12 грудня, 2017

«Густе? Хай росте!»

19 жовтня 2017
Анна Лигіна

Феміністка, авторка художніх оповідань, студентка НаУКМА

Цілком гладенька шкіра від литок до шиї уже не так ідеал, як стандарт – в межах, принаймні, тієї ідеології, що її сьогодні транслюють реклама, кіно та індустрія краси. Однак наше тіло нічого не знає про нав’язану «норму»: гоління провокує подразнення, епіляція – сильний біль, а волосся росте далі – і це природно. Бентежить те, що соціальний осуд та упослідження «лінивих» стають навіть більш вагомим аргументом на користь видалення волосся, ніж бажання дорівнятись до канону. Авторка розповідає про хоробрих жінок, що спрямували свою силу не проти власного тіла, а проти ідейної течії, що обточує жінок на чоловічий смак і за ринковими законами.

«Густе? Хай росте!»

Заголовне зображення: Анрі Матісс «Одаліска з піднятими руками». Джерело цієї та інших картин в тексті cameralabs

Читайте також:

Замислюючись про те, як мусить виглядати наше тіло, ми найчастіше послуговуємося моделлю, що є найбільш «соціально прийнятною». Цілком гладенька шкіра від литок до шиї уже не так ідеал, як єдина прийнятна норма – в межах, принаймні, тієї ідеології, що її сьогодні транслюють реклама, кіно та індустрія краси. Дослідниця Наталія Єрьоменко звертає увагу на те, що депіляція є однією з практик, які закріплюють гендерну бінарність, підкреслюючи різницю між чоловіками та жінками. Патріархальна теза, що сексуально приваблювати одне одного можуть лише представники різних статей, визначає подальшу стратегію: зробити так, аби ці статі максимально відрізнялися зовнішньо. Зовнішні маркери набувають особливого значення, адже після емансипації та урівняння жінок у правах протягом ХХ століття, соціально представники обох статей відрізняються усе менше. Реклама засобів для депіляції активно експлуатує образ богині, послуговуючись дієвими кліше кшталту «ідеальна», «справжня», «жіночна». Позбуваючись волосся, жінка ніби здобуває право на ці якості (адже для патріархального суспільства поняття «нежіночна жінка» – не абсурд і не парадокс). Зацікавленість багатомільярдної індустрії краси в існуванні таких стереотипів та активна участь у їх поширенні призводять до того, що питання «як Я хочу виглядати?» у нас практично не виникає.

«Належну» відповідь на це питання глянець і ЗМІ транслюють щоденно, переконливо й агресивно: жінка мусить бути «доглянутою». Цей прикметник уже кількадесят років є кодовим словом косметичних корпорацій, майже цілком втративши первинне значення. Доглянуте тіло - чергове патріархальне кліше. Доглянутим може бути газон, пес, немовля, врешті-решт. Людина, натомість, є суб’єктом, а не об’єктом догляду. «Доглянуте тіло» (однак, тільки жіноче, щодо чоловіків немає таких вимог) мислиться як тіло депільоване, хоча практика видалення волосся не має жодного стосунку ані до гігієни, ані до здорової турботи про себе.

Наше тіло нічого не знає про медійний ідеал: гоління провокує подразнення, епіляція – сильний біль, а волосся росте далі – і це природно. У певний момент питання про доцільність війни з власним тілом (бо «догляд» саме такою війною і є) усе-таки просочуються крізь завісу нав’язаних стереотипів, однак рольові моделі виглядають з екранів надто привабливо. Вміння долати біль асоціюють із силою (вислів «краса вимагає жертв» став майже аксіомою), натомість відмову від таких жертвоприношень осмислюють як слабкість і лінь. Бентежить те, що соціальний осуд та упослідження «лінивих» стають навіть більш вагомим аргументом на користь видалення волосся, ніж бажання дорівнятись до канону (чи іконостасу?) привабливості. Роблячи вибір, відмінний від нав’язуваного, ми навіть сьогодні, у 2017 році, стикаємося з нетерпимістю. Історикиня й перекладачка Ольга Мартинюк розповідає про досвід, знайомий, на жаль, більшості жінок, що відмовились від епіляції: «За чотири роки інцидент стався один раз. У метро напав чоловік за те, що я здерла рекламу з вікна (ідеться, вочевидь, про незаконну – А. Л.), й одразу почав кричати: “Ноги собі спершу поголи”. Я в той день була взута у дуже жіночні балетки та квітчасту спідницю, що контрастувало».

Київська художниця Ірина Кудря також погодилася розповісти про свій досвід. Три роки тому вона певний час депілювала лише одну ногу, на власному тілі реалізуючи творчий задум мисткині та активістки Ёш, яка створила серію наліпок, присвячених розриву між природним і соціальним. «Зараз я б такого не зробила, але коли в мене була одна така, інша така (ідеться про ноги – А. Л.), було зрозуміло, що я з цим якось працюю. Це викликало багато питань і якусь підвищену увагу – у жінок, чоловіків, знайомих і незнайомців. Пригадую двох жінок у пітерському кафе: одна іншій на мене вказала, і вони так заглядали… У жінок інтерес до моїх ніг взагалі виникав частіше», – розповідає Ірина. «Я, загалом, хотіла б не голити ноги, але це викликає такий емоційний дискомфорт – у метро, у транспорті. Простіше зробити депіляцію. Фемтеорія міркує про емансипацію як про щось украй необхідне. Вона говорить, що багато речей можна робити чи не робити, але не розповідає, як бути з емоційним і психологічним дискомфортом, що він є зворотною стороною цієї емансипації».

Ёш. Наліпка

Ще менше терпимості виявляє наше оточення до волосся на обличчі (це питання навіть у феміністичних дискусіях майже не артикулюється). «Я ретельно видаляю волосся на підборідді та верхній губі. Це точно елемент соціального тиску. Вважають, що жінки не можуть мати волосся в цих місцях, хоча насправді воно є», – каже Ольга Мартинюк.

Я й сама була свідчинею того, як незнайомець приписував жінці десяток гормональних хвороб – лише за наявністю пуху над верхньою губою. У мережі – завдяки анонімності – трапляється ще більше випадків неадекватного реагування на жіноче тілесне волосся (зокрема його медикалізації, у більшості випадків невиправданої та й ніде, окрім кабінету лікаря, неприпустимої).

Однак так було не завжди, а суспільний тиск на жіноче тіло посилювався поступово. Хоча існують вказівки на те, що волосся видаляли ще в часи Давнього Єгипту, ця практика була пов’язана з гігієнічними потребами (спекотний клімат і брак медичних знань сприяли поширенню паразитів і хвороб шкіри). Існували також релігійні та класові обмеження, а тенденція маркувати за допомогою епіляції соціальний статус зникала та поверталася аж до початку ХХ ст. Однак багато століть видалення волосся було загалом досить рідкісною практикою, що спорадично виникала в окремих регіонах. Наявність волосся на жіночому тілі було абсолютною нормою в більшості країн світу впродовж усієї історії.

П’єр Огюст Ренуар «Перед банею»

Гюстав Кюрбе «Купальниця»

Лише в минулому столітті відбувся кардинальний злам, що дозволив косметичним корпораціям проблематизувати тілесне волосся та заробити на засобах для його видалення. Ідеться про зміни жіночого вбрання – вкорочення спідниць та рукавів, що оголили ноги й пахви.

Джерело

Джерело

Через дефіцит нейлону після Другої світової війни гоління ніг активізується – жінки змушені таким чином приховувати брак панчіх. Поява бікіні й загальна тенденція до зменшення купальників підготували ґрунт для винайдення ще однієї «проблеми», зробивши видимим волосся в інтимних зонах. У другій половині століття жінки вже мали безліч засобів для його видалення, а ще – безліч порад щодо цього у жіночих виданнях, котрі ставали дуже популярними. Цайрус Кьортіс (Cyrus Curtis), видавець одного з таких журналів, казав про це так: «Ви знаєте, нащо ми публікуємо Ladies Home Journal? Редактор вважає, це на користь американським жінкам. Це ілюзія... Справжня причина полягає в тому, аби дати виробникам речей, що їх хочуть американські жінки, можливість розповісти про свої продукти»[1]. Наприкінці ХХ ст. виробники косметичних засобів мали надвеликі рекламні можливості, аудиторію, що довіряє їхнім ЗМІ, та значний асортимент засобів для епіляції та депіляції. У 80-х – 90-х рр. повне видалення волосся на тілі не лише нормалізується, а й штучно перетворюється на черговий «жіночий обов’язок».  Таке ставлення є актуальним і досі. Тому я хочу розповісти про хоробрих жінок, що спрямували свою силу не проти власного тіла, а проти ідейної течії, що обточує нас на чоловічий смак і за ринковими законами.  

Дуже рясним на виступи проти «практик краси» був 2014 р., що його англомовні ЗМІ чи то іронічно, чи то захоплено оголосили «Пухнастим роком» («The year of the bush»).

 «Джон Раскін, за легендою, знепритомнів у першу шлюбну ніч, побачивши, що жінки, на відміну від статуй із його фантазій, мають волосся на тілі. У понеділок 114 річниця смерті Раскіна. Хто б міг уявити, що, замість сміятися з вікторіанської вразливості, чоловіки досі очікують від жіночих геніталій, стегон та пахв тієї ж мармурової гладкості, що постала колись в уяві юного письменника?», – пише The Guardian[2]. Одразу кілька відомих жінок кидають виклик цим недоречним очікуванням. Стилістка Роксі Хант фарбує волосся під пахвами на синє (такий самий колір мала тоді її зачіска) та викладає фото з теґом #dyedpit («фарбовані пахви»), давши поштовх модному тренду і політичному флешмобу водночас.

Джерело

Кемерон Діас публічно нагадує, що волосся на тілі росте не просто так. «Видаляти його – приблизно те саме, що сказати “Ніс мені не надто й потрібен”», – каже акторка[3]. Трохи згодом її підтримує Мадонна, виклавши в Інстаґрам селфі без депіляції. Співачка супроводжує світлину дописом «Густе чи не дуже – мені байдуже» (Long hair – don’t care). Цей теґ кладе початок локальній акції – жінки зважуються відмовитись від видалення волосся та підтримати інших, виклавши фото.

Маркером того, що активізм працює, є видозміни, що їх зазнає сама індустрія краси. Ініціативу підтримують не лише окремі люди, але й цілі компанії – до того ж такі, що мають значний вплив у своїй сфері. У 2014 р. модний бренд American Apparel видозмінив звичні безтілесні манекени, додавши їм волосся у призначених для нього місцях. Хай це було відгуком на медійну тенденцію та піар-ходом, однак поява на нью-йоркських вітринах досі табуйованого елемента жіночої фізіології є значним кроком до його прийняття – особистого та соціального – незалежно від мотивації власників бренду. У 2017 р. журнал Allure публікує фото-інтерв’ю з п’ятьома жінками різних рас і гендерів, що розповідають про власні тіло та вибір – видаляти волосся чи ні. «Ми не можемо змінити стандарти, але ставлення – мусимо», – ця думка у статті лунає рефреном[4]. Однак звернення до такої проблеми та поява згаданого тексту свідчать про те, що ми можемо вплинути і на стандарти також.

«Портрети» лобкового волосся від Allure

Того ж 2014 року лондонський художник Бен Хоппер (Ben Hopper) створив тілопозитивний арт-проект, присвятивши серію світлин жінкам (різних рас і гендерів), що вони відмовилися від епіляції. «Неголена шкіра – це природний стан, що став, однак, викликом. Чому так? Нами більш як століття маніпулювала індустрія краси, заохочуючи видаляти волосся. “Природну красу” можна вважати протестом. Контраст, що існує між типовою “сучасною” жіночою красою та неконвенційним волоссям під пахвами, інтригує та спонукає до дискусії», – пише Хоппер[5]. Мета фотографа не в тому, щоб підштовхнути жінок до «правильного» на його думку вибору. Хоппер каже, що важливо привертати увагу до рішень, альтернативних загальноприйнятним.

Джерело

Минулого 2016 року француженки організували інтернет-флешмоб, присвячений проблемі депіляції. Теґ ПринцесиМаютьВолосся (#LesPrincessesOntDesPoils) мав у твіттері більш як 25 000 згадок. Акцію, спрямовану проти таврування жіночої тілесності, розпочала шістнадцятирічна Адель Лабо (Adele Labo). В одному з дописів вона згадує, що, відмовившись від епіляції, одразу стала жертвою шкільних знущань. «Я вважаю, суспільство упосліджує жінок, існує значний тиск щодо волосся на тілі», – пише дівчина[6]. Тисячі жінок приєдналися до Адель, опублікувавши «неконвенційні» фото та позначивши їх спільним теґом.

Однак ініціаторка флешмобу зізнається, що багато людей – і чоловіків, і жінок – поставилися до акції агресивно та осудливо. Світлини називали огидними, в бік учасниць лунали неоригінальні закиди. Негативна реакція здається одним з найсильніших аргументів на користь таких ініціатив, адже робить помітним, чи є «вільний вибір» таким насправді.

Варто додати, що осуд і заперечення необхідності жіночих акцій є особливо характерним для Східної Європи та Росії. За винятком феміністичних (або навколофеміністичних) спільнот і видань, порушені західними жінками проблеми вибору або ігнорують, або висміюють. Реакції зазвичай варіюються від майже невловної іронії у ЗМІ до брутальної і неконструктивної критики у блоґах.

Глянцевий «Космополітан» присвячує масивну жовту статтю тілесному волоссю зірок, не соромлячись оцінкових суджень і недоречних порад[7].

Маловідомий ресурс розташовує велику «дотепну» статтю, присвячену фемініціативам, в розділі «курйози»[8].

Ще більш вільно висловлюють думку блогери, не стримувані ані цензурою, ані редакційною політикою. Достатньо мати акаунт на Живому Журналі, аби розповісти світу про «сутність жіночих рухів» (час від часу плутаючи терміни «фемінізм» і «сексизм»)[9].

На щастя, протилежні міркування також трапляються – зокрема й у Живому Журналі. Ще на початку «Пухнастого» 2014 року місцеві блогерки відреагували на світову тенденцію до нормалізації тілесного волосся. «Чому нікому не спадає на думку видалити волосся на голові, якщо його наявність суперечить гігієні?», – міркує авторка одного з блогів[10].

Із повагою та підтримкою поставився до флешмобу француженок російський журнал «Вандерзін», розповівши про ініціативу в короткій новинній статті. «Надмір гнівних коментарів в соціальних мережах доводить, що право не голити під пахвами у 2016 році досі комусь здається неочевидним», – коментує ситуацію колумністка[11].

В Україні осередками позитивного ставлення до жіночих ініціатив є, в основному, лише феміністичні спільноти. Одним із небагатьох винятків був журнал «Хочу», що він (ледь не єдиний серед глянцю) підтримав два роки тому виступи західних зірок проти депіляції. «Основне, чого хочуть жінки, викладаючи фото неголених ніг, – це свобода чинити на свій розсуд і не залежати від нав’язаних стандартів краси. Бути вигнанцем і чути образи лише за те, що ти не видаляєш тілесне волосся, – неприпустимо», – пише редакторка колонки про моду Наталя Луста[12].

Відомим публічним простором для обміну досвідом і взаємної підтримки вже досить довго є фейсбук-група «Фемінізм.юа». Проблема соціального тиску, пов’язаного з тілесністю, регулярно постає в обговореннях.

У лютому 2017 р. в Австралії вперше відбулася акція «Get Hairy February», спрямована проти гендерного насилля та покликана допомогти постраждалим від нього. Закликавши учасниць на місяць відмовитися від епіляції, організаторки порушили питання жіночої солідарності та взаємної підтримки. Така ініціатива мала не лише привернути увагу до проблеми насильства, але й фінансово підтримати ті заходи й установи, що створені попереджати насилля та долати його наслідки. Зібрані протягом лютого кошти (майже 43 тисячі доларів) жінки передали некомерційній організації The Full Stop Foundation, що допомагає постраждалим від сексуальних злочинів та жертвам домашнього насилля. Організаторки акції «Get Hairy February» створили однойменний ресурс, де можна знайти інформацію про заходи, відповіді на поширені питання, а також пожертвувати кошти. 

Ресурс: https://www.gethairyfebruary.org

Акція «Get Hairy February» привернула багато медійної уваги: обговорення та коментарі (доречні й не дуже) з’являлися у бразильських, американських та європейських виданнях, у США та Новій Зеландії захід ставав темою окремих радіоефірів, учасниці й організатор(к)и розповідали про цей досвід у блогах.

Російський інтернет-журнал «Вандерзін» також долучився до дискусії, підтримавши ініціативу австралійок: «Мода на епіляцію пов’язана з уявленнями про роль жінки в суспільстві – жорсткі стандарти краси – це частина системи, в межах якої існують сексизм і гендерне насилля»[13].

«Для чоловіків на будь-яких посадах в усій країні є цілком прийнятним відростити вуса, але хіба бажання жінок робити те саме з волоссям на ногах та під пахвами в лютневий час толерують так само? Ми робимо крок до діалогу на цю тему», – міркує в одному з інтерв’ю керівник австралійської акції Алекс Ендрюз (Alex Andrews)[14]. Організатор(к)и пишуть також про те, що мета «Get Hairy February» – здобути для жінок право обирати, як має виглядати їхня шкіра, не відчуваючи осуду та ніяковості. «У 1915 р. велика корпорація розпочала рекламну кампанію, розповівши нам, що волосся на жіночих ногах та під пахвами – це огидно та соромно»[15]. Унаслідок цього,  – каже А. Ендрюз, – культивування невпевненості в собі стало основним способом продавати косметичні товари.

Ми побачили, як змінювалася ситуація протягом десятиліть, і, на жаль, право обирати, як має виглядати наше тіло, у 2017 році досі не є безумовним. Тим не менше, кількість жінок, байдужих до штучно створених «умов», зростає щодня. Чи будемо ми голитися в космосі? Технічні можливості для цього існують. Астронавти охоче демонструють, як вправлятися з бородою та вусами за допомогою безпечного леза та вакуумного поглинача[16]. Чи вважають астронавтки, що гладенькі ноги та пахви варті таких зусиль? – ми не знаємо. Можемо лише спостерігати, як Карен Найберг миє в невагомості довге біляве волосся, маючи значно більше складнощів, аніж колеги-чоловіки із короткими зачісками.

Джерело

Чи зникає соціальний тиск разом із силою тяжіння? Навряд чи. Однак сподіваюся, що тілесна свобода ближча, аніж зірки. 

***

Учасниці ініціатив, що починають будь-яку дискусію про тілесність, часто стикаються з таким парадоксом: їм у надагресивній формі доводять, що свобода вибору за ними. Насправді ж їм доводиться обирати між «сферою невидимості» (що в її межах опиняються всі проблеми і незручності) та нездоровою увагою, цькуванням та нерозумінням. Вони мусять боротися проти свого тіла або проти всіх довкола. Вони мають бути принцесами і стискати зуби або ж лишатися «огидними» та «недоглянутими». Жінки, що приймають «альтернативні рішення» нічим не відрізняються від нас, вони лише розбивають сферу невидимості. Їхні проблеми – наші, вони – це ми.

 

[1]           http://www.rolereboot.org/life/details/2015-06-why-you-need-to-know-the-complicated-history-of-pubic-hair-removal/

[2]           https://www.theguardian.com/commentisfree/2014/jan/19/year-of-the-bush-female-body-hair-cameron-diaz-pubic

[3]           https://www.theguardian.com/commentisfree/2014/jan/19/year-of-the-bush-female-body-hair-cameron-diaz-pubic

[4]           https://www.allure.com/story/womens-pubic-hair-portraits

[5]           https://therealbenhopper.com/blog/2014/04/08/artist-ben-hopper-presents-natural-beauty/

[6]           https://www.theguardian.com/world/2016/jul/13/princesses-have-hair-french-women-fight-body-hair-stigma-on-twitter

[7]           https://www.cosmo.ru/beauty/star_beauty/chto-vyroslo-to-vyroslo-9-zvezd-kotorye-ne-delayut-epilyaciyu/

[8]           https://vmirechudes.com/5-bezumnyx-akcij-feministok-kotorye-vyzovut-u-muzhchin-shok/

[9]           http://hueviebin1.livejournal.com/127539.html?thread=8298291

[10]          http://feminism.livejournal.com/97202.html

[11]          http://www.wonderzine.com/wonderzine/life/news/219563-les-princesses-ont-des-poils

[12]          http://hochu.ua/cat-fashion/trends/article-59886-nebrityie-podmyishki-hot-or-not/

[13]          http://www.wonderzine.com/wonderzine/life/news/223319-get-hairy-february

[14]          http://www.abc.net.au/news/2017-01-31/get-hairy-february-campaign-supports-female-victims-of-violence/8226270

[15]          http://www.abc.net.au/news/2017-01-31/get-hairy-february-campaign-supports-female-victims-of-violence/8226270

[16]          https://www.youtube.com/watch?v=94-puZit3DA

19 жовтня 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Стать, гендер і наука: чи можливо відрізнити біологічне від соціального? Вступ
Чи моногамніші жінки порівняно з чоловіками? Хто — жінки чи чоловіки — більше схильні до агресії? Чим пояснюється переважна присутність чоловіків у STEM-галузях? Різноманітні науки про людину цікавляться походженням гендерних відмінностей, водночас активно допомагаючи ці відмінності конструювати. Що ж є причиною — природа чи середовище, і чи не зменшуються «природні» нерівності внаслідок зрівняння соціальних умов? Відповіді — у кількох розділах оглядового тексту Олесі Бондаренко.
Макіяж: від примусу до самовираження. Ч.3. Від 1960-х років до сьогодення
Макіяж — добре це чи погано? «Забагато макіяжу» — це скільки? «Недоречний макіяж» — це як? Чи можна одночасно фарбуватися і бути феміністкою? Чи можна не фарбуватися і залишатися жіночною? Макіяж — зброя гендерного маркування чи прояв креативності та засіб самовираження? Розібратися з цим усім допоможе історія питання — від середини ХХ сторіччя до наших днів.
Макіяж: від примусу до самовираження. Ч.2. ХІХ — середина ХХ століття
Макіяж — добре це чи погано? «Забагато макіяжу» — це скільки? «Недоречний макіяж» — це як? Чи можна одночасно фарбуватися і бути феміністкою? Чи можна не фарбуватися і залишатися жіночною? Макіяж — зброя гендерного маркування чи прояв креативності та засіб самовираження? Розібратися з цим усім допоможе історія макіяжу у добу модерності.