Трансгендерні люди в лікарняних палатах: чому не виникає суперечок

Цей текст є частиною серії «Трансгендерність та інфраструктура: в чому проблема?»

Усі частини:

1. Трансгендерність та інфраструктура: «туалетні війни»

2. За яким гендерним принципом організовувати туалети і роздягальні, щоб було зручно й безпечно всім?

3. Трансгендерні люди у в’язницях: хто наражається на небезпеку?

4. За яким гендерним принципом організовувати в’язниці, щоб врахувати права транс- і цислюдей?

5. Трансгендерні люди в притулках для постраждалих від насильства і бездомних осіб

6. Трансгендерні люди в лікарняних палатах: чому суперечок не виникає?

7. Жіночий сепаратизм і трансгендерні люди

Першу версію цього тексту «Трансгендери в гендерно маркованих просторах» можна прочитати російською мовою на сайті UPDATE.

Наприкінці ХХ — на початку ХХІ століття трансгендерна спільнота суттєво виросла кількісно, стала видимішою і чутнішою, а ще набагато більшою мірою стала суб’єктом, який говорить сам за себе. Процедури, які регулюють трансгендерний перехід, у багатьох країнах стали доступнішими й ліберальнішими, зокрема такими, що не потребують обов’язкових хірургічних втручань. Це значить, що з’являється дедалі більше трансгендерних людей, котрі не роблять так званий повний перехід, який передбачає на завершення розчинитися в цисгендерній більшості. Мало того, частина транслюдей прямо визначає свою гендерну ідентичність як відмінну від чоловічої й жіночої.

Наявність у гендерно-бінарному суспільстві чималої кількости людей, чиї гендерно-статеві параметри не вписуються в цю бінарність, неминуче породжує протиріччя й необхідність якось їх вирішувати. Коли обговорюються можливості надати трансгендерним людям ті чи ті права, дуже багато суперечок і конфліктів зазвичай виникає саме довкола питань, які стосуються аспектів гендерних ролей та усталених уявлень про чоловічий і жіночий гендер. Це не дивно, адже самим фактом трансгендерного переходу транслюди порушують гадану непорушність цього бінарного поділу.

У західних країнах такі дискусії тривають із 1970-х років, на пострадянському просторі вони поширилися вже у XXI столітті. Останнім же часом вони загострилися по всьому світу, і на те є низка причин, так чи так пов’язаних між собою.

Накричать або поб’ють: вибір, який транслюдям іноді доводиться робити при відвідуванні громадських туалетів

Зокрема, виникають суперечки про доступ і перебування трансгендерних людей у гендерованих або гендерно-маркованих просторах, тобто приміщеннях, призначених для людей, які належать винятково до певної статі чи гендеру. Зазвичай предметом дискусії стає те, щó саме має бути підставою для доступу в жіночий або чоловічий простір — указана в паспорті стать, певна конфігурація статевих ознак (звичайно геніталій) чи гендерна ідентичність.

У цій серії матеріалів розглянуто основні суперечливі моменти, проаналізовано пов’язані з ними побоювання і фактичний стан речей, а також можливі рішення, насамперед такі, що оптимально враховують потреби і трансгендерних людей, і інших, залучених у відповідні ситуації.

Гендерно-марковані простори можна поділити на дві основні категорії:

• приміщення короткочасного перебування, пов’язані із задоволенням фізіологічних і гігієнічних потреб і такі, що зазвичай передбачають якоюсь мірою оголення статевих органів: туалети, душові, роздягальні;
• приміщення тривалого перебування, від кількох днів до багатьох років, що включають повний добовий життєвий цикл: в’язниці і їх блоки, лікарняні палати, притулки.

Кожну з цих категорій розглянемо окремо з огляду на її специфіку. Звертаю увагу, що такі аспекти гендерного розподілу стосовно трансгендерних людей, як військова служба, спортивні змагання, квоти за гендерною ознакою та інші, в цьому тексті не розглядаються, бо вони охоплюють ширше коло питань, ніж пов’язані з перебуванням у певному приміщенні.

Лікарняні палати

Перш ніж закінчити цю серію текстів, присвячену гендерно-маркованим просторам, згадаймо, що приміщення тривалого перебування — це ще й лікарняні палати. Проте на Заході дискусій про трансгендерних людей у гендерно-маркованих палатах майже не існує, крім поодиноких випадків. Скажімо, історія Філіппи Моллой, котра страждала на біполярний розлад і на початку 2018 року була налякана сусідством в одній палаті з трансгендерною жінкою, яку вона прийняла за чоловіка^[1].

Можна припустити, що на пострадянському просторі питання про палату частіше актуалізується через те, що тут донедавна повсюдно практикувалося обстеження транслюдей для встановлення необхідного для переходу діагнозу на базі психіатричного стаціонару.

Активісти й активістки виступають проти патологізації трансгендерности на марші в Києві 2016 року

Отож питання, в чоловічу чи жіночу палату класти людину, неминуче виникало й породжувало суперечки: нормативи вимагають орієнтуватися на паспортні дані, тоді як самі транслюди воліють, щоб враховувалася їхня гендерна ідентичність.

Тимчасом у розвинутих країнах психіатрична госпіталізація трансгендерних людей уже майже не практикується. По-друге, якщо говорити про лікарні в широкому сенсі, там давно поширені і одиночні палати, і палати без поділу за гендером.

Приклад змішаної палати

Російська емігрантка в Канаді розповіла^[2]: «У лікарнях у нас теж змішані палати, до речі. Це дозволяє оптимізувати заповнення шпиталів. Уявляєте, у вас життя або смерть, а тут треба гендером заморочуватися при надходженні в шпиталь. Яке рішення? Не заморочуватися». Така практика стала звичною до того, як явище трансгендерности і пов’язані з ним питання стали предметом широкого обговорення. В результаті вони просто лягли на вже сформований контекст, не викликавши нових помітних протиріч.

Натомість в Англії лікарні платять штраф за розміщення пацієнтів у змішаних палатах. Хоча за останні роки їх кількість через брак місць виросла^[3], лікарі надання допомоги пацієнтам усе-таки вважають важливішим за розміщення у відповідно маркованій палаті. Що цікаво, число госпіталізованих зросло за час перебування при владі уряду консерваторів, тоді як про їх скорочення більше говорять ліберальні демократи, тобто ситуація в чомусь протилежна порівняно, наприклад, зі США. Та, крім рідкісних згадок, тема трансгендерности майже не фігурує в цих дискусіях.

На жаль, це не значить, що самі трансгендерні люди не стикаються в лікарнях із проблемами.

Трансактивістка в Пакистані померла після того, як персонал лікарні годину не міг вирішити, в чоловічу чи жіночу палату її покласти

Їх досі часто називають неправильними займенниками й поміщають у неправильні палати. Згідно з дослідженням організації «Lambda Legal»^[4], у США до 27 % транслюдей отримували відмову в наданні медичної допомоги, а 70 % стикалися з дискримінацією або іншими проблемами у сфері охорони здоров’я. Окремі лікарні й відділення в системі медичної допомоги намагаються вирішувати такі проблеми, запроваджуючи спеціальні правила поводження з трансгендерними людьми. Наприклад, така настанова існує в Південному Лондоні, у ній прямо сказано, що трансгендерні люди повинні лежати в палатах і отримувати доступ до інших гендерованих просторів відповідно до свого гендеру^[5].

Так чи так, але «транспаніки» на цьому ґрунті в суспільстві не виникає. Це, зокрема, дозволяє замислитися, що за інших обставин — наприклад, якби гендерно-нейтральні туалети поширилися раніше, — і «туалетні закони» та пов’язані з ними дебати теж могли б і не виникнути. Звичайно, ми живемо у світі, який він є, і мусимо виходити з його реальности й можливостей її покращити. І все-таки такі розумові експерименти можуть бути корисними для розширення погляду.

ПІДСУМКИ

На завершення цього оглядового матеріалу хочеться сказати от що.

Як і інші міноритарні групи, трансгендерні люди часто стикаються з тим, що їх розглядають як певну однорідну масу. Під таким кутом зору від кожної й кожного з них очікують ідеальности, бо досить з’явитися одній «паршивій вівці», щоб вона автоматично дискредитувала всіх.

Та не слід потрапляти в цю пастку. У складному розмаїтому світі, який не можна звести до примітивного чорно-білого й бінарного, трансгендери і трансгендерки, як і будь-які інші соціальні групи, складаються з дуже різних людей. І так, серед них можуть бути, зокрема, ґвалтівники, злочинці і просто не надто приємні особи, так само як люди видатні й чудові у всіх сенсах. І це в жодному разі не привід обмежувати всіх транслюдей у правах та ігнорувати їхні потреби.

Не випадково через увесь цей текст рефреном звучить словосполучення «індивідуальний підхід». Що далі розвивається людство, то більше воно стає здатним виокремлювати й цінувати кожну особистість та індивідуальність. Брати до уваги і враховувати її особливості й потреби такими, як вони є саме у неї, а не лише за фактом належности до тієї чи тієї групи. Так, часом це потребує більших витрат і ресурсів, ніж автоматом приписати людину до літери «Ч» або «Ж». І все ж таки я вірю, що майбутнє — саме за такими підходами.

Сподіваюся, цей текст стане ще одним маленьким кроком назустріч такому майбутньому. І навіть скептично налаштовані побачать у ньому, що багато питань, які іноді видаються складними й неоднозначними, можна вирішувати за спільної згоди, коли бажання їх вирішити справді є.