювати мобілізацію цивільних жінок нарівні з чоловіками, бо це тема для окремих і серйозних роздумів, які виходять за межі моєї експертизи. Проте припускаю, що в контексті системних безпекових викликів і ймовірних змін державної військової політики це питання може стати частиною суспільної дискусії.
Досвід Ізраїлю свідчить, що цілком можливо побудувати призовну армію, чутливу до статевих і гендерних питань, проте це вимагає неймовірних фінансових, часових і людських ресурсів, яких у нашої країни немає. Ізраїль будував таку систему десятки років, і це вимагало радикальних змін у системі військової політики на всіх рівнях — від сфери ухвалення рішень до відповідної інфраструктури служби, адаптованої до потреб жінок. Повномасштабна війна в Україні — це не вдалий привід радикально змінювати підходи до питань гендерної рівности в питаннях військової мобілізації цивільних та ще й з огляду на чутливість цього питання для українського суспільства.
Продовжуючи розмову про мобілізацію цивільних жінок під час війни, додам ще одну тезу для комунікації цієї теми з громадськістю. Не можна говорити про реформу армії в аспекті обов’язкового призову чи мобілізації всіх чоловіків і жінок без розмови про інші гендерні чинники. Навіть якщо юнаки й дівчата нарівно проходитимуть військову підготовку по досягненню 18 років, то як будуватимуться їхні дальші життєві траєкторії та можливості їх мобілізувати в умовах традиційного гендерного порядку? Щонайменше поставмо питання так: хто дбатиме про дітей, якщо обоє батьків служать? Хтось у родині має піклуватися про дітей. Отже, обох батьків не можна призивати до війська. В умовах традиційного розподілу гендерних ролей, коли за жінками фактично закріплюється відповідальність за дітей, «вибір» служити чи не служити буде задано структурно: служитимуть переважно чоловіки. Зважмо також, що серед одиноких батьків 95 % — це одинокі матері, які теж не підлягають мобілізації під час війни.
Проте повернуся до того, навколо яких меседжів український фемінізм може комунікувати тему прав жінок і гендерної рівности в умовах війни і, власне, це вже робить.
Усі, хто дорікають жінкам за те, що вони не на фронті, знецінюють страждання жінок і їхні зусилля, спрямовані на перемогу. Саме жінки народжують у бомбосховищах, емоційно підтримують дітей і в стані хронічного стресу допомагають їм з уроками між повітряними тривогами, долають виклики переміщення й адаптації життя родини за кордоном. Переважно жінки працюють лікарками і медсестрами, провідницями евакуаційних поїздів, соціальними працівницями, поштарками і продавчинями. Я вже не кажу про страшні досвіди виживання з дітьми під обстрілами й ударами бомб, у підвалах і на окупованих територіях.
Це звичайний, повсякденний героїзм сотень тисяч жінок, про який ми вже чули і ще не раз почуємо. Ми всі побачили війну з іншого боку, з того ракурсу, про який зазвичай не пишуть у підручниках історії: війна точиться на тільки на передовій, вона радикально змінює життя всього суспільства і повсякденне життя людей. Після оприлюднення драматичних досвідів проживання жінками війни заяви про другорядну роль жінок здаються мені особливо цинічними.
У кожного і кожної свій фронт. Жіночі й феміністичні організації працюють під час війни . Чимало цих організацій переформатували свою діяльність під гуманітарну допомогу жінкам, зокрема з вразливих груп. Передусім феміністичні організації активно допомагають постраждалим від сексуального насильства, пов’язаного з війною .
Феміністки і феміністичні ресурси роблять чималий внесок у підвищення помітности жінок під час війни. Наприклад, до Дня матері ресурс «Гендер у деталях» закликав ділитися історіями про роль матерів під час війни у флешмобі «Моя героїня». Важливе послання цих історій і жіночих образів — не лише видимість жінок під час війни, а й формування альтернативного дискурсу жіночої суб’єктивности й дії, на відміну від дискурсу віктимізації.
Є окремі ініціативи, не заявлені як феміністські, які теж сприяють формуванню нового дискурсу жіночої агентности під час війни. Стать більше не є маркером корисности / некорисности під час війни. Наприклад, Natalia Savranska в серії малюнків «У кожного свій фронт» репрезентує ідею різного і рівного внеску в перемогу різних груп жінок і чоловіків: «Дякуємо мамам», «Дякуємо тим, хто рятує тварин», «Дякуємо психологам-волонтерам», «Дякуємо фермерам».
В українських ЗМІ багато сюжетів як про жінок-військових, так і про повсякденний героїзм цивільних українок: працівниць евакуаційних поїздів, продавчинь, лікарок, поштарок, учительок.
Нарешті, переможець цьогорічного Євробачення гурт Kalush Orchestra присвятив своє музичне відео «Стефанія» жінкам і матерям на війні.
Звичайно, це лише фрагмент складної реальности українського суспільства, і моє бачення сформовано моєю феміністичною позицією та почасти моєю інформаційною «бульбашкою».
Поряд із позитивними тенденціями зображення нових образів жінок, є й негативні. Наприклад, частина з них досі конструюють другорядну роль жінки, як-от флешмоб української телеведучої Лесі Нікітюк «Краса для Збройних сил» із закликом до дівчат «надихати жіночою красою чоловіків, які на передовій».
Існує також ризик того, що жіночі тіла буде інструменталізовано в дискурсі відповідальности жінок за повоєнне відновлення країни, особливо демографічне. Недавно в один і той самий день, 23 травня, було зареєстровано чотири петиції різних авторів про заборону абортів в Україні. Я сподіваюся і навіть упевнена, що вони не стануть основою для політичних рішень (станом на 7 червня одна з петицій набрала лише 903 голоси з необхідних 25 тисяч).
Тож ретрадиціоналізація чи рух до більшої гендерної рівности?
Критика ідей гендерної рівности, ідей фемінізму та жінок-феміністок, особливо в контексті норми про мобілізацію цивільних чоловіків була поширеною до війни і буде поширеною після неї. Однак завдання українського фемінізму — не дати цій критиці перетворитися на мейнстримну, за якою втратиться видимість жінок і буде знецінено їхній внесок у перемогу.
З одного боку, після численних повідомлень про неймовірні труднощі, з якими стикаються жінки під час війни, та про видатний внесок жінок у військовій царині і в підтримці цивільного населення можна очікувати, що причин для знецінення жінок буде дедалі менше. З іншого боку, високий також ризик посилення традиційних гендерних уявлень і очікувань про ролі чоловіків як «захисників» і жінок як «берегинь». На мою думку, вірогідніший складний сценарій, коли різні суперечливі дискурси і образи жінок одночасно реконструюватимуть різні áктори в різних дискурсивних полях.
Однак українському жіночому руху внаслідок війни доведеться зіткнутися не лише з комунікаційними і дискурсивними проблемами, а й зі складнішими, інституційними та структурними проблемами. Зниження економічної активности жінок, очікуване зростання домашнього насильства, необхідність розбудовувати систему допомоги постраждалим від сексуального насильства, пов’язаного з війною, скорочення інституційних ресурсів для догляду за дітьми (наприклад, відсутність безпечних дитсадків), погіршення стану вразливих груп жінок через скорочення видатків на соціальну сферу — усі ці і багато інших проблем вимагатимуть великих зусиль не тільки від жіночих організацій України, а від усього українського суспільства, щоб не допустити стрімкого погіршення становища жінок.
