23 вересня, 2020

ЛГБТ-рух в Україні до та після Євромайдану: чи є прогрес?

1 вересня 2020
Поширити в Telegram
1118
Дзвенислава Щерба

Студентка НаУКМА, феміністка, ЛГБТ-активістка.

Як, коли і навіщо зародився ЛГБТ-рух?

Напрямки активности ЛГБТ-організацій

ЛГБТ-рух в Україні: від зачатків до Євромайдану

ЛГБТ-рух і Євромайдан

Виклики для українського ЛГБТ-руху після окупації Криму та з початком бойових дій на сході України

Залучення військових та ветеранів і ветеранок до ЛГБТ-руху

Український ЛГБТ-рух у 2015–2019 роках

Внутрішня критика і теоретичні дебати

Виклики й перешкоди ЛГБТ-руху в Україні

ЛГБТ-рух на карантині

Підсумки

Постмайданний період досі контроверсійний для ЛГБТ-руху. З одного боку, тематика прав лесбійок, геїв, бісексуальних і трансгендерних людей стає дедалі видимішою в українському суспільстві. Щоразу більше людей долучаються до Маршів рівности в різних містах країни, відбуваються освітні, розважальні і правозахисні заходи, виникають низові активістські ініціативи й нові організації, зокрема в регіонах, стають видимішими окремі групи в ЛГБТ-спільноті: військові, молодь, батьки ЛГБТ-людей, рух союзників і союзниць. Змінилася репрезентація руху і спільноти в медіа. Наприклад, ЗМІ в репортажах з ЛГБТ-акцій поступово відходять від уживання некоректної термінології стосовно ЛГБТ-людей, надзвичайно поширеної ще у 2012–2013 роках, від патологізації й екзотизації руху.

З іншого боку, після Євромайдану в Україні активізувалися праворадикальні й консервативні групи, які стали головними опонентами ЛГБТ-руху. Представники і представниці таких організацій і угруповань ведуть своєрідну контрдіяльність, використовуючи давно відому риторику: вони говорять про захист так званих традиційних цінностей, про уявні загрози ЛГБТ-руху для України та про нав’язування так званої ЛГБТ-пропаганди Євросоюзом. Ці групи просувають у міських і обласних радах петиції «щодо захисту традиційних сімейних цінностей та інституту сім’ї». Одну таку петицію було опубліковано на сайті Президента України, набрала вона 28 218 підписів, але її відхилили через невідповідність Конституції України. Так само поширена проблема нападів на окремих активістів і активісток, зриви заходів, присвячених правам ЛГБТ-спільноти. За даними правозахисного центру «Наш світ», 2018 року було зафіксовано 1584 випадки злочинів на ґрунті ненависти за ознакою сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности.

В Україні досі існують законодавчі обмеження для ЛГБТ-людей. Незважаючи на тривалу діяльність активістів і активісток, в Україні досі немає рівних сімейних прав (хоча в Національній стратегії у сфері прав людини до 2020 року є пункт про легалізацію цивільних партнерств). До 2016 року трансгендерні люди, які хотіли здійснити трансперехід, не могли перебувати в шлюбі, мати дітей і були зобов’язані пройти обстеження протягом 30 днів у психіатричному стаціонарі, стерилізацію та спеціальну комісію з питань зміни статевої належности. Ознаки сексуальної орієнтації і гендерної ідентичности не внесено в жодний український нормативно-правовий акт, крім Кодексу законів про працю в рамках програми візової лібералізації з ЄС. Через це притягнути до відповідальности винних у нападах на ґрунті гомофобії, біфобії і трансфобії складно.

Загалом становище українського ЛГБТ-руху в постмайданний період можна охарактеризувати як своєрідний режим турбулентности, адже з 2015 року перед рухом постали нові виклики і водночас відкрилися нові можливості для діяльности.

Ця стаття — результат дослідження «Діяльність українського ЛГБТ-руху протягом 2014–2019 років», побудованого на глибинних інтерв’ю з 15 активістами й активістками, котрі були або досі залучені в діяльність ЛГБТ-руху в цей період.

Як, коли і навіщо зародився ЛГБТ-рух

Феномен ЛГБТ-руху виникає в середині ХХ століття. До початку ХІХ століття не існувало навіть понять «гомосексуал» і «лесбійка». Французький філософ Мішель Фуко у своїй книжці «Історія сексуальности» писав, що гомосексуальність проявлялася як поведінка окремих людей, але ця поведінка ніколи не ставала частиною ідентичности людини[1]. Окремішня гомосексуальна ідентичність і дальший рух за права людей з такою ідентичністю — продукт капіталізму ХІХ–ХХ століть[2].

Умовний «содоміт ХVI століття», про якого говорив Фуко, не ідентифікував себе як гей і зазнавав стигматизації через релігійні норми, які стверджували, що одностатеві стосунки — це гріх, за який винного страчують. На початку ХХ століття вплив релігії послабився, людина звільнилася від абсолютного домінування патріархальної нуклеарної сім’ї в публічному і приватному житті, і дедалі більше людей, усвідомлюючи свою «інакшість», вирішували жити окремо та працювати поза сім’єю. Так почала формуватися ЛГБТ-спільнота (тоді йшлося переважно про геїв і лесбійок) як окрема соціальна категорія: з’явилися певні розпізнавальні знаки, як-от специфічна мова, елементи одягу, місця зустрічей і знайомств у великих містах.


Таємний гей-бар «The Caravan». Лондон, 1930-ті роки

Церква переслідувала за гомосексуальні стосунки, які вважалися гріховними, а з ХІХ століття під впливом медицини й психіатрії — ще й патологією та хворобою. Насупроти цьому гомосексуальні люди почали об’єднуватися в спільноти і виділяти себе з-поміж інших через сексуальну орієнтацію — так з’явилися перші бари і клуби для геїв та лесбійок[3].


Пара в лесбійському клубі «Le Monocle». Париж, 1932 рік

У середині ХХ століття внаслідок переслідування й дискримінації ЛГБТ-людей з боку держави — через закони, які дозволяли звільняти гомосексуальних людей з роботи, через поліцейські рейди на «тематичні» клуби й бари, звільнення з армії тощо — відбулася мобілізація і консолідація ЛГБТ-людей в окремий ЛГБТ-рух, активісти й активістки якого боролися з проявами дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности.


Стоунволльські бунти. Нью-Йорк, 1969

У дослідженнях терміном «ЛГБТ-рух» позначають «сукупність організацій, активістів і активісток, які прагнуть покращити життєве становище геїв, лесбійок, бісексуальних і трансгендерних людей»[4]. Не можна сказати, що цей рух гомогенний чи егалітарний: внутрішня критика порушує питання сексизму, мізогінії, маргіналізації і недопредставлености груп бісексуальних і трансгендерних людей у русі.

Крім того, організації та активісти й активістки не одностайні у своїх поглядах, стратегіях і напрямах діяльности. Низові квір-активісти й активістки виступають за повне руйнування наявних владних відносин, ієрархій та інституцій, воно переважно проводять вуличні акції, засновують низові горизонтальні ініціативи й мистецькі практики. Тимчасом великі інституціоналізовані організації говорять про важливість забезпечувати права людини, ведуть переговори, лобіюють і просувають у владних інституціях законодавчі зміни та підвищення репрезентації ЛГБТ-спільноти в медіа і масовій культурі.

Виник певний конфлікт між назвами явища: у 1990-х роках на противагу терміну «ЛГБТ-рух» з’явилося поняття «квір-рух», яке містить «усі ненормативні гендери й сексуальності»[5] та охоплює ширший спектр ідентичностей. Квір-підхід заперечує біологічний есенціалізм, до якого іноді апелюють активісти й активістки ЛГБТ-руху, говорячи про так звану гомосексуальну природу чи вроджену гомосексуальність. Загалом поняття «квір» повністю деконструює бінарні пари чоловік/жінка, гомо/гетеро, маскулінність/фемінність[6] і часто стає критикою мейнстримного та інституціоналізованого у великих організаціях ЛГБТ-руху. (Далі в цій статті поняття ЛГБТ-руху вживатиметься на позначення всіх громадських організацій, об’єднань і низових ініціатив, які виступають на захист прав ЛГБТ-людей.)

ЛГБТ-рух прекрасно розвивається і діє в різних країнах та має чимало досягнень. Розгляньмо це на прикладі становлення й розвитку ЛГБТ-руху в США, Нідерландах та Польщі.

У США рух за права гомосексуалів (gay liberation movement) розвинувся у відповідь на державне гноблення й напади з боку ультраправих, які активізувалися у 1950–1960-х роках. Після серії демонстрацій і протестних акцій, які отримали назву Стоунволльських бунтів 1960–1970-х років, до законодавства США було внесено низку змін. Гомосексуальність декриміналізували, у багатьох штатів було гарантовано дотримання громадянських прав і свобод, про важливість забезпечення цих прав почали говорити в Демократичній партії, гомосексуальність вилучили з переліку психічних розладів[7].


Перший прайд на річницю Стоунволльських бунтів. Нью-Йорк, 1970 рік

На жаль, немає підстав говорити про швидку перемогу ЛГБТ-руху в США, тому що з часом почалося таке собі відкочування назад на користь ультраправих, які переформатувалися в прийнятніший для «широкої громадськости» просімейний рух і змінили тактику дій — узялися просувати законодавчі зміни під гаслами про захист сім’ї і дітей. От, наприклад, шлюбні права для ЛГБТ-людей. З 2015 року у США рішенням Верховного суду легалізовано одностатеві шлюби в усіх 50 штатах, а проте процедура укладення одностатевих шлюбів є тільки в 37 штатах. Останнім штатом, де легалізували одностатеві шлюби, стала Флорида (2015), а першим — Массачусетс (2003). У 2008 році одностатеві шлюби визнали в Коннектикуті, а 2011 року — в Нью-Йорку.

Наразі серед напрямів діяльности американського ЛГБТ-руху можна виокремити роботу зі спільнотою, зокрема з ЛГБТ-сім’ями та ЛГБТ-молоддю, адвокацію в органах державної влади з метою просування антидискримінаційного законодавства і законів, які забезпечують рівні шлюбні права на практиці, захист від злочинів на ґрунті ненависти, права на доступ до сервісів з охорони здоров’я та на гендерну самоідентифікацію для трансгендерних людей, правозахист, діяльність, спрямовану на видимість ЛГБТ-людей у публічному дискурсі через співпрацю з лідерами й лідерками думок та бізнесом.

Серед викликів слід назвати відкочування назад після того, як посаду президента обійняв Дональд Трамп. Досі актуальна проблема нападів на ґрунті гомофобії і трансфобії: за даними статистики злочинів на ґрунті ненависти ФБР, 2015 року майже 18 % постраждалих зазнали нападів за ознакою сексуальної орієнтації, а 2 % — за ознакою гендерної ідентичности. Так само постають виклики, пов’язані з усиновленням для ЛГБТ-сімей, проблемою конверсійної терапії, дискримінацією у сфері охорони здоров’я і на робочому місці, прийняттям у суспільстві.

За схожим сценарієм це відбувалося і в Нідерландах. Після боротьби в 1960–1970-х роках проти державного гноблення, законодавчих обмежень, патологізації гомосексуальности й насильства вдалося досягти важливих перемог. У 1980-х роках було легалізовано цивільні партнерства, а 2001 року — одностатеві шлюби, скасовано закони, які криміналізували гомосексуальність, ухвалено антидискримінаційне законодавство. Загалом гендерну й ЛГБТ-повістку було перетворено на своєрідну «частину нідерландської національної ідентичності»[8].


Перші ЛГБТ-пари, які взяли шлюб після легалізації одностатевих шлюбів у Нідерландах. Амстердам, 2001 рік

Ситуація в Польщі різко відрізняється від Нідерландів і США. Організації, які захищали права представників і представниць ЛГБТ-спільноти, виникли тут у середині 1980-х років у відповідь на загальні процеси демократизації і європеїзації країни[9]. Попри це, польський ЛГБТ-рух мав і має справу зі спротивом консервативних націоналістичних сил, які розглядають гетеросексуальну сім’ю як частину національної ідентичности, та католицької церкви, яка зіграла важливу роль у збереженні польської національної ідентичности в часи ПНР. Через цей опір польський ЛГБТ-рух, на відміну від сучасного американського і нідерландського, має більше конкретних політичних гасел, як-от протидія ультраправому насильству та намагання держави й церкви обмежувати права ЛГБТ-людей.

На становище ЛГБТ-людей у Польщі впливали різні чинники, серед яких слід виділити пострадянський бекграунд і одночасне піднесення консервативно-націоналістичних рухів, що виступають на захист «традиційних національних цінностей» нібито для протидії комунізму й неомарксизму та за збереження національної ідентичности в умовах глобалізації у Європі і світі.


Контракція під час прайду в Білостоці. Польща, 2019 рік

Отже, поняття ЛГБТ-руху синонімічне з поняттям ЛГБТ-активізму та охоплює організації, ініціативи, об’єднання, окремих активістів і активісток, які борються за права представників і представниць ЛГБТ-спільноти (лесбійок, геїв, бісексуальних і трансгендерних людей). Однак усередині ЛГБТ-рух не однорідний, бо відрізняються, а іноді прямо суперечать одні одним активістські стратегії і тактики, пріоритетні завдання й цілі, ба навіть політичне підґрунтя і бекграунд активістів і активісток. Слід відзначити також меншу видимість у русі бісексуальних і трансгендерних людей. Скажімо, бісексуальні люди досі зіштовхуються всередині ЛГБТ-спільноти зі стереотипами на ґрунті біфобії та з недорепрезентацією в межах ширшого ЛГБТ-руху (наприклад, через фактичну відсутність організацій, які займаються правами бісексуальних людей). Транс*рух інституційно сформувався пізніше, ніж рух за права геїв і лесбійок, тому теж був невидимим у процесах становлення і діяльности руху в 1960–1980-х роках.

Говорячи про зародження, розвиток і теперішній стан ЛГБТ-активізму в західноєвропейських країнах і США, відзначимо такі спільні риси. У країнах, де рух зароджувався в 1960–1970-х роках у відповідь на законодавчі утиски, поліцейське насильство й інституційну гомофобію, вже у 1980-х відбулися позитивні законодавчі зміни. За ними йшла інституціоналізація ЛГБТ-організацій і їхня співпраця з державною системою, без революційного розхитування останньої. Наслідком цих змін стали своєрідна деполітизація руху та зміщення акценту на питання видимости і забезпечення громадянських прав.

У країнах, де держава, силові структури, церква чи радикальні угруповання досі застосовують насильство за ознакою сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности, ЛГБТ-рух висуває радикальніші політичні гасла і виступає, наприклад, проти насильства, за розслідування злочинів на ґрунті ненависти, секуляризацію суспільства, зміну владного режиму чи державного устрою тощо.

Напрями активности ЛГБТ-організацій

В Україні ЛГБТ-рух зароджувався й розвивався, долаючи проблему невидимости ЛГБТ-людей в українському суспільстві та зіштовхуючись із соціально-політичними викликами, як-от спроби ухвалити закон про заборону так званої гомопропаганди, євроінтеграційні настрої 2013 року, Євромайдан, анексія Криму і початок бойових дій на Донбасі.

Загалом історію українського руху можна умовно поділити на три періоди: від зародження до 2013 року, Євромайдан 2014 року і постмайданний період, який триває досі. У цих періодах різні умови і контексти діяльности руху. За цей час ЛГБТ-активізм проявлявся в різних формах — як у влаштуванні вечірок, мобілізації і згуртуванні спільноти через діяльність ком’юніті-центрів, так і в організації освітніх і правозахисних заходів та зібрань на підтримку прав ЛГБТ-людей. Різними були й напрями роботи ЛГБТ-організацій, серед яких теж умовно можна виділити такі.

Моніторинг ситуації із забезпеченням рівних прав для представників і представниць ЛГБТ-спільноти та випадків злочинів на ґрунті ненависти. Фіксуються випадки нападів, дискримінації в публічній сфері (державних установах, медичних закладах, транспорті, місцях відпочинку тощо) й актуальна правова ситуація загалом. Публікуються проміжні і річні звіти про становище ЛГБТ-спільноти в Україні (Правозахисний ЛГБТ-центр «Наш світ»).

Просвітницька діяльність. Це може бути поширення правової літератури про законодавчі аспекти становища ЛГБТ-спільноти в Україні, публікація звітів про актуальну ситуацію зі злочинами на ґрунті ненависти, тренінги з коректного висвітлення прав і життя ЛГБТ-спільноти в медіа, психологічної роботи з представниками і представницями спільноти, протидії дискримінації за ознаками СОГІ (сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности) для поліцейських чи вживання коректної термінології (ГО «КиївПрайд», «Гендер Зед», «Інсайт», «Точка опори»). Більшість організацій видають освітні брошури і посібники.

Юридичні консультації для людей, які постраждали від злочинів на ґрунті ненависти. Окремі ЛГБТ-організації надають юридичну допомогу ЛГБТ-людям, які постраждали від дискримінації або нападу на ґрунті ненависти за ознаками сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности. Така робота здійснюється через діяльність параюристів, котрі консультують і дають рекомендації для дальших дій у конкретному випадку, через юридичний супровід певної справи та роботу адвокатів і адвокаток, які можуть захищати права ЛГБТ-людини в суді.

Психологічна допомога для представників і представниць ЛГБТ-спільноти. Цей напрям роботи ЛГБТ-організацій передбачає психологічні консультації через діяльність психологічної служби при організації (ГО «Інсайт»).

Вуличні акції і публічні кампанії. Незважаючи на часті напади опонентів, в Україні проходять прайди в п’ятьох містах — це Київ, Одеса, Кривий Ріг, Харків, Запоріжжя. Вуличні акції проти гомофобії організовували в Херсоні, Житомирі, Чернівцях та інших містах. Крім того, в Києві з 2016 року проходить марш за права трансгендерних людей. Серед регіональних ініціатив помітні Тиждень жіночої солідарности в Харкові («Сфера») і «Квір-Форум» у Херсоні (БО «Інша»)

Організація ком’юніті-центрів. Ще один напрям роботи ЛГБТ-організацій — організація просторів, у яких можуть безпечно збиратися представники і представниці ЛГБТ-спільноти, їхні союзники і союзниці. Зазвичай там відбуваються також освітні й розважальні заходи, проводяться групи підтримки, можуть надаватися психологічні і юридичні консультації. Такі центри діють у Харкові, Херсоні, Одесі, Миколаєві, Житомирі й Києві («Інсайт», «ЛіГА», «Сфера», БО «Інша»).

Отже, діяльність ЛГБТ-організацій зосереджено головно на таких напрямах, як правова допомога, просвітницька діяльність, психологічна допомога, проведення вуличних акцій і правозахисних подій, адвокація й організація та координування роботи ком’юніті-центрів. З’являються також нові напрями роботи. Останніми роками посилився онлайн-активізм — засобами активістської діяльности стали соціальні мережі. ЛГБТ-організації проводять флешмоби, онлайн-кампанії, розіграші. Навесні 2020 року через пандемію COVID–19 і карантин акції, просвітницькі й розважальні заходи повністю перейшли в онлайн-формат.

ЛГБТ-рух в Україні: від зачатків до Євромайдану

ЛГБТ-активізм в Україні розпочався десь у 1990-х роках. Тоді було засновано Всеукраїнську асоціацію «Ганімед», миколаївську Асоціацію геїв, лесбійок і бісексуалів «ЛіГА», київську «Твоє життя», правозахисний ЛГБТ-центр «Наш світ» у Луганську, який до сьогодні документує злочини на ґрунті гомофобії і трансфобії та видає звіти про становище ЛГБТ-спільноти, та інші організації. Тоді ж таки почав виходити перший аматорський часопис «Один з нас», відкрився перший ком’юніті-центр для ЛГБТ-людей у Луганську. А вже 2004 року в Києві було зареєстровано громадську організацію «Гей Форум України»[10].


Журнал «Один з нас», 2001 рік

Тогочасний український ЛГБТ-рух був доволі гей-центричним та орієнтувався головно на гомосексуальних і бісексуальних чоловіків, бо серед основних тем, якими займалися перші ЛГБТ-організації, була профілактика ВІЛ/СНІД у категорії ЧСЧ (чоловіки, які мають секс із чоловіками). Ці організації отримували краще фінансування, зокрема від Глобального фонду по боротьбі зі СНІДом, туберкульозом і малярією. Звичайно, очолювали організацію чоловіки.

У таких умовах гомосексуальні й бісексуальні жінки, які теж могли працювати в ЛГБТ-організаціях і ВІЛ-сервісах, залишалися невидимими в ЛГБТ-русі. Проте вже 2000 року було засновано першу лесбійську організацію «Жіноча мережа», учасниці якої організовували акції, брали участь в адвокації прав ЛГБТ-спільноти. Організація мала сайт з освітніми матеріалами на феміністичну тематику і форумом для спілкування активісток, крім того, влаштовувала літні лесбійсько-феміністичні табори.

«На той час це було єдине, напевно, місце, крім різних сайтів знайомств, де жінки знайомилися, спілкувалися. Там був форум, де люди обговорювали різні активістські питання. З цього форуму постала ще одна ініціатива, називається NRG — жіночий спортивний клуб». (Респондентка 15)

У 2006 році в Харкові з низової ініціативи, яка мобілізовувала та об’єднувала лесбійок і бісексуалок, почала формуватися організація «Сфера». Пізніше представниці цієї організації теж узялися проводити просвітницькі й розважальні заходи.


Активістки ГО «Сфера» на флешмобі до 8 Березня, 2009 рік

У 2007 році в Києві постала громадська організація «Інсайт», яка також працює з гомосексуальними і бісексуальними жінками та з трансгендерними людьми. До 2013 року виникали ще інші ЛГБТ-організації та онлайн-ініціативи.

З метою об’єднати і скоординувати українські ЛГБТ-організації було створено Постійну референтну групу з питань ЛГБТ-руху і ЧСЧ-сервісних проєктів в Україні (ПРГ-Україна)[11], яка займалася, зокрема, організацією трьох національних ЛГБТ-конференцій та погодженням методології досліджень, які стосувалися ЛГБТ-тематики або соціальної категорії ЧСЧ. Крім того, 2008 року було засновано Раду ЛГБТ-організацій України. У 2005–2011 роках виникали нові ЛГБТ-організації, нові об’єднання й коаліції між організаціями[12]. З’явилися, скажімо, молодіжна громадська організація «Партнер», громадська організація «Донбас-СоцПроєкт», благодійний фонд «Київ-Тестостерон», інформаційно-освітній центр «За рівні права», кримський республіканський фонд «Геліос», Коаліція ЛГБТ-організацій України, «Гей-Альянс Україна», «Точка опори», «Гендер Зед» та інші. Варто згадати і про християнські об’єднання для ЛГБТ-людей — донецький Центр святого сотника Корнилія та київське об’єднання «Квір-Кредо»[13]. У 2011 році Міністерство юстиції України легалізувало Всеукраїнську спілку «Рада ЛГБТ-організацій України», до якої станом на 2011 рік ввійшли 19 із 34 українських ЛГБТ-організацій.

Для цього періоду притаманні проблема «невидимости» ЛГБТ-людей у суспільстві та шеймінг і стигматизація теми гомосексуальности чи трансгендерности взагалі. Проблему становили і ситуації поліцейського насильства щодо геїв: їх затримували на місцях зустрічей і зібрань у місті (так звані «плешки»), вимагали гроші, погрожуючи аутингом, організовували підставні побачення з нібито неповнолітніми і потім погрожували ув’язненням. Організації в цей час зосереджувалися не так на правозахисті і проведенні масових заходів, як передусім на мобілізації і згуртуванні ЛГБТ-спільноти через роботу ком’юніті-центрів, влаштування вечірок, зустрічей, тренінгів, культурних і спортивних заходів.

«Тоді, зокрема, “Інсайт” дуже часто робили вечірки, дуже багато, в різних клубах. Там були номери з драгкінгами, що було дуже нове… Вони перші почали робити вечірки для лесбійок… Вони знімали клуб на вечір, робили там музику, робили номери, програму, конкурси. Це був цілий пивний бар, і там може бути одночасно 50, 70, 100 лесбійок… З’явилася можливість десь прийти і познайомитись, десь побути у своєму просторі». (Респондентка 13)

Тоді ж таки почали проводитися перші публічні заходи і фестивалі. У 2008 році в Києві проходила фотовиставка «Інший погляд», присвячена життю лесбійок і трансгендерних людей. Пізніше були також арт-експозиція «Чоловік і Чоловік: емоційне дослідження в житлових будинках міста за допомогою кількох питань до публіки», медіакіноклуб «На сіннику», де показували фільми на ЛГБТ-тематику. У 2009 році запрацювало радіо «Веселка»[14]. У 2009-му до Дня протидії гомофобії відбулися фестиваль «Квір тиждень» і виставка «Райдужна тема для тебе» в Києві та фестиваль «Райдуга» в Харкові.

У 2012 році була перша спроба провести прайд (правозахисний марш на підтримку прав представників і представниць ЛГБТ-спільноти) у Києві з ініціативи тодішнього керівника організації «Гей-Альянс Україна» Тараса Карасійчука. Більшість респондентів і респонденток розповідають, що в ЛГБТ-русі цю ідею сприйняли неоднозначно: були ті, хто підтримали проведення першої публічної ходи, і ті, хто виступили проти. Доти вже було дві спроби провести публічний захід на підтримку прав ЛГБТ-людей. Одна — 23 вересня 2003 року в рамках анти-СНІД-акції «Пробіг заради життя» за сприяння «Жіночої мережі» й інших ЛГБТ-організацій. Активісти й активістки планували розгорнути великий ЛГБТ-прапор на Хрещатику, але зіткнулися з насильством з боку агресивно налаштованих молодиків[15]. Згодом у 2007 і 2008 роках 17 травня в Києві відбулася акція «Гомофобія лікується», в рамках якої учасники й учасниці пройшлися вулицями міста, роздавали листівки про важливість захисту прав ЛГБТ-людей, несли гасла «Всі різні — всі рівні», «Любов проти упереджень», «Гомофобія лікується». Схожа акція відбулася 2008-го і у Львові.

Задуманий марш мав стати відповіддю на зареєстрований у Верховній Раді законопроєкт № 8711 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо захисту прав дітей на безпечний інформаційний простір» (2011), який, аналогічно до російського закону, передбачав кримінальну відповідальність за «пропаганду гомосексуалізму» в медіа. Перший прайд з міркувань безпеки був закритим і передбачав попередню реєстрацію учасників і учасниць. Пройти він мав на Дніпровській набережній. Учасники й учасниці прайду, журналісти і журналістки, представники і представниці делегацій мали прибувати на місце окремими автобусами з різних місць. Цікаво й те, що на той момент контракція складалася з представників релігійних і націоналістичних організацій та з представників проросійських організацій, зокрема так званих «казаків», які приїхали до Києва з Луганщини.


Оголошення про збір контракції в групі в соціальній мережі ВКонтакте


Опоненти і опонентки Маршу рівности на Дніпровській набережній, 2012 рік

За годину до маршу інформація про місце його проведення спливла на форумах опонентів у соціальних мережах. Поліція, врешті-решт, фактично відмовилася захищати марш і не пропускала учасників і учасниць, аргументуючи це так, що будуть напади з боку опонентів, будуть постраждалі, й охоронці правопорядку затримуватимуть усіх підряд, зокрема учасників і учасниць прайду. Отож прайд обмежився тоді пресбрифінгом на місці подій, після якого на одного з організаторів прайду, Святослава Шеремета, напали.

«Було смішно, як праві зіткнулися на Контрактовій площі з казаками, які ходили з нагайками і теж нас шукали. Ну, й побилися. Це було найсмішніше, тому що і ті, і ті шукали нас, але вони ніби між собою теж були, бо ті проросійські казаки, а це українські патріоти, і їм треба було спустити пару, то вони й побилися». (Респондентка 15)

Наступного 2013 року в Києві біля проспекту Перемоги таки пройшов перший успішний прайд, до якого долучився, зокрема, третій мер Мюнхена Хеп Монатцедер. Прайд готували заздалегідь, зокрема за сприяння міжнародних організацій. На той момент в Україні порушували питання євроінтеграції і популяризували ідею «європейських цінностей», тому є підстави припустити, що ця своєрідна лібералізація сприяла проведенню безпечного прайду. Марш теж був закритим і пройшов в оточенні поліцейських, що дало змогу не повторити ситуацію 2012 року.



Марш рівности, 2013 рік

Його ще можна назвати «150 метрів свободи», бо, за спогадами учасників і учасниць, маршрут справді становив 150 метрів; навколо зібрання стояло оточення поліцейських і натовп опонентів, але марш пройшов без нападів і насильства. За спогадами учасниці маршу, представники «Свободи» приїхали на місце його проведення через годину після того, як учасники й учасниці звідти поїхали, і записали відеозвернення про «недопущення ЛГБТ-пропаганди». Однак фізичних атак на прайд не було. По завершенні маршу учасники й учасниці від’їхали з місця на автобусах.


Контракція під час Маршу рівности 2013 року

Так 2012 року було започатковано традицію проводити прайди в Україні, продовжилася вона 2015 року після Євромайдану.

Отже, до 2013 року український ЛГБТ-рух розвивався в рамках ЛГБТ-організацій, метою яких було об’єднувати ЛГБТ-спільноту та підвищувати видимість у суспільстві (як через роботу ком’юніті-центрів, організацію конференцій і зустрічей для представників і представниць спільноти, так і через проведення спортивних, культурних, освітніх масових заходів), просування законодавчих змін та роботу зі злочинами на ґрунті ненависти. Окремо в цей період слід відзначити вплив пострадянського контексту і поширеної в суспільстві гомофобії, які сприяли «невидимості» й закритості ЛГБТ-людей та розвитку «неформальної» ЛГБТ-культури для знайомств і спільного проведення часу в «безпечних» середовищах. Цей період позначено перехідним становищем, пов’язаним зі здобуттям Україною незалежности, декриміналізацією гомосексуальних стосунків і лібералізацією українського суспільства та одночасним зростанням впливу релігійних груп, які згодом стали головними опонентами ЛГБТ-руху. У 1990-х і на початку 2000-х з’явилися перші ЛГБТ-організації, почали проводитися культурні, розважальні, освітні і правозахисні заходи на ЛГБТ-тематику, почав формуватися український ЛГБТ-рух.

ЛГБТ-рух і Євромайдан

У 2012–2013 років у зв’язку з курсом України на євроінтеграцію і підвищенням видимости діяльности ЛГБТ-організацій відбулися певні зміни: як у залученні більшої кількости людей, так і в загальному контексті порівняно з 2011–2013 роками, що позначені спробами ухвалити закон «про заборону пропаганди гомосексуалізму в медіа» та поширенням меседжів про «нав’язування одностатевих шлюбів Європейським Союзом у рамках кампанії інформаційного порталу “Український вибір”».


Білборди порталу «Український вибір»

Євроінтеграційні процеси і співпраця з міжнародною спільнотою вплинули також на організацію масових заходів. КиївПрайд 2013 року вони допомогли зробити порівняно безпечним, на відміну від 2012 року, коли склалася невдала комунікація з поліцією і марш скасували через загрозу нападів.

«Тоді Україна ще з Януковичем рухалася до підписання Угоди про Асоціацію з ЄС, і вважається, що цей контекст допоміг провести КиївПрайд безпечно, що була політична воля з боку тодішнього істеблішменту...» (Респондент 3)

Зміна геополітичного вектора спричинила революційні події, відомі як Євромайдан 2013–2014 років. Дехто з ЛГБТ-активістів і активісток долучилися до протестів із самого початку, але не означуючи свою ідентичність публічно.

«На Майдан я прилетів із Близького Сходу, де я працював півтора року… Я застав тут початок революції. Потім уже в аеропорту, коли мав вилітати в Дубаї, дізнався, що Майдан розігнали. У самому Дубаї я стежив щодня за перебігом подій, а потім не витримав, звільнився, прилетів сюди, вступив до самооборони і ніс тут службу, чергування разом із самообороною…» (Респондент 2)

«Ми були із самого початку до самого кінця, намагаючись змінювати свою сферу діяльности для потреб Євромайдану… Як мені потім повідомили, ЛГБТ-спільнота загалом чи лідери ЛГБТ-спільноти на той момент вирішили не позиціонувати себе як ЛГБТ на Майдані, не приносити із собою прапори, наприклад, чи якось ідентифікувати себе публічно й видимо… Ми були просто громадянами і громадянками України, які брали участь у Євромайдані». (Респондентка 14)

Спочатку в рамках протестів Євромайдану було проведено феміністичні й ліві акції[16], під час яких сталися зіткнення учасників і учасниць цих флешмобів з представниками праворадикальних груп, котрі агресивно захоплювали монополію на протест. Агресію викликáли навіть плакати «Хочеш у Європу — відмовся від сексизму й гомофобії» чи «Фемінізм — це європейська цінність»[17]. На той момент було вибрано «стратегію невидимости»[18], яка полягала у відмові учасників і учасниць порушувати ЛГБТ-питання через ЛГБТ-акції, просувати повістку захисту прав ЛГБТ-людей, ідентифікувати себе, наприклад через символіку.

«Я навіть був ініціатором і автором заяви… про те, що ЛГБТ-люди є на Майдані, але не під райдужними прапорами, а під прапорами України і Європи…» (Респондент 5)

Для періоду «Майдан на барикадах», який виділяє Тамара Марценюк[19], характерна гомофобія, яку породили поширення мілітаристських і традиціоналістських настроїв та радикалізація учасників і учасниць. Зміщення фокусу протестів з євроінтеграції і концепту «європейських цінностей», про важливість яких багато говорили і ЛГБТ-активісти та активістки, на національний фокус і концепт «захисту нації», спричинило посилення традиційних гендерних ролей, маскулінностей і фемінностей, узагалі консервативних настроїв[20]. Унаслідок загальної гомофобії, агресії праворадикалів, політично напруженої ситуації учасники й учасниці протестів з ЛГБТ-спільноти не означували себе як ЛГБТ публічно і не робили камінгаутів; діяла стратегія «Не питай, не говори» (Don’t ask, don’t tell)[21].

Ще одна причина «стратегії невидимости» — те, що опоненти Євромайдану грали на гомофобних настроях (наприклад, через маніпуляції, нібито умова вступу до Євроасоціації — визнання в Україні одностатевих шлюбів, як в уже згаданій кампанії «Українського вибору», через страшилки про гомопропаганду тощо). Була навіть одна провокація з фейковою ЛГБТ-акцією, створеною спеціально для того, щоб спровокувати бійку між представниками праворадикальних організацій і псевдоактивістами.

«Опоненти Майдану організували фейкову ЛГБТ-акцію на Майдані. І мета… якраз полягала в тому, щоб вкинути це яблуко розбрату в Майдан, можливо вони очікували якоїсь агресивної дуже реакції… Але ми тоді дізналися, що така акція готується, що людей рекрутували в інтернеті, їм обіцяли заплатити за участь в цій акції. Нам ще з кількома ЛГБТ-активістами вдалося поговорити з кількома організаторами Майдану, і вони зробили так, щоб агресії якоїсь не було до цих фейкових ЛГБТ-людей». (Респондент 5)


Фейкова ЛГБТ-акція на Майдані Незалежности

Якби провокація вдалася, її можна було б використати і для створення негативного іміджу українським протестам у країнах Європи, і для лякання «гомопропагандою, яку нав’язує Євросоюз» консервативних жителів Сходу та інших регіонів України.

ЛГБТ-активісти й активістки долучалися до Євромайдану, сподіваючись, серед іншого, що перемога протестів і державний курс на євроінтеграцію покращать ситуацію з правами людини та правами ЛГБТ-людей зокрема. Респонденти й респондентки зізналися, що розглядали Євромайдан і його перемогу як вікно можливостей для зміни суспільної свідомости, законодавчих змін (як-от впровадження рівних шлюбних прав і антидискримінаційного законодавства), більшої видимости (зокрема, через масові заходи і безпечні прайди порівняно з тими, які були 2012 і 2013 років), для зміни ціннісних орієнтацій у суспільстві (популяризація «європейських цінностей»).

Виклики для українського ЛГБТ-руху після окупації Криму та з початком бойових дій на сході України

Загальна соціально-політична ситуація в Україні в постмайданний період дуже вплинула на діяльність ЛГБТ-руху. З початком бойових дій риторика «не на часі» поширилася на більшість правозахисних заходів, зокрема щодо прав ЛГБТ-людей. Особливо відчутно це вплинуло на проведення масових публічних акцій[22].

Протягом 30 червня — 6 липня 2014 року в НСК «Олімпійський» у Києві проходив Міжнародний форум-фестиваль ЛГБТ «КиївПрайд 2014» під гаслом «Україна — єдина, і ми — її частина», в рамках якого відбувалися освітні, культурні, правозахисні заходи, доброчинна вечірка, кінопоказ, виставки, школа з прав людини, а також «круглий стіл» з протидії дискримінації в офісі омбудсмена Верховної Ради та регулярна IIV Національна конференція ЛГБТ-руху й ЧСЧ-сервісу. Оргкомітет прайд-тижня складався з представників і представниць ЛГБТ-організацій, правозахисників і правозахисниць. До прайду з ініціативи «Мюніх Київ Квір» долучилися міська радниця Лідія Дітріх і квір-гурт Tubbe. Однак Марш рівности 5 липня провести не вдалося, замість нього самоорганізована група влаштувала флешмоб із веселковими кульками біля арки Дружби Народів. Це стало великим розчаруванням для активістів і активісток, які сподівалися, що після перемоги Євромайдану буде більше можливостей для правозахисту.

«Для мене і моїх друзів це було велике розчарування. Мерія нам заявила, що охороняти нас ніхто не буде, що це дуже небезпечно, бо у людей багато зброї на руках, і нас можуть просто перестріляти, як це було з Небесною Сотнею, і ніхто не знайде винних… Ми відокремилися маленькою групою і на чолі з Оленою Шевченко пройшли невеличкою ходою під арку Дружби Народів на знак протесту проти того, що от навіть Майдан відбувся, а ми однаково залишаємося неприйнятими в суспільстві». (Респондент 7)

«Сам Прайд-хаус був в Олімпійському, але марш скасували через події Майдану й агресію в Криму. У принципі, було недоречно — і міжнародні партнери сказали, що недоречно, — проводити». (Респондентка 15)


Флешмоб на підтримку прав ЛГБТ-людей біля Арки Дружби Народів, 2014 рік

У цей час постали нові виклики, зумовлені анексією Криму і війною на сході України. Багато ЛГБТ-людей у Донецькій і Луганській областях та в Криму мусили або змінити місце проживання, як дехто з респондентів, або далі жити на окупованих територіях в умовах невидимости. Окремі організації підтримували ЛГБТ-людей, які переїжджали з окупованих територій, створюючи притулки для них (ГО «Інсайт»), допомагаючи виїхати з окупованих територій, підтримували в інших містах тощо.

Було втрачено певні здобутки попередніх років діяльности ЛГБТ-організацій. Наприклад, організація «Ліга» майже втратила зв’язок з активістською мережею в Сімферополі. Співпраця і підтримка перейшли в онлайн-формат.

Ще одна зміна, пов’язана з війною, — поява низової ініціативи ЛГБТ-військових, волонтерів і волонтерок та ветеранів і ветеранок у межах українського ЛГБТ-руху.

«З’явилися нові ініціативи, яких не було і не могло бути до цих подій. Наприклад “ЛГБТ-військові і наші союзники”, яка, власне, говорить про те, що ЛГБТ-люди є всюди, зокрема серед волонтерів, волонтерок. Тих людей, які тепер на Сході беруть участь у воєнних діях». (Респондент 5)

З анексією Криму і початком бойових дій на Донбасі в ЛГБТ-русі сталися відчутні зміни.

Зовнішні зміни. Було призупинено діяльність активістських ініціатив і організацій, які працювали в Криму, Донецькій і Луганській областях; багато ЛГБТ-людей стали внутрішньо переміщеними особами; тема прав ЛГБТ-людей не здобула актуальності в суспільному дискурсі і розглядається як така, що «не відповідає вимогам часу», це засвідчують скасування Маршу рівности 2014 року і відсутність законодавчих змін або різкої зміни суспільного ставлення до ЛГБТ-людей після Євромайдану, як того очікували активісти й активістки.

Внутрішні зміни. З’явилися нові ініціативи в межах ЛГБТ-руху (зокрема, ініціатива ЛГБТ-військових на противагу сконструйованому опонентами образу «захисника України» як гетеросексуального чоловіка-націоналіста, який дотримується традиціоналістських поглядів), почався пошук нових форм діяльности, можливостей для вуличної боротьби за свої права.

Залучення військових та ветеранів і ветеранок до ЛГБТ-руху

Залучення до ЛГБТ-руху військових, волонтерів і волонтерок та ветеранів і ветеранок бойових дій у зоні АТО–ООС — порівняно нове явище. У 2014–2015 роках через напружену політичну ситуацію, активну фазу бойових дій на Донбасі та необхідність відновлювати армію військові, волонтери й волонтерки, які належали до ЛГБТ-спільноти, залишалися невидимими і брали участь у бойових діях, не заявляючи про свою сексуальність чи гендерну ідентичність. На противагу їм представники праворадикальних групи конструювали міф про те, нібито ЛГБТ-людей на фронті немає, щоб виправдовувати насильство й напади на ЛГБТ-активістів та активісток. Ситуація почала змінюватися 2016 року, коли військові почали повертатися із зони бойових дій. Тоді зав’язалася дискусія про залучення військових та волонтерів і волонтерок до інформаційних кампаній на підтримку прав ЛГБТ-людей, зокрема КиївПрайду, на який 2015 року нападали праворадикали, з метою їх легітимації в суспільному дискурсі. Так в інформаційній кампанії КиївПрайду 2016 року вперше з’явилася ветеранка батальйону «Айдар» Юлія Толопа, яка вийшла також на Марш рівности.

Ще один проєкт про ЛГБТ-людей на війні — фотовиставка Антона Шебетка «Ми були тут», яка проходила в просторі IZONE 2018 року, через чотири роки після початку воєнного конфлікту. У ній військові із закритими обличчями і зміненими іменами розповідали про свій досвід служби в армії та про свою сексуальність або гендерну ідентичність.


Афіша виставки Антона Шебетка «Ми були тут»

Першим наважився відкрито зробити камінгаут боєць батальйону «Донбас» Віктор Пилипенко. Після цього й інші військові зробили камінгаути, і можна сказати, що в Україні почав формуватися рух ЛГБТ-військових.

«Это по-своему уникально, это правильно и это нужно, потому что гомофобное общество говорит, что нужно все ЛГБТ-сообщество собрать и отправить в АТО, чтоб они там погибали, а нормальные ребята не умирали... Это такой вот разрыв шаблона... Когда гомофобные люди видят перед собой военного, и они понимают, что это гей, лесбиянка или трансгендерный человек, у них что-то в голове начинает меняться». (Респондент 6)

«Це важливо для трансформацій у політичному векторі — щоб люди бачили обличчя військових ЛГБТ, знайомилися з нами, долали міфи, долали стереотипи... розуміли, що таке рівність, що таке стереотипи і про що наша війна — проти російської окупації, за демократію, проти позбавлення прав і свобод людини». (Респондент 2)

Видимість ЛГБТ-людей в армії та їх залучення до ЛГБТ-руху має кілька наслідків. По-перше, руйнує наратив ЛГБТ як загрози українській нації і національним цінностям, доволі поширений, який опоненти використовують для дискредитації ЛГБТ-активізму. По-друге, унеможливлює стереотип про те, нібито ЛГБТ-людей немає серед військових, які беруть участь у бойових діях і захищають Україну. Як бачимо, ця стратегія протилежна «стратегії невидимости» і допомагає підважувати риторику, ніби права ЛГБТ «не на часі», бо в країні триває війна. По-третє, така видимість деконструює патріархальний образ «захисника України» як цисгендерного гетеросексуального чоловіка, який відповідає стандартам гегемонної маскулінности й водночас притримується консервативно-традиціоналістських поглядів.

Важливо відзначити, що сама армійська спільнота в масі залишається гомофобною. Як згадують респонденти, під час військової служби часто траплялися ситуації «витіснення» гомосексуальности через жарти та випадки, коли викривали військових-геїв. Загалом же сприйняття ЛГБТ-людей в армії, навіть тих, хто не робили камінгаути, варіювалося від нейтралітету і несерйозного ставлення (через ті самі анекдоти) до нерозуміння з боку інших військових.

«Витіснення гомосексуальности йде шляхом постійних жартів на цю тему, аж до фізичних контактів, але при цьому всі натурали... Але витіснення йде дикунське… Усі на цю тему жартували... А коли вже питаєш серйозно на цю тему: “Та я убив би, та я...”» (Респондент 12)

Наразі створено неформальну ініціативу для ЛГБТ-військових «Військові ЛГБТ і наші союзники» із закритими підгрупами для геїв («Ахіллове братство»), лесбійок («Посестри») і трансгендерних людей. Ініціатива спрямовує свою діяльність головно на знайомство і спілкування з іншими ЛГБТ-військовими, частина яких досі може бути не в камінгауті, а також на підвищення видимости в суспільному дискурсі через контакти з медіа й проведення просвітницьких заходів. На київському Марші рівности 2019 року вперше вийшла окрема колона ЛГБТ-військових.

«Це дуже потужне повідомлення українському суспільству. Те, що ми змогли пройти окремою колоною на Марші рівности. Це було потужним меседжем для праворадикальних груп, які читали мантру постійно, ніби ЛГБТ не воює за країну, що це якісь винятково ліваки, проти української незалежности... І тут вони побачили цілу колону людей, які пройшли війну або тих, хто їх підтримували. І, звичайно, цей міф дуже швидко розвіявся». (Респондент 2)


Колона ЛГБТ-військових на Марші рівности 2019 року в Києві

Планується налагодити співпрацю з об’єднаннями ЛГБТ-військових у США для обміну досвідом і дальшої діяльности.

Активізм ЛГБТ-військових суперечить «стратегії невидимости», актуальної для ЛГБТ-людей на Євромайдані. Діяльність представників і представниць ініціативи «Військові ЛГБТ і наші союзники» спрямовано саме на видимість (і збільшення видимости через нові камінгаути) та консолідацію ЛГБТ-військових. Поєднання особистого й політичного (тобто особистих ідентичностей, тем видимости і прав ЛГБТ-людей, загальної участи в бойових діях на Донбасі і захисті територіальної цілісности України) сприяє руйнуванню міфу про те, нібито представники і представниці ЛГБТ-спільноти «чужі для української нації» і не долучаються до політичних процесів державницької ваги.

Український ЛГБТ-рух 2015–2019 років

Виклики постмайданного часу вплинули на стратегії й тактики українського ЛГБТ-руху. Попри риторику «не на часі», поступово вдалося організувати і поширити в регіонах публічні марші-прайди.

У 2014 році публічної ходи КиївПрайду не було. У 2015 році Марш рівности все-таки відбувся на Оболонській набережній. Через халатність поліції марш зіткнувся з насильством з боку праворадикальних груп, які кидали в колону і в поліцейських саморобні вибухові пристрої.

«Там був ряд будинків, і я просто розумію, що вони добазарилися з охороною цих будинків, їх пустили... І на нас біжить група правих, і між нами і ними якихось 500 метрів, і відстань весь час скорочується... А поліція стоїть за нами... Ми почали кликати поліцію і самі тікати... Поліція встигла вибігти і зробити цей щит, і вони тоді кинули цю петарду й поранили поліцейського. Він був в амуніції. На місці того поліцейського міг бути будь-хто з нас». (Респондентка 15)


Марш рівности 2015 року

Представники праворадикальних організацій також переслідували учасників і учасниць на відходах з Маршу рівности, в результаті чого постраждало чимало людей.

«Після маршу не було забезпечено нічого: колону просто розпустили, люди пішли, і тут почалося полювання на всіх... Ми побігали багато... Ми просто пішли до метро, і нам назустріч уже йшли ці хлопці, і ми бігли, ховалися по магазинах, ховалися на пошті з групою людей». (Респондент 7)

Після нападів на учасників і учасниць КиївПрайду 2015 року міжнародні партнери гостро розкритикували дії поліції. Тому далі відбулися зміни і в організації маршу, і в роботі поліції, зокрема внаслідок реформи. Результатом усього цього стало проведення 2016 року першого «безпечного» Маршу рівности під гаслом «Права людини — понад усе». Незважаючи на погрози опонентів «перетворити прайд на криваву кашу», Марш рівности пройшов порівняно спокійно. З міркувань безпеки було встановлено рамки пропуску, залучено велику кількість поліцейських, перекрито метро, організовано відхід для учасників і учасниць зібрання на окремому поїзді метро, який ішов без зупинок за встановленим поліцією маршрутом. Крім того, місце проведення перенесли в центр Києва.

«Відбулися надзвичайно великі зміни. Тоді для нас було організовано відходи на метро. Це одна з унікальних таких стратегій, яка використовується взагалі у світі. Я не знаю, чи є ще подібні випадки, коли люди з маршів, з прайдів евакуюються на метро в окремих вагонах, окремих поїздах без зупинки, які їдуть до якоїсь станції». (Респондентка 14)


Перший «безпечний» Марш рівности, 2016 рік

Надалі, протягом 2017–2019 років, Марші рівности відбувалися щороку в центрі Києва. КиївПрайд 2017 року пройшов під гаслом «Країна для всіх», до маршу долучилися євродепутатка Ребекка Гармс, посол Канади в Україні Роман Ващук, депутатка Світлана Заліщук. Перед цим відбулися заходи в рамках прайд-тижня та вечірка в Малій опері, яку намагалися заблокувати опоненти. Загалом, за даними моніторингової групи OZON, у марші взяли участь 1 600 учасників і учасниць.

Наступного 2018 року Прайд-хаус, де проводилися освітні й культурні заходи, вечірка і тату-марафон у рамках прайд-тижня, перенесли на Артпричал. Було також ініційовано інформаційну кампанію «Не ховай очей» за назвою однойменної пісні, у якій узяли участь співачка Ірина Білик та представники і представниці ЛГБТ-спільноти. Сам марш пройшов під гаслом «Країна вільних — будь собою». За кілька годин до початку Маршу рівности сталися сутички між поліцією та опонентами маршу, в результаті яких учасників і учасниць контракції витіснили за рамки пропуску і хода пройшла мирно.

КиївПрайд 2019 року взяв гасло «Наша традиція — це свобода». Заходи в рамках прайд-тижня: освітні лекції на тему прав людини, безпеки, молодіжного активізму, виставки, присвячені трансгендерності й ЛГБТ-людям із ромської спільноти, показ фільму «Не ховай очей 2: Наші в США» — відбувалися в приміщенні IZONE. Марш пройшов так само по вулиці Володимирській, але маршрут було змінено і ходу завершили не біля площі Льва Толстого, а на вулиці Пушкінській з боку станції метро «Театральна». На Марш рівности 2019 року вперше вийшли колони ЛГБТ-військових та ЛГБТ-людей з інвалідністю. А на початку зібрання було запущено безпілотник із веселковим прапором.

Нині Марші рівности або схожі масові заходи проходять у Києві, а також в Одесі, Кривому Розі, Харкові, Херсоні, Запоріжжі й Чернівцях. В Одесі прайд почався з фестивалю квір-культури 2015 року, але через тиск і намагання заборонити зібрання через суд 2016 року Марш рівности вдалося провести лише 2017 року. Учасники й учасниці не змогли пройти весь маршрут і на знак протесту проти нездатности поліції гарантувати зібранню безпеку влаштували «сидячий протест». У 2018–2019 роках фестиваль квір-культури і сам марш проходили наприкінці серпня в центрі Одеси.

ОдесаПрайд 2019

Криворізький Марш рівности вперше відбувся 22 липня 2018 року: незважаючи на погрози, кілька десятків учасників і учасниць вийшли на прайд. У 2019 році КривбасПрайд відбувся без Маршу рівности через труднощі в комунікації з поліцією та ризик для здоров’я і безпеки учасників і учасниць.


Марш рівности в Кривому Розі, 2018 рік

14 вересня 2019 року в Харкові пройшов перший Марш рівности, а також прайд-тиждень з лекціями, тату-марафоном і вечіркою. Організаторки зіткнулися з погрозами й нападами опонентів на заходи (зокрема, під час нападу на лекцію «Толерантність як один зі складників модерної української національної ідеї» в літературному музеї спікера Олеся Донія облили зеленкою), а також зі спробами мера Харкова заборонити проведення маршу через суд. Однак Марш рівности таки відбувся, на площу Свободи вийшли майже 2 тисячі учасників і учасниць.


Марш рівности в Харкові, 2019 рік

У Херсоні марш за права ЛГБТ-людей проходить з 2017 року до Дня боротьби з гомофобією і трансфобією в рамках фестивалю «Квір-Форум».


Марш до Міжнародного дня боротьби з гомофобією і трансфобією в Херсоні, 2019 рік

У 2019 році акція, присвячена боротьбі з гомофобією і трансфобією, відбулася в Чернівцях, незважаючи на погрози й контракцію опонентів.


Акція проти гомофобії і трансфобії в Чернівцях

Прайд у Запоріжжі у форматі Маршу рівности було заплановано на весну 2020 року, але через епідемію COVID–19 акцію скасували. Доти в місті 2012 року відбувся «Веселковий флешмоб», а в наступні роки — інші перформанси в закритому форматі до Дня протидії гомофобії, біфобії й трансфобії. У 2017 році флешмоб уперше проходив у відкритому форматі під будівлею Запорізької ОДА, дехто з учасників і учасниць постраждали від нападів праворадикалів уже на підході до місця проведення. У 2018 році Веселковий флешмоб відбувся біля мерії Запоріжжя безпечніше, провокатора, який кинув петарду в натовп, затримали. У 2019 році в Запоріжжі пройшов мінімарш рівности «100 метрів гордости».


Веселковий флешмоб. Запоріжжя, 2018 рік

Слід згадати і про Фестивалі рівности, які з 2014 року громадська організація «Інсайт» організовувала в Києві, Львові, Дніпрі, Одесі, Маріуполі, Запоріжжі й Чернівцях. Головною ідеєю фестивалів була розбудова культурної платформи і спільного простору без упереджень та дискримінації. Гаслом першого фестивалю, який відбувався 13–16 грудня 2014 року, стало «Мистецтво — рушійна сила соціальних перетворень». У рамках фестивалю проходила серія мистецьких подій — кінопоказів, перформансів, лекцій, дискусій.


Афіша Фестивалю рівности в Києві, 2016 рік

Фестиваль так само не раз мав справу з погрозами й нападами представників праворадикальних організацій. У 2016 році було зірвано захід у Львові: спочатку представники простору «Музей ідей» через погрози відмовилися приймати фестиваль, потім готель «Львів» відмовив у поселенні 25 учасникам і учасницям Фестивалю рівности, а вже 19 березня захід скасували через суд. Представники праворадикальних груп заблокували готель «Дністер», де жили учасники й учасниці фестивалю, яких пізніше після повідомлення про замінування готелю вивезли на автобусах, але вони однаково зіткнулися з нападами опонентів заходу.

Заблокований вхід до готелю «Дністер»

У вересні 2016 року схожа ситуація склалася в Запоріжжі, де Фестивалю рівности погрожували й відмовили в оренді простору, та в Дніпрі, де теж відмовили здати в оренду приміщення. Наступного 2017 року на Фестиваль рівности в Запоріжжі напали опоненти. Так само 19 травня 2018 року в Чернівцях на місце проведення заходу прийшли опоненти, розбризкали сльозогінний газ, кинули в учасників і учасниць молотком та намагалися їх переслідувати; поліція вивела учасників і учасниць, повідомивши про замінування простору.


Контракція проти Фестивалю рівности в Чернівцях

Надалі частина подій Фестивалів рівности через погрози й напади проводилася в онлайн-форматі.

Крім публічних правозахисних акцій, важливим напрямом діяльности ЛГБТ-спільноти стала адвокація на державному рівні.

У постмайданний період відбулися зміни в Кодексі законів про працю (2015 року в рамках візової лібералізації з ЄС ухвалено поправки про заборону дискримінації за ознаками СОГІ — сексуальної орієнтації й гендерної ідентичності), клінічних протоколах МОЗ з питань трансгендерного переходу (скасовано обов’язкове проходження спеціальної комісії й стерилізацію для трансгендерних людей), внесено згадки про розробку законодавства про цивільні партнерства до Національної стратегії у сфері прав людини до 2020 року (цей пункт так і не було реалізовано).

Розвивається також робота в регіонах та діяльність локальних організацій і низових ініціатив з їхніми проєктами й напрямами діяльності, незважаючи на більші виклики в роботі регіональних активістів і активісток, пов’язані, зокрема, з ресурсами, безпекою, мобілізаційним потенціалом місцевої ЛГБТ-спільноти та можливостями роботи.

«В регионе сложнее... Потому что меньше ресурсов — раз. Больше врагов — два, оппонентов. И три — нет ощущения включенности в общенациональный процесс... В регионе у тебя одни возможности работать, а когда ты работаешь на общенациональном уровне — это другие возможности». (Респондентка 11)

У західному регіоні (Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська області) у Чернівцях, Луцьку, Ужгороді та Львові діють осередки громадської організації «Інсайт». Вони займаються культурно-просвітницькою діяльністю, організовують різноманітні заходи для ЛГБТ-людей та союзників і союзниць. У Львові, Луцьку й Чернівцях можна також отримати психологічні консультації. Чернівецький осередок має свій ком’юніті-центр, де відбуваються заходи й зустрічі. Представники і представниці організації проводять також акції і флешмоби, спрямовані проти гомофобії та гендерно обумовленого насильства.


Акція проти гендерно обумовленого насильства в Чернівцях

З 2019 року у Львові діє низова ініціатива лесбійок*, яка організовує мистецькі заходи, вечірки й акції. В Ужгороді працював ком’юніті-центр Queer Home. Хоча в Івано-Франківську немає видимих ЛГБТ-організацій, 2019 року тут відбулася фотовиставка «Позор» про двох гомосексуальних жінок, які живуть у консервативному світі Західної України. Того самого року було також презентовано книжку «Сімейна цінність. Спогади мами гея» та відбулася дискусія про гомосексуальність і родинні стосунки.

У центральному регіоні (Житомирська, Черкаська, Вінницька області), зокрема у Вінниці й Житомирі, діють осередки організації «Гей Альянс Україна», а також осередок громадської організації «Інсайт» у Житомирі, де відбуваються зустрічі й освітньо-культурні заходи. У Житомирі діяв ще ком’юніті-центр Queer Home, наразі його заходи відбуваються в ком’юніті-центрі громадської організації «Інсайт». А після того як у центрі міста група чоловіків напала на дівчат-підлітків через веселковий прапор, 23 серпня 2019 року пройшла акція проти гомофобії «Всі люди рівні».


Акція «Всі люди рівні» в Житомирі, 2019 рік

У Черкасах і в Житомирі працює моніторингова мережа правозахисного центру «Наш Світ», яка фіксує випадки злочинів на ґрунті ненависти.

На сході України (Донецька, Харківська, Запорізька, Дніпропетровська області) теж діють різні ініціативи. Скажімо, в Харкові активна організація «Сфера», яка організовує Тижні жіночої солідарности, ХарківПрайд та інші заходи на теми інклюзії, прав жінок і ЛГБТ-людей, та координує ком’юніті-центр PrideHub.


Марш жіночої солідарности «Місце жінки всюди» в Харкові

У місті є також організація «Спектр-Харків». У Дніпрі діє регіональний осередок «Інсайту», де проводять тренінги, групи підтримки, кінопокази, освітні, культурні й спортивні заходи. У Кривому Розі працюють організація «Протего» й осередок «Гей Альянсу», які проводять правозахисні заходи й організовують КривбасПрайд. Крім того, в місті існує ініціатива «Рівновага», яка працює з темами гендерної рівности й інклюзії. На Донеччині діють організації DonbassQueer (Бахмут), Equality East (Маріуполь), «Інсайт Краматорськ». Крім того, в Краматорську проводить мистецькі перформанси й заходи на підтримку ідей інклюзії й рівности маріупольська платформа «ТЮ». У Запоріжжі організацією просвітницьких і культурних заходів, психологічною допомогою та консультаціями дружніх лікарів займається осередок «Інсайту». Ще одна ініціатива в місті — «Гендер Зед» («Gender Z»), яка працює з темами подолання дискримінації ЛГБТ-людей і гендерних стереотипів та профілактики ВІЛ і інфекцій, які передаються статевим шляхом. Організація проводить Веселковий флешмоб, працює з союзниками і союзницями, проводить навчання для журналістів/ок, психологів/инь, педагогів/инь. Крім того, в Запоріжжі й Харкові діють осередки всеукраїнської громадської організації для транс*людей «Trans*Generation».

У південному регіоні (Миколаївська, Херсонська, Одеська області) слід відзначити організацію «Інша», яка проводить мистецькі (зокрема, фестиваль «Квір Форум»), освітні й правозахисні заходи, організовує акції на теми захисту прав жінок і ЛГБТ-людей.


Феміністичний марш у Херсоні

Також у Херсоні працює інформаційно-освітній центр «За рівні права». В Одесі, Миколаєві й Херсоні працює Асоціація ЛГБТ «ЛІГА», яка має ком’юніті-центри, де можна отримати психологічну допомогу або консультації у форматі «рівний рівному», проводить різні заходи для ЛГБТ-людей. В Одесі діють організації «Прожектор», яка, зокрема, займається адвокацією на підтримку ЛГБТ-людей, психологічною і медичною допомогою, «Джерела права» та осередок «Інсайту».

Триває робота з не-ЛГБТ аудиторіями — як союзниками і союзницями (тобто людьми, які не належать до ЛГБТ-спільноти, але підтримують ЛГБТ-людей), так і з людьми, котрі взаємодіють із ЛГБТ-людьми — поліцейськими, лікарями, психологами, батьками ЛГБТ-дітей — через тренінги й інформаційні заходи.

Загалом діяльність і досягнення українського ЛГБТ-руху можна узагальнити по кількох пунктах відповідно до кінцевої мети.

1. Підвищення видимости і сприйняття ЛГБТ-людей у суспільстві. Сюди належить організація масових заходів (прайдів і тематичних акцій, які так чи так стосуються теми прав ЛГБТ-людей). Досягнення руху — проведення прайдів у Києві й інших містах, до яких долучається дедалі більше людей і які віднедавна краще захищено з боку поліції, а також певні зміни в сприйнятті ЛГБТ-людей та в зростанні видимости ЛГБТ-людей у суспільному дискурсі; масовіше долучення до руху людей; привернення уваги донорів до України; робота з медіа.

2. Освіта. Сюди належать інформаційні кампанії на теми протидії дискримінації та окремих аспектів прав ЛГБТ-людей (наприклад, важливість легалізації цивільних партнерств, як це було в лютому 2019 року), спрямовані на широку аудиторію; організація і проведення просвітницьких заходів; робота із союзниками й союзницями та з людьми, які близько взаємодіють із ЛГБТ-людьми, — медиками, поліцією, психологами, батьками ЛГБТ-людей. Результатом можна вважати розвиток союзницького руху в Україні та руху батьків ЛГБТ-дітей (ініціатива «Терго», батьківські групи в інших ЛГБТ-організаціях).


Колона активістів і активісток організації батьків ЛГБТ-людей «Терго»

3. Адвокація і законодавчі зміни. ЛГБТ-організації працюють у сфері законодавчих змін: ухвалено поправки до Трудового кодексу, які забороняють дискримінацію за ознаками СОГІ, нові протоколи МОЗ для трансгендерних людей, закон про булінг у школах. Наразі ведеться робота над розробкою й ухваленням законів, які гарантуватимуть сімейні права для ЛГБТ-людей, над антидискримінаційним законодавством і законодавством з протидії злочинам на ґрунті ненависти.

4. Робота зі спільнотою. Триває робота з ЛГБТ-людьми через діяльність ком’юніті-центрів, де ЛГБТ-люди мають простір для спілкування, можуть відвідати публічний захід, звернутися по психологічну допомогу, пройти тестування на ВІЛ тощо; організовуються вечірки у співпраці з іншими дружніми до ЛГБТ ініціативами; засновуються об’єднання ЛГБТ-військових, ЛГБТ-молоді, трансгендерних людей тощо. Досягнення — згуртування спільноти і більша видимість (дедалі більше ЛГБТ-людей знають одні про одних), залучення до ЛГБТ-руху «нової генерації» активістів і активісток, поява руху ЛГБТ-військових.

5. Протидія злочинам на ґрунті ненависти. Окремі організації моніторять випадки злочинів на ґрунті ненависти, видають звіти про становище ЛГБТ-людей в Україні, надають юридичну допомогу людям, які постраждали від дискримінації або насильства за ознаками СОГІ.

Серед пріоритетних цілей руху респонденти й респондентки назвали ухвалення законодавства з протидії дискримінації та злочинам на ґрунті ненависти, встановлення шлюбної рівности (через одностатеві шлюби або цивільні партнерства), вихід на діалог із «широкою громадськістю» для зміни загального ставлення до ЛГБТ-людей, роботу з медіа та роботу над консолідацією ЛГБТ-спільноти і ЛГБТ-руху як такого.

Внутрішня критика і теоретичні дебати

Ще один аспект українського ЛГБТ-руху — низовий активізм. Його характерна відмінність від так званого мейнстримного активізму — розвиток і діяльність поза межами громадських організацій, у формі самоорганізації групи людей для просування певної ідеї чи захисту своїх інтересів. Часто низовим активістським групам притаманна горизонтальна структура: усі рішення ухвалюються через спільне обговорення, в групі немає ієрархій і формальних лідерів чи лідерок, які можуть одноосібно щось вирішувати. На противагу цьому у більшости ЛГБТ-організацій чітка структура і керівні посади в них обіймають люди, які визначають вектор діяльности й розвитку організації.

Зазвичай низові групи об’єднують небагато учасників і учасниць і про них знає набагато менше коло людей, ніж про великі ЛГБТ-організації. Такі ініціативи різні і за розміром та напрямом діяльності, й ідеологічно. Серед українських низових ЛГБТ-ініціатив треба виділити об’єднання військових, ветеранів/ок і волонтерів/ок «Військові ЛГБТ та наші союзники», молодіжні ініціативи, які працюють із проблемами підлітків, зокрема ЛГБТ-підлітків (TheyThem (Краматорськ), група для ЛГБТ-молоді громадської організації «Інсайт»). Ініціатива квір-людей з інвалідністю Queer&Disabled виникла 2018 року із закритої групи у фейсбуку. Представники і представниці ініціативи беруть участь у зустрічах і флешмобах, які стосуються прав ЛГБТ-людей з інвалідністю, працюють над згуртуванням спільноти й підвищенням видимості, а також вийшли окремою колоною на київський Марш рівности 2019 року та Марш жінок* 2020 року.

Варто згадати і про квір-ініціативи, які стоять переважно на лівоанархістських позиціях і виступають з критикою так званого мейнстримного активізму. Низові ліві й анархістські групи, які точково підтримували ЛГБТ-рух та виходили з активістами й активістками на спільні акції, існували ще до 2014 року. Нині представники й представниці таких організацій і груп теж долучаються до ЛГБТ-акцій, виходять окремою колоною на Марші рівности.

«Це почалося, наскільки я пам’ятаю, з перших акцій, далеко до прайдів. Ми робили кілька акцій на Майдані... Були оці анархічні ліві групи і була одна дівчина, яка була учасницею цих груп, і вона хотіла, щоб ліві підтримали нас. І вона привела цю групу підтримати акцію... Це було 2009 чи 2010 року». (Респондентка 15)

Частина низових ініціатив висловлює квір-критику великих організацій за мейнстримний активізм і намагання інкорпоруватися в чинну систему, а не змінити її. Це може бути критика співпраці з органами державної влади для просування законодавчих змін, співпраця з поліцією в рамках тренінгів з протидії дискримінації або проведення заходів. Квір-ініціативи виступають за деконструювання системи, відмову від наявних ієрархій, створення нових стратегій спротиву та критикують боротьбу за «громадянські права» чи підвищення видимости, яку провадять ЛГБТ-організації[23]. Акцент робиться також на перетині різних аспектів ідентичности, за якими можуть дискримінувати, — гендер, вік, сексуальність, етнічність, соціальний клас, походження, наявність чи відсутність громадянства, рівень освіти, інвалідність, ментальне здоров’я тощо, а також на темах мілітаризму, капіталізму, інституційного насильства й нападів ультраправих груп.

Десь із 2016 року почали виникати квір-феміністичні ініціативи, як-от ЗБОКУ, анонімна анархо-феміністична ініціатива «ПВА», «Лавандовая угроза», ФРАУ, ROR Kyiv. Здебільшого ці групи організовують перформанси, офлайн-акції, під час яких малюють графіті або розклеюють листівки з критикою сексизму, ультраправого насильства, гомофобії, гендерних стереотипів і гетеросексизму, публікують освітні матеріали і ресурси, поширюють події в групах у соціальних мережах.

Низові активісти й активістки подеколи обвинувачують громадські організації й окремих активістів та активісток у гомонаціоналізмі (долучення до загального націоналістично-патріотичного дискурсу в обмін на певну лояльність з ігноруванням проблем, пов’язаних із подіями навколо), підтримці мілітаризму (якщо це ЛГБТ-військові), неолібералізмі і «нгоїзації» українського ЛГБТ-руху. Так було після конфлікту на КиївПрайді 2017 року, коли окремі активісти й активістки прийшли на Марш рівности з плакатами «Make love, not civil war» та «К черту ваш патриотизм, наш выбор — квир-анархо-феминизм», «Смерть нації — квір ворогам». Два останні плакати несли представниці квір-анархо-феміністичного блоку, а перший було помічено всередині так званої неорганізованої колони (тобто колони, учасники й учасниці якої прийшли на марш незалежно від якоїсь організації чи ініціативи). Пізніше авторки плакату «Make love, not civil war» пояснили, що це алюзія на комікс про Капітана Америку. Представники оргкомітету КиївПрайду заявили, що плакати — особиста позиція учасників і учасниць маршу і не відбивають думку чи погляди оргкомітету.

Перед Маршем рівности 2017 року відбувся також телеефір із представницями оргкомітету КиївПрайду та низовими квір-активістками, де так само виразно прозвучали закиди в більшій привілейованості активістів і активісток ЛГБТ-організацій, у монополізації ЛГБТ-організаціями інтересів усієї ЛГБТ-спільноти. На противагу цим аргументам представниця оргкомітету КиївПрайду відзначила розмаїття ЛГБТ-ініціатив і вказала важливість застосування різних активістських стратегій для досягнення спільної мети.


Квір-колона на Марші рівности. Київ, 2017 рік

Можна говорити про своєрідне ідеологічне протистояння і критику діяльности ЛГБТ-організацій та ЛГБТ-акцій (наприклад, Маршів рівности) за намагання вписатися в «загальний націоналістичний дискурс» (як це було з гаслом КиївПрайду 2019 «Наша традиція — це свобода») і державну систему, некритичність до проблем мілітаризму й інституційного насильства та усунення досвідів менш привілейованих і маргіналізованих груп.

«...Проти неолібералізму, капіталізму й асиміляційної “інклюзивности” КиївПрайду. У час, коли люди потерпають від бідности, коли скорочуються соціальні гарантії для студент_ок, пенсіонер_ок, ми вважаємо глузуванням “бізнес-ланчі”, які проводить КиївПрайд, продаючи “толерантність” і “розмаїття” як нові бізнес-тренди. Пінквошинг не пройде, ні тепер, ні потім!» (Фрагмент маніфесту квір-анархо-феміністичного блоку на КиївПрайді 2017 року)

Критикують також «деполітизацію» руху, про яку вже сказано, та зосередження діяльности організацій на темах рівних громадянських прав для ЛГБТ-людей, зміни законодавства і збільшення видимости ЛГБТ-людей у суспільстві. Лінії конфлікту — це позиція щодо збройного конфлікту на Донбасі, активістські стратегії і риторика ЛГБТ-організацій та формат Маршів рівности.


Листівка ФРАУ з критикою КиївПрайду, 2017 рік

На противагу ЛГБТ-організаціям квір-активізму притаманні критика системи й діяльности ЛГБТ-організацій за спробу інкорпоруватися в чинну систему, пошук альтернативних стратегій спротиву, більш політизований порядок денний (критика мілітаризму, неолібералізму, ієрархій і нерівностей загалом) порівняно з правозахисним наративом ЛГБТ-організацій та використання перформативних практик в активізмі.

Більше про використання терміну «гомонаціоналізм» в українському контексті читайте в статті Дафни Рачок та Романа Лексікова «За межами теорій із Заходу: про вжиток і зловжиток «гомонаціоналізму» в Україні».

Виклики й перешкоди ЛГБТ-руху в Україні

Незважаючи на досягнення, ЛГБТ-рух в Україні постає перед низкою викликів, які впливають на діяльність руху, стають приводом для пошуку нових активістських стратегій, джерел фінансування і дальших трансформацій. Ці проблеми можна умовно поділити на зовнішні і внутрішні. Зовнішні виклики об’єднує те, що причину їх пов’язано із зовнішнім чинником, як-от скорочення фінансування з боку донорських організацій, діяльність так званого антигендерного руху, вплив зовнішніх обставин тощо, і вона не залежить від самих активістів і активісток ЛГБТ-руху. Ось головніші зовнішні виклики.

1. Проблеми з фінансуванням організацій та необхідність шукати нові джерела фінансування. Багато ЛГБТ-організацій вийшли з ВІЛ-сервісу й отримували кошти від Глобального фонду для боротьби зі СНІД. Наразі фінансування скорочується, що обмежує роботу організацій, зупиняє реалізацію проєктів (як це було з ініціативою QueerHome). Аналогічно існує конкуренція за ресурси (як за фінансові, так і за символічний капітал — популярність, медійність тощо).

2. Спротив церкви і консервативного руху як такого. Окрема тема — діяльність так званого антигендерного руху і праворадикальних організацій та пов’язані з цим недосконале антидискримінаційне законодавство і бездіяльність поліції, що призводить до безкарности людей, які нападають на ЛГБТ-заходи, окремих активістів і активісток.

3. Невизначеність, пов’язана з політичною ситуацією і поширенням COVID–19. Респонденти й респондентки згадали про імовірність «відкочування назад», «популістів і корупціонерів з темами-страшилками про ЛГБТ-пропаганду, демонізацією абортів і релігією для накопичення електорального капіталу», про невизначеність після скасування карантину.

4. Актуальність проблеми гомофобії в суспільстві і владних інституціях, складність у взаємодії з органами державної влади.

5. Збройний конфлікт і діяльність Росії. Дехто з респондентів і респонденток відзначили діяльність російської пропаганди зі створенням анти-ЛГБТ наративу для точки входу до населення та зв’язок праворадикальних організацій в Україні з російськими праворадикальними групами.

Внутрішні виклики пов’язано як із зовнішніми чинниками (брак фінансування й зумовлена цим конкуренція між організаціями за ресурси), так і з незгодою на ґрунті ідеології (йдеться про вже описане протистояння низового і квір-активізму та різницю в порядках денних у різних організацій і груп інтересів, наприклад у геїв і лесбійок). Детальніше їх можна охарактеризувати так.

1. Відсутність спільного бачення вирішення проблем, пов’язаних із правами ЛГБТ-людей. Різні позиції і ставлення до певних законодавчих змін (партнерства чи шлюби; антидискримінаційне законодавство), різні пріоритети (зокрема, у «нової генерації» і «старих» активістів та активісток»), конфлікти між організаціями на ґрунті конкуренції за ресурси і як наслідок відсутність координації дій.

2. Конфлікт між «інституційним» та квір-активізмом + ідеологічні конфлікти — розділення руху за ідеологічними поглядами і взаємна критика цих груп. Конфлікт було особливо помітно в питаннях війни і залучення до ЛГБТ-руху військових, концепції і тематики прайдів в Україні та в ситуації з плакатами на прайді 2016 року. Низовий актив обвинувачує громадські організації й окремих активістів та активісток у гомонаціоналізмі (залученні в загальний націоналістично-патріотичний дискурс в обмін на певну лояльність з ігноруванням проблем, пов’язаних із подіями навколо), підтримці мілітаризму (якщо це ЛГБТ-військові), неолібералізмі і «нгоїзації» українського ЛГБТ-руху.

Варто згадати і про основних опонентів сучасного ЛГБТ-руху в Україні, адже їхня діяльність так чи так впливає на діяльність і стратегії активістів і активісток, зокрема в питаннях особистої безпеки, адвокації й організації масових заходів. Портрет так званого антигендерного руху доволі різнобічний, у ньому є три основні групи, які відрізняються за напрямами діяльности, риторикою, використанням або ні насильницьких методів протидії ЛГБТ-активізму.

Перша така група — громадські організації, створені під егідою окремих протестантських груп. В Україні діють громадські організації, пов’язані з ультраконсервативними протестантськими церквами, які проводять фестивалі й форуми «традиційної сім’ї», просувають петиції в органи місцевої і центральної влади про заборону «пропаганди гомосексуалізму» або «захист традиційних цінностей» (наприклад, вони є на сайті ініціативи «Всі разом»), лобіюють гомофобні і трансфобні ініціативи в органах державної влади. Прикметно, що ці ініціативи існували ще до Євромайдану, але під іншими назвами.

«Тут вони виступають не від імені церкви, а створюються громадські організації, наприклад “Любовь против гомосексуализма”. Нині організація з такою назвою майже неактивна, але є організація “Всі разом” — це той самий ЛПГ, це ребрединг ЛПГ». (Респондентка 15)


Акція організації «Любов проти гомосексуалізму» на Хрещатику. Київ, 2013 рік

З цими ініціативами пов’язані дехто з українських політичних і релігійні діячів та діячок, але через панівний євроінтеграційний дискурс України (куди входять, зокрема, захист прав людини і реформування України як такої) та доволі сумнівних донорів таких ініціатив вони стараються цей зв’язок не афішувати.

«Хоча всередині України вони його підтримують... але вони не беруть участь у цих міжнародних зустрічах, які фінансуються російськими олігархами, на яких є великі делегації від Російської православної церкви і російських організацій. Мені відомо тільки, що Унгурян [депутат Верховної Ради VIII скликання] брав участь у такому Всесвітньому конгресі сімей у Вероні минулого року. Але цікаво, що він абсолютно ніде цього не афішував. Він хоч і виступав там із промовами про створення “Біблійного поясу” в Європі від Італії до Грузії через Україну, але ці його слова не було надруковано в жодному українському виданні». (Респондент 1)

Другий складник антигендерного руху — мейнстримна церква на чолі з Радою церков, яка має вплив на українське суспільство і перешкоджає зміні ставлення до ЛГБТ-людей та впровадженню законодавчих змін (як це було зі Стамбульською конвенцією, цивільними партнерствами, антидискримінаційним законодавством).

Третя група — праворадикальні організації, які демонструють найвищий рівень насильства щодо ЛГБТ-руху. Представники і представниці цих організацій найбільш радикальні: вони блокують і зривають ЛГБТ-заходи, чинять фізичні напади на активістів і активісток або ж просто ЛГБТ-людей. Феномен правонаціоналістичних угруповань не новий, радикальні групи причетні до контракцій перед прайдами й іншими публічними ЛГБТ-акціями 2012 і 2013 років, але сплеск ультраправого насильства в Україні став особливо помітний саме після Євромайдану. Використовуючи риторику патріотизму про захист нації та присвоюючи собі символи, пов’язані з протестами на Майдані (тактики боротьби, гасла, загальна символіка тощо), представники цих ініціатив нападали і нападають на акції, пов’язані з правами жінок, ЛГБТ, ромів, національних меншин.

«В Харькове мы зарегистрировали 16 нападений на Прайдхаб и на деятельность “Сферы”. Праворадикалы уже непосредственно на улицах на ХарьковПрайде, они применяли силу открыто и призывают других людей применять силу, и это довольно страшно». (Респондентка 8)


Представники праворадикальних організацій під час ХарківПрайду, 2019 рік

ЛГБТ-рух на карантині

Карантин унаслідок пандемії COVID–19 вніс свої корективи в діяльність ЛГБТ-руху. Більшість активностей перенесено в онлайн-формат; організації почали проводити тренінги, групи підтримки, дискусії й культурні заходи через різні онлайн-платформи. Флешмоби, присвячені ухваленню антидискримінаційного законодавства, Дню видимости лесбійок і транс*людей, протидії гомофобії, біфобії і трансфобії теж відбувалися онлайн у соціальних мережах. Через карантин перенесено ЗапоріжжяПрайд, який мав пройти в травні 2020 року. Окремий складник діяльности ЛГБТ-руху в цей період — запуск флешмобу РізніРівні. Українські виконавці й виконавиці Аліна Паш, Сергій Бабкін, LATEXFANUA, YUKO, KRUTЬ та інші спільно з ЛГБТ-організаціями «КиївПрайд», «Сфера», «Гендер Зед», «Інша», «Ліга», Освітній центр з прав людини у Львові взяли участь у записі «Маніфесту толерантности» на підтримку прав ЛГБТ-людей.


Кадр із кліпу «РізніРівні»

У рамках проєкту створено також інтерактивну мапу, до якої могли долучитися онлайн усі охочі, символічно піднісши догори руку за рівні права й інклюзію; і віртуальний Музей прийняття, у якому дві мами ЛГБТ-дітей поділилися своїми історіями прийняття дитини.


Музей прийняття

У 2020 році КиївПрайд під гаслом «Бути різними добре разом» пройшов в онлайн-форматі. Замість звичного прайд-тижня заходи відбувалися протягом місяця, починаючи з 17 травня. У рамках онлайн-прайду проходили дискусії, лекції, правозахисні заходи, плакатна майстерня перед Маршем рівности — усе в онлайн-форматі. Марш, попри карантин, відбувся 21 червня, теж онлайн. Для нього було створено інтерактивну карту в Google Maps, на якій уздовж Хрещатика поставили 14 кольорових позначок із гаслами. З 14-ї до 21 години всі охочі могли долучитися до віртуального прайду і поставити свою позначку й гасло на карті. Крім того, в рамках Маршу рівности над різними локаціями в Києві підняли на безпілотнику ЛГБТ-прапор, відбулися онлайн медіамарафон і День союзництва.


ЛГБТ-прапор над статуєю Батьківщини-Матері в Києві

Підсумки

Отже, український ЛГБТ-рух — це об’єднання громадських організацій, низових ініціатив, окремих активістів і активісток, які спільно виступають на захист прав ЛГБТ-людей на законодавчому рівні, за ефективне антидискримінаційне законодавство й розслідування злочинів на ґрунті ненависти, за збільшення видимости і рівня сприйняття ЛГБТ-людей в українському суспільстві.

ЛГБТ-рух в Україні пережив низку змін протягом 1990–2020 років. Відбувся перехід від невидимости ЛГБТ-людей й закритої спільноти «для своїх» до проведення масових заходів, залучення широкої аудиторії до руху за права ЛГБТ-людей і роботи з медіа. Змінилися й активістські тактики, фокус уваги змістився на адвокацію і правозахист.

Діяльність ЛГБТ-руху у 2014–2020 роках визначали кілька чинників.

По-перше, на нього впливала загальна соціально-політична ситуація, пов’язана з подіями Євромайдану, анексією Криму і війною на Донбасі, що зумовило зміну тактик і напрямів роботи активістів і активісток ЛГБТ-руху (перехід до роботи онлайн, організація допомоги для ЛГБТ-людей, які переїхали з окупованих територій), сприяло залученню до руху нових аудиторій (зокрема, ЛГБТ-військових, які почали робити камінгаути і займатися ЛГБТ-активізмом лише з початком війни на Донбасі) та позиціонуванню ЛГБТ-людей і ЛГБТ-руху в контексті цих політичних процесів (на Євромайдані було обрано «стратегію невидимости», натомість у русі ЛГБТ-військових акцентується саме видимість).

По-друге, визначальними були євроінтеграційні процеси і реформи (зокрема, поліції та Міністерства охорони здоров’я), які почалися ще 2013 року, коли вдалося провести перший успішний КиївПрайд і продовжилися у співпраці ЛГБТ-руху з органами державної влади, ефективнішій роботі поліції на масових заходах, ухваленні антидискримінаційних поправок у Кодексі законів про працю та нових клінічних протоколів для трансгендерних людей, згадках про розробку закону про цивільні партнерства в Національній стратегії у сфері прав людини до 2020 року. Крім того, ці процеси та поширення дискурсу про «європейські цінності» сприяли збільшенню видимости ЛГБТ-людей порівняно з домайданним періодом, залученню до руху «нової генерації» активістів і активісток та союзників і союзниць. Узагалі, відкрилося більше можливостей для публічної й видимої діяльности, зокрема в регіонах.

По-третє, діяльність ЛГБТ-руху визначала також контрдіяльність опонентів, зокрема представників праворадикальних організацій, яка спричинила зміни в організації прайдів, як-от довша комунікація з поліцією й увага до питань безпеки, а також продовження роботи у сфері моніторингу й фіксації злочинів на ґрунті ненависти.

Серед напрямів роботи і здобутків ЛГБТ-руху в Україні можна виокремити кілька.

• Організація масових заходів і прайдів. Ці тактики сприяють підвищенню видимости теми прав ЛГБТ-людей і ЛГБТ-людей загалом, зміні загального дискурсу, нібито ЛГБТ-люди — це маргіналізована меншина.

• Організація просвітницьких кампаній про права ЛГБТ-людей. Ця тактика сприяє інформуванню широкої аудиторії про проблеми, з якими борються ЛГБТ-люди.

• Просвітницькі заходи й тренінг. Цей напрям характерний передусім для роботи із союзниками й союзницями та з людьми, які взаємодіють із ЛГБТ-людьми, — поліцейськими, медиками, психологами, батьками ЛГБТ-дітей. Ці тренінги підвищують загальний рівень обізнаности й чутливости до ЛГБТ-питань, допомагають руйнувати стереотипи про ЛГБТ-людей.

• Адвокація — робота з органами державної влади щодо законодавства, яке стосується тем недискримінації, злочинів на ґрунті гомофобії і трансфобії, процедури трансгендерного переходу та зміни документів для трансгендерних людей, шлюбних і сімейних прав.

• Моніторинг і дослідження — проведення моніторингів загального становища ЛГБТ-спільноти в Україні і конкретних аспектів цього становища, дальше написання аналітичних звітів для роботи з органами державної влади чи партнерськими ініціативами.

• Робота зі спільнотою. Організація роботи ком’юніті-центрів, надання психологічної і юридичної допомоги ЛГБТ-людям, підтримка і створення ініціатив для ЛГБТ-військових, ЛГБТ-молоді, залучення нових активістів і активісток, підтримка регіональних ініціатив — ці тактики допомагають об’єднати й консолідувати ЛГБТ-рух.

Головною внутрішньою перешкодою в діяльності ЛГБТ-руху в Україні залишається роз’єднаність у межах руху, зумовлена конкуренцією за ресурси (фінансові і символічний капітал), різними ідеологічними позиціями та поглядами на шляхи вирішення певних проблем. Зовнішні перешкоди — це проблеми з фінансуванням з боку давніх донорів (наслідок яких — конкуренція за ресурси), спротив церкви і консервативних груп (праворадикальних організацій, Ради церков, політиків і політикинь, які підтримують цю повістку, організацій, пов’язаних з ультраконсервативними протестантськими церквами), що проявляється в нападах на заходи та окремих активістів і активісток, блокуванні законодавчих ініціатив на підтримку прав ЛГБТ-людей, а також невизначеність через політичну й епідеміологічну ситуацію та рівень гомофобії в українському суспільстві.

На відміну від періоду до Євромайдану, у Києві й інших українських містах активніше розвиваються прайд-рух, що дало змогу проводити Марші рівности в різних містах країни, і регіональні ініціативи, до ЛГБТ-руху залучаються нові активісти й активістки та нові аудиторії (наприклад, ЛГБТ-військові, союзники й союзниці, батьки ЛГБТ-дітей, ЛГБТ-молоді), підвищується видимість ЛГБТ-людей не лише через зібрання, а й через медіа, соціальні мережі, продукти масової культури та більшу готовність людей ставати видимими внаслідок помірної лібералізації в країні.

 

[1] Див.: Фуко, Мишель. История сексуальности. — 1997–2000. — Т. 1. — С. 99–132.

[2] Див.: D’Emilio, John. Capitalism and Gay Identity // The Lesbian and Gay Studies Reader / Eds. Henry Abelove, Michele Aina Barale, David M. Halperin. — London: Routledge, 1993. — P. 467–476.

[3] Там само.

[6] Там само.

[7] Див.: Фуко, Мишель. История сексуальности. — 1997–2000. — Т. 1. — С. 99–132.

[9] Там само.

[10] Див.: Карасийчук Тарас, Касянчук Максим, Науменко Станислав. Украинское ЛГБТ-движение, 25. — К.: ВОО «Гей-Альянс Украина», 2015. — 160 с.

[11] Див.: Там само.

[12] Див.: Там само.

[13] Див.: Грибанов Анатолій, Кравчук Андрій. Райдужна книга. — К.: Центр «Наш світ», 2018. — 252 с.

[14] Див.: Карасийчук Тарас, Касянчук Максим, Науменко Станислав. Украинское ЛГБТ-движение, 25. — К.: ВОО «Гей-Альянс Украина», 2015. — 160 с.

[15] Там само. А гіперлінк веде на зовсім інший текст: https://upogau.org/library?fbclid=IwAR0_l59YO2jS4F-BEFk0JzT1K_nvy4q4SdsqYiQnrzscw4LIcJPYZBm8_NE

[16] Див.: Plahotnik, Olga. Imaginaries of Sexual Citizenship in Post-Maidan Ukraine: A Queer Feminist Discursive Investigation. PhD thesis The Open University. 2019.

[17] Див.: Марценюк, Тамара. Права людини для ЛГБТ-спільноти і Євромайдан // Спільне. — 2014. — № 9.

[18] Там само.

[19] Див.: Martsenyuk, Tamara. Sexuality and Revolution in Post-Soviet Ukraine: LGBT Rights and the Euromaidan Protests of 2013–2014 // Journal of Soviet and Post-Soviet Politics and Society. — 2016. — Vol. 2 (1)/ — P. 49–74.

[20] Див.: Там само.

[21] Див.: Shvetsova, Maryna. Learning the Lessons from the Euromaidan: The ups and downs of LGBT Activism in the Ukrainian Public Sphere // Kyiv-Mohyla Law and Politics Journal. — 2017. — № 3. — С. 157–180.

[22] Див.: Марценюк, Тамара. Права людини для ЛГБТ-спільноти і Євромайдан // Спільне. — 2014. — № 9.

[23] Див.: Пагуліч Леся. Чи можливо квірити націю: інтерсекційність і квір-політики // Політична критика, 11 липня 2016: https://politkrytyka.org/2016/07/11/chi-mozhlivo-kviriti-natsiyu-intersektsijnist-i-kvir-politiki/

1 вересня 2020
Поширити в Telegram
1118
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
За межами теорій із Заходу: про вжиток і зловжиток «гомонаціоналізму» в Україні
Термін «гомонаціоналізм» часто використовують для критики «мейнстримного» ЛГБТ-руху в Україні. Йдеться зазвичай про публічний патріотизм ЛГБТ-людей, їхню участь у Революції гідности і війні на Сході України, а також про співпрацю з поліцією й державними органами при проведенні вуличних акцій. Яке первісне значення було в цього терміна? Застосовний до українських реалій цей західний теоретичний концепт чи краще вигадати нові терміни для аналізу місцевої дійсности?
Гендер і українська література після Євромайдану: явне, що стало явним
Про кого пише українська література? Ким у ній виступають жінки — фоном для страждань і пошуків «головного героя» чи повноцінними персонажками? Хоча феміністична критика літератури існує з кінця 1980-х, сексизм став моветоном у літературному середовищі тільки після Євромайдану. Завдяки чому це сталося? Чому за останні п’ять років з’являється дедалі більше творів із гендерно нешаблонними героями й героїнями і, взагалі, статус-кво зсувається в бік доти неочевидних тез: жінка нікому нічого не винна, чоловік нікому нічого не винен, насильство — це насильство, а не щось інше, індивідуальна історія має значення й заслуговує на те, щоб бути розказаною й почутою. В деталях розбирається літературознавиця Ірина Ніколайчук.
П’ять років після Євромайдану: феміністичні підсумки 2014–2019 років
Великі зміни складаються з малих кроків. За п’ять років, що минули після Євромайдану, в Україні сталося чимало суспільних зрушень, зокрема й гендерних. Феміністичні ініціативи, нові закони й урядові програми — підсумуємо основні досягнення 2014–2019 років.