Жінок — у політику!

Ольга Неманежина — гендерна експертка, керівниця громадської організації «Рада жіночих ініціатив». Експертний ресурс Гендер в деталях розпитав її, як вона, будуючи політичну кар’єру, зіткнулася з мобінгом. Також експертка порадила, як політикиням реагувати на сексизм і гідно давати відсіч.

У новообраному українському парламенті стало значно більше жінок-депутаток. Як це позначиться на розвитку тих сфер суспільного буття, які найчастіше пов’язують саме з участю представниць жіночої статі? Чи опиняться в пріоритетах питання сім’ї та забезпечення гендерної рівності?

8 березня залишається одним з найпопулярніших свят в пострадянській Україні, яке пересічні громадян(к)и масово відзначають як «жіночий день» квітами-цукерками-дрібними подарунками. Однак первісно воно було Міжнародним днем солідарності у боротьбі за права жінок. Як відбувалася деполітизація цього свята в СРСР, де «жіноче питання» вважали вирішеним? Чи справді 8 березня святкують лише в країнах соцтабору? Чому політичні лідери і посадовці в незалежній Україні продовжують вітати жінок у брежнєвському дусі зі «святом весни, краси і ніжності»? Чи можливо і потрібно сучасним українським жінкам повернути собі украдене свято? Про сучасні феміністичні ініціативи з відновлення політичного смислу 8 березня – у цій статті.

Більшість жіночих образів в українській літературі створено не жінками. Те саме стосується образів жінок-лідерок: їх не так багато і переважно вони обмежені суто жіночими функціями і простором. Лише поодинокі героїні здатні створити чоловікам гідну конкуренцію на чоловічому полі, як-от завод, колгосп, парламент чи управління державою. І тут вони стають жорсткими, рішучими, безпринципними або ж використовують власне тіло як інструмент маніпуляцій. Навіть найновіша українська література зациклена на темі боротьби і звільнення жінки головно в приватному просторі й іще не дала нам яскравого образу героїні, яка добивається кар’єрного успіху без задньої думки про залежність від чоловіків.

У дискусіях про участь жінок у великій політиці зазвичай фігурують аргументи на зразок «жінка сама не хоче чи боїться йти у політику, їй ніхто не заважає». На підкріплення цих тез наводять приклади окремих відомих політикинь. Авторка пропонує подивитися на ситуацію комплексно і розглянути, крім мікрорівня (індивідуальних чинників), макро- (суспільний) і мезо- (партійний) рівні. Може, одного лише бажання чи фаховості замало?

Заголовки на зразок «ТОП–5 суконь Верховної Ради» трапляються у ЗМІ частіше, ніж обговорення робочих досягнень політикинь. Жінок, навіть при владі, часто оцінюють за зовнішністю. Чому так? Як відрізняється ставлення до жінок у політиці нині і сто, п’ятсот, тисячу років тому? Як змінювався дрес-код політикинь на довгому шляху жінок до виборчого права? Як жінки використовували свій зовнішній вигляд — коли одягали чоловіче вбрання, а коли, навпаки, стратегічно підкреслювали свою жіночність? Про це далі в статті. Хоча вона про моду, але насправді це крок до заголовків «ТОП–5 законопроектів, ініційованих жінками».

Нині майже не говориться про реалії праці жінок усередині партій та про труднощі, з якими стикаються жінки, котрі щойно починають будувати політичну кар’єру. А це знаковий перехідний період, коли жінка робить великий крок уперед, щоб стати активною і перспективною політикинею, коли вона робить життєвий вибір — розвивати кар’єру в партії і балотуватися на виборах. І сьогодні, напередодні парламентських виборів, якраз дуже важливо, щоб міжнародні партнери, преса і громадськість відволіклися від «суперзірок» політики та «історій успіху» і звернули увагу на брутальні реалії, у яких доводиться виживати активним і прогресивним партійним діячкам.

У 2013 році в Україні нарешті було ухвалено гендерну квоту в 30 %, яка на виборах 2014 року не дала сподіваних результатів, адже не передбачала ні відповідних санкцій, ні чіткого місця кандидаток у прохідній частині списку. Доти в країні було вже з десяток спроб запровадити певні гендерні квоти, але всі вони не мали успіху. Як ставиться до гендерних квот українське суспільство порівняно з політиками? Що важливо знати про гендерні квоти, щоб вони спрацювали? Який є міжнародний досвід і класифікація квот як позитивних дій щодо залучення жінок у політику?

«Але це ж очевидно! — не припиняв дивуватися мій друг зі Швеції. — У вас близько 54 % населення — жінки. Отже, і в парламенті, і в усіх інших органах влади їх має бути набагато більше, ніж тепер». Для тих, кому не очевидно, чому в керівних органах має бути не менше як 50 % жінок, авторка зібрала статистику та основні аргументи на користь участі жінок у політиці на всіх рівнях ухвалення рішень.

Хоча велика політика залишається малодоступною для жінок сферою, боротьба за владний ресурс дедалі більше врізноманітнюється. Серед механізмів підвищення участі жінок у політиці, крім гендерних квот, варто виділити запровадження державної гендерної політики, посилення громадського і міжпартійного діалогу, просвітницькі кампанії, запровадження дружнього до сім’ї робочого середовища тощо. Два ключові механізми — дія зверху і дія знизу — повинні працювати спільно і злагоджено задля позитивного результату.