Трансгендерні люди у в’язницях: хто наражається на небезпеку?

Цей текст є частиною серії «Трансгендерність та інфраструктура: в чому проблема?»

Усі частини:

1. Трансгендерність та інфраструктура: «туалетні війни»

2. За яким гендерним принципом організовувати туалети і роздягальні, щоб було зручно й безпечно всім?

3. Трансгендерні люди у в’язницях: хто наражається на небезпеку?

4. За яким гендерним принципом організовувати в’язниці, щоб врахувати права транс- і цислюдей?

5. Трансгендерні люди в притулках для постраждалих від насильства і бездомних осіб

6. Трансгендерні люди в лікарняних палатах: чому суперечок не виникає?

7. Жіночий сепаратизм і трансгендерні люди

Першу версію цього тексту «Трансгендери в гендерно-маркованих просторах» можна прочитати російською мовою на сайті UPDATE.

Наприкінці ХХ — на початку ХХІ століття трансгендерна спільнота суттєво виросла кількісно, стала видимішою і чутнішою, а ще набагато більшою мірою стала суб’єктом, який говорить сам за себе. Процедури, які регулюють трансгендерний перехід, у багатьох країнах стали доступнішими й ліберальнішими, зокрема такими, що не потребують обов’язкових хірургічних втручань. Це значить, що з’являється дедалі більше трансгендерних людей, котрі не роблять так званий повний перехід, який передбачає на завершення розчинитися в цисгендерній більшості. Мало того, частина транслюдей прямо визначає свою гендерну ідентичність як відмінну від чоловічої й жіночої.

Наявність у гендерно-бінарному суспільстві чималої кількости людей, чиї гендерно-статеві параметри не вписуються в цю бінарність, неминуче породжує протиріччя й необхідність якось їх вирішувати. Коли обговорюються можливості надати трансгендерним людям ті чи ті права, дуже багато суперечок і конфліктів зазвичай виникає саме довкола питань, які стосуються аспектів гендерних ролей та усталених уявлень про чоловічий і жіночий гендер. Це не дивно, адже самим фактом трансгендерного переходу транслюди порушують гадану непорушність цього бінарного поділу.

У західних країнах такі дискусії тривають із 1970-х років, на пострадянському просторі вони поширилися вже у XXI столітті. Останнім же часом вони загострилися по всьому світу, і на те є низка причин, так чи так пов’язаних між собою.

Накричать або поб’ють: вибір, який транслюдям іноді доводиться робити при відвідуванні громадських туалетів]

Зокрема, виникають суперечки про доступ і перебування трансгендерних людей у гендерованих або гендерно-маркованих просторах, тобто приміщеннях, призначених для людей, які належать винятково до певної статі чи гендеру. Зазвичай предметом дискусії стає те, щó саме має бути підставою для доступу в жіночий або чоловічий простір — указана в паспорті стать, певна конфігурація статевих ознак (звичайно геніталій) чи гендерна ідентичність.

У цій серії матеріалів розглянуто основні суперечливі моменти, проаналізовано пов’язані з ними побоювання і фактичний стан речей, а також можливі рішення, насамперед такі, що оптимально враховують потреби і трансгендерних людей, і інших, залучених у відповідні ситуації.

Гендерно-марковані простори можна поділити на дві основні категорії:

• приміщення короткочасного перебування, пов’язані із задоволенням фізіологічних і гігієнічних потреб і такі, що зазвичай передбачають якоюсь мірою оголення статевих органів: туалети, душові, роздягальні;
• приміщення тривалого перебування, від кількох днів до багатьох років, що включають повний добовий життєвий цикл: в’язниці і їх блоки, лікарняні палати, притулки.

Кожну з цих категорій розглянемо окремо з огляду на її специфіку. Звертаю увагу, що такі аспекти гендерного розподілу стосовно трансгендерних людей, як військова служба, спортивні змагання, квоти за гендерною ознакою та інші, в цьому тексті не розглядаються, бо вони охоплюють ширше коло питань, ніж пов’язані з перебуванням у певному приміщенні.

Державне регулювання в’язниць

Якщо серед гендерно-маркованих приміщень короткочасного перебування головний камінь спотикання становлять туалети і це легко пояснити, адже їх так чи так відвідують усі, то в категорії тривалого перебування найбільше списів ламають навколо в’язниць. Це, загалом, теж неважко пояснити: у тюрмах утримують злочинців, тому їх частіше розглядають як джерело потенційного насилля.

Звичайна світова практика сьогодні така, що ув’язнених поміщають у чоловічу або жіночу в’язницю чи блок відповідно до їхнього гендерного маркера в ідентифікаційних документах. Щодо трансгендерних людей це означає, що якщо вони ще не отримали юридичне визнання гендеру, наприклад ще не почавши або не завершивши перехід, то місце їхнього утримання не відповідатиме їхній гендерній ідентичності. З іншого боку, транслюди, які, навпаки, отримали визнання й змінили документи, але не виконали в процесі переходу максимальний обсяг медичних втручань (не встигли або не планують у принципі), опиняються в одному просторі зі співкамерниками, стосовно яких мають нециснормативне тіло й зовнішність. Нарешті, небінарні люди за цим підходом, хай там куди їх помістять, у кожному разі не впишуться за тими чи тими гендерними параметрами.

Країни, де діють нормативи, що явним чином регулюють певні аспекти ув’язнення трансгендерних людей, можна перерахувати на пальцях.

• На Мальті в листопаді 2016 року було ухвалено доповнення до Закону про гендерну ідентичність, гендерну експресію і статеві ознаки, що надає доступ до юридичного визнання гендеру людям, які перебувають під вартою. Того ж таки року там було розроблено спеціальну політику з поводження з трансгендерними, гендерно-варіативними й інтерсекс людьми в місцях утримання^[1]. Ця політика, зокрема, передбачає гнучко враховувати їхню гендерну ідентичність і надавати їм доступ до медичних послуг, пов’язаних із транспереходом.
• У Великій Британії така політика, відповідно до якої ув’язнені мають перебувати в тюрмі на підставі їхньої гендерної ідентичности, діє з 2017 року^[2].
• У США таку саму політику було запроваджено під кінець президентства Барака Обами на початку 2017 року, але згодом її скасувала адміністрація Трампа. Тепер трансув’язнених мають розміщувати відповідно до їхньої «біологічної статі», хоча залишається можливість брати до уваги індивідуальні обставини^[3].
• Нормативи, які диктують враховувати гендерну ідентичність ув’язнених, діють в окремих штатах Австралії, в Новій Зеландії, а з початку 2018 року і в Канаді.

Трамп тримає ЛГБТ-прапор догори дриґом. Вогонь, доданий до фото, символізує справжнє ставлення президента США до ЛГБТ-спільноти

Побоювання

Питання, якщо трансгендерна людина скоїть злочин, у яку в’язницю її помістити, часто виникає в дискусіях про лібералізацію процедур юридичного визнання гендеру. Нам доводилося стикатися з цим і в Україні, висловлюючи пропозиції зі спрощення процедури зміни документів для транслюдей. Аргументи при цьому нерідко формулюються на примітивному рівні, мовляв, це що, ми повинні будемо відправляти чоловіка в жіночу тюрму, без заглиблення в деталі.

У США згадане скасування політики Обами відбулося після звернення до суду чотирьох жінок, ув’язнених у Техаському центрі утримання під вартою. Вони заявили, що перебування в одному просторі з трансгендерними жінками начебто підвищує для них ризик бути зґвалтованими. При цьому рішення в справі ще не було ухвалено, тож Федеральне бюро в’язниць США спрацювало фактично на випередження, стверджуючи при цьому, що новий підхід максимально збалансований з погляду потреби в безпеці як трансгендерних, так і інших ув’язнених.

Джеймс Керкап, автор британського видання «The Spectator», що асоціюється з Консервативною партією, ставить питання, чи справді жінки в ув’язненні піддаються ризику з боку трансгендерних співкамерниць. У своїй статті^[4] він поділяє людей на тих, хто має чоловіче або жіноче тіло, за наявністю члена або вагіни, а тоді посилається на експертну думку доктора Джеймса Баррета з гендерної клініки, який заявляє таке: «Було б наївно вважати, що в тюрмі ніхто не претендуватиме на транссексуальний статус, а може, таке вже й траплялося. Ті з нас, хто інтерв’ювали ув’язнених, бачать дуже багато причин, чому люди могли б на нього претендувати». Зокрема, серед таких причин називають прагнення здаватися на вигляд менш небезпечними в поєднанні з бажанням чинити сексуальне насилля. З цього Керкап робить висновок, що ухвалена в Британії політика щодо трансув’язнених небезпечна для цисгендерних жінок і помилкова.

Президентка англійської Асоціації управління в’язницями Андреа Елбатт також висловлювала побоювання з приводу переведення ув’язнених трансжінок до жіночих в’язниць на основі винятково їхньої гендерної ідентичности^[5]: «Поміщення всіх чоловіків, які оголошують себе жінками, в жіночі тюрми завдало б багато шкоди». На її думку, багатьох жінок дуже лякає присутність трансгендерних ув’язнених в одному просторі з ними.

У 2017 році в Канаді, до того як на державному рівні було ухвалено аналогічну політику, переведення ув’язненої трансжінки в жіночу в’язницю Труро викликало занепокоєння. Зокрема, персонал хвилювався, що охоронниці відтепер муситимуть обшукувати людину, яка, на їхню думку, є чоловіком. Також звучали побоювання, що цей випадок відкриє шлях до масових переміщень ув’язнених між чоловічими й жіночими в’язницями.

Нарешті, якщо, крім в’язниць, згадати про гендерно-марковані притулки, секретар з питань житла й міського розвитку США Бен Карсон з адміністрації Трампа в березні 2018 року висловився, що розміщення трансжінок у притулках для безпритульних робить перебування там жінок некомфортним^[6].

Аналогічні до описаних побоювання звучать і з боку декого з феміністок. Загалом логіка, що стоїть за ними, така сама, як і у випадку з туалетами й роздягальнями. Однак стосовно в’язниць додатково підкреслюється, що ув’язнені чоловіки часто сидять у них за злочини насилля, зокрема за зґвалтування жінок. І переведення такого ув’язненого на підставі трансгендерности до жіночої в’язниці створить загрозу для жінок, які в ній утримуються.

Листівка трансексклюзивних феміністок проти «трансзлочинниць»

Зокрема, журналістка радикально феміністських поглядів Сара Дітам пише^[7]: «...гейткіперство [практика підтвердження трансгендерности медичними або іншими експерт(к)ами. — І. І.] — менше зло, ніж поміщення когось з історією сексуальних злочинів, скоєних у якості чоловіка, в жіночу в’язницю. Коли йдеться про гендер, ми не можемо залишати останнє слово за чиїмись суб’єктивними твердженнями про їхні ідентичності. Не тому що вони можуть брехати чи помилятися, …а тому що в таких випадках мають значення не думки, а вчинки».

Інциденти у в’язницях

Наскільки згадані побоювання мають під собою підґрунтя? Принаймні вони не голослівні: майже всі такі статті посилаються на конкретні приклади.

• Один із найвідоміших випадків в Англії, який згадують частіше за інші, — це Джессіка Вінфілд, яка 1995 року, до транспереходу, зґвалтувала двох дівчат, за що її засудили до довічного ув’язнення. Перехід (без хірургічного втручання) вона здійснила вже в тюрмі, після чого в березні 2017 року її перевели в жіночу в’язницю. За півроку її помістили в окремий блок, після того як не раз помічали її в сексуальних домаганнях до співкамерниць^[8].
• Інший випадок теж стався в Англії. Періс Грін 2013 року засудили за вбивство і, позаяк вона вже була в процесі переходу, помістили в жіночу в’язницю. Там вона вдавалася до сексуальних переслідувань інших ув’язнених, тож її спочатку перевели в жіночий блок тюрми Единбурга, проте вона не прислухалася до попереджень і поводилася так само. Зрештою, її перевели до чоловічої секції в тій-таки в’язниці^[9]. 
• Згадана вище Дітам описує історію Мері Дін, трансгендерної жінки, яка 2018 року оголосила голодування на знак протесту проти утримання її в чоловічій в’язниці. При цьому 2009 року її було засуджено за більше як 30 злочинів, серед них вуаєризм, проникнення в чуже житло і вчинення там непристойних актів.
• Ще один випадок стався в тюрмі Західного Йоркширу, де неназвана трансгендерна ув’язнена сексуально домагалася чотирьох співкамерниць буквально за кілька днів після того, як її посадили в жіночу в’язницю. Відтак її перевели в чоловічу тюрму.
• Багато галасу здійснялося також довкола історії з Єном Хантлі. Цей чоловік 2002 року вбив двох 10-річних школярок у Сохемі (Англія) і досі відбуває за це покарання в тюрмі. Як ця історія пов’язана з трансгендерністю? На початку 2017 року стало відомо, що названа особа попросила називати її Лаян, почала носити жіночий одяг і перуку та готуватися до трансгендерного переходу. У 2018-му обране нею ім’я начебто було змінено на Нікола — так звати матір однієї з убитих дівчат. У разі здійснення транспереходу ув’язнену мали перевести в жіночу в’язницю. Як повідомляли у виданні «Daily Star» зі слів неназваного джерела: «Ніхто не вірить, що він справді хоче бути жінкою, — він просто хоче вийти з чоловічої тюрми». Однак після того як ця історія збурила чергову хвилю суперечок навколо трансжінок у жіночих тюрмах, 2019 року з’явилося її спростування^[10]. Насправді здійснювати перехід Хантлі не збирався, а чутки про це нібито поширював хтось із його співкамерників і потім їх роздула преса. Цей приклад показує, як легко можна створити багато галасу з нічого, коли слова потрапляють на вже готовий ґрунт.

Періс Грін

Єн Хантлі

Вебсайт «Trans Crime UK»^[11] — своєрідна база даних, що містить кілька десятків випадків засудження транслюдей за різні злочини у Великій Британії, із них понад половину становлять сексуальні домагання. Як випливає з опису сайту, його автор(к)и здебільшого не вважають трансгендерних людей злочинцями, а мають на меті зберегти баланс між дотриманням прав транслюдей і прав жінок. Зокрема, вони стурбовані запропонованими змінами до Закону про визнання гендеру, які повинні привести до можливости такого визнання на основі самовизначення. Хоча автор(к)и прямо не називають себе, з риторики й наведених посилань випливає, що це група трансексклюзивних радикальних феміністок. Утім, наявність на цьому сайті згаданого вище Єна Хантлі переконує, що й інші дані з нього як мінімум потребують перевірки.

Статистика та її інтерпретація

У дослідженні, яке провела організація Fair Play For Women, стверджується, що в Англії й Уельсі 41 % ув’язнених трансжінок (46 із 113 відомих випадків) — сексуальні злочинниці (або принаймні утримуються у відділеннях для таких)^[12]. Спершу ці дані розкритикували через їхнє незрозуміле походження, але пізніше британське Міністерство юстиції оприлюднило дані, які загалом підтверджують пропорції: всього 125 трансгендерних ув’язнених, із них 52 особи утримуються в блоках для сексуальних злочинців. При цьому 25 трансув’язнених перебувають у жіночих в’язницях, однак невідомо, скільки з них трансжінки. Діяльність Fair Play For Women, що провела дослідження, як можна зрозуміти з її вебсайту, зосереджено навколо протидії реформі того самого Закону про визнання гендеру. Ця організація закликала уряд використати її дані і вжити заходів для забезпечення кращої безпеки ув’язнених жінок.

Діаграма ілюструє розподіл сексуальних злочинців серед трансув’язнених

Такі величини самі по собі, без зіставлення з іншими, нічого не значать, тому наведемо дані зі звіту британського Мінюсту за 2018 рік. У ньому сказано, що сексуальні злочинці загалом становлять 19 %, або 13562 серед усіх злочинців, яких утримують у тюрмах Англії й Уельсу^[13]. Інакше кажучи, для трансжінок цей процент більше ніж удвічі вищий за середній.

Перш ніж робити висновки, згадаймо ще одне дослідження, на яке часто покликаються радикальні феміністки, аргументуючи, чому трансжінок не можна допускати в жіночі простори. Це довгострокове дослідження проводилося у Швеції в період 1973–2003 років^[14]. У ньому вивчали динаміку кількох показників у транслюдей після переходу, серед них і рівень злочинности. Зокрема, дані показали, що серед трансгендерних людей він вищий, ніж у контрольній групі жінок, і не відрізняється від такого в контрольній групі чоловіків; до того ж це характерно і для трансжінок, і для трансчоловіків.

Ці дані потребують інтерпретації. Самі дослідники не заглиблювалися в них, бо не тримали цей аспект у фокусі. Трансексклюзивні феміністки пояснюють отримані результати тим, що трансжінки при переході зберігають патерни чоловічої соціалізації, для яких, зокрема, властивий вищий рівень агресії і більше свободи у її проявах, а трансчоловіки засвоюють такі патерни^[15]. Та якщо подивитися ширше, легко побачити, що серед міноритарних дискримінованих груп рівень злочинности часто виявляється вищим.

Символічне зображення особливостей чоловічої й жіночої соціалізації

Наприклад, за даними 2008 року, частота арештів афроамериканців у 2,6 разів вища за середньостатистичну, а кількість учинених ними вбивств у 6,3 разів більша порівняно з білими американцями^[16]. Що стосується ЛГБТ, у дослідженні на основі даних 2011–2012 років вказується, що у США відсоток ув’язнених серед лесбійок, геїв і бісексуальних людей утричі вищий, ніж у середньому в популяції^[17]. Очевидно, в цю картину цілком вписуються і транслюди. Національне опитування про дискримінацію трансгендерних людей показує, що 16 % трансгендерних людей колись потрапляли у в’язницю, тоді як для дорослого населення взагалі ця цифра становить 2,7 %^[18]. Цей показник виходить куди вищим, ніж для більш заможної Швеції, і ті ж таки феміністки від нього, ймовірно, мали б просто жахнутися.

Найпростіше пояснювати такі цифри внутрішньо властивою підвищеною схильністю до асоціальної поведінки, зокрема до скоєння злочинів, як це роблять расисти й інші шовіністи. Та якщо відкинути есенціалізм і взяти до уваги соціальні чинники, їх можна пояснити, по-перше, упередженістю: за рівних обставин поліція може бути більш схильною підозрювати й арештовувати, а суди — засуджувати до ув’язнення саме представників міноритарних груп. По-друге, важчі життєві умови — бідність, відсутність постійного житла й роботи, повноцінної соціалізації, підтримки з боку близьких — куди частіше можуть штовхати представників меншин на скоєння злочинів, ніж успішних білих гетеросексуальних цисгендерів середнього класу. 

Інфографіка Центру за американський прогрес, що показує причини частішого ув’язнення ЛГБТ та людей, які живуть із ВІЛ

У руслі сказаного зазначимо, що сьогодні питання сегрегації за національною чи расовою ознакою вже не є предметом практичного обговорення й зазвичай розцінюються як нацизм. Що ж до трансгендерних людей на тих самих умовах, то аналогічні питання досі залишаються на порядку денному і ми мусимо й далі обґрунтовувати, що транслюди «не верблюди».

Транс-ракурс

Тепер ми логічно підійшли до того, щоб поглянути на ситуацію з в’язницями з боку самих трансгендерних людей.

Трансгендерний юрист Дін Спейд 2002 року створив Правовий проєкт імені Сільвії Рівери^[19], щоб надавати транслюдям безоплатну юридичну допомогу. У 2007 році він опублікував дослідження ситуації в чоловічих тюрмах штату Нью-Йорк, засноване на інтерв’ю з трансув’язненими^[20].

Одна з публічних акцій, які проводив проєкт

Одна з його респонденток, наприклад, розповіла:

«Моїх трансгендерних подруг заарештовують ледь не щодня. Іноді їх арештовують за сексроботу. Навіть коли вони не працюють, поліція просто вважає: “Це транс, його треба арештувати”. Вони відшукують транс* жінок. Та коли нам потрібна допомога, їх ніколи не виявляється поруч: коли хтось переслідує чи домагається, то їх немає».

Інші свідчили, що у в’язниці постійно мали справу з образами, побиттям, сексуальними домаганнями й насильством, до того ж з боку тюремного персоналу навіть більшою мірою, ніж від інших ув’язнених. Ще їх часто обмежували в можливостях гендерного самовираження й відмовляли в медичній допомозі, пов’язаній із транспереходом.

Трансчоловік, який відбував покарання в жіночій в’язниці в Каліфорнії, розповідав, що його змушували носити сукню суто заради приниження, бо ніхто більше її не носили.

Гендерквір активіст Бакарі, потрапивши в тюрму, зіткнувся з тим, що гендерну невизначеність там не вітають. У жіночій в’язниці у нього і в інших «ненормативних» людей з уродженою жіночою статтю, котрі опинилися там, — трансчоловіків, лесбійок-бучів — відбирали особисті речі й застосовували до них фізичне насильство, щоб загнати їх у традиційні гендерні рамки. У статті, яка описує цю ситуацію, фокусуючись насамперед на небінарних людях, наводиться низка інших прикладів насилля на адресу трансув’язнених^[21]. Відзначається також, що після виходу з в’язниці вони часто отримують повторні вироки й терміни. 

Демонстрація на підтримку трансув’язнених біля в’язниці Донкастер в Англії

У 2011 році у США провели вже згадане Національне опитування про дискримінацію трансгендерів з промовистим підзаголовком «Несправедливість на кожному кроці». Серед іншого, воно вивчало ситуації транслюдей у місцях утримання під вартою. Результати показали таке.

• 7 % респондентів було заарештовано суто через упередження щодо їхньої гендерної ідентичности.
• 35 % стикалися з переслідуванням з боку співкамерників, 37 % — з боку персоналу.
• 16 % стикалися з фізичним і 15 % — із сексуальним насиллям (серед трансжінок — 21 % і 20 % відповідно). «Протягом 15 хвилин мене зґвалтували троє різних чоловіків», — зізналася одна з респонденток;
• 17 % не отримували гормональну терапію, 12 % — узагалі бодай якусь медичну допомогу.

Для небілих транслюдей ці цифри за всіма пунктами ще суттєво вищі.

Інше дослідження, проведене 2007 року у виправній установі Каліфорнії^[22], показало, що 59 % трансжінок зазнавали сексуального насилля в чоловічій в’язниці. Для порівняння, серед цисчоловіків це лише 4,4 %. Як конкретний приклад можна, зокрема, знайти свідчення трансжінки, яку в чоловічій в’язниці ґвалтували щодня, а іноді й частіше. За сукупністю за 4 роки відбування терміну її зґвалтували більше як 2000 разів^[23]. Іноді пережите насилля або неможливість знайти справедливість призводять до суїциду.

• У статті про досвід трансув’язнених^[24] згадується випадок, який стався 1997 року з Кетрін Мур у Новому Південному Уельсі (Австралія). Через дуже фемінну зовнішність її помістили в захищене відділення, але однаково її там зґвалтував інший ув’язнений, після чого вона наклала на себе руки.
• Вікі Томпсон знайшли повішеною в тюрмі Лідса в листопаді 2015 року. Перед цим вона стикалася з переслідуваннями з боку інших ув’язнених і казала, що залишить чоловічу в’язницю «в ящику»^[25]. 
• У грудні 2017 року Дженні Свіфт повісилася в камері, хоча незадовго перед тим на словах відмовилася від наміру вчинити самогубство^[26]. Напарниця, з якою вони хотіли зробити це разом, казала, що працівники в’язниці знущалися з неї і ніхто не хотіли про це чути.
• У травні 2018 року Люсі Сьюлмен викинулася з третього поверху після того, як співкамерники відмовилися визнавати її жіночу гендерну ідентичність^[27]. Вона вижила, але нижня частина тіла залишилася повністю паралізованою.

Вікі Томпсон

Це, на жаль, неповний перелік.

На цьому тлі одним із небагатьох позитивних прикладів постає історія Шайло Квін. У 1980 році її засудили у США до довічного ув’язнення без права дострокового звільнення, покарання вона відбувала в чоловічій в’язниці. Трансгендерний перехід Квін почала 2008 року, і лише 2015-го суд визнав її гендерну ідентичність та постановив перевести її в жіночу в’язницю й надати в повному обсязі трансспецифічну медичну допомогу разом із хірургічною операцією^[28]. Хоча це рішення фактично лягло в основу нормативів поводження з трансув’язненими, що їх затвердила адміністрація Обами, протрималися вони недовго і нова влада, як уже сказано, їх скасувала.

Шайло Квін

В Україні про випадки перебування транслюдей у місцях позбавлення волі даних немає. В інших же країнах пострадянського простору такі прецеденти були.

• У Росії наприкінці 2016 року трансдівчину Альбіну Матюніну заарештували в Ростові-на-Дону і збиралися помістити в чоловічий СІЗО, але після втручання адвоката розібралися, що саджати її немає за що, і звільнили^[29].
• Аліну Девіс, арештовану за зберігання наркотиків, 2015 року теж відпустили, так і не з’ясувавши, у яке СІЗО її поміщати. Російська влада тоді навіть задумалася про створення окремих блоків для трансгендерних людей^[30], але далі розмов справа не пішла. Пізніше Аліна все-таки відсиділа в чоловічому СІЗО 8 місяців, де розповідала співкамерникам, що лише вдає із себе жінку, щоб «обдурити ментів».
• Не так щасливо склалася доля Вікторії Беркходжаєвої в Казахстані^[31]. На момент засудження вона вже змінила документи, і її посадили все-таки в жіночу в’язницю, хоча це питання потребувало певного часу. Однак це не врятувало її від приниження й знущань, насамперед з боку працівників в’язниці. 

Алина Девіс стала відомою після фактично одностатевого весілля, яке стало можливим з огляду на чоловічу позначку статі в її паспорті

Вікторія Беркходжаєва

З огляду на одиничність таких випадків зрозуміло, що в пострадянських країнах суперечки про трансгендерних людей у в’язницях будуються більше навколо гіпотетичних побоювань, ніж реального досвіду. Або ж вони віддзеркалюють західні дискусії, що особливо характерно для феміністських спільнот.

ПІДСУМКИ

На завершення цього оглядового матеріалу хочеться сказати от що.

Як і інші міноритарні групи, трансгендерні люди часто стикаються з тим, що їх розглядають як певну однорідну масу. Під таким кутом зору від кожної й кожного з них очікують ідеальности, бо досить з’явитися одній «паршивій вівці», щоб вона автоматично дискредитувала всіх.

Та не слід потрапляти в цю пастку. У складному розмаїтому світі, який не можна звести до примітивного чорно-білого й бінарного, трансгендери і трансгендерки, як і будь-які інші соціальні групи, складаються з дуже різних людей. І так, серед них можуть бути, зокрема, ґвалтівники, злочинці і просто не надто приємні особи, так само як люди видатні й чудові у всіх сенсах. І це в жодному разі не привід обмежувати всіх транслюдей у правах та ігнорувати їхні потреби.

Не випадково через увесь цей текст рефреном звучить словосполучення «індивідуальний підхід». Що далі розвивається людство, то більше воно стає здатним виокремлювати й цінувати кожну особистість та індивідуальність. Брати до уваги і враховувати її особливості й потреби такими, як вони є саме у неї, а не лише за фактом належности до тієї чи тієї групи. Так, часом це потребує більших витрат і ресурсів, ніж автоматом приписати людину до літери «Ч» або «Ж». І все ж таки я вірю, що майбутнє — саме за такими підходами.

Сподіваюся, цей текст стане ще одним маленьким кроком назустріч такому майбутньому. І навіть скептично налаштовані побачать у ньому, що багато питань, які іноді видаються складними й неоднозначними, можна вирішувати за спільної згоди, коли бажання їх вирішити справді є.