46326 
Більшість жінок у західний культурі видаляють волосся на тілі [1]. При цьому ставлення до волосся на голові жінки та волосся, розташованого нижче, радикально відрізняється. Щодо першого існує давня традиція оспівувати його як жіноче багатство і силу, оберіг, атрибут жіночності і звабливості. Це часто трапляється в різних релігійних традиціях, які пов’язують жіноче волосся з особливою «жіночою» енергією, яку потрібно берегти і часто ще ховати від сторонніх очей. Коротко підстрижене волосся донедавна сприймали як ознаку бунтарства й фемінізму (а в традиційній культурі — як наслідок хвороби чи спосіб покарати, зганьбити жінку) [17].
Натомість волосся на тілі сприймають як ознаку бунтарства і фемінізму, коли воно видиме й присутнє. Його називають небажаним, надмірним, зайвим. При цьому межі «надмірності» не визначено — незрозуміло, який саме обсяг волосяного покриву дає підстави для косметичних або медичних інтервенцій? І для кого саме воно небажане?
Сучасна культура вважає ідеалом жіноче тіло, повністю звільнене від волосяного покриву поза головою, і водночас робить усе, щоб не допустити рефлексій про витоки цього «стандарту гладкості». Чому волосся на тілі, яке така сама буденна анатомічна реальність для жінок, як і для чоловіків, раптом робить їх «нежіночними», «мужоподібними», позбавленими привабливості? Чому ми витрачаємо так багато грошей і зусиль, щоб позбутися цього ненависного волосся, і при цьому так мало говоримо про нього? Обговорення жіночого тілесного волосся й увага до нього прийнятні лише в рамках медичної та косметичної галузей, як іще одного сектора індустрії краси [1]. В інших випадках воно вважається темою або надто очевидною, або надто «огидною» для обговорення. Який сенс про нього говорити? Його просто треба видаляти, як це роблять усі жінки.
Парадоксально, але волосся на тілі жінки не показують навіть у рекламі засобів для видалення волосся (як, до речі, і менструальну кров у рекламі прокладок). Зазвичай у цих відео і зображеннях жінки або видаляють волосся з уже ідеально гладенької шкіри, або «небажані зарослі» приховано під густим шаром піни для гоління.
Порівняно з іншими стандартами краси, для досягнення яких реклама активно тисне на почуття сорому й неадекватності, рекламу депіляції спрямовано радше на закріплення її у статусі норми для жіночого населення. Класична реклама бритви Venus («Вінус») із 1997 року мелодійним голосом переконує: «Тепер ваша шкіра залишається гладенькою довше. А це те, на що заслуговують усі богині». Відео того самого бренду 2005 року переводить тему на новий рівень: «Що гладша ваша шкіра, то комфортніше ви почуваєтеся». У призмі рекламних продуктів депіляція здається чимось, що роблять усі нормальні жінки, без жодного примусу і за власним бажанням. З неголеним волоссям жінка не може ані комфортно почуватись, ані претендувати на титул богині.
Історію видалення волосся виводять ще з кам’яного віку — тоді люди робили це винятково з міркувань комфорту й безпеки [6]. Депіляцією займалися і в Давньому Єгипті та Месопотамії, і в Римській імперії, і в часи раннього Ренесансу. Однак щоденним жіночим ритуалом краси вона стала не так давно: витоки сучасної культури видалення волосся лежать у куди ближчому минулому — це початок ХХ століття.
Анрі де Тулуз-Лотрек. «У ліжку» (1892)
Анрі Матіс. «Одаліска з піднятими руками» (1923)
Ще в ранніх 1900-х жінки досить рідко видаляли волосся на тілі, і воно переважно виступало не естетичним, а класовим індикатором, — так американки і британки середнього й вищого класу намагалися відсторонитися від іммігрантів, пролетаріату і загалом «неосвіченого, грубого люду» [4]. Цікаво, що класове питання було одним із головних показників до депіляції і в Давньому Єгипті: у спекотному кліматі безволосість запобігала поширенню шкірних хвороб і паразитів та сприймалась як особливий показник чистоти й краси [12].
Волосся з жіночого тіла зникало поступово. Перший потужний поштовх нормалізації депіляції дали мода й індустрія розваг. З початком нового століття дедалі популярнішими ставали сукні без рукавів, які оголювали пахви. Індустрія розцінила це як сигнал до можливого розширення ринку і винайшла проблему, про яку більшість жінок ще навіть не знала, — волосся на їхніх тілах раптом стало «небажаним». Щойно у жінок з’явилася можливість відкривати більше тіла публіці, бізнес зрозумів, що може вигідно заробляти на всій цій оголеній шкірі.
Реклама з журналу The Cosmopolitan (1903)
У 1915 році Gilette («Жилет») створила першу безпечну бритву для жінок Milady Décolleté («Міледі Деколет»), а в медіа розгорнулася кампанія проти волосся під пахвами [13]. Тепер, коли у жінок була своя бритва, потрібно було пояснити їм, для чого і де саме її слід використовувати.
Серед рекламних слоганів бритви «Жилет» був такий: «Жінки всього світу вітають “Міледі Деколет”, адже сьогодні білі й гладенькі пахви стали правилом хорошого тону та догляду за собою». Ключові слова тут — «жінки всього світу»: нікому не хочеться бути тією одинокою жінкою, яка не дотримується правил хорошого тону, правда? Реклама в журналі Harper’s Bazaar («Харперс Базар») за 1915 рік стверджувала: «Літня сукня й сучасні танці роблять видалення небажаного волосся необхідним» [13]. Зусилля з промоції «необхідності» не минули даремно й особливо ефективно прижилися в індустрії розваг: уже до 20-х років голлівудські зірки, серед них Клара Боу й Джоан Кроуфорд, хизувалися на знімках чисто виголеними пахвами.
1920–1930-ті роки ознаменували скорочення спідниць і зростання небезпечних способів видалення волосся [4]. Жіночі депіляційні практики ставали дедалі креативнішими і водночас травматичними. Пемза, наждачний папір, варіації на тему взуттєвого воску призводили до подразнень і шрамування. Тисячі жінок померли або покалічилися внаслідок використання крему Koremlu, що продавався як чудо-засіб для позбавлення від волосся назавжди, а насправді його виготовляли з отрути для щурів (ацетат талію). Він ефективно видаляв волосся, а ще викликав м’язову атрофію, сліпоту і смерть. У цей самий час популярною процедурою стало 3–4-хвилинне рентгенове випромінювання, яке залишало жінок страждати від виразок і раку [4].
Італійська кінозірка Софі Лорен у середині 1940-х
Проте повсякденною практикою депіляція стала лише під час Другої світової війни. Усі виробничі ресурси йшли на потреби фронту, і через брак нейлону жінкам не вистачало панчіх. Змушені частіше «виходити в люди» з голими ногами та щоб імітувати гладкість нейлону, жінки вперше в історії почали масово голити ноги [6]. Уже до 1964 року 98 % американських жінок регулярно видаляли волосся на ногах [4]. Протягом наступних 20 років депіляцію продають або як неодмінну частину «справжньої» жіночності й розкоші, або присоромлюючи тих жінок, котрі ще не «в ділі», і називаючи їх боягузками [11]. Так чи так, саме в цей час ринок винаходить нові й нові способи видалення волосся, а сама депіляція переходить у ранг щоденних жіночих практик та повністю «нормалізується» в суспільстві.
З появою 1946 року бікіні все готове до того, щоб жінки почали депілювати і свої інтимні зони. І хоча хіпові 70-ті заохочують носити «дикий кущ», уже з кінця 80-х набирає обертів мода видаляти лобкове волосся частково або навіть повністю [6]. У 1987 році сім сестер із Бразилії відкрили салон J. Sisters у Нью-Йорку, який популяризував у США бразильський віск [13]. «У Бразилії, — пишуть вони на своєму сайті, — воскування — частина нашої культури, адже купальники такі маленькі. Ми подумали, що важливо запропонувати цей сервіс, тому що догляд за собою вже не розкіш, а потреба».
Тим часом популярна культура пропонує дедалі більше зображень жінок без жодної волосини на тілі. З 1998 року зображення недоторканного лобкового волосся зникає з центральної розгортки журналу Playboy, а з 2005-го «суттєво виголений» лобок удвічі поступається «цілком виголеному» [14]. Такі гіганти індустрії розваг, як серіал «Секс і місто», теж сприяли цьому процесу на початку 2000-х, популяризуючи видалення та соромлячи жінок за наявність лобкового волосся.
Стан лобкового волосся на центральній розгортці журналу Playboy. 1971–2006
До початку 2000-х волосся повністю зникає з жіночого тіла. Згідно з дослідженням 2005 року, у Великій Британії 90 % жінок регулярно видаляють волосся з пахв і ніг [7]. Величезну прибуткову галузь індустрії краси cфокусовано винятково на видаленні волосся: гоління, віск, шугарінг, висмикування, епіляція, лазер, депіляційні креми — усе створено для того, щоб прибрати «небажану рослинність». Усі способи депіляції в кращому разі дорогі і болісні, в гіршому — травматичні і небезпечні. Навіть така базова річ, як бритва, залишає «опік від леза» на чутливих ділянках шкіри, не кажучи вже про біль від лазера, який переживають жінки, котрі хочуть «позбутися волосся назавжди». Водночас розвиток соціальних мереж і цифрових технологій приносить нові способи стигматизації цієї теми. Наприклад, Інстаграм ідентифікує і блокує світлини, які містять зображення лобкового волосся у жінок, а виробники на зразок American Apparel («Амерікан Апарел») стирають лобкове волосся (і навіть соски) на фото у своїх маркетингових кампаніях.
В Україні становлення стандарту гладенької шкіри, який ще порівняно свіжий, збіглося із становленням незалежності та супровідним розвитком ринкового капіталізму. Важко сказати, коли саме він утворився — для цього потрібно було б провести усноісторичне дослідження з жінками, старшими за 40 років, які могли б порівняти свої депіляційні практики (чи їх відсутність) у радянській Україні і в незалежній. Проте масова культура і тут дає нам підказку. У першому номері еротичного журналу «Лель» за 1993 рік ще є зображення жінки з неголеними пахвами, а всі інші номери за цей рік містять фото лише акуратно виголених жінок.
Через замовчуваність цієї теми не існує жодних досліджень про те, який відсоток українок видаляє волосся на тілі, однак безволосість однозначно є суспільною нормою для жінок і в нашій країні. У 2014 році неголені ноги ми знаходимо в «Топ-10 абсолютних табу в зовнішності», а 2016-го багато національних онлайн медіа тиражували фотографію Надії Савченко з неголеними ногами і з підписами на зразок «виявлено особливість ніг», «не для слабкодухих», «вразила надмірною рослинністю на ногах».
Одначе рух із протистояння нормі поступово набирає популярності і в Україні: мас-медіа подають перші новини про моду на неголені ноги (щоправда, як екзотику або дивину), з’являються перші матеріали в нішевих медіа та перші особисті історії з власними переживаннями авторок щодо цього стандарту краси і спроб підкоритися йому. Протягом перших літніх місяців у фейсбук-спільноті «Фемінізм УА» вже відбулося кілька дискусій, які порушували тему видалення волосся в літній час і перед пологами. Лише в серпні 2017 року з’явилося два матеріали про жіночу рослинність: колонка української авторки в блозі «Нігіліст» та перекладна стаття на ресурсі «Політична критика».
Хоча волосся на голові було предметом багатьох культурологічних досліджень, досі дуже мало академічних дослідників фокусувалися на тілесному волоссі. Дослідниця Карін Леснік-Оберстайн в антології «Останнє табу» завважила, що наразі ця тема існує в так званій культурі мовчання. Визначаючи тему як «табу», вона апелює до культурної тривожності щодо можливого обговорення і видимості жіночого тілесного волосся [3]. Табуйоване і замовчуване воно не лише в рамках загального суспільного консенсусу, а й у сфері академії: феміністичні дослідниці навіть якщо пишуть про цей предмет, то не приділяють уваги причинам видалення волосся серед жінок. Вони або адвокатують повернення до «природного» тіла, або означають видалення волосся частиною емансипаційної ідеї «турботи про себе» [2].
Натомість дехто із публіцисток, як-от Надін Аджака, пишуть що «видалення волосся як турбота про себе — найбільша брехня, на яку коли-небудь купувалися жінки» [4].
У дослідженні 2014 року професорки університету Арізони Бріен Фа жінки говорять про депіляцію переважно як про власний вибір [15]. Проте на практичному етапі дослідження, коли їх просили на кілька місяців відмовитися від гоління і вести журнал спостережень, респондентки описують постійне відчуття дискомфорту, напруги й огиди до свого відрослого волосся. «В епоху легкодоступної порнографії, коли підлітки знизують плечима при вигляді ануса або вульви, чому огида від жіночого волосся, анатомічно такого невинного явища, така поширена?» — запитує авторка. Потреба голитися, — робить висновок вона, — приклад того, як добре жінки інтерналізували патріархальний ідеал фемінності [16].
Наразі розвідок про травматичну (в усіх сенсах) тему видалення жіночого волосся як соціального феномена у сфері гуманітарних наук не так багато. Праці Крістен Хансен «Hair or Bare?: The History of American Women and Hair Removal, 1914–1934», Меран Торієн і Сью Вілкінсон «Gender and Body Hair: Constructing the Feminine Women», Брієн Фа і Деніз Дельдаґо «The Specter of Excess: Race, Class, and Gender in Women’s Body Hair Narratives», а також супровідна праця вже згаданого дослідження Фа й антологія Леснік-Оберстайн — це ті нечисленні приклади, про які можемо говорити. В україномовній академічній літературі майже немає праць на цю тему, так само немає і досліджень, які хоча б трохи пояснювали, як ми опинилися там, де опинилися, і в який момент усе пішло не так. Чому те, що цілком прийнятне для однієї статі, «огидне», «потворне» і «негігієнічне» для іншої?
У кількох згаданих працях дослідниці висловлюють свої припущення про причини такої ситуації. Леснік-Оберстайн пише, що тіло, вільне від волосся, в культурі асоціюється з прийнятною жіночністю і гетеросексуальною бажаністю [2]. Видаляючи волосся, жінка заробляє свій гендерний і еротичний капітал, інакше кажучи, заробляє право бути «справжньою жінкою» [9]. Це поняття може містити дуже абстрактні ознаки, як-от «жіночність», «привабливість» і «доглянутість», але об’єктивно кажучи, головна роль депіляції для жіночого тіла — робити його не схожим на чоловіче.
Отже, депіляція відкривається нам як механізм нав’язування гендерної бінарності, де її найважливіша роль — увиразнювати різницю між чоловіками й жінками, робити їх максимально несхожими [5]. Чому це важливо? Якщо нам як суспільству хочеться вірити, що сексуально привабливими одне для одного можуть бути лише представники різних статей, то потрібно збудувати систему, у якій відрізнити ці статі буде максимально просто. Жінка — це та, котра з макіяжем, без волосся на ногах і в сукні. Чоловік — це той, хто з бородою, волохатими пахвами і в штанах. А що, якщо у жінки волохаті пахви і вона однаково приваблює чоловіка? Чи не означає це, що його так само може привабити і чоловік, адже волохаті пахви — прерогатива маскулінності?
Мабуть, не випадково, що більше «чоловічих» прав і свобод виборювала жінка (право вчитися, носити штани, бути сексуально активною), то більших утисків зазнавало волосся на її тілі. Поки жіночий гендер було чітко означено і він візуально відрізнявся від чоловічого, їхнє волосся нікого не хвилювало. Натомість з часом, коли не користуватися косметикою, не вдягатися виразно «жіночно» і не відрощувати довгу косу в прогресивних частинах суспільства поступово ставало нормою, депіляція перетворилася на той останній форпост, який ще хоч якось відділяє один гендер від іншого і тримає оборону гетеронормативності.
Можливо, нам як суспільству варто почати відверто говорити про витоки певних «норм», які нині здаються всім очевидними і не вартими обговорення. Звичайно, на поверхні «кожна жінка сама вирішує для себе, голитися чи ні», і «нікому насправді немає діла до твоїх волохатих ніг». Та чому тоді в кожній другій дискусії про фемінізм в Україні неголеність використовують як інструмент стигматизації феміністок, уявляючи їх неодмінно волохатими?
Волосся в цій ситуації означає набагато більше, ніж просто анатомічну подробицю, інакше воно не було б так «заряджено» ненавистю. Волосся позбавляє жінку її еротичного капіталу і відповідно гетеросексуальної бажаності, саме тому феміністок на додаток до «волохатості» часто уявляють ще як неодмінно лесбійок. Такі спроби делегітимізувати весь феміністичний рух через позиціонування його учасниць як сексуально небажаних показують нам, що найефективніший спосіб не просто образити жінку, а взагалі позбавити її права на суб’єктність, на свій голос, на участь у дискусії, — це вказати на її сексуальну неліквідність. Ти неголена — і тому ти небажана. Ти небажана — і тоді ти взагалі ніхто.
Мати волосся на своєму тілі і не відчувати з цього приводу сором означає відмову від прагнення бути бажаною в межах гетеронормативного стандарту. Водночас це не означає відмову від прагнення бути бажаною взагалі, чоловіками чи жінками. Мати волосся на своєму тілі і не відчувати з цього приводу сором означає дати місце трансгресивній сексуальності, яка побудована не на вузьких і жорстких рамках диференціації гендерів, а на цікавості й дослідженні — себе та Іншого. Жінка з волоссям на тілі може мати таку саму або принаймні схожу сексуальність, як і інші жінки різних сексуальних орієнтацій. Проте ще важливіше, що жінка з волоссям на тілі — такий самий суб’єкт і володіє таким самим правом голосу, як і жінка з депіляцією. Її волосся не визначає її як «менш жіночну» чи «менш доглянуту».
Моя суб’єктність не вимірюється зусиллями, які я вкладаю чи не вкладаю у спроби стати «справжньою жінкою». Принаймні мені хочеться в це вірити.
Список використаних джерел:
[1] Karín Lesnik-Oberstein. The last taboo: Women and body hair
[2] Karín Lesnik-Oberstein. Writing the Body: Body Hair and Its Cultural Implications // http://www.hercircleezine.com/2011/07/14/writing-the-body-body-hair-and-its-cultural-implications/
[3] Catrin Mair Edwards. Book Review: The Last Taboo: Women and Body Hair Edited by Karín Lesnik-Obertsein // https://www.academia.edu/1023673/Review_The_Last_Taboo_Women_and_Body_Hair
[4] Nadine Ajaka. The Casualties of Women's War on Body Hair // https://www.theatlantic.com/health/archive/2017/02/the-casualties-of-womens-war-on-body-hair/514983/?utm_source=atlfb
[5] Rachel Hills. Sex Talk Realness: Female Body Hair // http://www.cosmopolitan.com/sex-love/news/a33193/sex-talk-realness-female-body-hair/
[6] Rachel Lubitz. The Unusual and Deeply Sexist History of Women Removing Their Body Hair // https://mic.com/articles/151191/the-unusual-and-deeply-sexist-history-of-women-removing-their-body-hair#.sUqUHkrEL
[7] A Short History of Female Body Hair // https://www.cataloguemagazine.com.au/feature/a-short-history-of-female-body-hair
[8] COMPLICATING FEMALE BODY HAIR: CONSENT, GENDER VIOLENCE AND FEMINISM // http://feministing.com/2016/08/02/complicating-female-body-hair-consent-gender-violence-and-feminism/
[9] Helena Darwin. On Reclaiming Body Hair // http://sectionbodyembodiment.weebly.com/blog/on-reclaiming-body-hair
[10] Phil Edwards. How the beauty industry convinced women to shave their legs // https://www.vox.com/2015/5/22/8640457/leg-shaving-history
[11] 100 лет рекламы женской эпиляции: как волосы стали запретными // http://genderz.org.ua/100-let-reklamyi-zhenskoy-epilyatsii-kak-volosyi-stali-zapretnyimi/
[12] From Seashell Tweezers to Lasers: A Brief History of Hair Removal // http://www.hairremovalforum.com/laser-hair-removal-research/seashell-tweezers-lasers-brief-history-hair-removal/298/
[13] Jessica Chou. The Bizarre History Of Body Hair // http://www.refinery29.com/body-grooming-history#slide-1
[14] J. P. E. Harper-Scott. Post-Xmas misogyny // https://jpehs.co.uk/2010/12/30/post-xmas-misogyny/
[15] Lisa Miller. Who is afraid of armpit hair? // https://lisaxmiller.com/5461/5461
[16] Breanne Fahs. Perilous Patches and Pitstaches: Imagined Versus Lived Experiences of Women’s Body Hair Growth // http://www.breannefahs.com/2014_psychology_of_women_quarterly_fahs.pdf
[17] Малютіна І. Громадські санкції й покарання покритки // Матеріали до української етнології. — 2007. — № 6 (Х). — С. 126.
[18] Kristen Hansen. Hair or Bare?: The History of American Women and Hair Removal, 1914–1934 // https://history.barnard.edu/sites/default/files/inline/kirstenhansenthesis.pdf
