Трансгендерні люди у притулках для постраждалих від насильства та бездомних осіб

Цей текст є частиною серії «Трансгендерність та інфраструктура: в чому проблема?»

Усі частини:

1. Трансгендерність та інфраструктура: «туалетні війни»

2. За яким гендерним принципом організовувати туалети і роздягальні, щоб було зручно й безпечно всім?

3. Трансгендерні люди у в’язницях: хто наражається на небезпеку?

4. За яким гендерним принципом організовувати в’язниці, щоб врахувати права транс- і цислюдей?

5. Трансгендерні люди в притулках для постраждалих від насильства і бездомних осіб

6. Трансгендерні люди в лікарняних палатах: чому суперечок не виникає?

7. Жіночий сепаратизм і трансгендерні люди

Першу версію цього тексту «Трансгендери в гендерно маркованих просторах» можна прочитати російською мовою на сайті UPDATE.

Наприкінці ХХ — на початку ХХІ століття трансгендерна спільнота суттєво виросла кількісно, стала видимішою і чутнішою, а ще набагато більшою мірою стала суб’єктом, який говорить сам за себе. Процедури, які регулюють трансгендерний перехід, у багатьох країнах стали доступнішими й ліберальнішими, зокрема такими, що не потребують обов’язкових хірургічних втручань. Це значить, що з’являється дедалі більше трансгендерних людей, котрі не роблять так званий повний перехід, який передбачає на завершення розчинитися в цисгендерній більшості. Мало того, частина транслюдей прямо визначає свою гендерну ідентичність як відмінну від чоловічої й жіночої.

Наявність у гендерно-бінарному суспільстві чималої кількости людей, чиї гендерно-статеві параметри не вписуються в цю бінарність, неминуче породжує протиріччя й необхідність якось їх вирішувати. Коли обговорюються можливості надати трансгендерним людям ті чи ті права, дуже багато суперечок і конфліктів зазвичай виникає саме довкола питань, які стосуються аспектів гендерних ролей та усталених уявлень про чоловічий і жіночий гендер. Це не дивно, адже самим фактом трансгендерного переходу транслюди порушують гадану непорушність цього бінарного поділу.

У західних країнах такі дискусії тривають із 1970-х років, на пострадянському просторі вони поширилися вже у XXI столітті. Останнім же часом вони загострилися по всьому світу, і на те є низка причин, так чи так пов’язаних між собою.

Накричать або поб’ють: вибір, який транслюдям іноді доводиться робити при відвідуванні громадських туалетів

Зокрема, виникають суперечки про доступ і перебування трансгендерних людей у гендерованих або гендерно-маркованих просторах, тобто приміщеннях, призначених для людей, які належать винятково до певної статі чи гендеру. Зазвичай предметом дискусії стає те, щó саме має бути підставою для доступу в жіночий або чоловічий простір — указана в паспорті стать, певна конфігурація статевих ознак (звичайно геніталій) чи гендерна ідентичність.

У цій серії матеріалів розглянуто основні суперечливі моменти, проаналізовано пов’язані з ними побоювання і фактичний стан речей, а також можливі рішення, насамперед такі, що оптимально враховують потреби і трансгендерних людей, і інших, залучених у відповідні ситуації.

Гендерно-марковані простори можна поділити на дві основні категорії:

• приміщення короткочасного перебування, пов’язані із задоволенням фізіологічних і гігієнічних потреб і такі, що зазвичай передбачають якоюсь мірою оголення статевих органів: туалети, душові, роздягальні;
• приміщення тривалого перебування, від кількох днів до багатьох років, що включають повний добовий життєвий цикл: в’язниці і їх блоки, лікарняні палати, притулки.

Кожну з цих категорій розглянемо окремо з огляду на її специфіку. Звертаю увагу, що такі аспекти гендерного розподілу стосовно трансгендерних людей, як військова служба, спортивні змагання, квоти за гендерною ознакою та інші, в цьому тексті не розглядаються, бо вони охоплюють ширше коло питань, ніж пов’язані з перебуванням у певному приміщенні.

Інциденти в притулках

Чи виникають загрози безпеці жінок у притулках (як ті, що їх зафіксовано у в’язницях)?

Наприклад, у Канаді заарештували Крістофера Хембрука, який, представляючись трансжінкою на ім’я Джессіка, отримував доступ до притулків для жінок у Торонто і там на початку 2012 року сексуально домагався двох жінок.

Крістофер Хембрук

Згодом у нього діагностували антисоціальний розлад особистости. У процесі діагностики злочинець сам зізнався, що ніколи не був трансгендером і брехав, начебто багато років перебуває на гормонотерапії й прагне «змінити стать». Насправді він лише іноді вбирався в жіночий одяг, але хотів залишатися чоловіком.

На цей випадок часто посилаються трансексклюзивні феміністки: вони наводять його як аргумент не лише проти доступу в жіночі притулки, а й, ширше, проти антидискримінаційних заходів за ознакою гендерної ідентичности й експресії^[1] або проти визнання ідентичности на основі самовизначення. А проте такі інциденти, пов’язані саме з притулками, особливо справді з трансжінками, а не зі спробами чоловіків видавати себе за жінок, у дійсності поодинокі.

Ще один такий випадок стався в травні 2018 року, коли дев’ятеро жінок подали в суд на притулок для бездомних жінок у Фресно (Каліфорнія) після того, як відповідно до нової політики цього закладу вони мусили приймати душ групами. А отже, разом із трансгендерною жінкою, яка там перебувала і яка, за словами цих жінок, дозволяла собі непристойно висловлюватися і хтиво на них дивитися. Адміністрація притулку визнає, що ніяк не перевіряла, чи правдиве твердження трансжінки про її самоідентифікацію як жінки. Юридичний аналітик Тоні Капоцці, з іншого боку, резонно зазначає, що адміністрація зобов’язана вжити заходів стосовно цієї персони не тому, що вона трансгендерна, а тому що сексуально домагається інших людей^[2].

Можна також знайти приклади, коли жінки висловлювали стурбованість просто тому, що в притулку з ними опинялася транслюдина. Скажімо, в Канаді дві цисжінки були проти перебування в притулку з трансжінкою, яка тільки планувала перехід і ще мала чоловічі статеві органи. Однак після того, як вони поділилися своїм занепокоєнням із пресою, саме їх попросили покинути шелтер через порушення конфіденційности^[3].

В іншому випадку Крісті Ханну, жертву сексуального насилля, в притулку Торонто для жінок з алкогольною і наркотичною залежністю помістили в одній кімнаті з трансгендерною жінкою. Ханна поскаржилася на цю ситуацію в правозахисну інстанцію, бо перебування з «трансгендером, який має чоловіче тіло, в її безпечному просторі» викликало в неї стрес, тривогу і спогади про зґвалтування^[4].

Завважмо, що в цих випадках з боку трансжінок ніби ж не було жодних проявів, які вказували б на те, що вони можуть становити небезпеку, — були тільки побоювання щодо цього. З іншого боку, для людей, котрі пережили насилля і часто мають посттравматичний стресовий розлад, чинники, які підвищують тривожність і дистрес, не можна ігнорувати навіть за відсутности реальної небезпеки.

Трансгендерні люди в притулках

Якщо говорити про досвід трансгендерних людей, пов’язаний із притулками, то й тут ситуація зовсім не райдужна.

• У травні 2018 року трансгендерна жінка в Клівленді мусила звернутися в притулок для чоловіків, бо в місцевому жіночому притулку, за її словами, до трансжінок ставляться жорстоко, вони зазнають постійних словесних нападок. Проте в чоловічому шелтері все обернулося ще гірше: вночі під час сну її зґвалтували, а ґвалтівник, як виявилося, в минулому вже вчиняв тяжкі злочини, зокрема пов’язані із сексуальним насиллям^[5].
• У серпні 2017 року повідомлялося, що трансжінку Жаклін Гельдерблом відмовилися взяти і в чоловічий, і в жіночий притулок, унаслідок чого вона мусила ночувати на лавці в дитячому парку^[6].
• 
  Гельдерблом відносить себе також до «людей із двома душами» — гендерної ідентичности, властивої корінним народам Америки
   
• За словами працівниці центру гендерної адвокації Конкордії, це загалом типова ситуація в канадській провінції Квебек. «Більшість притулків відмовляються навіть визнавати, що мають із цим проблеми, що в цих організаціях сильна трансфобія, і вони повинні її припинити. ...Вони почуваються захищеними від будь-яких судових процесів і скарг, бо більшість бездомних не мають ані сил, ані можливостей, ані часу, ані ресурсів на це».
• У лютому 2018 року в Алясці трансжінка Саманта Койл подала в суд на жіночий шелтер «Центр Надії», який відмовив їй у розміщенні через її трансгендерність. Представники шелтера при цьому стверджували, що насправді відмовили їй, бо вона нібито була п’яною, але одразу додали, що в них релігійна організація, яка не дозволяє приймати в шелтер «біологічних чоловіків». Зрештою, суд дозволив притулкові й надалі відмовляти трансжінкам з огляду на релігійні переконання^[7].

Продовжуючи тему судів, нагадаю відому справу Кімберлі Ніксон^[8] — трансжінки, яка була волонтеркою в службі підтримки жінок, котрі пережили насилля. Та коли вона намагалася влаштуватися консультанткою у відповідний притулок, їй відмовили на підставі її трансгендерности. Вона подала на шелтер до суду, але Верховний суд кінець кінцем підтримав відповідача, вважаючи, що в цій ситуації не було дискримінації і шелтер має право створювати жіночий простір, не беручи до уваги гендерну ідентичність. Рішення ухвалили 2003 року, після відхилення апеляції 2007-го справу остаточно закрили. Можна уявити, що якби така історія сталася недавно, у неї міг бути інший фінал, адже нині заборона на дискримінацію за ознакою гендерної ідентичности прописано в Канаді на рівні закону. Та це лише припущення.

Проблеми виникають також у трансгендерних мігрантів. Наприклад, із Мексики й країн Карибського басейну в США регулярно прибувають каравани; в одному з таких навесні 2018 року було 37 транслюдей^[9].

Караван транс- і гей-мігрантів 2017 року

Коли вони приходять у шелтери, що їх на півдні США часто підтримують релігійні організації, їх або не приймають там, або називають неправильними займенниками й іменами та примушують носити одяг відповідно до їхніх документів, а не ідентичности. Один із шелтерів у Тихуані було підпалено, судячи з усього за те, що він розмістив у себе кілька трансмігрантів.

Згідно з дослідженням 2015 року у США^[10], згаданим раніше в контексті туалетів:

• 30 % трансгендерних людей у якийсь період свого життя були бездомними;
• 26 % тих, хто не мали житла за останній рік, не зверталися в притулки через страх неприйняття їхньої трансгендерности;
• 70 % тих, хто зверталися (семеро з десяти людей) у шелтери, стикалися при цьому з переслідуваннями, сексуальним або фізичним насильством або ж їх виганяли з притулків через їхню ідентичність.

«Кожен заслуговує на ліжко» — акція на підтримку трансінклюзивних шелтерів

Підсумовуючи, можна сказати, що картина загалом схожа на ту, що поставала і в попередньому розділі. Поки одні бачать у розміщенні трансгендерних людей у жіночих тюрмах чи в притулках для жінок загрозу, самі транслюди страждають від насильства й незахищености набагато більше.

Рішення для притулків

Реалізувати питання про притулки цілком можливо у варіанті суто трансгендерного простору, тобто трансгендерного шелтера. Такий притулок у Сінгапурі з 2014 року підтримує організація «The T Project»^[11]. У шелтер приймають будь-яких транслюдей від 18 років, котрі постійно проживають у Сінгапурі, бездомних або тих, хто переживає фінансові труднощі.

Інтер’єр сінгапурського шелтера

У Стамбулі з 2013 року діє проєкт «Trans* Home»^[12] — для транслюдей, у кого немає житла, а також для ЛГБТІК-біженців із країн Північної Африки і Близького Сходу.

Такі спеціалізовані шелтери, безумовно, найкомфортніші для самих трансгендерних людей, адже максимально враховують їхні потреби. Зазвичай їх утримують трансорганізації, у яких рідко буває в розпорядженні багато ресурсів. Тому такі проєкти поки що не надто поширені.

Натомість притулки для ЛГБТ+ стали загалом повсюдною практикою. І це той рідкісний випадок, коли по позитивні приклади не треба ходити в інші країни, бо такий шелтер, що його підтримувала організація «Інсайт», існував у Києві у 2014–2019 роках^[13].

Населені пункти України, люди з яких отримували притулок у шелтері «Інсайту»

Первісно створений як тимчасовий притулок для ЛГБТ-людей, котрі виїхали з окупованих територій Донбасу й Криму, згодом він став приймати й інших представників ЛГБТ+, котрі опинилися в складній життєвій ситуації. Для прийому в шелтер такі люди подавали заявку, їх розглядали індивідуально, якщо заявку схвалювали, людина могли прожити там до 3 місяців. На жаль, цей проєкт не мав постійного фінансування і зрештою мусив закритися через брак ресурсів на його підтримку.

Слід відзначити, що за час існування шелтера в Києві в ньому траплялися різні ситуації, бували й конфлікти за участю трансгендерних людей. Однак рішення в таких ситуаціях ухвалювали, враховуючи всі нюанси конкретного випадку, не віддаючи нікому переваги на підставі суто ідентичности або наявности чи відсутности трансстатусу.

Завважмо, що в таких ЛГБТ-шелтерах немає гендерного поділу і це саме по собі не породжує проблем, хоча у відповідь на це можна закинути, що тут накладає свою специфіку сексуальна орієнтація. Так чи так, можливі ситуації, коли або через відсутність таких притулків поблизу, або з інших причин транслюди звертатимуться у звичні притулків і може виникати питання доступу в них, якщо там практикують гендерне маркування.

Хоча пріоритетним видається варіант, за якого доступ до жіночих притулків визначатиметься на основі гендерної ідентичности, я радше проти того, щоб запроваджувати це як суворе правило, встановлене на державному рівні. Зрештою, від сусідства в одному просторі трансжінки і трансексклюзивної феміністки комфортно не буде жодній із них, і спроба «подружити» їх у такий спосіб може лише загострити конфлікт. Однак за наявности різних шелтерів дуже важливе їхнє чітке позиціонування. Інакше кажучи, треба, щоб інклюзивні притулки чітко вказували, що приймають транслюдей, а ексклюзивні зазначали, що вони суто для цисжінок.

Питання пошуку задовільного притулку допомагають вирішити мережі типу «Housing and Shelter»^[14], що надає інформацію про різні трансексклюзивні шелтери в штаті Нью-Йорк. Звичайно, добре, коли самі шелтери виставляють цю інформацію у відкритий доступ і надають її таким мережам, тож не доводиться збирати її з хати по нитці. Антиприкладом, що ілюструє, як не повинно бути, може правити ситуація в Росії. Там трансактивістка Яна Ситникова 2013 року надіслала в 37 шелтерів і кризових центрів запит про те, чи працюють вони з трансжінками. Тільки два кризові центри відповіли позитивно, при цьому в обох немає притулків. Решта просто зігнорували запит^[15].

«Кожна людина будь-якої гендерної ідентичности й експресії має право, щоб коли вона звертається по послуги притулку, до неї ставилися з повагою й гідністю»

Потрапляючи в шелтер, претенденти зазвичай проходять співбесіду. Це особливо важливо в притулках для жінок, які постраждали від насилля. Як і у в’язницях, було б хорошою практикою, щоб працівники шелтерів, особливо ті, хто проводять співбесіди, самі проходили тренінги з поводження з трансгендерними людьми. Важливо також враховувати індивідуальні особливості й особисті переваги, щоб, як в одному з наведених раніше прикладів, в одній кімнаті не опинялися люди, яким (або комусь із них) разом може бути некомфортно. Тим паче це можливо з дуже різних причин, зовсім не обов’язково пов’язаних із гендерною ідентичністю.

ПІДСУМКИ

На завершення цього оглядового матеріалу хочеться сказати от що.

Як і інші міноритарні групи, трансгендерні люди часто стикаються з тим, що їх розглядають як певну однорідну масу. Під таким кутом зору від кожної й кожного з них очікують ідеальности, бо досить з’явитися одній «паршивій вівці», щоб вона автоматично дискредитувала всіх.

Та не слід потрапляти в цю пастку. У складному розмаїтому світі, який не можна звести до примітивного чорно-білого й бінарного, трансгендери і трансгендерки, як і будь-які інші соціальні групи, складаються з дуже різних людей. І так, серед них можуть бути, зокрема, ґвалтівники, злочинці і просто не надто приємні особи, так само як люди видатні й чудові у всіх сенсах. І це в жодному разі не привід обмежувати всіх транслюдей у правах та ігнорувати їхні потреби.

Не випадково через увесь цей текст рефреном звучить словосполучення «індивідуальний підхід». Що далі розвивається людство, то більше воно стає здатним виокремлювати й цінувати кожну особистість та індивідуальність. Брати до уваги і враховувати її особливості й потреби такими, як вони є саме у неї, а не лише за фактом належности до тієї чи тієї групи. Так, часом це потребує більших витрат і ресурсів, ніж автоматом приписати людину до літери «Ч» або «Ж». І все ж таки я вірю, що майбутнє — саме за такими підходами.

Сподіваюся, цей текст стане ще одним маленьким кроком назустріч такому майбутньому. І навіть скептично налаштовані побачать у ньому, що багато питань, які іноді видаються складними й неоднозначними, можна вирішувати за спільної згоди, коли бажання їх вирішити справді є.