3347 
Більше як десять років я працюю у сфері культури, у тому її сегменті, який пов’язано з літературою і книжками. Я жінка. Я працюю переважно з жінками: на посадах менеджерок, координаторок і організаторок, у ролях мисткинь, авторок, оглядачок і редакторок, а ще спікерок та експерток. Хоча ні, коли йдеться про експертність чи директорство, то чоловіків трохи більшає.
Працюючи над цим текстом, я багато думала про те, що ж змінилося за час, протягом якого я маю певні особисті спогади і враження. Спершу здавалося: вау, та ж справді багато що вже не таке, підросло нове покоління, для якого не так важливий цей поділ на жіноче і чоловіче, не так гостро стоїть питання, хто за означенням повинен утримувати родину (і тому від початку змушений обирати «грошовиту» професію чи відповідну посаду) тощо. Потім стало зрозумілим, що не стільки суспільство змінилося, скільки я сама за свою кар’єру вибудувала комфортну бульбашку, у межах якої справді не так різко відчувається гендерна сегрегація. Проте вже за крок від цієї бульбашки діють давні закони, а ще за два кроки від неї навіть не підозрюють, що в прогресивному світі ці закони видаються дещо дикунськими.
Бульбашка розростається, але це й досі гетто або, якщо треба коректніше, мікросвіт. Виходячи з неї, ми мусимо ховатися за забралом подвійних стандартів. Так, на тренінгу з урегулювання конфліктів мені радили в особливо безнадійних переговорах кліпати очима і прикидатися безпомічною, мовляв, як жінка я маю право використовувати цей прийом у робочих ситуаціях. Так, мої добрі знайомі, які люблять поговорити про фемінізм, змушені в певних випадках «грати білявку». Іноді вони хваляться своїми маленькими акторськими перемогами і збоку це виглядає не як успішна інтрига спадкоємиці Роксолани й Катерини Медічі, а як катастрофічна неможливість нормально працювати.
Директор або лузер?
«Ти тут або директор, або лузер». Десь такою формулою мені пояснили роль чоловіків у книжковій сфері однієї пострадянської країни.
Чоловіків під час тієї навчальної поїздки я справді зустріла вкрай мало. Звісно, йдеться про професійні зустрічі, бо в інших випадках, та й просто в публічних місцях, вони були представлені достатньо широко. А процитована щойно фраза означала, що чоловіки або очолюють інституції, або обіймають посади на рівнях, де їх з тих чи тих причин затьмарюють жінки. Третій варіант для пересічного чоловіка — обрати роботу, де за тих самих стартових даних буде вища оплата праці, кращі умови, вища горизонтальна мобільність. На додаток: скільки чоловіків успішно проходять співбесіду на певну позицію, якщо вирішальний вибір за іншим чоловіком (котрий уважає це місце «жіночим») або й за жінкою, якій комфортніше працювати з іншими жінками або яка вважає, що за всіх перелічених умов шанс подолати дискримінацію й отримати перспективну посаду має також жінка, якій треба допомогти?
У книжково-літературній сфері України ситуація менше шокує. Чоловіків серед менеджерів літературних подій дедалі більшає, те саме стосується видавничого сектора. Жінки, попри кількісну перевагу, досі стикаються зі «скляною стелею». Однак є багато випадків, коли саме жінка очолює невеликий проєкт і їй не перешкоджають, бо специфіка посади така, що доводиться керівні функції поєднувати з обов’язками менеджера середньої ланки. Не кожного чоловіка привабить директорство такого типу, ну, хіба що це інвестиція у власний бізнес, але конкурувати за посаду — радше ні. Інша річ, якщо директор повинен мотивувати співробітників до праці, повинен вирішувати стратегічні й зовнішні питання, які передбачають «виробничі наради» з іншими чоловіками або комунікацію з традиційними інституціями, звиклими до давніших методів роботи: там упевнений чоловік у костюмі вже з порога переконує одним лише виглядом.
Колись я працювала в компанії, де вважалося, що на певні посади більше підходять жінки. Вони, мовляв, уважніші до деталей, краще знаходять спільну мову з партнерами. Керували цим «жіночим» напрямом переважно чоловіки, котрі невроз і емоційний надрив підлеглих теж пояснювали належністю до певної статі (а не, наприклад, своїми методами організації роботи). Так і казали: з жінками важко, але на цю посаду потрібна саме жінка. Звісно, на співбесідах при пошуку нових працівників не відсіювали чоловіків суто через стереотипні переконання топ-менеджменту. Просто конкурентоздатні чоловіки на цю роботу не претендували, а інші чоловіки претендували на неперспективну кур’єрську роботу. Тепер, коли минули роки і в цій організації на моєму місці успішно працює чоловік, я думаю: чому так було і що змінилося? Суспільство стало прогресивнішим? Підросло нове покоління, де чоловіки розглядають ширший спектр роботи для себе? А може, оголошення про пошук працівників тепер сформульовано інакше, гендерно коректно, і не відлякує частину пошукувачів?
Зміни уявні і справжні
Що більше я думаю про поділ посад на типово жіночі і типово чоловічі, то більше прикладів позитивних змін згадую з особистого досвіду. І дедалі більше здається, що це дуже нішеві враження. Сфера культури, звісно, ширша, ніж той сектор, де працює сучасний креативний клас. Ми можемо говорити про позитивні зміни в певному сегменті книговидання і книгорозповсюдження, в оновлених культурних інституціях, у фестивальному менеджменті. Зміни помітні і в столиці, і в регіональних ініціативах. Справді, змінюються умови роботи і оплати праці, змінюються підходи керівників, тобто тих, хто ухвалює остаточні рішення про затвердження на посаді. Змінюються стереотипи. Особистий асистент — це вже не синонім секретарки в короткій спідничці. Каву варити може чоловік. Домовлятися про умови співпраці можуть і жінка, і чоловік, так само як керувати інституцією. Перелік можна продовжувати.
Однак наскільки ці зміни відчутні в сегментах, з якими ми перетинаємося мало? Сільські клуби й бібліотеки, самодіяльність, освіта, мистецтво і музейництво? Йдеться не так про кількісну статистику посад, як про якісні зміни. Найпростіший тест — потиск руки на початку робочих перемовин. Де-не-де досі цілують руку, і не лише в глухій провінції. Як часто рівень експертности без вагань визначають спершу за статтю, а вже потім за компетенціями? Яка частка жінок, котрі обіймають певні посади, самостійна в ухваленні адміністративних і фінансових рішень?
Зрештою, яка частка жінок, котрі обіймають «традиційно чоловічі» керівні посади, страждає через потребу виправдати кредит довіри? У скількох випадках репутацію складної людини, керівника, з яким важко спрацюватися, породжено неврозом: треба бути успішною, успішнішою за пересічного чоловіка, інакше тебе спишуть як дурну бабу? Таку статистику неможливо порахувати. Однак оцінити зміни в галузі й суспільстві можна лише після того, коли самі учасники культурного поля кваліфікуватимуть такі випадки як щось екстраординарне, а не як варіації в межах визначених правил гри.
То як відчуття?
Мені ще цікаво, чи чоловіки, які приходять на моє колишнє місце роботи, думають про кар’єрне зростання в компанії. Чи налаштовані вони на те, що їх швидко помітять і підвищать? Чи хочуть вони стати отим «директором», про якого йшлося на початку цього тексту? А може, їх цікавить напрацювання стажу і поглиблення знань на актуальній позиції? Я згадую себе в роки, коли ринок праці в межах сектора був не таким різноманітним, і розумію, що моїм максимумом на той час була грошова премія; про рух горизонтально чи вгору не йшлося взагалі, йшлося радше про те, щоб утриматися на роботі задля виживання. Чи думала б я інакше, якби була чоловіком? Чи ставилося б керівництво до мене інакше, якби я була чоловіком: чи підозрювали б наявність у мене амбіцій і чи мотивували б мене в такий спосіб? Чи змінилися умови праці тут тепер, коли чоловіків побільшало?
Чи мусять чоловіки прикидатися тими, якими вони не є насправді? Стереотип «тупенького» менеджера культури чоловічої статі навряд чи працює, навіть якщо він симпатичний. Однак маю ще одну життєву історію: коли чарівний юнак і перспективний науковець після цікавої балачки й індивідуальної екскурсії містом надіслав мені прохання «посприяти» в дрібному питанні з третьою особою. І дуже здивувався відмові. Адже його харизма і статус мали подіяти.
Іноді мені хочеться поставити ці питання незнайомим чоловікам, які працюють замість мене, і знайомим чоловікам, які продовжують керувати тепер уже гендерно різноманітним відділом. Поки що стримуюся.
Трохи утопії. Як далі?
Нині дедалі частіше йдеться про те, що праця жінок оплачується нижче, що жінки погоджуються працювати, зокрема у сфері культури, за нижчу зарплату, що жінки рідше наважуються попросити про підвищення заробітної плати, а роботодавці рідше замислюються, що у жінок такі самі високі фінансові потреби, як у чоловіків (і що нині дедалі менше хтось когось зобов’язаний утримувати). Варто додати: якби чоловіки боролися за підвищення оплати праці в «типово жіночих», «непопулярних» сферах, це розширило б ринок праці і для них самих.
Не кожна жінка може дозволити собі працювати бібліотекаркою чи вчителькою або розвиватися як письменниця чи художниця і вкладати в це весь свій час; і так само — не кожен чоловік. Чи побільшало б у нас добрих поетів(ок), якби існувала інфраструктура сфери, яка забезпечує виживання не лише найсильнішим? Так. Чи більше чоловіків користувалися б правом декретної відпустки, якби досвід батьківства підтримувався відчутними грошовими виплатами? Схоже, що так; та й більше жінок могли б собі це дозволити.
Чи повинні вимагати і того, і того чоловіки та жінки? Так, бо йдеться про спільні можливості. У підсумку від цього виграють усі.
