Домагання у спорті: як справа Ларрі Нассара зрушила лавину з тисяч свідчень та вироків

Атланта–1996. Я давно хотіла знову подивитися ті Олімпійські ігри, адже перший перегляд — коли мені було лише три роки — давно стерся з пам’яті. Аж тут під час карантину Olympic Channel вирішив потішити повними записами з тієї Олімпіади на ютубі, зокрема зі спортивної гімнастики, що в моєму всесвіті пріоритетів просто must watch. Не тільки через нашу Лілію Подкопаєву, а й через «чудову сімку» (Magnificent Seven), як називали американську жіночу збірну з гімнастики.

Знаючи наперед переможниць командного фіналу, я однаково отримувала величезний кайф від старих кадрів. Однак лише до останнього стрибка змагань. Тут я згадала, що буде далі і хто неминуче з’явиться в кадрі. Зараз Керрі Страґ пошкодить ногу, і до неї на допомогу прийде лікар збірної Ларрі Нассар. Лікар, який пізніше виявиться педофілом і який ґвалтував гімнасток уже тоді, у 1990-х.

Тренерка Марта Каролі (друга праворуч) і лікар Ларрі Нассар допомагають травмованій Керрі зійти з помосту.

Це була перша Олімпіада з чотирьох, на яких Нассар працював з командою. Його насильство залишалося безкарним ще двадцять років після Атланти і майже десять років до неї. У 2017–2018 роках його визнали винним у зберіганні дитячої порнографії (60 років в’язниці) та в десяти випадках сексуальних злочинів проти неповнолітніх (175 років за сім із них + від 40 до 125 років за інші три). «Десять» — це формулювання для офіційного вироку, насправді, за даними на початок 2020 року, за три десятиліття Нассар зґвалтував щонайменше 517 дівчат і жінок. Це лише ті спортсменки, які наважилися розповісти про свій досвід.

24 червня на Netflix вийшов документальний фільм про цю наймасштабнішу в історії спорту справу про домагання під назвою «Athlete A». Торік канал HBO випустив документальний фільм на цю тему — «At the Heart of Gold: Inside the USA Gymnastics Scandal».

Справа Нассара далеко не перша і не єдина, але вона стала переломною. Принаймні гучність і активність розмов про домагання в спорті різко виросли. Для кардинальних змін знадобиться ще багато часу, але те, що спортивна спільнота порушує мовчання, визнає проблему і безжально (не завжди, але до цього ще прийдемо) викошує ряди насильників/-иць, — це вже крок уперед.

За статистикою ChildHelp[1], від 40 до 50 % спортсменів/-ок стикаються з певною формою насильства, 2–8 % — із сексуальним. Згідно з дослідженнями Ради Європи в рамках проєкту Start to Talk[2], присвяченому захисту дітей від насильства в спорті, сексуальні домагання переживає кожна п’ята дитина. А за даними INSPQ[3], 98 % гарасменту дітей вчиняють їхні тренер(к)и, вчителі/-льки або інструктор(к)и.

Причини: атмосфера страху та бульбашки з маніпуляціями

Безумовно, причина № 1 — це насильник/-ця. Проте чому спорт — такий сприятливий майданчик для їх паразитування?

Насамперед тому, що слово «насильство» досі часто є синонімом до слова «спорт». Особливо якщо йдеться про так званий спорт високих досягнень — зі змаганнями й гонитвою за результатом і медалями. Коли атлет(к)и постійно перебувають в атмосфері емоційного й фізичного тиску, вони до нього звикають і можуть не ідентифікувати його як шкідливий. Крики, лайка, удари по різних частинах тіла — це «норма», від якої нині у світі намагаються відходити, але яку виправдовують як частину «дисциплінування» учнів і учениць на пострадянських теренах, де зазвичай працюють або тренери й тренерки, котрі починали шлях у СРСР, або ті, хто виросли в цій системі і не хочуть від неї відмовлятися. Третіх — прогресивних, які вболівають за зміни, — одиниці.

Сексуальному насильству часто передують психологічне й фізичне. Його можуть здійснювати не одні й ті самі люди, але атмосфера тривоги, страху і звикання до того, що неприємно й боляче буває майже щодня, — ідеальне підґрунтя, щоб додати до цього набору ще один вид гарасменту, а на шляху до олімпійської мрії — ще один пункт у графі «жертви на вівтар спорту», які (не) були того варті.

Наступні причини — закритість і непоінформованість. Більшу частину життєвого часу в період занять спортом атлет(к)и проводять у своїй спортивній бульбашці — серед людей, які розділяють ті самі досвіди, які живуть за тими самими правилами й переконаннями. У спортивної спільноти своя норма. І поки людина не виходить за межі цієї бульбашки і не починає обмінюватися досвідом із жителями й жительками інших бульбашок, вона може не підозрювати, що те, до чого вона звикла, хтось уважає токсичним.

Найвразливіші в цьому випадку діти, які можуть елементарно не знати, що є сексуальним насильством, просто тому що з ними ніхто про це раніше не говорив. Дитина, а тим паче дитина, яка займається спортом, змалечку призвичаюється до того, що її тіло їй не належить. До неї постійно торкаються — хоче вона цього чи ні. Від батьків і родичів до тренерів/-ок і лікарів/-ок. У випадку останніх це може супроводжуватися болем та іншими неприємними відчуттями, тому розрізнити, які з цих дотиків виправдані, а які неприйнятні, дитині складно. Лише тепер у суспільстві починають потроху усвідомлювати необхідність сексуальної освіти й поваги до особистих кордонів, зокрема дітей.

Ну, й одна з головних причин — повага і страх перед авторитетом. Піти проти тренера/-ки чи іншої керівної особи для багатьох немислимо. Працює типова установка «тренер — закон». Їхні дії не піддаються сумніву, на їхньому боці інші такі самі авторитети-колеги. Проте нерідко буває так, що спортсмен(к)и не мають справи з відверто агресивними коучами чи іншими спортивними особами, які вмикають режим абсолютного зла 24/7. Типова маніпулятивна тактика насильників/-иць — маскувати акти агресії за піклуванням, застосовувати так званий грумінг, який надзвичайно збиває з пантелику дітей і підлітків. Та сама людина може проявляти любов до своїх підопічних, усіляко їх задобрювати, жартувати з ними, цікавитися їхнім життям, робити компліменти, нишком частувати смаколиками, що їх забороняють інші тренер(к)и, бути привітними з батьками. Це викликає думки на зразок: «Гм, то, може, вони не такі вже й погані, а це я щось не так зрозуміла/-в». А довколишнім буде ще важче повірити, що така нібито приязна особа має потяг до насильства.

Усі ці причини ми чуємо майже в кожній новій історії про домагання в спорті. І про ці кейси, починаючи з Нассара, не завадить нагадати ще раз — Netflix не образиться.

«Скільки варта маленька дівчинка?»: переломна справа в гімнастиці

У спортивній медицині Ларрі Нассар пустив коріння ще на початку кар’єри — 1978 року. Зрештою він доробився до головного лікаря збірної США зі спортивної гімнастики, до команди якої приєднався 1986 року, був лікарем-остеопатом у Мічиганському державному університеті (MSU) та інших спортивних клубах і школах. Протягом 18 років (до 2014-го) ця людина була національним медичним координатором усієї федерації гімнастики США (USA Gymnastics, або USAG), до якої входить не лише спортивна гімнастика, а й художня, акробатична, стрибки на батуті та інші види гімнастики. Тобто доступ і вплив Нассара поширювався на всю медичну систему організації.

Зазвичай домагання відбувалися в його кабінеті або будинку (декому зі спортсменок він пропонував приватне «лікування»). Під час виїзних змагань, зокрема на Олімпійських іграх, він запрошував гімнасток до себе в номер. Упоравшись із необхідними медичними процедурами, Нассар переходив, за його власним означенням, до «особливих методів лікування»: встромляв пальці у вагіну й анус, торкався грудей, мастурбував, ховаючись у кутку, або робив це на очах у спортсменок. Часто він примудрявся ґвалтувати дівчат у присутності їхніх батьків, стаючи так, щоб ті не могли бачити, яких саме частин тіла він торкається.

Заяви про насильство з боку Нассара — усні й письмові — надходили до керівництва федерації гімнастики й окремих клубів десятиліттями, але дієвою виявилася лише та, яку 2015 року подала Сара Янтзі, тренерка гімнастки Меґі Ніколс. Жінка почула, як її учениця обговорювала з подругою методи «лікування» Нассара, і дізналася, що той активно надсилав Меґі повідомлення з компліментами про її зовнішність. Ця історія призвела до того, що Нассара нарешті звільнили з USA Gymnastics. «Мічиган» зробив це лише 2016 року, коли звинувачення на адресу Нассара набрали широкого розголосу.

Ларрі Нассар у суді

«1997, 1998, 1999, 2000, 2004, 2011, 2013, 2014, 2015, 2016. Це ті роки, коли ми говорили про домагання Ларрі Нассара», — з цього переліку почала свою промову гімнастка, олімпійська чемпіонка Елі Рейзман, коли разом з іншими спортсменками, які пережили насильство Нассара, отримувала премію ESPYS «За відвагу» імені Артура Еша. Пізніше стало відомо, що заяви надходили ще до 1997-го. «Усі ці роки нам відповідали: “Ти помиляєшся. Ти не так зрозуміла. Він лікар. Це нормально. Не хвилюйся, в нас усе під контролем...” Напевне, найбільша трагедія цього кошмару в тому, що його можна було уникнути. Хижаків живить мовчання... Усе, що нам було потрібно, — це одна доросла людина, у якої вистачило б порядности стати між нами й Ларрі Нассаром», — сказала Рейзман.

Голос, який нарешті почули, належав Рейчел Денголландер — юристці і колишній гімнастці, яка у вересні 2016 року розповіла свою історію газеті «The Indianapolis Star». Разом із нею досвідом поділилася «атлетка А», якою згодом виявилася та сама Меґі Ніколс. Це журналістське розслідування лягло в основу фільму «Athlete A», що незабаром вийде на екрани.

Нассар почав ґвалтувати Денголландер, коли їй було 15: дівчина прийшла до нього через біль у спині. «Щоразу, як я лежала на тому столі й намагалася примиритися з тим, що відбувається, я була впевнена в трьох речах, — ділилася Денголландер уже під час судового слухання. — По-перше, було очевидно, що Ларрі робив це регулярно. По-друге, саме з цієї причини я була переконана: неможливо, щоб хоча б якісь жінки й дівчата не розповідали про це офіційним особам MSU та USAG. По-третє, я вважала, що якщо цим людям було відомо про те, що робить Ларрі, і вони його не зупинили, я не мала ставити під сумнів легітимність його лікування. Певно, проблема в мені, — думала я. Тож я продовжувала нерухомо лежати. Тоді я цього не знала, але я була права стосовно перших двох пунктів».

Рейчел нагадала, що 2016-го вона не просто розповіла пресі в графічних деталях, що з нею робив Нассар, а й подала заяву в поліцію зі стосом документів-доказів, медичними поясненнями, як насправді має відбуватися лікування тазового дна, яким прикривався Нассар, аналізом законів штату Мічиган, які було порушено, свідченнями інших жертв, списком експертів, готових свідчити, та особистими щоденниками, де Денголландер описувала, як насильство вплинуло на неї психологічно, — щоденники, які мав нагоду прочитати і сам Нассар як частину справи. Цікаво, чи керівні особи USA Gymnastics та MSU очікували подібної підготовки від дітей, щоб їм повірити?

Хоча навіть це не змусило керівництво Мічиганського університету поставитися до звинувачень серйозно, і там спершу підтримали колегу. А Брук Лемон, одна з лікарок, яка стала на бік Нассара і давала свідчення під час розслідувань, заявила, що ніякої пенетрації не було і що дівчині так лише здалося, бо «коли тобі 15, ти думаєш, що все, що в тебе між ногами, — це вагіна». Схожі аргументи чули й інші дівчата, які намагалися повідомити про насильство.

Через три місяці після виходу статті Нассара заарештували. ФБР знайшло в його будинку понад 37 тисяч порнографічних фото з дітьми та відео сексуальних актів, зокрема самого Нассара з неповнолітніми дівчатами.

Протягом наступного року ще більше спортсменок знайшли в собі сміливість розповісти про свій травматичний досвід із Нассаром і водночас указати на безвідповідальність керівництва федерації та Мічиганського університету, які весь цей час заплющували очі на насильство, що відбувалося в них перед носом.

До того ж Нассар не єдиний, кого покривала USAG. Організація роками ігнорувала скарги про домагання Вільяма Маккейба і ще півсотні тренерів. Декого з них не просто не притягнули до відповідальности — вони й далі працювали з дітьми. Маккейба заарештували 2016 року після того, як мати однієї з гімнасток звернулася напряму до ФБР.

Олімпійська чемпіонка Маккейла Мароні заявила, що USA Gymnastics заплатила їй $1,25 млн за нерозголошення інформації про домагання, яких вона зазнавала. А тривали вони вісім років. «Усе почалося, коли мені було 13 чи 14, — заявила Маккейла в письмовому зверненні до суду[4]. — Здавалося, коли і де тільки цей чоловік мав нагоду, він мене “лікував”. Це відбувалося в Лондоні, перед тим як ми з командою виграли олімпійське золото, це відбувалося перед тим, як я виграла там срібло. Найстрашніша ніч мого життя сталася, коли мені було 15. Цілий день і цілу ніч я летіла з командою в Токіо. Він дав мені таблетку снодійного для перельоту, і наступне, що я пам’ятаю, — я опинилася наодинці з ним у його номері і він мене “лікував”. Я думала, що помру тієї ночі... Люди повинні розуміти, що сексуальне насильство відбувається не лише в Голлівуді, в медіа чи в стінах Конгресу. Це відбувається скрізь. Схоже, де тільки є позиція влади, там є і потенціал для насильства. У мене була мрія потрапити на Олімпійські ігри, але речі, які мені довелося пережити, щоб цього добитися, були невиправданими й огидними».

Коли настали слухання у справі Нассара в січні й лютому 2018 року (раніше він уже отримав вирок за порнографію у федеральному суді), кількість охочих висловитися ще зросла. Замість запланованих 88 заяв у суді протягом дев’яти днів заслухали 204 заяви потерпілих. Частина надіслала письмові звернення, частина зголосилася прийти до зали суду. Спортсменки зізнавалися, що їх мотивував приклад тих, хто наважилися подивитися Нассару в очі в перші дні слухань. Замість однієї гімнастки виступала її мати: дочка наклала на себе руки після років депресії й психологічних травм. Батько двох атлеток просив у суду дозволу «дати йому п’ять хвилин у роздягальні з цим демоном» і намагався прорватися до Нассара, але його зупинила охорона.

Після одного з таких емоційних судових днів Нассар звернувся з проханням припинити вислуховувати заяви, бо йому «надто важко їх слухати», і звинуватив суддю, що вона «влаштовує цирк для медіа». Суддя Розмарі Аквіліна йому, звісно, відмовила.

Останньою в суді Інґема виступала Денголландер. Її риторичне питання до присяжних «Скільки варта маленька дівчинка?» підсумувало весь цей процес. «Коли Ларрі був сексуально збуджений, коли він отримував насолоду від наших страждань, його дії були лихими й неправильними, — вкотре наголосила Рейчел. — Я прошу вас ухвалити рішення, яке продемонструє, що те, що з нами сталося, має значення. Що ми варті всього — найбільшого захисту, який закон здатний нам дати».

Рейчел Денголландер після фінального виступу в суді

Наслідки справи Нассара: зміни в законодавстві і перенавантаження системи

Покаранням самого Нассара справа не закінчилася. Судові позови посипалися на федерацію гімнастики й Олімпійський комітет США (USOC), на гімнастичний клуб «Twistars» і Мічиганський університет. Усе керівництво федерації на чолі з президентом Стівом Пенні пішло у відставку (щоправда, зі скреготом — під тиском Олімпійського комітету), так само очільниця «Мічигану» Лу Анна Саймон. Стіва Пенні пізніше затримали за підозрою в приховуванні доказів у справі Нассара, а Саймон — за надання поліції неправдивої інформації.

USAG усунула від роботи головного тренера олімпійської команди–2012, власника «Twistars» Джона Ґеддерта — близького друга Нассара, відомого агресивною поведінкою й жорсткими методами тренувань. За свідченнями однієї гімнастки, якось він став свідком «лікувань» колеги, але просто вийшов з кабінету, бовкнувши якийсь жарт.

У 2018-му зачинили «Ранчо Каролі» — головний центр підготовки збірної США, що його заснували й очолювали з 1981 року Бела й Марта Каролі. Вважається, що саме тут було створено найсприятливіші умови для насильницьких дій Ларрі Нассара. Батькам сюди доступ заборонявся, а гімнастки, за численними зізнаннями, жили в атмосфері залякування, булінгу, часто мусили тренуватися із серйозними травмами й доводили себе до харчових розладів через надміру суворі дієти. Очевидно, що про жодну довіру до старших не йшлося. Багато хто стверджує, що Каролі знали про дії Нассара, але спортивне подружжя ці звинувачення відкидає. Розслідування щодо їхньої причетности триває.

Найбільшим зрушенням унаслідок скандалу з Нассаром стало ухвалення у США закону «Про безпечний спорт» 2017 року[5], який зобов’язав спортивні організації одразу повідомляти про всі випадки насильства правоохоронним органам та сприяв створенню незалежного центру SafeSport. Організація нині займається винятково справами про насильство — емоційне, фізичне й сексуальне — в американському спорті та розробляє тренінги й навчальні матеріали на цю тему.

Проте дуже швидко стало зрозуміло, що бюджету на таку програму виділяють замало. Щомісяця до центру надходить у середньому 230 заяв про домагання, але щоб відреагувати на них усі, бракує ресурсів. У центрі працює 40 людей, 24 з них — суто над розглядом справ. На початок 2020-го у SafeSport велося 1200 активних розслідувань. На недофінансування скаржилася й перша очільниця SafeSport Шеллі Пфоль, яка торік покинула цю посаду. Тепер боротьбу продовжує її наступниця Джу Різ Колон.

SafeSport отримує $11,3 млн на рік, згідно з даними 2019-го, це вдвічі більше, ніж на початку його існування. Гроші йдуть переважно з кишені Олімпійського комітету США та від спортивних федерацій. Через такі джерела фінансування центр часто критикують і ставлять під сумнів його незалежність, адже мета організації — моніторинг і розслідування роботи тих самих федерацій, які їх годують. Єдині гроші, які надходять центру від держави, — це гранти на освітні програми.

За три роки роботи SafeSport наклала санкції на більш ніж 600 осіб, яких підозрювали в насильницьких діях. Щоправда, ці цифри не відбивають реальну кількість людей, притягнутих до відповідальности. В окремих випадках санкції, які наклав центр, навіть пожиттєві, довелося зняти через рішення суду. Зокрема, покарання скасували або суттєво зменшили для тренера з фігурного катання Річарда Калагана, братів-тхеквондистів Жана й Стівена Лопесів та важкоатлета Коліна Бернса.

Дальше розслідування щодо організацій, які допустили ситуацію з Нассаром, теж затягуються. У лютому 2020 року Олімпійський комітет США і федерація гімнастики запропонували виплатити всім постраждалим від насильства Нассара $215 млн і закрити їхні позови, не завершивши розгляд справ. Тобто звільнити від відповідальности і самі організації, і особисто Стіва Пенні та Каролі. Гімнастки, серед них Симона Байлз (сьогодні № 1 у цьому виді спорту) й Елі Рейзман, потрактували цей крок як бажання «зам’яти» проблему напередодні Олімпіади в Токіо, яка мала відбутися цього літа, але її перенесли через пандемію коронавірусу.

Згідно зі звітом 2019 року сенаторів Джеррі Морана й Річарда Блюменталя[6], у ФБР, USOC, USAG і MSU були всі докази, щоб зупинити насильство Нассара раніше — щонайменше за рік до того, як це сталося насправді. Автори звіту також запропонували законопроєкт про додатковий захист спортсменок/-ів від насильства, який уповноважив би Конгрес розформовувати Олімпійський і Паралімпійський комітети США та затвердити фінансування для SafeSport у розмірі $20 млн на рік[7].

Моран і Блюменталь разом із гімнастками на пресконференції про захист спортсменів/-ок

Кампанію за його ухвалення нині активно веде триразова олімпійська чемпіонка з плавання, правозахисниця Ненсі Гоґсгед-Макар, яка сама пережила зґвалтування, коли їй було 19. Нині ексспортсменка очолює організацію Champion Women, що адвокатує за безпечний спорт, гендерну рівність і подолання дискримінації проти ЛГБТ+ спільноти. Гоґсгед-Макар підтримала створення SafeSport і співпрацює з Child USA, що бореться з насильством проти дітей.

Узагалі, згідно з базою SafeSport[8], на момент написання цієї статті тимчасово або назавжди відсторонено за різні види насильства 1235 спортивних осіб. Найбільше заборон у гімнастиці (227), плаванні (186) і хокеї (117). І якщо раптом перекіс у висвітленні випадків насильства з боку чоловіків вас дивує або викликає дискомфорт, зверніть увагу, що в гімнастиці, де їх найбільше, у цьому списку 219 чоловіків і 8 жінок. Це пояснюється й тим, що досі переважна більшість тренерського й керівного складу спортивних організацій — чоловіки. За підрахунками Міжнародного олімпійського комітету[9], на Олімпіаді–2016 у Ріо-де-Жанейро 89 % акредитованих тренерів/-ок були чоловіками.

Рішення SafeSport датуються з початку 1980-х і стосуються лише США. І треба розуміти, що тут не враховано професійні спортивні ліги, як-от НБА/ВНБА чи НФЛ, адже вони не входять до юрисдикції центру.

Інші справи: натхненні поваленням авторитетів

Приклад американських гімнасток і хвиля #MeToo, що припала якраз на пік розгляду справи Нассара, мотивували інших спортсменок і спортсменів теж розповісти про насильство, яке вони пережили.

Для білоруської чотириразової олімпійської чемпіонки 1970-х Ольги Корбут це стало стимулом знову заговорити про те, що тренер Ренальд Книш її ґвалтував. Уперше Корбут розповіла про це 1999 року, заявивши, що почувалася «секс-рабинею». Її підтримали гімнастки Галина Чесновська й Людмила Рябкова, яких цей тренер теж домагався. В інтерв’ю «Радіо Свобода»[10] вони згадували, що після тренувань Книш розвозив дівчат по домівках, а ту, котру залишав останньою, віз до лісу й ґвалтував. На тренуваннях нерідко сипав жартами із сексуальним підтекстом, показував порножурнали й секс-іграшки. Кажуть, всі про це знали і називали їх «гаремом Книша», але нічого, щоб це припинити, не робилося. Батькам дівчата не розповідали, бо «було соромно», а тренер уважався авторитетом: якщо хотіли їздити на змагання — мусили слухатися. Книш, який торік помер, називав усе це наклепом, але водночас заявляв, що для гімнасток природно бути «прихильницями» тренера і що кожна «хоче стати його коханкою або дружиною».

Про насильство розповіла й українська олімпійська чемпіонка — гімнастка Тетяна Гуцу, котра нині живе у США. За її словами, 1991 року, коли їй було 15, тоді 19-річний білорус Віталій Щербо зґвалтував її в готельному номері й наказав нікому не говорити. Тетяна стверджує, що намагалася поговорити з Віталієм про цей інцидент 2012 року, але вибачень не отримала. Щербо подав на Ґуцу в суд і звинуватив у наклепі. Серед аргументів на свій захист він навів і той, що «найвеличніший спортсмен в історії спорту» не міг бути «настільки ментально нестабільним і хворим на голову, щоб таке зробити». Конфлікт закінчився тим, що Ґуцу й Щербо досягли домовлености не давати коментарі одне про одного у ЗМІ.

За щонайменше 45 випадків сексуального насильства над неповнолітніми хлопчиками відбуває термін екстренер з американського футболу Джері Сандаскі. Ця історія сталася ще до Нассара і багато в чому схожа з ним. Жертвами Сандаскі були учасники програми «Друга миля» (The Second Mile) — доброчинної організації при Стейт-Коледжі Пенсильванії, яку він заснував для підтримки малозабезпечених підлітків, а, згідно з гаслом, ще щоб давати і «надію». Домагань з боку Сандаскі зазнав навіть його син. Як і у випадку з Нассаром, повідомлення про інциденти почали з’являтися задовго до повноцінного розслідування — з 1998 року, але керівництво університету це замовчувало. Згідно з пізнішими заявами, аб’юз відбувався ще в 1960-х. Ув’язнили ж Сандаскі лише 2012-го. Своєї провини він так і не визнав і намагався добитися повторного суду.

Зображення Сандаскі прибирають з муралу біля університету

Низка обвинувачень у домаганнях охопила й американську збірну з плавання. Минулого тижня чергові позови на федерацію США подали ще шестеро спортсменок, які стверджують, що керівництво знало про насильство з боку колишніх тренерів і не зробило нічого, щоб їх спинити. Плавчині заявили, що пережили гарасмент з боку Мітча Айві й Еверетта Учіями, яких федерація вже усунула, але вони досі на волі, та Ендрю Кінга, котрий наразі сидить за ґратами за педофілію. Сюзет Моран заявила, що насилля з боку Айві почалося, ще коли їй було 12, а незадовго до відбору на Олімпіаду–1984 17-річна Сюзет завагітніла від тренера і той примусив її зробити аборт. Роки ґвалтувань призвели до депресії, панічних атак і зруйнували любов до плавання. Раніше пожиттєвий бан від USA Swimming отримав тренер Шон Гатчінсон, після того як його звинуватила в домаганнях чемпіонка світу Аріана Кукорс Сміт.

Хоча американські справи часто стають найгучнішими й новини про них розлітаються на весь світ, тільки там ця проблема, звичайно, не концентрується. Невдовзі після перших публічних заяв про домагання Нассара про сексуальне насильство над дітьми заговорили в британському футболі. Сценарій той самий: відбувалося це давно й довго, щонайменше з 1970-х років. Завдяки великому потоку охочих розповісти правду за півтора року виявили триста тренерів і скаутів, підозрюваних у домаганнях, у 340 футбольних клубах країни. Усього було ув’язнено 12 осіб. Майкл Карсон наклав на себе руки до початку суду.

Нові звинувачення отримав тренер Баррі Беннел, який працював у юнацьких клубах «Кру Александра» й «Манчестер Сіті» і раніше вже тричі відбував покарання за зґвалтування неповнолітніх у в’язницях США й Великої Британії. Колеги називали його стармейкером і були зачаровані його талантом знаходити потенційних зірок чоловічого футболу. Беннел тимчасом використовував мрії юнаків, обіцяючи, що «стосунки» з ним позитивно вплинуть на їхню дальшу кар’єру. Від його насилля постраждало понад сотню футболістів.

Продовжуючи тему футболу: ФІФА торік назавжди відсторонила президента федерації Афганістану Керамуддіна Керама від будь-якої футбольної діяльности. Усе через сексуальні домагання, фізичне насильство й погрози спортсменкам збірної. На додаток до й так не вельми позитивного ставлення суспільства до жінок, котрі грають у футбол. Багато спортсменок не наважувалися говорити про те, що коїлося, бо за сексуальні контакти поза шлюбом в Афганістані можна отримати й смертну кару. Крім того, Керам погрожував убити їхніх родичів і поширював чутки, нібито вони лесбійки, що для цієї країни теж украй небезпечно. Про насильство спортсменки повідомили «The Guardian»[11] анонімно, хвилюючись за безпеку своїх сімей. Вони також розповіли, що у Керама на спортивній базі є таємна кімната, куди він заманює спортсменок і яку можна відчинити тільки відбитками його пальців.

Полетіли голови й у фігурному катанні. Особливо це зачепило збірну Франції. Наприкінці минулого року з’явилися підозри, що призер чемпіонату світу Морґан Сіпре домагався неповнолітньої фігуристки, з якою він тренувався на одній ковзанці. Дівчина і її батьки заявляють, що француз надсилав їй фото свого пеніса (за словами журналістів «USA Today»[12], які бачили ці повідомлення, фото надійшли з верифікованого акаунту Сіпре в інстаграмі), а тренери Джон Циммерман і Сильвія Фонтана залякували дівчину, просили нічого не розповідати, адже Сіпре з партнеркою Ванессою Джеймс тоді саме готувалися до Олімпіади, та звинувачували її в тому, що сталося, бо вона «гарна дівчина, а в чоловіків є потреби». Мало того, батьки фігуристки стверджують, що інший тренер, Вінні Діспенца, змусив її і ще одну ученицю написати Морґану повідомлення з проханням надіслати інтимні фото в обмін на... піцу від самого Діспенци.

Скандальний президент Федерації фігурного катання Франції Дідьє Ґаяґе, який раніше фігурував у корупційних аферах, назвав учинок Сіпре «дурним» і незабаром покинув свою посаду через власну дурницю. Як стало відомо, Ґаяґе роками покривав сексуальне насильство з боку тренера Жиля Баєра. Серед жертв останнього були Елен Ґодар і призерка чемпіонату світу Сара Абітболь, яка написала про це в автобіографії. Обидві на момент аб’юзу були неповнолітніми.

Торік після хвилі заяв про численні випадки насильства, особливо в шорттреку, масштабне розслідування сексуальних домагань у спорті запустила Південна Корея. Дворазова олімпійська чемпіонка Сім Сок Хі і ще кілька шорттрекісток звинуватили Чо Чже Бома й інших тренерів у сексуальному й фізичному насильстві. Чо сів у в’язницю за побиття Сім на 18 місяців, але від звинувачень у зґвалтуванні відхрещується. «Якщо я критикуватиму свого тренера, мою кар’єру закінчено. Якщо я обвинувачу свого тренера в якихось злочинах, мене не візьмуть в університет або в професійну команду. Так це працює», — пояснила, чому вона довго це терпіла, анонімна спортсменка в інтерв’ю CNN[13]. У сексуальних домаганнях визнали винним олімпійського чемпіона з шорттреку Ліма Хе Джуна, а місяць тому затримали віцечемпіона Олімпіади з дзюдо Ван Гі Чхуна.

Початок сходження: як порушили мовчанку в Україні

А що в Україні? Довгий час уважалося, що про сексуальні домагання в нашому спорті анічичирк. Та величезним прогресом, хоч як цинічно це звучить, став нещодавній скандал у федерації скелелазіння. Не тому, що це щось позитивне, звичайно, а тому що про це нарешті почали говорити і публічно вказувати на проблеми та їхніх винуватців. Торік скелелаз Павло Векла заявив, що коли був неповнолітнім, його багато років домагався тренер Артур Печій. «У Німеччині дітям ще в школі кажуть, що таке педофілія. І якщо хоч найменший натяк — до батьків і заява в поліцію, — каже Павло, який нині живе в Німеччині. — У нас, на жаль, інакше. Це слово я знайшов лише багато років потому, коли вже вчився в університеті».

Цитований пост у фб

На початку 2020-го Веклу підтримали колеги по команді — семеро спортсменів і спортсменок, серед них лідери команди Даниїл Болдирєв і Євгенія Казбекова. Вони зібрали свідчення[14], у яких детально розповіли про досвід роботи з коучем, і добилися його повноцінного звільнення з федерації, у якій він залишався віцепрезидентом і далі тренував навіть після офіційного усунення від тренерської діяльности.

Учні й учениці Печія переживали моральне насильство, шантаж, заборону на особисте життя, вимагання грошей, некоректні тренувальні навантаження й ігнорування техніки безпеки, що призводили до травм. За словами Федора Самойлова, Печій робив хлопцям масаж, під час якого брав їх рукою за пеніс, бо «йому так було зручно» або «встромляв палець у задній прохід», а ще «по десять разів на день питав хлопчиків, коли й скільки вони мастурбували», давав поради, як це робити, розповідав, як він це робить сам. Раніше Самойлов висловлював підтримку тренеру, але змінив думку після переосмислення свого досвіду і вибачився перед Павлом Веклою.

Про поведінку Печія скелелази повідомляли тренерській раді й раніше — 2013 року, але їх, за словами Векли, «тільки висміяли». Сам Печій, очікувано, назвав усе брехнею й піаром та подав зустрічний позов.

* * *

Після всіх цих історій може скластися враження, ніби спорт — це всемогутнє зло й джерело неминучої небезпеки. Поки що до повного вирішення проблеми справді далеко: міцно усталену систему важко зламати за рік чи навіть за кілька років, хай яким потужним був би ефект спортивних «вайнштейнів». Ще й довіра до правоохоронних органів підкачала, і не всі верстви суспільства дозріли до обговорення та серйозного сприйняття цієї теми.

Проте важливо, що, хоч як повільно це відбувається, ми цю проблему починаємо не просто бачити, а й розуміти та реагувати на неї. Тому одинокий спосіб уберегти себе і своїх дітей, які займаються спортом, — це говорити. Говорити про свої досвіди, говорити про чужі досвіди. Долати дискомфорт і говорити з дітьми про тіло. Долати страх і сором і говорити про насильство, яке ми пережили або свідками якого стали. Підтримувати якнайширше впровадження сексуальної освіти в суспільстві.

У нас ще немає свого аналогу SafeSport, та незалежно від сфери, у якій відбулося насильство, ви можете звернутися до поліції або до громадських організацій, які на цьому спеціалізуються, як-от «Ла Страда Україна».

Джерела фото: AFP, Getty Images, Sipa USA, U.S. Senate Photographic Studio, Deadspin