Стисла українська лесбійська історія 1990–2000 років

В Україні лесбійської^[1] історії як такої не існує. У гомофобному суспільстві, яким є українське, спільнота ЛГБТ+ веде підпільне закрите життя. У таких умовах і з таким способом життя документація й архівація існування, скажімо, лесбійської спільноти не відбувається природним чином.

Торік улітку й восени я провела шістнадцять інтерв’ю з жінками з Києва, Харкова, Львова, Одеси, Херсона, які в той чи інший спосіб ідентифікували себе з ЛГБТ+. Це були респондентки віком у середньому 40+ років. Отож дослідження починається найраніше з 1989 року. Про українську спільноту лесбійок в останні роки Радянського Союзу відомо найменше. Можна вважати, що сучасна історія лесбійської спільноти починається після 12 грудня 1991 року, коли в Україні було скасовано кримінальну відповідальність за добровільні гомосексуальні стосунки.

Ще одна особливість лесбійської спільноти в 1990–2000-х роках — те, що вона загалом залежала від життя, яке організували собі геї, і спершу заледве мала автономію. Причини цього криються в ієрархічності українського суспільства, низькій фінансовій незалежності жінок та в репродуктивному тиску.

Стирання лесбійської історії, її невидимість — величезна проблема і поза ЛГБТ+ спільнотою, і всередині неї, особливо в країні, де майже не ведеться документація й архівування життя квір-спільнот. До того ж через гомофобію задокументована історія може зберігатися лише в підпіллі, без доступу до публічних наукових ресурсів і в неї мало шансів потрапити в державні бібліотеки й архіви. Тому сьогодні вся історія залишається в «приватних руках» та існує лише як усна історія, яку треба записувати від учасників і очевидців.

Зустрічі та знайомства

На початку 1990-х для лесбійок було серйозною проблемою знайти одна одну. За таких умов неможливо було створити спільноту. Усе починалося з прагнення знайти кохання, зав’язати стосунки. Розповідь про 90-ті майже усі лесбійки починають із того самого речення: «Тоді не було інтернету, не було лесбійських барів чи інших публічних місць, я не була знайома з іншими лесбійками і не знала, як їх знайти».

Декому з жінок у ті часи щастило, і вони зустрічали жінку, з якою у них зав’язувалися романтичні взаємини чи в школі, чи в інституті, а то навіть у дворі. Однак частіше жінки жили у суто гетеросексуальному середовищі, були ізольованими у своїх селах і маленьких містечках на периферії. Без сумніву, у столиці було більше можливостей натрапити на партнерку.

На початку 90-х одиноким способом знайти собі дівчину стало оголошення в газетах. Спочатку це були оголошення у звичайних виданнях місцевого рівня, рекламно-розважальних, і зводилися до простої фрази: «Жінка познайомиться з жінкою для періодичних зустрічей / постійних стосунків».

Важливою в цей період стала поява російської газети «СПИД-инфо», яка розповсюджувалася і в Україні: з неї бере відлік ціла епоха для ЛГБТ-людей на території колишнього СРСР. У цьому місячнику, крім інформації про СНІД, сексуальну освіту тощо, публікувалися приватні оголошення, зокрема в розділі для «сексуальних меншин», і їх розміщували також лесбійки. Ірина (ім'я змінено), одна з респонденток, згадує, що тоді зажила популярности невеличка газета «Совершенно секретно», у якій було багато різних тем, зокрема розділ знайомств на останній сторінці. Про оприлюднення особистої адреси чи номера телефону в газеті не могло бути й мови, тому лесбійки зазвичай орендували абонементні скриньки на пошті.

Примірник газети «Спід-інфо». Джерело: "Pikabu"

Такі оголошення приводили до довгих листувань, а це повільний спосіб спілкування. Знайомства забирали дуже багато часу, який ішов головно на те, щоб налагодити довірливі стосунки. Практикували також знайомства на вулиці. Оксана зі Львова розповідає, що в її місті лесбійки, побачивши дівчину, яка могла бути «в темі», знаходили через знайомих знайомих її номер домашнього телефону, дзвонили безпосередньо і запрошували приєднатися до їхньої компанії.

Це тривало десь до 2002 року. Ситуація почала змінюватися з двох причин: з одного боку, на ринку побільшало друкованих видань, цікавих для ЛГБТ, з іншого боку, дедалі більше жінок отримували доступ до комп’ютерів — на роботі, в кафе, в бібліотеці тощо. Місцями, де лесбійська спільнота почала формуватися вже як об’єднання, стали чати і форуми. Перша популярна платформа — форум на сайті фан-клубу російської співачки Земфіри, який створили дві лесбійки з Петербурга. У ті роки лесбійська культура в Україні зазнавала величезного впливу російської лесбійської культури, тому і простір знайомств зосереджувався в ранньому Рунеті. Разом із форумами з’явилися чати знайомств, такі як Bizzart, «Волга Волга», чат на сайті гуртів «Нічні снайпери» і «Butch».

Знакові місця

Окрему роль у житті ЛГБТ-спільноти свого часу відіграли так звані «плєшки» (з рос.). «Плєшка» — це публічний простір, не завжди таємний, де збиралися переважно геї для пошуку сексуальних партнерів. Такі місця виникали через брак приватних місць для зустрічей (барів, клубів, готелів чи навіть приватного житла) ЛГБТ-людей. Зазвичай це були парки чи й просто закутки на вулицях, у скверах, де можна було елементарно посидіти.

У Києві відомими «плєшками» стали парк Тараса Шевченка, Гідропарк, нудистський пляж на Трухановому острові, «стометрівка» — відстань на непарному боці Хрещатика від Бессарабки і майже до входу в метро. «У районі цієї “стометрівки”, якщо піднятися вгору, пройшовши поміж дворами, містився такий усіяний старим чагарником схил, де можна було усамітнитися для глибшого інтимного знайомства», — розповідає Святослав Шеремет. Навпроти «стометрівки» на Хрещатику, 52 містився бар «Старий Київ», давнє місце зустрічі гомосексуалів. За словами Шеремета, тут геї «розпивали чаї, еротично їли морозиво, знайомилися і далі гуляли по “стометрівці”».

Кафе «Старий Київ», зараз більше не існує. Джерело: «Інформаційний ЛГБТ-центр "Інфо"»

Коли ці «плєшки» набирали популярности як місце зустрічі геїв, до них приєднувалися лесбійки. Проте вони мали і свої точки зустрічей, хай і недовговічні, як-от місце біля парку Дружби Народів. У Львові така «плєшка» якийсь час існувала у сквері біля бібліотеки Стефаника, в Одесі лесбійки із середини 1980-х зустрічалися біля ставків у парку Перемоги, а в середині 1990-х — на так званій «Гречці» на Грецькій площі. У Харкові лесбійки зустрічалися біля станції метро «Університет» на Сумській вулиці.

Тут лесбійки пили пиво, спілкувалися, бешкетували, грали на гітарі, співали. «Плєшки» у лесбійок не мали чіткого сексуального призначення, як у геїв. Зазвичай такі місця зникали, бо змінювалися групи знайомих, поліція починала переслідувати за розпивання алкогольних напоїв у громадських місцях або ж просто в них зникала потреба.

Бари і клуби

Мабуть, найпопулярнішим і найулюбленішим місцем гуртування лесбійок були бари і клуби. Ці місця дуже важливі для лесбійської ідентичности, хоча власного, винятково жіночого закладу лесбійки ніколи не мали. У 1990-х і 2000-х існували так звані мікс- та гей-френдлі місця або суто чоловічі заклади, де проводилися «жіночі дні», здебільшого по четвергах.

У квітні 1998 року в приміщенні БК «Росток» відкрився гей-клуб «Big boy club» (з 2002-го — славнозвісний «Андрогін»). На початку 1990-х у цьому будинку культури проводилися літературні вечори, переважно для ЛГБТ-людей. В «Андрогіні» вперше з’явився «дарк-рум» (затемнена окрема кімната для занять сексом), але лесбійки ним користувалися вкрай рідко. Спершу стіни в «Андрогіні» було пофарбовано простою чорною фарбою, стояли пластмасові столики, під стінами — старі роздовбані стільці, а дерев’яну підлогу зачовгали, як у спортзалі. Хлопчики-офіціанти обслуговували гостей у морських панамках. Власники гей-бізнесу в Україні, які відкривали ці клуби і бари, досі зберігають анонімність і не хочуть ризикувати репутацією. Клуб «Андрогін» закрився на початку 2014 року.

Серед улюблених лесбійками барів у Києві — «Матроська тиша» (рос. «Матросская тишина»), звичайний бар з матроською тематикою, який чомусь уподобали геї й лесбійки. Містився бар за адресою Кловський узвіз, 10. Тут були, звичайно, «жіночі четверги» і жіночий стриптиз.

Найчастіше лесбійки не належали до вигідної клієнтури цих закладів, адже серед них не було грошовитих, вони не замовляли коктейлі і могли цілий вечір пити одне пиво, у них не було багатих спонсорок, як у геїв, які ставили б напої. Тому звичайно жінки або напивалися ще до походу в бар чи клуб, або ж виходили час від часу в кіоск по щось міцне.

Аня (ім’я змінено) розповідає: «Пам’ятаю, коли я була бідною студенткою, в Будинок культури “Росток” був безкоштовний вхід до 22:00, здається. Тож перед нами [мною і подругами] постійно стояло завдання встигнути, і не просто встигнути, а ще й устигнути випити, тому що на націнку бару грошей не вистачало. Пам’ятаю ці перегони на швидкість, було весело. Навпроти “Ростка” стояв цілодобовий кіоск з джин-тоніком та іншою слабоалкоголкою, у який теж можна було вискочити посеред ночі».

Лесбійки мали свій клубний день, але були незадоволені тим, що це четвер, адже в п’ятницю більшість із них мусили зранку йти на роботу.

Крім барів, лесбійки влаштовували свої вечірки в різних клубах, переважно загальних. Однак цей вид розваг з’явився набагато пізніше, від середини 2000-х. У Києві здобули популярність вечірки «у Вилки», які організовувала Віолета Клейменова в клубі «Диктатор» на Оболоні. Олена Шевченко від організації «Інсайт» влаштовувала вечірки драгкінг; інші організатори робили прогулянки на катерах по Дніпру.

«Тематична вечірка», 2009 рік. Приватний архів.

Спорт

Спорт у житті лесбійської спільноти відігравав неабияке значення. Він гуртував і давав привід інтегруватися іншим жінкам.

Футбольна гра у парку Дружби народів. Джерело: Архів «NRG»

Перші зустрічі для гри у футбол жінки організовували в парку Дружби Народів по вихідних. Спочатку це були аматорські ігри, для розваги. Жінки кілька годин ганяли м’яча на полі, після чого влаштовували пікнік, пили пиво й веселилися. З часом ці зустрічі почали приваблювати не тільки гравчинь, а й публіку. Так десь зо два роки футбол у парку Дружби Народів формував лесбійську спільноту.

Пізніше футболістки з Дружби Народів захотіли реалізувати амбіції і перетворити свої спортивні зустрічі на щось серйозніше. Жінки почали брати участь у турнірах, їздити на змагання за кордон і навіть заснували власний футбольний жіночий клуб «NRG» (читається як «Енерджи»). «NRG» не позиціонувалися як квір-клуб, щоб зацікавити більше жінок: побоювалися, що гетеросексуальним жінкам буде некомфортно грати в «лесбійському футбольному клубі».

«NRG» створив власний Інтернет-форум для потреб клубу, який став популярним серед усіх лесбійок. Якийсь час це був центр лесбійського життя в Києві, де обговорювалося все — від реальних подій у житті до флірту і психологічних консультацій.

Активізм

Засновниці й активістки «Жіночої мережі»: Лайма Гейдар, Ольга Шевцова, Наталія Нагірна.
Джерело: Гейдар Л., Довбах Г. Бути лесбійкою в Україні: здобуваючи силу. — К., 2007. — 122 с.

Велика роль у згуртуванні лесбійської спільноти належить активізму лесбійок. У цьому сенсі центральною і важливою лесбійською постаттю 1990-х стала і була нею до кінця 2000-х Лайма Гейдар. Спочатку Лайма брала активну участь у гей-активізмі, який черпав ресурси і натхнення з ВІЛ/СНІД програм. Пізніше вона від’єдналася від чоловічої групи і разом з Ольгою Шевцовою і Наталією Нагорною заснували першу в Україні лесбійську організацію «Жіноча мережа». У 2000 році «Жіноча мережа» мала виразно феміністичний профіль, що на той час теж було новиною. Основне, чим займалася «Мережа», — це виховання активісток, просвіта, організація перших ЛГБТ-акцій тощо.

Серед усього зробленого «Жіночою мережею», мабуть, найбільше значення мали літні табори, які вона кілька років поспіль організовувала на базі реабілітаційного (антиалкогольного) табору біля Полтави. Ці табори збирали лесбійок з Києва й регіонів на тиждень різних тренінгів і лекцій на теми ЛГБТ-активізму, сексуальної освіти, лесбійського життя тощо. Із цих таборів вийшло нове покоління активісток-лесбійок та активісток-феміністок, які після 2010 року створили нову хвилю ЛГБТ й феміністичного активізму в Україні. Серед тих, хто відвідували табори, — Олена Шевченко, яка пізніше заснувала громадську організацію «Інсайт», Анна Шаригіна, Віра й Надія Чернигіни, які заснували харківську організацію «Сфера», Марина Усманова, яка створила в Херсоні благодійну організацію «Інша».

Активістки «Жіночої мережі».
Джерело: Гейдар Л., Довбах Г. Бути лесбійкою в Україні: здобуваючи силу. — К., 2007. — 122 с.

Перший табір для лесбійок у Полтаві пройшов 2003 року. Учасниці таборів дуже позитивно згадують свій досвід: вони отримали багато інформації, з’ясували відповіді на різні питання з гендеру, сексуальности, сексу, чого їм так не вистачало, познайомилися з іншими лесбійками (особливо незвично і водночас надзвичайно втішно для них було зустріти пару жінок із довгим стажем стосунків або з дітьми).

Перший тренінг з жіночого лідерства, організований у Харкові ініціативною групою для ЛБ-жінок

Літній жіночий наметовий табір, 28 липня - 4 серпня 2003 року.
Джерело: Гейдар Л., Довбах Г. Бути лесбійкою в Україні: здобуваючи силу. — К., 2007. — 122 с.

«Жіноча мережа» заснувала свій сайт (www.feminist.org.ua; на жаль, сайт було видалено після розформування організації, згодом домен купили інші власники). На сайті існував форум, який правив лесбійкам за місце спілкування і знайомств.

Веб-сайт «Жіночої мережі»,  більше не активний.
Джерело: Гейдар Л., Довбах Г. Бути лесбійкою в Україні: здобуваючи силу. — К., 2007. — 122 с. 

Десь із 2009 року «Жіноча мережа» припиняє свою діяльність, за словами кількох респонденток, унаслідок внутрішніх конфліктів між лідеркою Лаймою Гейдар та іншими членкинями організації через різне бачення напрямів розвитку лесбійського руху. Сама Лайма припинила активізм і почала «нове життя», при цьому стираючи не тільки своє минуле, а й історію руху, великою частиною якого вона була. Лайма не бажає говорити на ЛГБТ-теми чи про історію жіночого активізму.

Вага задокументованої лесбійської історії

На мою думку, з 2010-х років починається нова сторінка в історії лесбійської спільноти в Україні і загалом ЛГБТ-руху. Цей перехід маркує і Євромайдан, і взагалі зміна стилю життя людей, активних у ЛГБТ-спільноті в 1990-х і 2000-х. У 2010-х закривалися гей-бари, клуби, життя переносилося в соцмережі, як-от фейсбук. Організація подій ЛГБТ-спільноти лягла на плечі самих тільки громадських організацій.

Через цю різку зміну, зокрема зміну поколінь, яка формує різницю між 1990-ми і 2010-ми, особливо важливо пам’ятати лесбійську історію. Адже нині підростає нове покоління квір-людей, у яких немає доступу до історії своєї спільноти, тож вони думають, ніби її не існує, вони самотні і мусять починати формувати її самостійно, наодинці, ще й з нуля. Історія створює для спільноти відчуття стабільности, продовження, цілісности, підґрунтя і відіграє важливу роль у формуванні збалансованої гендерної та сексуальної ідентичности, навіть якщо ця роль — спонукати нове покоління розірвати зв'язок із своєю історією.

Більше про українську лесбійську* історію можна почитати на сторінці Архіву української лесбійської* історії.

Дослідження реалізовано за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ - Україна​​​​​​.​