19 квітня, 2024

Товсті жінки зрікаються бодіпозитиву: дві історії (не)успіху

16 листопада 2020
Поширити в Telegram
6743
Ганна Улюра

Літературна критикиня, есеїстка. Кандидатка філологічних наук. Постійна авторка видань «Лівий берег», «Збруч», «КиївДейлі», «Опініон». Колумністка газети «День».

«Дайте мені спокій»

Чи ви завважили той момент, коли слово «бодіпозитивний» стало евфемізмом до слова «товстий»? Я цю мить пропустила, тому була заскочена масштабом спотворення. Тривала публічна розмова, і спікер зашпортався на слові «жирна», яке готовий був сказати, описуючи якусь жінку; зависла незручна пауза, аж поки модераторка не підказала зі смішком «бодіпозитивна». Смішок підхопили, і в такому значенні це слово цілу розмову і вживали. Мені не було смішно, зовсім. І не тільки тому, що я була в залі найтовстішою (о, сестри і брати мої, ви це точно знаєте — уміти з першого погляду оцінити, чи є в аудиторії хтось більший за вас).

Що ж таке сталося? Чому соціальний рух, скерований проти ієрархії, стає інструментом репресивної влади? І чому, наполегливо відкидаючи стандарти краси, ми тільки привчаємося якомога суворіше оцінювати свої й чужі тіла?

Фетфемінізм насправді — найпотужніше крило руху бодіпозитиву. Відтак уже лунають якісь закиди про товстунів, котрі нібито перебирають на себе увагу і в такий спосіб дискримінують нормативні чи інші неконвенційні тіла. Жирним розмерізмом це зветься за аналогією з чорним расизмом. Навіть на наших теренах точаться такі розмови, і я дедалі частіше бачу пости у ФБ з відповідним посланням. NAAFA з кінця 1970-х провадила вельми помітну роботу із запобігання дискримінації за масою тіла під гаслом «Здоров’я будь-якого розміру». У середині 2000-х цей соціальний і правозахисний рух став маркетинговою стратегію: рекламна кампанія Dove «Справжня краса», поповнення серії Барбі трьома ляльками — «пишною», «мініатюрною», «високою» тощо. Жодних ілюзій, це був і є суто маркетинговий хід. Індустрія схуднення має за двійника індустрію прийняття себе — і це як розлучені в дитинстві близнюки з індійського кіно.

Останні два-три роки вже навіть популярні, а не тільки спеціальні масмедіа (не наші, ясна річ) почали обмірковувати, чи не варто говорити про бодінейтральність там, де нас щойно привчили говорити про бодіпозитив. Начебто це більше відповідає самому змісту практик: мова не про те, що я маю сприймати себе такою, як є, чи ви маєте сприймати мене такою, як я хочу; мова про те, що вас не обходить ані моє тіло, ані те, як я сама його сприймаю. Людям повертають їхні біологічні тіла, максимально відокремивши їх від соціальних тіл. Важить функціональність тіла, а не те, чи відповідає воно конвенціям краси і пристойности. Бодіпозитив у сучасному мейнстримному трактуванні розширює уявлення про стандарти краси; бодінейтральність же пропонує повністю відмовитися від них. Для початку уникати слів, які описують фізичний вигляд людини. Не заміняти їх іншими словами, а уникати.

Жирний, товстий, кремезний, тілистий, грубий, огрядний, опасистий, оцупкуватий, пишний, гамаликуватий, кряжистий, великий, бодіпозитивний... Дайте спокій! І послухайте людей, які написали автобіографії своїх «неконвенційних» тіл.

«Чи добре я виглядаю?»

Бачити — це насамперед бачити те, що зваблює, або зауважувати відсутність того, що вабить. Те, що люди з надмірною вагою мають секс, викликає подив у багатьох людей, часом навіть у сексуальних партнерів цих великих людей, наче насправді йдеться про інший біологічний вид (о, сестри мої, як часто вас питали, чи відчуваєте ви під час сексу «все те саме, що й нормальні жінки»?). І характерно щодо хибних очікувань: не всі пишні жінки без одягу будуть на вигляд як всесвітньовідома plus-size модель Ешлі Ґрем. Навіть Ешлі Ґрем без одягу не буде на вигляд як Ешлі Ґрем. Утім, канони сексуальної привабливости пристосовують навіть для тіл, яким у сексуальній привабливості буцімто відмовляють апріорі. Неконвенційні тіла, знаєте, «продаються» споживачам і споживачкам на тих самих умовах, що й соціально прийнятні. Це ми звемо словом «фетишизація», і в цьому слові обмаль позитивних конотацій.


Ешлі Ґрем. «Нова модель. Автобіографія найвідомішої моделі plus size»

Книжка вийшла 2017 року. Оригінальна назва англійською — «A New Model: What Confidence, Beauty, and Power Really Look Like». Є переклад російською мовою.

Ешлі Ґрем починає свою історію з того, що рекомендується: їй накладають макіяж перед важливим дефіле (перед нами успішна модель), зараз вона показуватиме нову колекцію нижньої білизни для жінок розмірів плюс-плюс, яку сама розробила (перед нами успішна підприємиця), про це треба зробити інстапост із широкою посмішкою, яка запалює й надихає (перед нами не просто публічна особа, а активістка руху за прийняття себе). Власне, остання до нас із цієї книжки найчастіше й говоритиме. Для Ґрем важливо означити себе саме так — амбасадоркою бодіпозитиву.


 Ешлі Ґрем

Розмов про параметри Ґрем, як і Ґей, не уникнути, бо вона так само пише про своє тіло. Ґрем важить 91 кг при зрості 175 см. Її тіло відповідає вимогам, що їх висувають до плюссайз моделі: тип фігури «клепсидра», тонка талія, великі груди, пишні стегна, плаский живіт, миловидне обличчя без характерних рис і чіткої расової приналежности, довге здорове волосся — осяйна здорова краса без харáктерних моментів. Ґрем дуже красива, знає про це і часто нагадує про це читачам і читачкам прямим текстом. Її персональна больова зона — целюліт, але й тут вона дає собі раду, називаючи свою прогресивну роботу в модній індустрії «моя целюлітна революція». А ще Ґрем уважно читає тонни хейтерських коментарів, які отримує в соцмережах, і не з других рук знає, що таке фетшеймінг. Проте вона переконана: якщо любити себе, поважати свою роботу і шанувати своє здоров’я, то й інші тебе полюблять. І що важливіше — ти навчиш на своєму прикладі інших любити свої недосконалі тіла. Спонукати ж до цього має питання «чи добре я виглядаю?». Одним словом, якщо сховатися великій жінці однаково не вдається, нумо продавати привабливу картинку і забирати собі відсоток із доброчесного використання.

«Нова модель» — абсолютно комерційне видання з розряду «мотиваційні історії успіху», тут годі шукати одкровень. «Я красива, але успішна, тому що працездатна» — таке послання цієї книжки, і по всьому. Проте на кілька моментів можна поглянути й уважніше.

Історія перша — токсичний сексуальний дебют. Перший бойфренд Ґрем — теж популярний юнак, атлет, шкільна зірка. Вона, тоді вже затребувана модель для каталогів, йому до пари — король і королева середньої школи. Причиною розриву стосунків був страх юнака, що з часом Ешлі стане схожою на його матір. І тут авторка «Моделі» вибухає: його мати хвора на ожиріння, вона через це потворна, і як людина, котра торкалася цього тіла, кохала це тіло, могла допустити таке порівняння: «Мама Крейга страждала на ожиріння. Як могла людина, яка торкалася мого тіла, побачити якийсь зв’язок між нами?! Ніколи за все своє життя я не почувалася потворнішою, жирнішою і відразливішою».

Цієї миті та, хто попередні півсотні сторінок наголошувала на прийнятті себе і свого неконвенційного тіла, вибудовує чітку ієрархію «прийнятного жиру». Та, хто через півсотні сторінок засуджуватиме хейтерів, які розповідають їй у соцмережах про товсту дупу і целюліт, сама опановує їхніми прийомами. Й абсолютно цього не усвідомлює. Слово «хвороба» ніби знімає з неї будь-яку відповідальність, а пережита образа дає право ображати, собі подібних насамперед. (Як ото в крамниці великих розмірів людина, менша за інших покупців, неодмінно гукне консультантові через усю залу: «Мені таке саме, як їй, тільки на розмір менше, будь ласка».) Індекс маси тіла — потужний чинник самооб’єктивації та об’єктивації інших, а бойфренд Ешлі, ясно що, дрібний покидьок. На тлі цієї історії повідомлення, яке Ешлі регулярно повторює: «Я працюю з великим жінками, моя редакторка, моя видавчиня, моя піарниця, агентка, мої подруги — великі жінки» — звучить аж ніяк не закликом до консолідації загрожених, це радше жирний еквівалент «улюбленого єврея».


Ґрем із чоловіком

Історія друга. Розказуючи про свій вдалий шлюб і відданого чоловіка, Ґрем робить два на позір прохідні коментарі. Вона рано розвинулася, і діти в середній школі дражнили її «бульдозером», «жирними стегнами» тощо, цю травму загоїв її чоловік. Далі цитата: «При цьому найбільше боліло, що я зовсім не була жирною!» Окей, а якби була, то вже не боліло б? Наступний коментар: чоловік Ґрем — темношкірий. Ешлі побіжно кидає репліку, мовляв, чорні жінки з такою статурою, як у неї, вважаються гарними й привабливими, а білі — жирними. Тому за свою роботу з популяризації плюс-тіла Ґрем отримує також обвинувачення в расизмі — фейкова жируха плюс фейкова чорношкіра. Однак як вона може бути расисткою, бентежиться Ґрем, коли її чоловік — чорний, і він любить її біле тіло таким, як воно є. Напевне, коментарі зайві.

Є така теорія соціального контролю, до якої часто звертаються активісти бодіпозитиву, — називається теорією паноптикуму. Людина запускає жорсткий самоконтроль, щоб відповідати потенційному суспільному очікуванню, пильному погляду контролера, навіть якщо ця людина не знає і не розуміє, хто й що від неї очікує, і не бачить контролера, котрий указує їй на помилки. Такий-от паноптикум від Ґрем ми й маємо.

З означенням «нова» в назві «Нова модель» саркастично корелює одна репліка з «Голоду» Роксани Ґей, чия книжка вийшла того ж таки 2017 року, що й книжка Ґрем. Ґей запитує, чи звертали ви увагу на риторику таких висловлювань, коли хтось втрачає вагу чи набирає вагу (що рідше) і починає негайно говорити про «моє нове тіло»: «Я почуваюся у своєму новому тілі, як...». А тіло ж у нас одне — один лише раз дане, не те саме, а одне й те саме. Тільки картинки міняються.

«Я забираю ваш простір»

Книжка Ґей вийшла, коли її авторка вже була відома як квірфеміністка-письменниця, відома негучною славою. Ця її книжка дуже добре продавалася, гуляла в переліках бестселерів, її радили зіркові й пересічні читачі, її підтримували. Однак про власне книжку мало хто говорив, і навіть коли такої розмови було не уникнути, текст воліли презентувати словами самої авторки чи коротким конспектом якого-небудь розділу. Є такі книжки, про які насправді страшно міркувати, бо завжди говоритимеш з позиції власного досвіду. Ні, ще страшніше: за тебе почне говорити твоє тіло, яке перебрало на себе абсолютний контроль за ситуацією.


Роксана Ґей. «Голод. Мемуари (мого) тіла»

Книжка вийшла 2017 року. Оригінальна назва англійською — «Hunger. A Memoir of (My) Body». Перекладу на українську чи російську наразі немає.

Ці дужки в назві — ох, скільки в них змістів! Я зрікаюся свого тіла. Я зрікаюся причетности до його історії. Я не годна бути своїм тілом. Моє тіло не годне бути мною. І це не тільки моя історія, це просто історія, яку розкаже моє тіло, а отже, все в ній видно з першого погляду. Адже вдруге ніхто не гляне. І я зрікаюся свого тіла.

Роксана Ґей чесно написала, як жити жінці з надмірною, клінічно небезпечною вагою. У 2017-му їй було трішки за сорок і майже тридцять років свого життя вона провела в тілі, що його називає «моя помилка і моя відповідальність». З першого речення авторка попереджає: це не історія тріумфу, наприкінці книжки вас не чекатиме усміхнене фото схудлої панянки, яка стоїть обома ногами в одній штанині своїх старих джинсів, це не історія звитяги, це історія відчаю, сорому і потреби в безпеці, яку так і не було реалізовано. Ґей не описує «способи дисциплінувати своє неприборкане тіло», вона розказує історію тіла, яке химерно зреагувало на спроби інших дисциплінувати його господиню.


Роксана Ґей

«Це тіло я сотворила» — одна з найсильніших фраз у книжці.

На початку книжки Роксана за наполяганням батьків відвідує клініку, яка пропонує послуги з бандажування шлунку. Дівчина важить 262 кг при зрості 190 см. Від операції Ґей відмовилася. Книжку вона почала писати, коли її вага на 68 кг зменшилася. Роксана схудла на цілу людину. Їй треба було поговорити з тією «втраченою людиною». Вона намагається притлумити жах від утрати себе. З утратою ваги зникло відчуття безпеки, бодай примарне, яке та вага їй давала: «Мені було соромно, але я відчувала безпеку».

Десять років тому наробив галасу один репортаж у «Нью-Йоркері». Юна жінка конвенційної зовнішности вирішила дослідити, як ведеться товстун(к)ам у великому місті країни, де багато великих за розмірами людей. Вона вдягла костюм товстулі і приготувалася до насмішок і знущань. Проте репортерка була шокована: її просто не помічали, впритул, її починали бачити тільки тоді, коли виникала загроза торкнутися її тіла — час пік у метро чи переліт в економ-класі. Отоді починалися агресія і звинувачення. Те, що для репортерки стало несподіванкою, Ґей добре знала: товстій людині на диво легко сховатися, зуміла ж Ґей разом зі своєю «зайвою вагою» стати і собі зайвою. Тому вона й написала «Голод». Ґей згадує відому фразу про те, що в кожній товстулі живе тендітна дівчина, котра прагне вийти на волю, і злісно жартує: «Я з’їла ту дівку».

«Я займаю простір. Я вселяю жах. Я не хочу займати простір. Я хочу бути непомітною. Я хочу сховатися».

Історія бере відлік, коли авторці «Голоду» виповнилося дванадцять. Вона це описує словами: «Я почала втрачати своє тіло» (звучить саркастичним перифразом до «втрачати зайву вагу»). Усе починалося як шкільний роман — по-підлітковому дурний і токсичний, а закінчилося пеклом. Популярний гарненький старшокласник у школі дівчинки уникав, а після уроків просвіщав сором’язливу книжницю з гавайських американців (цілком герметична спільнота) — знайомив із порнографією та межами допустимих сексуальних контактів. Каже Ґей, вона його любила, каже, хотіла, щоб він її любив. На одне з їхніх побачень завітали приятелі бойфренда. Групове зґвалтування. Вона нікому про це не розказала. Вона ще довго думала, що сталася якась жахлива помилка, що цього просто не могло трапитися. Зате ґвалтівники пустили чутки, школа довго насолоджувалася історією про шльондру, яка розважилася з гуртом популярних юнаків. Уперше цю історію вона змогла розказати тільки в сорок років. Під час зґвалтування, згадує вона, поки чоловіки обговорювали її тіло, вона у своїх очах ставала дедалі меншою й меншою. І от тіло саме запустило програму самозбереження: ставати великим, ставати таким великим, як тільки можна, як уже не можна, ладнати буфери, не бути привабливою, не бути вразливою, не бути більше маленькою. Вона почала їсти, одержимо, безконтрольно.

У «Голоді» є одна сценка з багатьох аналогічних. Роксана щойно видала свою першу успішну книжку — есе «Погана феміністка», де вона міркує, зокрема, як нас контролює організація простору і що патріархат — це не тільки ідеї, а й ширина кабінок у чоловічому й жіночому туалетах, наприклад. І от у неї прес-тур. Перший письменницький успіх. Одна шанована івентагенція влаштовує презентацію і робить у залі кафедру — півтора метра підвищення без сходів. На цю кафедру треба було зійти. Ґей зробити це самостійно не змогла... Гаразд, іронічна байка про простір обмеження, ніде правди діти. Якщо тільки все життя тобі не доводиться пояснювати всім і кожному: «Це й оце моє тіло зробити не може».

Довести право на спроможність, розказавши про обмеження. Ті, кого не знецінюють, завжди певні: має бути привід для цькування. Ті, хто пройшли через колективну зневагу, знають: для того достатньо просто бути. Саме так пишуть книжки про інвалідність. Так написала книжку Ґей. Для неї її зайві кіло — це режим буквальної гіпервидимости великого тіла, який чомусь не працює саме тоді, коли ти з усіх сил хочеш, щоб тебе побачили. Тому цю книжку не під силу було обговорювати.

«Бери своє життя під контроль»

Відлік активного руху прийняття товстого тіла ведуть від 1967 року. Тоді відомий журналіст написав колонку «Товстих має бути більше!». Полум’яний виступ, який об’єднав чимало людей. Цю статтю було написано не з досвіду автора. Він писав, яких труднощів у побуті й щоденній комунікації зазнає його дружина, у якої «надлишок маси тіла». У його статті не було бодай одного коментаря цієї жінки, жодного натяку на те, що вона й сама має що сказати. А згодом асоціацію з протидії дискримінації товстих людей започаткував теж чоловік, який наголошував, що хоче допомогти своїй великій дружині і полегшити їй життя. От в офіційних списках асоціації імені його дружини я не знайшла. Жінка в русі прийняття великого тіла заговорила тільки в середині 1970-х, коли одна з активісток запровадила термін BBW («велика красива жінка»), і він швидко став «ярличком» для торгівлі готовим одягом, індустрії розваг і насамперед сексуальних практик. Зауважували? Завжди знаходяться якісь «вони», які нам розказують, що повинні відчувати чи не відчувати наші тіла. Вони завжди це роблять. Ці достойники-активісти вже тридцять років запобігають фетишизації жіночого товстого тіла, не бажаючи чути історії самих жінок, — не заважайте їм.

Озвучені досвіди жіночности повідомляють про розмаїття. Не всі готові, щоб їхні тіла були політичною заявою чи маркетинговим прийомом (а це ж якраз історії Ґей і Ґрем відповідно). Прийняття свого тіла не спрямовано на демонтаж влади щодо конвенційних і неконвенційних тіл. І це аксіома... Це аксіома?

Єдина галузь бодіпозитиву, у якої є потенціал ревізувати владу, — це ідея про «здоров’я будь-якого розміру». Вага не пов’язана зі здоров’ям, медикалізація товстого тіла приносить шалений прибуток фармаконцернам, фізична активність, спорт не повинні мати на меті схуднення, парадигма здоров’я, заснована на масі тіла, не має підстав. Одним словом, не варто вираховувати, хто раніше помре і від чого, краще забезпечити всім вищу якість життя (о, брати-сестри мої, скільки разів замість постановки коректного діагнозу вам радили повертатися, коли схуднете на якусь там кількість кіло?). А проте цей аргумент звучить неохоче, і він більше за інших зазнає критику. І припущу, саме тому що має в собі потенціал демонтажу влади.

Зовсім недавно, з різницею в півтора року, в «Нью-Йорк Таймс» і «Ґардіан» вийшли два матеріали, які наробили галасу. Обидва присвячено критиці бодіпозитиву. В авторській колонці Еви Вайсман чіткий месидж: бодіпозитив не є режимом видимости, навіть не претендує ним бути. У тисячах історій про складну подорож до прийняття себе, завважила Ева, мало хто озвучує причини, чому ця подорож узагалі знадобилася. Відповідальність повністю покладено на товсту людину: «Тобі не комфортно у твоєму тілі? Прокачай любов до себе, напиши мотиваційний постик». Ненависть до тіла добре фінансується (в прямому і переносному сенсі), любов до тіла наразі менш прибуткова, але далі буде. Наслідок? «Почуття ізоляції і подвоєної провини. Провини за те, що живеш у невідповідному тілі, і за бажання змінити це».

Друга колумністка — Келлі деВос — велика жінка, у якої почалися відчутні проблеми зі здоров’ям і вона мусила худнути. Нині її донька-підліток приховала, що їй у школі порекомендували звернути увагу на вагу. Дівчинка соромилася сказати про це матері, у якої є відповідний досвід і яка мала б її зрозуміти. «Хотіти схуднути не соромно», за це не має бути почуття провини — уже настав час і для таких політичних заяв.

І тут до мене доходить, що в усіх цих історій і висловлювань є один спільний знаменник — сором. Усім цим жінкам соромно. А там, де є відчуття пекучого недиференційованого сорому, там можна бути певними: почав діяти план «наглядати і карати». Жирний, товстий, кремезний, тілистий, грубий, огрядний, опасистий, оцупкуватий, пишний, гамаликуватий, кряжистий, великий, бодіпозитивний... усе під контролем!

16 листопада 2020
Поширити в Telegram
6743
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Оксана Кісь: про ролі жінок у Радянському Союзі й незалежній Україні, історію протидії сексизму в рекламі та перспективи феміністичного руху після перемоги у війні
Оксана Кісь — відома українська історикиня, докторка історичних наук, президентка Української асоціації дослідниць жіночої історії. Гендер в деталях розпитав експертку, як і коли в Україні вперше заговорили про сексизм та що стало поштовхом до протидії цьому явищу в українському суспільстві. Також Оксана Кісь поділилася порадами і своїм баченням того, як слід реагувати на прояви сексизму та зупиняти їх.
Про стереотипи з пелюшок.
«Чому ви не цінуєте домагання?!»
В реальності домагання зовсім не те, що уявляють чоловіки.