16 січня, 2021

Трансгендерність та інтерсексність у спорті: естафета з порушення прав

19 листопада 2020
Поширити в Telegram
1183
Катерина Макаревська

Авторка текстів на теми спорту й рівності, феміністка, філологиня, випускниця Києво-Могилянської академії.

У феміністичному русі й у квір-спільноті трансгендерні люди завжди залишаються меншиною всередині меншини. Як і всі, чия гендерна ідентичність виходить за межі двоїстої картини світу, яку століттями плекали в суспільстві. Трансгендерність, небінарність, інтерсексність — «страхітливі» явища, які збурюють дискусії ще легше, ніж фемінітиви в українській мові чи персонажі-геї в мультфільмах. А якщо заговорити про них у контексті спорту, де, на відміну від мистецтва й культури, панівну роль грає фізіологія й існує, як правило, чіткий поділ на жіночі й чоловічі змагання, настає повний minorityception та нескінченні суперечки й дилеми.

Чи можуть трансгендерні жінки й чоловіки займатися професійним спортом? Чи мають вони переваги? Чи порушують права цисгендерних жінок-суперниць? Чи дискримінація трансгендерних та інтерсексних людей наразі виправдана заради ідеї «чесної гри»? Та головне — які відповіді пропонує спортивний світ на ці питання і наскільки він сьогодні відкритий для трансгендерних та інтерсексних людей?

Хоча видимість ЛГБТ+ спільноти у спорті дедалі більша і звичніша, його доступність для трансатлетів/-ок так само обмежено. Хай там як світ панікує, мовляв, зараз усі чоловіки оголосять себе трансжінками й рушать відбирати у «справжніх» жінок медалі, цей злісний задум не так уже й легко реалізувати. На перешкоді стають і численні критерії, яким повинні відповідати спортсмени й особливо спортсменки, щоб потрапити на змагання, і елементарна трансфобність суспільства.

Згідно з минулорічним дослідженням OutSport, майже 88 % опитаних представників/-иць ЛГБТ+ у країнах ЄС уважають трансфобію серйозною проблемою в спорті[1]: 57,8 % оцінили її на максимальні 5 балів, відтак вона перевершила гомофобію (21,8 % «п’ятірок»). Більше як половина транслюдей відчуває неприйняття в певних видах спорту та/або в якийсь момент вирішили покинути його через свою ідентичність. Найвразливіша група, цілком очікувано, — трансжінки, серед яких майже половина стикалася з негативним ставленням під час спортивної діяльности. 40 % трансатлеток/-ів пережили фізичне насильство (зокрема сексуальне), а для 86 % стала звичною системна дискримінація.

Політика ХХ століття: тести на жіночність спортсменок і адекватність правил

Що ж пропонує система? Донедавна майже нічого. Основну частину спортивної історії, тобто все минуле століття, світ відкривав для себе перші транспереходи і дізнавався історії чеха Зденека Коубека та бельгійця Віллі де Брюйна, які в 1930-х покинули жіночу легку атлетику й велоспорт, щоб почати життя як чоловіки. Інтерсексність тимчасом залишалася малодослідженою й малозрозумілою.

У 1940-х роках, зі зростанням кількости жінок в олімпійському й професійному спорті, організації почали прискіпливіше стежити за збереженням фемінности жіночих дисциплін, помітивши, що серед учасниць є атлетки з надто маскулінними, як на їхній смак, характеристиками. Тоді запровадили тест на визначення статі й так звані «фемпосвідчення». «Підозрюваним» оглядали геніталії, як в античні часи, щоправда, не перед виходом на стадіон, а в медкабінетах.

Інтерсексних людей помилково вважали «чоловіками в спідницях». Помилково й небезпечно, адже в ті часи кросдресинг був незаконним. Якраз через підозру в такому «криміналі» в 1930-х просто в потязі затримали німецького стрибуна у висоту Генріха Ратьєна, відомого тоді як Дора Ратьєн. Спортсмен, який посів на ОІ–1936 4-те місце, запевняв, що нацисти змусили його виступати серед жінок, щоб збільшити шанси Німеччини на перемогу. Батьки виховували його як дівчинку, решту життя він прожив як чоловік, ховаючись від медіа. Після смерті Ратьєна дослідження виявили, що він не прикидався жінкою, а просто був інтерсексною людиною.

Крім Ратьєна, серед інтерсекс-чоловіків у жіночому спорті змагалися британський легкоатлет Марк Вестон і австрійський гірськолижник Ерік Шинеґер. Обом довелося завершити кар’єру і пізніше зробити трансперехід, після якого вони вже не повернулися у спорт.

Важливо пам’ятати, що інтерсексність має надзвичайно багато проявів: це не просто наявність одночасно жіночих і чоловічих геніталій, як хибно вважає частина суспільства. Інтерсексні люди можуть поєднувати різні жіночі й чоловічі характеристики та різні внутрішні й зовнішні ознаки. У когось це проявляється в нетиповому розвитку геніталій, у когось — лише в наборі хромосом. Дехто навіть не підозрюють про інтерсекс, поки не зроблять аналіз.

І головне, інтерсексність — це не те саме, що трансгендерність (як це постійно плутають у ЗМІ), хоча спортивні організації часто об’єднують ці категорії, застосовуючи до них однакові правила. Так, окремі інтерсекс-люди можуть бути одночасно й трансгендерними, як уже згадані Вестон і Шинеґер, але далеко не завжди.

У 1960-х огляд геніталій у жінок став обов’язковим. На додаток запровадили хромосомний аналіз, що суттєво нашкодило кар’єрі й репутації декого з інтерсекс-атлеток. Серед них була польська спринтерка, олімпійська чемпіонка й рекордсменка Єва Клобуковська. Після однієї з перевірок, за рік до Олімпіади, Єву дискваліфікували, знайшовши в неї «зайву хромосому». Пізніше це рішення назвали безпідставним, а причину — надто дрібною в комплексі з іншими показниками полячки. Цей інцидент призвів до зміни в правилах: тепер при аналізі зважали на наявність у клітинах тілець Барра (які, до слова, були в Клобуковської), характерних для жіночої статі, а результати нарешті почали тримати в таємниці.


Єву Клобуковську не пустили на Олімпіаду через «зайву хромосому»

Двадцять років потому з іспанської олімпійської збірної вигнали бігунку з бар’єрами Марію Хосе Мартінес-Патіньо, у якої синдром Морріса (нечутливість до андрогенів). У її організмі наявний чоловічий набір хромосом, але при цьому клітини не сприймають тестостерон. Тож насправді його концентрація в Мартінес-Патіньо навіть менша, ніж у середньостатистичної жінки. Її вмовляли піти «по-тихому» — знятися з чемпіонату Іспанії нібито через травму, але спортсменка відмовилася й виграла свій забіг. За це вона поплатилася шквалом негативу в пресі, куди злили результати її тесту, та втратою ліцензії й фінансування. Зрештою, бігунці вдалося довести абсурдність дискваліфікації в суді й повернутися до змагань, але можливість поборотися за олімпійську медаль уже було втрачено.

Олімпійське визнання: як трансгендерних людей «пустили» у спорт

У 2003 році Міжнародний олімпійський комітет (МОК) уперше запровадив правила, які дозволяли трансгендерним спортсмен(к)ам брати участь в Олімпійських іграх. Головними умовами були операція зі зміни статі, зміна документів і два роки гормональної терапії.

П’ять років тому МОК суттєво переглянув ці вимоги, врахувавши, що далеко не в усіх країнах можливо легально змінити гендер, а вимагати хірургічного втручання — це порушення прав людини[2]. Нині немає жодних обмежень для допуску трансчоловіків-олімпійців. Натомість трансжінки повинні надати підтвердження своєї гендерної ідентичности, а їхній рівень тестостерону має бути нижчим за 10 нмоль/л протягом 12 місяців до початку змагань. Перевірити це можуть у будь-який момент, подібно до допінг-контролю. І ні, переходити туди-сюди ніхто не буде (та й це фізично і психологічно надто складно, тим паче в поєднанні зі спортом): якщо офіційно змінили гендер, то «переграти» все можна буде лише через чотири роки.

Нині комітет обговорює можливість удвічі зменшити норму тестостерону, але поки не може дійти спільного рішення. Типовий рівень тестостерону в жінок, які народилися жінками, — 0,3–2,4 нмоль/л, у чоловіків — 9,2–31,8, і число «10» у чинних вимогах досить далеке від «жіночих рамок». Суперечка вже кілька років точиться навколо того, чи має це значення, а якщо має, то наскільки суттєве.

Повертаючись до допінг-контролю: насправді тестостерон і деякі інші гормони в спорті заборонено. Однак трансгендерні спортсмени й спортсменки можуть отримати на них дозвіл як виняток, скориставшись правилами Therapeutic Use Exemption (TUE): за тим самим принципом, що й атлет(к)и з астмою, діабетом, ADHD (синдромом порушення активности й уваги) та ті, кому тимчасово необхідно вживати заборонені препарати через хворобу. Отож заявки на TUE — звичне явище, і для різних випадків ВАДА (Всесвітнє антидопінгове агентство) має окремі рекомендації, зокрема для трансгендерних людей[3].

А проте навіть після послаблення вимог ще жодна відкрита транслюдина не брала участи в Олімпійських іграх. У Ріо-де-Жанейро 2016 року вперше було заявлено двоє трансгендерних спортовців, але їхні імена не розголошують і невідомо, чи вони таки виступили[4].

Причина криється, зокрема, в тому, що на Олімпійському комітеті все не закінчується. У міжнародних і національних організацій окремих видів спорту або ліг, та й просто на шкільному й університетському рівні гендерні правила можуть відрізнятися. А багато де їх узагалі не прописано: чи то через відсутність прецедентів, які змусили б їх переглянути, чи то через ігнорування такої необхідности. Без цього до Олімпіади дійти важкувато. Менше мороки, звісно, в тих видах, де чоловіки й жінки можуть виступати в одних категоріях, як-от у кінному чи вітрильному спорті або мото- й автогонках.

Окремі організації, наприклад NWHL (Національна жіноча хокейна ліга, аналог НХЛ у Північній Америці) і Міжнародна федерація боротьби суголосні з МОКом. Такі самі правила запозичили в регбі, але там уже подумують змінити курс: є ризик, що в листопаді цього року World Rugby заборонить трансжінкам брати участь у змаганнях. Керівництво побоюється, що одного року гормонотерапії замало, щоб знизити масу й силу тіла настільки, аби під час контакту з іншими гравчинями трансжінки не заподіяли їм більшої шкоди, ніж звичайно в цьому спорті[5]. До професійних змагань з гольфу трансжінок допускають після операції, а Міжнародна федерація волейболу досі вимагає свідоцтво про народження.

У легкій атлетиці зміна документів та/або операція ролі не мають — важливе письмове підтвердження гендеру. Проте в іншому вимоги суворіші. Особливо це стосується рівня тестостерону в жінок: він має бути нижчим за 5 нмоль/л (що нині обговорює і МОК). Крім того, якщо жінка трансгендерна, вона повинна надати на розгляд експертної комісії детальну медісторію. Такий самий підхід до вимірювання тестостерону у велоспорті й тенісі (хоча конкретно WTA — Жіноча тенісна асоціація — спирається на чинні правила МОКу).

Легкоатлетична «чистка» й експерименти «на мишах»

Жорсткі умови допуску до змагань у легкій атлетиці і практику вибіркової перевірки статі в цьому виді спорту гостро критикують правозахисні організації, які вважають це надмірним втручанням у приватне життя спортсменок.

На такий «секс-контроль» 2014 року наразилася атлетка з Індії Дуті Чанд. За її словами, протягом усіх медичних процедур — УЗД, аналіз крові, хромосомний аналіз, МРТ і гінекологічний огляд — їй не повідомляли, навіщо саме їх роблять[6]. За протоколом Міжнародної федерації легкої атлетики, до тесту на визначення статі входило вимірювання й обмацування клітора, вагіни і статевих губ, а також грудей і лобкового волосся. Тест показав, що у Чанд чоловічий рівень тестостерону, і її відсторонили від змагань. До цього Дуті уявлення не мала, що таке «інтерсекс» і «порушення статевого розвитку» (DSD).

«Подекуди медіа говорили, що я хлопець, інші називали мене транссексуалкою, — ділилася атлетка в інтерв’ю «Нью-Йорк таймс». — Я не вживала допінг і нікого не дурила. Не розумію, чому мене просять змінювати своє тіло. Я народилася жінкою, виховувалася жінкою й ідентифікую себе як жінка. І я вважаю, що маю право виступати з іншими жінками, багато з яких вищі за мене на зріст або привілейованого походження».


Дуті Чанд дізналася, що вона інтерсекс-людина, лише після тестів федерації

Через чотири роки Дуті виборола право повернутися до змагань у Спортивному арбітражному суді (CAS), який не побачив достатньо підтверджень, що тестостерон у її організмі дає суттєву перевагу. Чанд устигла на Олімпіаду і двічі стала віцечемпіонкою Азійських ігор. Нині вона підтримує колежанку і найвідомішу інтерсекс-атлетку, південноафриканку Кастер Семеню, котра вже більше як десять років бореться за право виступати в жіночих змаганнях без обмежень і постійної дискримінації.

Кастер — дворазова олімпійська чемпіонка з бігу на 800 метрів і триразова чемпіонка світу. Такі успіхи в поєднанні зі стереотипно чоловічою зовнішністю не дають спокою ні декому з її суперниць, ні керівництву World Athletics. Попри сумніви у її «жіночності», попередні результати тестів дозволяли їй брати участь у турнірах, але через те що про перевірку її статі дізналися публічно, Кастер не раз доводилося боронитися від нападок медіа, інших спортсменок і фанів.

Два роки тому у World Athletics таки знайшли спосіб перекрити Семені доступ до бігової доріжки. Абсолютно «випадково» саме у її категоріях — 400, 800 і 1500 метрів — інтерсекс-атлеток зобов’язали вживати препарати для зниження рівня тестостерону, який у цієї групи може мати показники, близькі до типових чоловічих. Кастер намагалася оскаржувати нові правила в Спортивному арбітражному суді й Федеральному суді Швейцарії, але поки що безуспішно. CAS назвав дії федерації атлетики «дискримінаційними», але «необхідними для чесної гри».

Поки бігунка не могла виступати на міжнародному рівні, вона пробувала грати у футбол, а згодом вирішила, що на Олімпійських іграх у Токіо хоче змагатися на дистанції 200 м, якщо вже до інших їй зась.

Зміни підтримали окремі українські атлетки, як-от Ольга Ляхова. Чемпіонка Європейських ігор заявила, що змагання з такими спортсменками, як Семеня, викликáли в неї «відчай»: «Скільки спортсменок не потрапили до наступного кола змагань? Скільки спортивних кар’єр перервано за ці роки? Не хочу їх ображати. Це не їхня провина, вони такими народилися. Але я вважаю, що спорт має бути чистим і рівним». Ляхова переконана, що інтерсекс-спортсменки відмовляються від обов’язкової гормонотерапії, бо «розуміють, що в такому разі їм буде складно перемагати»[7].

Справжня ж причина дещо складніша. Річ у тому, що після першого скандалу 11 років тому Кастер уже пробувала вживати гормони й сіла на протизаплідні таблетки, щоб знизити рівень тестостерону. За свідченнями бігунки в суді, це негативно позначилося на її здоров’ї: її регулярно нудило й лихоманило, препарати викликали біль у животі й інші побічні ефекти. Вона відчувала себе «піддослідною мишею», а відтак не збирається брати участь у ще одному експерименті[8].


Кастер Семеня більше як десять років бореться за право називатися жінкою, якою вона народилася

«У мене низький голос, немає грудей, я граю з хлопцями. Це не змінює того, що я жінка, — заявляє Семеня. — Я не чоловік, я не житиму як чоловік. Коли в суді мене назвали біологічним чоловіком, це було так боляче, що не передати словами».

Обличчя трансспорту: від розчарування до нових рольових моделей

На яких персоналій і на чиї життєві приклади тимчасом спирається трансгендерний рух у спорті? У багатьох, мабуть, одразу виникає асоціація з Кейтлін Дженнер (хоча особисто мені першою на думку спадає Рене Річардс, але про неї трохи далі). Коли Кейтлін наважилася на офіційний трансперехід, її кар’єра в легкій атлетиці була вже давно позаду, тож боротися за допуск до змагань їй не довелося. Олімпійське золото в чоловічому десятиборстві Дженнер виграв ще 1976 року, майже за 50 років до камінгауту. Кейтлін відчувала себе жінкою ще в юному віці і навіть починала гормонотерапію, але припинила її, коли зав’язала стосунки з Кріс Кардаш’ян у 1990-х.

Після переходу Дженнер, якій і раніше не бракувало уваги, з’являлася зі своєю історією в усіх медіа і на всіх обкладинках, де тільки можна, та отримала безліч нагород і титулів, зокрема спортивну премію ESPYS «За відвагу» імені Артура Еша. Поряд із захватом ця подія, а точніше сама персона Дженнер, викликала неабиякий скепсис, зокрема в ЛГБТ+ і феміністичних спільнотах. Кейтлін звинувачують, що вона недостатньо чутлива до питань прав жінок, бо майже все життя мала привілеї як чоловік і селебріті. Це поширена критика на адресу трансжінок, на мою думку, переважно невиправдана, але в ситуації з Дженнер і взагалі з Кардаш’янами справді важко ігнорувати те, наскільки шкідливий їхній внесок у пропагування нереальних стандартів краси й стереотипного образу жінки.

Та більше їй усе-таки перепадає за політичні погляди: хоч як парадоксально, Кейтлін — консервативна республіканка й прихильниця Дональда Трампа, хоча він і топить за законопроєкти, які обмежують права ЛГБТ. Звичайно, статус Дженнер дозволяє їй про це не замислюватися і не переживати за свої безпеку й комфорт, як більшості трансжінок.

З чим важко сперечатися, так це з тим, що Дженнер використала свою популярність на повну, щоб привернути увагу до трансгендерної спільноти та її проблем, зокрема показавши у своєму документальному серіалі «Я — Кейт» історії інших трансгендерних людей і те, як їх приймали їхні родини. (Проте рольовою моделлю я за це її однаково не назвала б).

Попри спортивне минуле, Дженнер залишається фігурою зі світу шоубізнесу. Прорив же для трансвидимости саме в спорті зробила американка Рене Річардс. До 1960 року тенісистка виступала в чоловічих змаганнях, але змалечку відчувала дискомфорт у чоловічому тілі, через що страждала на депресію, мала суїцидальні думки. У 1960-х вона почала гормонотерапію й уже домовилася про операцію в Марокко, але в останню мить передумала, наслухавшись історій про антисанітарні умови в клініці. Пізніше Річардс одружилася, 1972 року в пари народився син. Та бажання бути жінкою не зникло, і спортсменка повернулася до ідеї транспереходу. У 1975 році, коли їй було вже 40, вона зрозуміла, що тягнути далі нікуди, і таки пішла на операцію, обравши нове французьке ім’я Рене, що означає «перероджена».

Так само не зникло в Рене бажання грати в теніс. Вона працювала в цей час офтальмологинею, але хотіла повернутися в спорт. У 1976 році Річардс подала заявку на участь у Відкритому чемпіонаті США з тенісу (відомий як US Open), але не захотіла робити тест на хромосоми. Після відмови організаторів спортсменка подала на Асоціацію тенісу США в суду з чіткою установкою: «Я 30 років просила вибачення у себе й у світу. Мені набридло вибачатися»[9]. І здобула несподівану для того часу перемогу. Суддя погодився, що її права як жінки (так, він визнав, що вона жінка) було порушено, і назвав дії тенісних організацій дискримінаційними та несправедливими. З 1977 року Рене дозволили грати з жінками на американських турнірах. Хоча фани й частина суперниць тепло зустріли дебют Річардс у жіночому турі, дехто з тенісисток на знак протесту вдягали футболки з написом «Я справжня жінка» і відмовлялися тиснути їй руку, як заведено після матчу.

Річардс показувала непогані результати, але не була настільки успішною, щоб підтвердити побоювання, нібито в неї є суттєва переваги над суперницями. Її найвищим досягненням у рейтингу була 20-та сходинка. В одиночному турнірі вона доходила до 3-го кола US Open (тобто вигравала максимум два матчі основної сітки), а в парі з Бетті-Енн Ґрабб-Стюарт — до фіналу (1977-го). До речі, в тому фіналі вона програла іменитій Мартіні Навратіловій, яку взялася тренувати після завершення кар’єри. У 1970-х Мартіна, як і інша нині активна представниця тенісної ЛГБТ+ спільноти Біллі Джин Кінг, підтримувала Рене в боротьбі за право виступати на рівних.


Перша трансгендерна тенісистка Рене Річардс

За іронією долі, і Навратілова, і сама Річардс згодом змінили думку й наразі виступають проти допуску трансгендерних людей до змагань. Рене переконана, що тоді не була конкурентоздатною через вік і пізній перехід, але якби зробила це у 22 роки, то їй «не було б рівних». Така позиція може розчарувати декого з трансактивістів/-ок, але прецедент із допуском Рене Річардс однаково залишиться важливим кроком в історії спорту.

Сучасні ж трансатлет(к)и, певна річ, адвокатують за відкритість спорту для трансгендерних людей. Поки що важко визначити, які види спорту в цьому плані найбільш репрезентовані, бо не всі атлет(к)и готові афішувати свою ідентичність, але доволі виразними видаються велоспорт і гольф. Однією з перших цьому посприяла канадка Мішель Дюмареск, яка зробила трансгендерний перехід 1996-го і через шість років увірвалася в жіночий маунтінбайк. Увірвалася так енергійно й успішно, що в неї тимчасово забрали ліцензію через протести інших велосипедисток. Мішель тричі вигравала національний чемпіонат і представляла Канаду на чемпіонатах світу.

Та обурення й погрози не стихали. Одного разу перед гонкою Дюмареск трохи розкрутили кермо (принаймні вона це підозрює), і канадка на повній швидкості впала на кам’янистому схилі. Коли вона виграла етап Кубка світу 2006 року, під час церемонії нагородження до подіуму підбіг чоловік — хлопець срібної медалістки Даніки Шретер — і вдягнув на свою дівчину футболку з написом «100 % чиста жінка-чемпіонка». «Відтоді я перестала любити спорт, — згадує Дюмареск. — Це мене розбило. Я ніколи не хотіла піддаватися страху. Якби на мене хтось напав, так тому й бути. Я ніяк не могла на це вплинути. Лише сподівалася, що це зроблять у якомусь темному провулку, а не на очах у медіа й моєї родини»[10]. Нині зосереджуватися на позитивних спогадах їй стало легше, а у велоспорті, хоч і в інших дисциплінах, після неї з’явилися інші трансжінки: Наталі ван Ґоґ із Нідерландів та канадка Вероніка Айві (раніше Рейчел Маккіннон).


Безстрашна № 1 Канади Мішель Дюмареск

Паралельно з Дюмареск заявила про себе в спорті Міанна Баґер. Завдяки зусиллям цієї дансько-австралійської активістки в гольфі — аматорському й професійному — знайшлося місце трансжінкам і було запроваджено більш інклюзивну гендерну політику. У гандболі й австралійському футболі нині прокладає собі шлях Ганна Монсі, у волейболі — бразилійка Тіфанні Абреу, у важкій атлетиці — Лорел Габбард.

Хоча отримати допуск до змагань трансчоловікам набагато легше, ніж трансжінкам, багато хто після переходу вже не повертався до спорту. Німець Баліан Бушбаум попрощався з легкою атлетикою, американець Кай Аллумс — із баскетболом, а канадець Гаррісон Браун — із хокеєм. Останніми роками ця тенденція поступово змінюється. Каталізатором стала поява перспективних американських спортсменів-трансчоловіків — легкоатлета Кріса Мосьєра й боксера Патрісіо Мануеля.

Мосьєр, який виступає в тріатлоні й спортивній ходьбі, став першим трансгендерним чоловіком, який пробився у збірну США і взяв участь у відборі на Олімпійські ігри. А також першим трансгендерним спортсменом, який потрапив у бодіпозитивний фотопроєкт ESPN «Body Issue», присвячений розмаїттю спортивного тіла. Поза тренуваннями Кріс займається активізмом і тренерством та працює в кількох ЛГБТ+ організаціях.

Трансперехід Мосьєр розпочав 2010 року, пожертвувавши першим місцем у жіночому рейтингу США. Вихід на жіночу доріжку щоразу викликав у нього неспокій і тривогу: Крісові здавалося, що це неправильно, адже він відчував себе чоловіком. «Я важко працював, щоб моє тіло виглядало й працювало так, як мені того хотілося. Та пласких грудей і шести кубиків однаково не було, — описував спортсмен дискомфорт, який відчував у жіночому тілі. — Моє тіло мене не зраджувало, але воно мене розчаровувало».

Кріс розуміє, що до повного прийняття трансатлетів/-ок ще далеко, але сподівається на прогрес у майбутньому і на те, що його трансгендерність колись стане не більшою дивиною, ніж те, що «Кріс уміє жонглювати» або «Кріс тримає домашніх кроликів».

Винятковість же Патрісіо Мануеля в тому, що він перший трансчоловік у США, який провів професійний боксерський бій. До нього в бойових мистецтвах виступали тайська боксерка Парінья Чароенпхол, або Нон Тум, та американка Фаллон Фокс. Щоправда, остання билася в ММА, чим дуже дратувала зіркову Ронду Роузі.

Пату ріс, і йому важко було знайти в боксі рольові моделі, на які можна покластися в пошуках себе. Для нього стало відкриттям, що існують трансчоловіки. Тож йому, як і його колегам та колежанкам з інших видів спорту, довелося проходити цей шлях першим. Його кумиром став Арчі Мур, хай і не трансгендерна людина, але такий самий афроамериканець, якому теж довелося виборювати право на ринг, куди його не пускали через колір шкіри. Коли Патрісіо здійснив камінгаут, від нього відмовилися і клуб, у якому він тренувався, і сам тренер.

У 2016-му Мануель уперше вийшов у ринг проти суперника-чоловіка. Кар’єру в профі він розпочав за два роки перед тим. Це було непросто, адже багато хто відмовлявся боксувати з ним, дізнавшись, що він трансчоловік. На двобій погодився Х’юґо Аґілар. Патрісіо здобув перемогу під незадоволений свист публіки й пообіцяв, що ще повернеться й зробить їх щасливими. «Я навіть не думав, що можу програти. Та коли згадую це зараз, розумію, що якби програв, ще й так публічно... це лише підтвердило б сумніви людей у моїх можливостях», — аналізує свій дебют Патрісіо[11]. Його перемога допомогла похитнути стереотип про те, що трансчоловіки не можуть конкурувати на рівних з іншими чоловіками.


Перший професійний бій Патрісіо Мануеля — історичний для трансспільноти

Боротьба переваг. Тестостерон vs. Крила Фелпса

Поки двері для трансгендерних та інтерсексних людей у спорті поступово відчиняються, експерти й експертки намагаються пояснити і собі, і людям, що це означає для славнозвісної ідеї fair play. Наприклад, консультантка МОКу, трансактивістка й колишня атлетка Джоанна Гарпер підтримує перегляд тестостеронних норм в олімпійському спорті, але не вважає, що фізіологічні переваги трансжінок аж такі визначальні, як їх малюють. Коли Гарпер зробила перехід, її шокувало, наскільки різко погіршилися її результати після гормонотерапії: щоб пробігти 10-кілометровий марафон, їй знадобилося на 5 хвилин більше, ніж до переходу. «У трансжінок знижується м’язова маса, щільність кісток і пропорції кисню в крові, — пояснює ексатлетка. — Естроген тимчасом збільшує накопичення жиру, особливо в стегнах. Разом це спричиняє зниження швидкости, сили й витривалости»[12].

І все-таки Джоанна переконана, що зазвичай «трансгендерні жінки після гормонотерапії вищі, більші й сильніші за середньостатистичну цисгендерну жінку. Та це не обов’язково щось несправедливе. Скажімо, бокс ділиться на категорії за вагою, тому у своїй категорії трансбоксерка не буде більшою за суперниць»[13]. Також Гарпер нагадує про дуже малу кількість трансжінок, які доходять до високого рівня у спорті. А це вказує на те, що хоч вони й мають певні фізичні переваги, ті «й близько не такі великі, як соціологічні перешкоди» на їхньому шляху.

За словами колишнього канадського атлета й академіка Брюса Рідда, спортсмен(к)и «самі часом жартують, що всі вони фріки з тією чи тією генетичною аномалією, яка робить їх найкращими в їхній справі. Якби офіційні особи в легкій атлетиці справді хотіли враховувати чинники, які дають перевагу, вони мали б поселити всіх атлетів і атлеток в одному місці з доступом до однакових ресурсів і фінансів». Це, ясна річ, неможливо, якщо тільки ви не перебуваєте в карантинній бульбашці, як гравці НБА під час пандемії.

Переваги трансгендерних та інтерсексних спортсменок не раз порівнювали з перевагами аномальної будови тіла Майкла Фелпса, мультитулованого американського плавця, якого в спортивному світі (заслужено) вважають генієм. Фелпс має нетипово широкий розмах рук — 203 см, і надгнучкі суглоби, а його організм виділяє молочної кислоти вдвічі менше за норму, що сприяє кращій витривалості. Проте змінювати щось у собі, щоб урівноважити конкуренцію, ніхто його, звісно, не просив.

На початку минулого століття подібним чином намагалися знецінювати успіхи темношкірих і азійських спортсменів/-ок, апелюючи до генетичних особливостей певних рас. Та якщо щоразу прибирати зі спорту всіх, хто кремезніші, сильніші, гнучкіші чи прудкіші за інших завдяки природним даним, можна з глузду з’їхати.

Медекспертка Френсіс Ґрімстад, яка спеціалізується на роботі з транс- та інтерсекс-людьми, застерігає спорторганізації не зациклюватися на рівні тестостерону. На її думку, він зовсім не ключовий чинник у досягненні високих результатів, тим паче в розділенні атлетів/-ок на жінок і чоловіків. «Є висока імовірність, що тестостеронна варіативність у цисгендерних жінок набагато більша, ніж ми готові визнати», — каже Ґрімстад і вказує на зростання кількости випадків синдрому полікістозних яєчників у жінок, зокрема в багатьох її пацієнток. А він супроводжується підвищенням рівня тестостерону[14].

Звучать пропозиції створити у спорті змішані категорії і взагалі відмовитись від його бінарности, натомість розділити всіх за фізіологічними ознаками. Однак це теж лише підкреслить інакшість і неприйняття окремих спортсменів/-ок та ще переконання, що якщо жінки сильніші й маскулінніші, а чоловіки слабші й фемінніші, то з ними обов’язково щось не так. Та й поки що важко уявити, як такий варіант можна реалізувати на практиці і при цьому не посивіти, зважаючи на те, наскільки унікальний кожен окремий випадок спортсмена/-ки і як часто можуть змінюватися їхні фізіологічні показники за різних обставин.

Зрозуміло тільки те, що наразі надто складно придумати правила, які задовольнили б усіх, а ті, що існують, далі втручаються в особистий простір спортсменок/-ів. Певно, ці правила й не варто робити однаковими для всіх: у них має залишитися простір для винятків і врахування особливостей певного виду спорту чи дисципліни, а водночас особливостей персональних. Адже люди з однаковим рівнем тестостерону або з однаковим набором хромосом, однакового зросту, ваги чи сили не завжди матимуть однакові результати й однакові переваги. Просто тому, що їхню успішність визначає не один чинник, а цілий комплекс, який протягом життя й кар’єри може не раз змінюватися. Урівняти всіх у фізичній силі ми не можемо, та й дивитися на змагання клонів нам швидко набридло б. Та ми можемо принаймні не опускатися до спрощення питання трансгендерности й інтерсексности в спорті до старомодних переконань про «чоловіків, які прикидаються жінками».

Джерела фото: Forum, AP, AAP, GQ, National Post, WJST

 

[8] Sean Gregory, Caster Semenya Won’t Stop Fighting for Her Right to Run, Just as She Is. — TIME.

19 листопада 2020
Поширити в Telegram
1183
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Закохатися в себе до метеликів у животі
Як полюбити себе і перестати концентруватися на своїх вадах? Опишіть себе подумки так, як це зробила б закохана людина. У статті — про невдалий роман, який наштовхнув на корисний лайфхак.
Якби я мала такі груди, як у тебе, або Як не порівнювати себе з іншими жінками
«Я не така, як голлівудська акторка / донька маминої подруги / теперішня мого колишнього». Як часто жінки гризуться такими порівняннями? Навіщо вони взагалі? І чи можна не порівнювати себе з іншими в суспільстві патріархальних стандартів краси? Можливо, правильний вихід — сміливо зізнаватися у своїх комплексах, щоб показувати іншим жінкам, що фемінізм — це шлях до звільнення.
Чи існує секс у плюс-сайзі?
Чи секс лише для худих? Може здатися, що це дуже дивне твердження. Та якщо почитати в інтернеті обговорення Кілі Шей Сміт, «недостатньо стрункої» дружини Пірса Броснана, виявиться, що чимало людей справді так думають і нав’язують свої упередження іншим. Як навчитися любити себе у своєму тілі і насолоджуватися ним та яких помилок варто уникати на цьому шляху, розповідає авторка анонімного телеграм-каналу «Ці блядські історії».